«В Києві в неї могло бути геть інше життя, глянь, яка вона красивезна дівка», — прошепотіла одна продавчиня до іншої. Та, інша, знизувала плечами: «Та життя не по красі складається, а по хітрості і вєзєнію», — і дивилася в бік Альони прискіпливо. Альона тим часом сортувала креветки, гумові рукавички синьо-фіолетові перетворювали її довгі руки на ноги страуса, Альона усміхнулася, бо згадала п’ятирічного сина, можна було малого тим побавити, але постійно немає часу або бажання, наче час із бажанням домовляються не сходитися ніколи; спина боліла, медичний корсет не допомагав, чому — вона не могла збагнути, або був маленький або завеликий. Базарниця Людмила, що здавала Альоні кімнату, сказала: «Воно тобі не по росту, ці штуки не роблять на таких вітряків». Малий вчора запитав Альону, чи обожнювана ним Русалонька з мультику так само тхне рибою, як вона?
Квартирна хазяйка висварювала Альону, що вона вирощує з сина казна що. «Він в тебе ноги ховає під скрученим рушником, вкладається на дивані та вдає з себе Русалоньку, ти б подумала, що з нього виросте?! Ти там в себе, на селі, чула щось про пєдіків?»
Альона зростала не в селі, а в містечку, крутила малому ті мультфільми, котрі подобалися їй самій, переважно вони були дівчачими: про принцес, русалоньок, фей і білосніжок. Вона досхочу не надивилася мультиків в дитинстві, то дивилася анімацію разом із сином та дозволяла собі мріяти, що коли-небудь буде принцесою, хоча підстав думати так не було. Ніколи в їхній місцині не народжувалися принцеси. Та й пєдікі не народжувалися, втім, згодом звідкись бралися, на відміну від принцес.
Але можна було пригадати Сашу-Машу, білявого та гнучкого фарбованця, котрого принижували й били, а потім припинили бити, бо на ньому почали заробляти. В їхньому містечку до людей ставилися як до шахт, якщо всередині щось було таке, на чому можна було заробляти, бити припиняли, а приниження можна було стерпіти.
В рибному супермаркеті Альона працювала три дні по дванадцять годин, потім три дні відсипалася в кімнаті. Вона не могла назвати кімнату своїм домом, навіть не через те, що там постійно вешталася Людмила, співмешканець Людмили з кадиком наче у стерв’ятника та її прищавий син; не через те, що доводилося постійно мити ванну та електроплиту, котрі фантастично засиралися, просто то все не було її домом; на кожне привітне «ну що, ти вже йдеш додому?» — Альона розгублено дивилася в підлогу та мовчала.
Дім залишився на Луганщині, там порядкував вітчим, і порядкувати він буде доти, доки не скінчаться овочеві, фруктові та м’ясні «закрутки», доки отримуватиме інвалідські кошти, доки є з чого робити шмурдяки, доки не накриє яким-небудь снарядом або якийсь бородань не витрусить його разом з цибулевим лушпинням.
Він залишатиметься там вічно, поки є кому скиглити про те, що його кинули, що баби виявилися невдячними, і буде спокутувати та проклинати довіку свою нещасну долю, що взяв за дружину заслаблу бабу з Коломиї ще й з коломийським приплодом.
Вітчим не хотів, щоб Альона їхала звідси не тому, що потребував її допомоги, уваги або ж любові, не тому, що хотів бачити онука, хотів підтримки, — він вважав її своїм капіталом. Ні, не тому що вона була вродлива, висока, справна, багато заробляла (ніколи вона багато не заробляла, та й-де б?), а тому, що була матір’ю-одиначкою, всі свої вигоди та капітали вітчим будував на соціалці: пільгах, матеріальній допомозі, пенсії.
Його інвалідність, Альоніна «нещаслива жіноча доля», інвалідність онука, виплати за втрату годувальника, в їхньому випадку — годувальниці, матері Альони. Вона делікатно кахикала, зрідка бідкалася, всихала та згасла від раку легень на четвертий день народження онука, наче той задув її разом з іменинними свічками. Вітчим проклинав Альону за те, що вона тратилася на ці свічки. «Зачєм ето всьо нормальному чєловєку?» І висварював за поминальні, бо мертвій людині взагалі ніц не потрібно.
