шо нового

Кіно для стриманого єврооптимізму, або Європа, якої не знаємо
18:59/12.12.2016

Слово «Європа» останніми роками не залишає в Україні байдужим майже нікого. У когось воно викликає гарячкову надію на магічне «пакращення», у когось — первісний жах перед ордами геїв у шкіряних бікіні. Разом із тим, як свідчать опитування, 77 % українців ніколи не були за кордоном. А в країнах так званих розвинених західних демократій побували лише 17 % наших співвітчизників, адже переважно «закордонна поїздка» українця — це візит до родичів у Росію чи відпустка в Єгипті або Туреччині.

текст: Вікторія Наріжна. ілюстрація: Дронов

Омріяну чи ненависну нашу Європу ми знаємо здебільшого з ненадійних джерел: оповідок в інтернеті, фільмів, телепередач про подорожі та інших байок. В основному до наших вух і душ долітають або рафіновані красоти і розповіді про небачені дива соціальних гарантій, або істеричні вигадки про те, як у батьків відбирають дітей за кожну дрібницю, а потім цих же самих дітей навчають мастурбувати на спеціальних уроках у молодшій школі.
Саме тому мені захотілося дібрати кілька фільмів про іншу Європу. Не ту, яка еталонно-красива та неправдоподібно комфорт­на, і не ту, яка в страшних снах у Кісєльова, а ту, яка в спальних кварталах, небагатих сім’ях та глухих провінціях. Про Європу, якої не знаємо.

Болото

(Mýrin, Ісландія, 2006)

Що ми знаємо про Ісландію? Я скажу вам, що, наприклад, я знаю про Ісландію. Що Рейк’явік дуже дороге місто. Що ісландці всією нацією написали собі Конституцію через мережу інтернет. Що в Ісландії водою з термічних джерел обігрівають вулиці і дороги, щоб не замерзали. Що їхня футбольна збірна прекрасна і незламна, попри те, що в Ісландії немає жодного професійного футбольного клубу. Що 100 % ісландців, молодших двадцяти п’яти, — атеїсти. Можливо, щось із цього навіть неправда, але це все, що я знаю про Ісландію. А, ще пам’ятаю різні фото: похмурі, але монументальні пейзажі та дуже кольорові будиночки на тлі цієї сірої пишноти.
Ісландія у фільмі «Болото» постає зовсім іншою. Це Ісландія похмурих багатоквартирних будинків, а не охайних садиб зі стінами всіх кольорів райдуги. Коли ж в кадрі з’являється приватний будинок, то він теж виявляється не охайною садибою, а сірим і не надто новим, самотньо прилаштованим неподалік цвинтаря. І хазяйка його — не та молода атеїстична ісландка, яка разом зі співгромадянами написала в інтернеті Конституцію. Це стара, сіра, виснажена жінка, розчавлена тягарем давньої трагедії, за яку так нікого і не було покарано. Не впевнена, що в неї інтернет взагалі є.
Сюжет фільму (а це екранізація однойменного роману відомого ісландського детективіста Арнальдура Індридасона) обертається довкола загадкового убивства старого чоловіка в його рейк’явікській квартирі (теж бідній та неохайній, до слова) та старої, зам’ятої колись поліцією історії зі зґвалтуванням. Немолодий і такий само безрадісний, як кожен кадр цієї стрічки, інспектор Ерлендур розслідує цю справу, відкриваючи дедалі більш моторошні подробиці та мело­драматичні зв’язки між учасниками. Водночас він намагається відновити нормальні стосунки зі своєю донькою, вагітною наркоманкою Евою.
Не скажу, що рекомендую подивитися це кіно заради детективної інтриги: сюжет розвивається неквапно, при цьому часом робить незрозумілі повороти, і наслідково‑причинні зв’язки на мить вкриваються густим туманом. Одначе він вартий перегляду для того, щоб насолодитися тією дивовижно безвихідною атмосферою, яку вміють створювати в своєму кіно лише скандинави, побачити Ісландію зі споду, а ще пересвідчитися, що в світі існують люди, які варену голову ягняти вважають делікатесом.

Дитина

(L’enfant, Бельгія, 2005)

А про що ми думаємо, коли чуємо назву «Бельгія»? Я, наприклад, думаю: Брюссель — столиця Євросоюзу. А ще: Hoegaarden. Обожнюю це пиво, до того ж у нього чудові фірмові склянки, в яких нуль три виглядає як нуль п’ять, а нуль п’ять як повний літр. Інших стосунків у мене з Бельгією немає.
У фільмі братів Дарденнів «Дитина» пиво, здається, фігурує один-єдиний раз, причому головному герою так і не вдається його випити через доволі драматичні обставини. Зате тут є двоє молодих безробітних, Соня і Бруно. Соня живе на соціалі та кохає Бруно. Бруно — дрібний кримінал, який із допомогою малолітнього спільника краде різний непотріб і вириває у поважних пані сумочки. Він не гидує також просити на вулиці дрібні гроші у перехожих. Він взагалі нічим особливо не гидує: дитину, яку щойно народила від нього Соня, він вирішує продати для нелегального усиновлення, адже вони з Сонею з легкістю зроблять іншу. Продаж маленького Джиммі запускає цілу серію подій, з яких і Соня, і Бруно вийдуть іншими людьми.