Ще там, вдома, залишилася могила Віталіка, не чоловіка, але тата Альониного сина. Віталіків тато, порядний трудар, «посивів за ніч як жовті кульбаби, весь облетів», — так казала баба. Не міг збагнути, чому це сталося. Чому Віталік підсів на ширку. Наче в родині ніхто не пиячить. Ніхто не жирує, але й не голодує. Є і пельмені, і телевізор. Є і футбол, і шахта. Ніхто роботою не гребує.
«Ширка знайшла Віталія раніше за ніж, кулю та Бога і вказала на нього Сатані», — так говорила бабуся. Її могила також там, вдома. Схожа на кусень непропеченого хліба. Поверх росте хирлява травиця, і якщо довго на неї дивитися, могила стає подібною на бабчину голову з поріділим на старість волоссям, крізь яке просвічували пігментні плями, бородавки, тьмяна шкіра. Рідна земля наче рідна голівонька.
Наркотики першими знайшли не тільки Віталія, а і його сина, зосередилися в лівій нозі, котра була коротша за праву, «наче боявся, що тато‑мрець за ногу вхопить, до себе утягне, тому й не ходить — кульгикає», — сипіла баба. «Бабо, ви ж релігійна людина, ви ж знаєте, що тіло — тлінне, а душа — вічна, якщо і є Віталік десь, то не в землі, а на небі», — озивалася Альона. «Та-де там в твого шлепера душа, де? Якщо я її за своє паскудне життя того жодного дня не бачила, то і нема її, доцю, немає».
Коли Альона була на відспівуванні під будинком, а потім в Церкві, сусідки шепотіли: «Срам какой! Срамница!» Альона думала, вони мають на увазі те, що сина народила поза шлюбом, а вони мали на увазі її довгі ноги, обтягнуті чорним капроном, гарні, показні під короткою спідницею. Завагітніла — випадково, із ким таке не буває, а — вдягнулася так — спеціально. Ату її, ату.
Альона тоді плакала не через втрату — через якусь безнадійність, з одного боку, а і з іншого — через свободу. Він не буде приходити. Вона не буде боятися. Того самого моменту, коли він заносить руку і каже: «Уїбу, стерво ти гуляще, їй Бо, уїбу, паскудо!» А потім може плюнути їй під ноги, забрати щось, що ще можна продати, та піти геть. І невідомо, що краще, що гірше. Насильство чи це презирство.
Вона не буде сподіватися. Малий не запитуватиме нічого, вона водитиме його на кладовище, одного разу йому буде достатньо, він побачить, де зараз тато і заспокоїться, які б історії йому не розповідали завзяті баби. Чи любила вона Віталія? Хто знає. Він трапився. Закономірно трапився в її житті. «Мужик появляється саме тоді, коли треба вагітніти, і це може бути який завгодно мужик», — видавала пророцтва баба. Як знала.
Альону не вчили думати про любов, вірити або ж шукати це таємниче кохання. Мати ненавиділа такі розмови, вважала все це глупством, кохання було від біса, кохання стосувалося інших, хто народився зі «срібною ложкою в роті». Кохання для вгодованих, не для голодних. От взяти її життя, яке в ньому кохання? Баби пропололи разом із будяками, висмикнули кохання з її життя. «Прокляті ми, Льонцю, прокляті, нікчемущі. Про життя думай, не про кохання. Нема його. Та й життя нема».
Читати дівчина не любила, кіно ніколи не наближало до реальності. Кіно це як рай. Воно є, але туди важко потрапити. Туди потрапляють обрані, і це — не вона.
Сусіда Зьома, котрий невідомо як вибив собі шахтарську пенсію, хоча ніколи не працював у шахті, за що його ненавиділи, боялися та поважали одночасно, через мамине зелене пупирчате пальто звав ту Жаба — Зєлєпуха. Альона була — Жаба-2. Хоча нічого зеленого не вдягала. Плакала, переймалася цією несправедливістю, навіть запитувала: чого?
«Син, може, за батька не відповідає, а доця навіть за шмаття мамки тягнути мазу повинна», — кепкувала баба.
З Віталіком десь і колись зустрілися, почали «ходити», потім вона завагітніла і ходила вже сама. «Жениться вам нужно, ты не сучка, чтоб одной щеной ходить», — басив вітчим. Мати відмахувалася: «Відчепися від неї, він — кончєний наркоман, нащо нам такеє щастя?» «Нам». Тобто родині. Мамі, вітчиму та Альоні.
Альона була вродливою. Висока, чорноброва, світло-русява, ніжношкіра. Її фотокартки на «Однокласниках» бомбувалися гарними відгуками і навіть викрадалися іншими дівками, хтось видавав її за себе. Майже як в кіно. Вона не усвідомлювала цінності своєї вроди. Не почувалася вишуканою, не почувалася особливою, не почувалася такою, від споглядання яких затамовують подих.
Все своє життя вона горбилася, щоб видаватися нижчою, носила не взуття, а капці, не йшла, а пленталася, а коли хтось відверто її розглядав — готувалася до неприємностей.
Її однокласниця, котра давно жила та працювала в Москві, якось запропонувала подрузі вийти заміж «за иностранца, это полегче, чем за масквича, потому что масквичи тут все сибиряки или хачи, ревнивые и подозрительные».
Альона настільки злякалася, що не спала кілька діб, стояла біля вікна, сиділа на облізлій кухні, вкластися не могла — наче щось перекривало дихання.
Що з ним робити? Він буде її розглядати, вона не буде його розуміти, він кудись повезе її, там всі будуть її розглядати, вона нічого не розумітиме?
Вона посередньо вчилася, і не знала, що робити далі. Вона не знала, навіщо життя таке довге? Щоб садити картоплю? Щоб дивитися серіали? Щоб сваритися, топити біль у горілці, злість та самотність в тілі іншого? Щоб збирати квіти та плакати за цуциком, котрого хтось втопив? Щоб дивитися на небо, таке низьке і понуре, наче Бог дивиться на тебе загрозливо, із осудом? В неї самої був такий погляд, низький, осудливий.
Вітчим говорив, що жінці вчитися необов’язково, жінці все, що їй треба для життя, дається від природи: куховарити, прати, доглядати за будинком, шити-вишивати та народжувати. Ще треба нормально говорити, але говорити слід мало, коли запитують, і коли просиш щось в Бога.
Втім, подумав і дозволив вивчитися на радіометристку. Але працювати не довелося, шахтарі її лякали, вимірювати кількість та якість руди вона також боялася, була не впевнена в своїх знаннях, могла помилитися, і що тоді, померти, захлинаючись випущеними прокльонами шахтарських вдовиць?
Вона влаштувалася працювати на автозаправку. Прибирала волосся, ховала фігуру в комбінезоні, щоб ніхто не причепився. А потім скористалася природними дарами: завагітніла і народила. Тільки говорити з нею ніхто не хотів, ані чоловік, що не був чоловіком, ані Бог, оглухлий від прохань.
Вперше в Київ Альона приїхала, щоб лікарі оглянули сина. Лікарі оглянули, зробили операцію, сказали, що ситуація з ніжкою може покращитися, потрібно лишень не запускати, робити масаж, гуляти, не дозволяти малому лінуватися. Легко сказати, важко зробити, коли лінь сама тебе вкладає на диван: спи, дитятко, відпочивай. Ще прописали препарати, коли Альона почула суму, що різким голосом проголосила до неї аптекарка, розгубилася та змахнула ліки з прилавку на фармацевтку, так, наче боялася, що вони в неї вчепляться: «Вы что ведете себя как оглашенная, мамаша, совсем озверели? Нет денег — не берите, вон из-за вас какая очередь, больные вынуждены ждать!» Саме в такі моменти Альоні хотілося вмерти або принаймні стати нижчою, але — ні. В її життя нема таких дарунків.
«Сколько? Они там в Киеве охренели совсем, они что там, деньгу жопой высырают? Так, бери билета, одного, доедете как-то вместе на полке, не хер там делать вам. От таблеток нога у него отрастет? И вот столько вбухать? Да мы все ноги протянем, а у него ни хера не вырастет. Марш домой, короче, хватит». «Нога одросте, коли мацаєш? Таке вони тобі порадили? Тю. Коли мацаєш — тільки пісюн росте, а в дівки — пузо», — прокоментувала рекомендоване лікарями баба.
Київ запам’ятався Альоні галасом. Все ніби стало таким, наче вітчим викрутив звук в телевізорі на максимум, щоб не було чутно, коли блював чи випорожнявся у туалеті. Колись поряд з вітчимом щось бахнуло, і він півроку мав проблеми зі слухом, Альоні тоді здавалося, що на неї постійно верещав телевізор, так промовисто, так нападливо-агресивно, наче збирався підійти до неї та добряче трусонути за плечі, від цього звуку вона зщулювалася. Підсилений звук, від Києва закладало вуха. Більше Альона не запам’ятала нічого.
Київ цьогочасний не змінився, Альона також не змінилася. Треба було їхати. Тільки цього разу не витягувати малому ногу, а витягувати своє та його життя.
Одна подруга кликала в Сочі, але потрібно було дочекатися сезону, і вже на місці розбиратися, що робити: гранатову чурчхелу, мінети чи манікюр. Вибір не надихав. Всьому потрібно було вчитися з нуля. «Ну да, для всего нагибаться надо, а ты ж у нас — жирафа, еще переломишься», — презирливо гигикала подруга, котрій вдавалося все.
Ще одна розповідала про Ростов, в неї там був хахаль, не багатий, але заможній, із портовими зв’язками. Від думки про порт в голові Альони гуло. Риба, спека, мухи, пиво, брудні чоловіки, різке й рипуче суголосся іржавого заліза, глухе гупання ящиків та коробок…
В Києві була Людмила, котра колись здавала Альоні кімнату, жаліла малого, і залишилася в телефоні записом: «Люда, комната, Киев, недорого». Кімната подорожчала, от і всі Людмилині зміни.
Ще був Хан. Виходив на зв’язок скайпом, просив, щоб вона йому показалася-покрутилася, говорив, що йому тут добре платять. І з Альоною він готовий дечим ділитися, і на малого вистачить, якщо нема із ким малого полишити. Та й на кого полишити, калічку? Хан воював з тамтієї сторони. Пішов туди заробити. І ще, щоб бути зі своїми хлопцями. Своїх там виявилося менше. Були чужинці, командувачі. Доводилося завжди бути напоготові, але саме до цього привчало людей їхнє містечко. До виживання й готовності бути знищеним. В Хана була зброя. Він налагоджував ГРАДи. Він заробив на будинок. Він просив не їхати до Києва, щоб вона дочекалася його відпустки. Наголошував на тому, що вона нікому не потрібна, наче вона сама про це не знала. Але відпустки все не було, а кімната в Людмили могла ще подорожчати.
Чорні дерева Києва, лютневі й непривітні, гілки обмотані білими шматами чи то бинтами. І робило це дерева подібними на родичок-жалобниць з перев’язаними хустками рукавами темних пальто та курток. «Наче похорон, — подумала Альона, — наче оплакують місто».
Навесні й раннім літом запахи Києва такі самі гучні, як і звуки, накривають місто, раз — опускається духмяна дрібноквітна тканина — абрикоси, бузок, вишня, акація, липа. Люди в такому місті менше бояться. Хтось обіймається вночі на лавці, а вранці Альона бачила, як з двох під’їздів одного будинку виходило двоє молодиків, потягувалися назустріч небу, вдихали уквітчане повітря і відцокували язиками коротку мелодію. Однакову. Не дивилися один на іншого. Цокали і розходилися врізнобіч. Перетворені на людей птахи? Коханці? Брати? Спільники?
Альона згадувала улюблену Велику сливу. Росла біля містка, того, що на кар’єрі. Сині й тугі сливи, солодкі, трохи порепані від сонця, наче сонце робить на плодах насічки — моє. Були такі хлопці на районі, що хотіли робити такі насічки на литках дівчат: моя. До неї ліз один такий, пощастило, що відвернуло. Хоча вона тоді плакала. Бо нею знехтували.
В темних водах кар’єру жили змії. Баба говорила, якщо брехати — краще не купатися, бо змії відчують брехню, а брехня то отрута, змії підпливують, щоб брехнею підживитися-поласувати, вжалять, нога набрякне, наче туди вселилося зміїне яйце, і синітиме, наче слива, а потім відпаде, як застаріла кора. А потім хихотіла, коли бачила малих в трусах, що сиділи близько води, вмирали від спеки, але не купалися. Брехуни малі! Й брехухи. А от і її Альона.
Київ прагнув змін, як не в собі, так у тих, хто сюди приїздив. Альона відчувала зміни навіть в своєму імені, часто до неї зверталися «Олено», гукали — «Лєєєєєн», співмешканець Людмили звав: «Лєнка-переселєнка» і завжди тонесенько іржав, бо — рима. Дехто продовжував називати Альоною, вона ж була готова озиватися на будь-яке ім’я.
Щоранку прасочкою вирівнювала своє волосся, наче згладжувала, вирівнювала своє життя і долю. Цілу годину. Незалежно від того, коли заснула. Прокинутися було потрібно із урахуванням часу на це прасування. Інакше хотілося, як не зриватися з місця, так зривати нігті.
З роботою наче пощастило. Була доречна і цілком прийнятна пропозиція. Ніхто у душу не плював, ніхто під спідницю не зазирав. Заробітна платня дозволяла сплачувати за кімнату, їсти, купляти ліки, відкладати. Потрібно було відкривати картковий рахунок в банку. Тут сповідували Білу Зарплату, щоб воно не означало.
Забарилася при вході, дістала з сумки паспорт, довідку внутрішньо-переміщеної особи, код, посвідчення про народження малого. Вже вчетверте діставала. Завжди хвилювалася, що не візьме всі потрібні документи. Перебирала, перемішувала. За плечими вона почула шепіт: «О, це ж з цих, з прішельцев-прибульців, як вони дістали, понаїхало, почвари. І дивися, не до Москви ж, до Києва всім треба, цілими потягами пруться». І сміх. І матюки.
Зіщулилася, але підійшла до столика однієї зі співробітниць. «Дорошенко Ірина Сергіївна». Та відкрила Альонін паспорт, подивилася на місце реєстрації, на Альону навіть не глянула, відштовхнула документ із огидою, той злетів на підлогу. «Я не буду тебе обслуговувати, сєпарська курва». Альона спочатку не зрозуміла, що то до неї. А коли зрозуміла — кинулася було геть, аж за спиною щось гупнуло, і хоча всім тілом дівчина відчувала ненависть, присіла, щоб підняти скинуте: фотокартку чоловіка у військовій формі. В рамці із жалобною стрічкою. Зрозуміла, що не повинна цього торкатися, бо Дорошенко Ірина Сергіївна мовчала, але, як вили її очі, яке в них було страждання, на Альону з них позирала смерть.
Альона підвелася незграбно, хоча і швидко, її всю лихоманило. Побігла назовні, ноги підкошувалися, з ними завжди так, довгі та слабкі, постійно складаються на рівні колін.
Встала на приступці. Витягнула цигарку, зрідка курила, то вірила, що зможе так познайомитися з яким-небудь чоловіком, то просто хотілося відсапатися. Так, саме завдяки цигарці вона відсапувалася. «Підемо й запустимо в свої організми трохи крематорію, дєтка», — знову озвався в голові співмешканець Людмили.
Дорошенко Ірина Сергіївна опинилася поряд. Також з цигаркою та Альониним паспортом. «Тримайте свій паспорт, Альоно Богданівно. В нас тут українським громадянством не розкидаються, це не твій Шахтодроч», — люто так. Потім м’якіше: «Ох, вибач, вибач. Вибач, мене накриває». — «Дякую, Ірино Сергіївно», — Альона дякувала, але очі заплющила наче очікувала ляпасу. Іра завжди таким заздрила, показним красуням. А ця була… перелякана жирафа. «От і познайомилися. Ти з таблички ім’я зчитала наче з могили. Я з твого паспорта наче мєнтовка».
Чоловік Ірини загинув там. Не в рідному місті Альони, але поблизу. Вже минуло більше півроку, але горе такими речами не вимірюється, хто б що не говорив. Інколи видавалося, що він просто вийшов на пробіжку або навіть лежить собі на дивані в іншій кімнаті. Інколи здавалося, що він курить на балконі. І дійсно курить, димить, в кімнату вповзає цигарковий дим, ніхто нічого не вигадує, нічого такого Ірині не мариться: «Олег, якого ти куриш на балконі, скільки разів говорити, кватирка відчинена, то цей сморід до кімнати валить?!» Кахикає і мовчить. Як завжди. Скільки не проси, скільки на нарікай. Поганець! Чортів поганець!
Інколи накривало так, наче легені сповнені раковими пухлинами, боляче розпочинати дихання, але ж треба. Донька, робота, мама хвора, подруги, цінувати життя, життя — одне, мамо, мамо, а-де тато, а ти мене любиш, а ти не помреш, треба думати про себе, треба думати про інших, час все вилікує, ось це, суко, час все вилікує, то ж потрібно жити, потрібно жити. А хто підкаже: як?
Невідомо, з чого приятелювання вирішує початися. З двох цигарок, з перехресного мовчазного діалогу двох пар тривожних й змучених очей, нестерпного болю, несподіваної близькості на приступці банку, з речей та дій, від котрих утрималася, зі слів, котрі випустила, з фоторамки, котру не наважилася підійняти, з паспорта, котрий вирішила передати особисто. Ніхто цього не знає.
Ірина Сергіївна Дорошенко, психологиня за першою освітою, сприймала це зближення як обопільний посттравматичний сидром.
Її донька спочатку нашорошено дивиться на Тьому, котрий тягнувся з цією своєю ніжкою, потім прониклася непідробною дитячою ніжністю, ділилася іграшками, разом переглядали мультики, мугикали пісеньки, щось читали.
Роздивлялася Альоніни дешеві чоботи зі шкірозамінника та балетки з тканини, наче в світі переселенки не було ані весни, ані осені. Не витримала і купила цій незграбі пару кросівок та елегантні босоніжки на розпродажі.
Познайомилася з її прасочкою для волосся, що щоранку вигладжувала життя. Навчила, що не треба миритися з тим, що кличуть Оленкою, якщо це не подобається. «Відстоюй своє ім’я, свою ідентичність, Альона — то значить Альона. Відчувай, на що ти маєш право! Вчися боротися не бійками, не презирством, не лайкою. Вчися боротися розумом».
Саме Ірині зателефонувала Альона, майже в істериці, такій незвичній для її нової приятельки, коли поряд з нею в метро сів, як виявилося пізніше, барабанщик, у вухах котрого метроном монотонно вибивав ритм, Альоні ж здалося, що це — вибухівка, і що зараз вона злетить під три чорти разом з усім вагоном, а вдома Тьома, що він нікому непотрібний, і зараз менше за все потрібний самій Альоні, бо вона готується вмирати. Як можна запитати юнака, що сидить поряд з тобою та тримає бомбу: «Це у вас, випадково, не бомба?» Серце скавуліло як викинуте у смітник сліпе цуценя, зменшувалося до розміру цятки.
Потім музикант проводив її додому, вибачався кілька разів, запросив на побачення, потім вибачався знову, бо «згадав», що одружений. Сміялися.
Ірина розповідала Альоні про чоловіка. Вона давно припинила говорити про нього з мамою та своїми подругами, щоб нікого не нервувати. Щоб вони не зідзвонювалися і не обмінювалися тривожними думками, що Іра сама психологиня, а не ходить до психолога, що вона знову сказала про нього в теперішньому часі, а ще гірше — говорить в майбутньому. Не дозволяє чіпати його речі. Веде за нього щоденник. Це взагалі нормально? Звичайно, що ні.
Травмовані. Зробиш такій розтин, а там усюди війна.
Якось Альоні зателефонував Хан. Сказав, що хоче одружитися та взяти її прізвище. А вона все не наважувалася запитати, чи це не він спрямовував ГРАД на Маріуполь? Бо, здається, хизувався цим. Не прямо, але щось таке лунало. Альона тоді не звертала на це уваги, і не думала, хто в цьому винний: українці на підконтрольній чи українці на непідконтрольній, росіяни, казаки, чечени, яка різниця хто? Зруйнували будинки, загинули люди. Перші — зведуть, за інших помоляться. Бо таким і є життя: хтось вмирає, хтось народжується, щось зникає, щось будується.
Ірину це бісило щоразу. Вона божеволіла, влаштовувала політичні побиття й розноси, говорила, що не можна дозволяти собі бути такою тупою. «Спробуй вмикати логіку, якщо вдумливо читати тебе не навчили!» Альону і вдумливо жити не навчили. Та й сама не вчилася. Київ та Ірина змушували почуватися першачком, як оце Тьомка.
Про Маріуполь не запитала і цього разу. «Нащо тобі моє прізвище?» — «Та я тут інтерв’ю дав. Російським новинам. Пацани слухали, сказали — класно і по дєлу. Але, такоє дєло, ім’я та прізвище вказали. Телевізійники — падли. Певне, в списках я, мала, витягни мене». Альона заохала, пообіцяла, вимкнула зв’язок, почала шукати квитки, думати, як відпроситися на роботі, Тьому вирішила залишити в Ірини.
«Ти при своєму розумі? Як ти його витягнеш? Хіба не розумієш, що він засвітився? Що його ж свої і мочкануть, нащо таке тупе нещастя відпускати? Гроші його поділять, будинок чи що він там набудував, якщо не збрехав, заберуть. Та не лізь бодай ти в це! Вмикай мозок, Альоно. Прізвище вона йому дасть, а лице, а совість?» — «Він мене любить, я не хочу, щоб він помер, ти хочеш, щоб він помер, але не я, не я». Заридала. Тоді розбіглися одна іншою незадоволені. «Не люблять так! Я знаю, як люблять!» — кричала в спину Ірина. «То тебе так люблять, щасливо, як на небесах. А мене так люблять! Інакше. Як на землі». — «Як під землею! Це не інакше, це все казки для бідноти, не любов. Бодай раз мене послухай! А, ну тебе».
До Альони крокував менеджер, через котрого вона щоразу нервувала, не тому, що він поводився загрозливо, нахабно або зверхньо, просто він був — начальством. Начальство не повинно наближатися до простої людини, воно наче смерч.
«Нечипоренко, вітаю. Чудово виглядаєте. Між іншим, тепер до зарплати плюс 500 гривень за акуратний та презентабельний зовнішній вигляд. Ми вас цінуємо, зайдіть будь ласка завтра вранці до мене, потрібно обговорити одну пропозицію». Альона подумала, що він запропонує переспати. Думала, що потрібно задзвонити Ірині, але згадала, що почубилися. А хай і так. Переспить.
Вмикнувся скайп. Хан. П’яний в дим. Волав, що прокляне, якщо вона не приїде, що вона смерті його бажає, що погладшала, складки на талії як в свині, нікому вона така не треба, що вона про себе там думає, а він будинок майже добудував, сина її, виплодка, готовий визнати. Альона вимкнулася раніше за скайп.
Наступний день відлежувалася. Ні з ким не говорила, ледь дихала. Тьома сидів переляканий, навіть їсти не просив, не вередував. Пив водичку, трохи хнюпився.
Надвечір подзвонила Ірині, довго мовчали, потім зустрілися, говорили про все, плакали, обіймалися, за щось вибачалися, щось пробачали.
Альона ніяк не могла збагнути, чому в неї болять щелепи. Дивне відчуття, наче довго гризла кайдани, таке колись снилося, і відчуття на ранок були подібними. Дивувалася доти, доки не побачила своє віддзеркалення в одному з металевих піддонів. Вона усміхалася. Мабуть, вже довго, бо від цієї усмішки боліло обличчя. «Але ж яка дівка красивезна», — почула Альона. Побачила продавчиню, котра знімала рукавички, її рудувате волосся, що вибивалося з-під чепця, розмазану бузкову помаду на губах, і усміхнулася ще ширше.
Вдома на неї чекав малий та дві зібрані сумки. Одна на Львів, їй запропонували спробувати працювати старшою на зміні у філіалі, що ось відкрився, інша до тамтієї сторони, до Хана.
Альона вперше в житті викликала таксі, поки чекала, докурила цигарку, пообіцяла собі, більше цього не робити, псується колір шкіри, наприклад, усміхнулася чоловіку, котрий здаля помахав їй рукою, певне, співробітник, в темряві не упізнати. Либонь, вперше вона точно знала, що треба докласти до першої сумки і куди викласти речі з другої. І вперше Київ не заглушив всіма своїми запахами, звуками, своїм надмірним та наполегливим егоцентризмом думки в її голові.