Дивитися на життя бельгійського соціального дна цікаво. Якнайменше цікаво дізнатися, що в Бельгії теж є дно. Хоч теоретично і зрозуміло, що дно є всюди, і всюди є ті, хто на нього впав чи не зміг з нього піднятися, з образом маленької ситої країни, політичного серця сучасної Європи, зображене братами Дарденнами в’яжеться погано.
Інколи крізь події фільму проступає та цивілізована і комфортна Бельгія, яку ми собі уявляємо. Чергова медсестра, яка приходить до Соні додому оглянути дитину, і її ввічливість та доброзичливість не відступають ні перед бідністю убогої кімнати, ні перед занадто юним віком матері, ні перед її очевидно неблагополучним партнером, який курить тут же на кухні. Делікатні поліцейські, які говорять з Бруно як із гідною поваги людською істотою, а не як зі сміттям. Ці маленькі спалахи контрастів лише нагадують, що під скільки завгодно товстим шаром добробуту все одно ховається людська бідність і труднощі.
Фільм особливо зачарував мене тим, наскільки всі персонажі в ньому природні й не викликають спротиву, навіть коли чинять негідні чи нерозумні речі. Бруно більшу частину стрічки поводиться як повний негідник, одначе якимось чином режисерам від самого початку вдається зародити в нас відчуття, що він не є злим чи жорстоким, скоріше безвідповідальним і нерозумним. Можливість спостерігати за історією зі стриманою, трохи відстороненою прихильністю — рідкісний подарунок у добу, коли кожне породження кіноіндустрії так і прагне витиснути з тебе яскраві емоції.

Два дні, одна ніч

(Deux jours, une nuit, Бельгія, 2014)

В іншому фільмі тих‑таки братів Дарденнів ми можемо побачити інший прошарок бельгійського суспільства — простих працівників, які не бідують, але й не жирують. Сюжет фільму «Два дні, одна ніч» обертається довкола простої та жорстокої ситуації: головна героїня, Сандра, збирається з понеділка виходити на роботу після тривалого лікарняного (як ми пізніше дізнаємося, в зв’язку з депресією), але в п’ятницю виявляє, що за її відсутності в колективі провели голосування, під час якого колеги мали вибрати, чи вони отримують бонус у розмірі 1000 євро, чи Сандра залишається працювати (керівництво вирішило скористатися ситуацією для скорочення колективу). Сандрина подруга добивається, щоб у понеділок провели переголосування, адже попереднє відбувалося під тиском. Тепер Сандра мусить за два вихідних дні переконати своїх колег пожертвувати грішми заради неї.
З цього фільму ми дізнаємося, що 1000 євро — великі гроші не лише для пересічного українця. Що при втраті роботи обтяжений кредитами простий бельгієць опиняється на межі виживання. Що деякі бельгійські чоловіки теж б’ють своїх дружин. Що бельгійці теж працюють за зарплатню «в конверті» та ухиляються від сплати податків. І що з начальством вони розмовляють із тією самою принизливою смиренністю на лиці, яку видно на обличчях пострадянських людей, розчавлених десятиліттями партійних вертикалей.
Окрасою і серцем цього фільму є Маріон Котіяр, яка виконує роль Сандри. Те, які тонкі відтінки емоцій своєї героїні вона спроможна передати глядачеві крізь екран, вражає. Незважаючи на те, що подієвий ряд стрічки неймовірно одноманітний, — Сандра ходить від дверей до дверей і повторює майже однакову промову, — протягом більшої частини перегляду мені було фізично важко витримувати хвилювання та напруження.
Водночас, попри позірну відсутність подій, сценарій демонструє нам досконалу «дугу розвитку» майже у кожного персонажа, який виникає на екрані. Ніхто не виходить із цієї ситуації, не змінившись. Дуже вдалий фінал залишає глядача цілком задоволеним, як на мене, незважаючи на відсутність класичного хепі-енду.

Сини

(Sønner, Норвегія, 2006)

Ось що ще ми знаємо про Європу — хронічна «моральна паніка» на тему педофілії. Я регулярно дивлюся, наприклад, новини на BBC, і мушу сказати, що рідко минає тиждень, щоб в обговоренні не фігурував новий сексуальний скандал чи судовий розгляд старого. Тільки лінивий не жартував і не обурювався щодо того, як ці збочені європейці ув’язнюють батьків за фотки власних дітей голяка та встановлюють параноїдальні правила в школах, на зразок того, що вчитель не може знаходитися з учнем чи ученицею наодинці в класі за зачиненими дверима.
У фільмі «Сини» ми бачимо дещо іншу ситуацію, яка, ймовірно, ближча до реальності, ніж медійний калейдоскоп скандалів і розслідувань. Ларс, 25‑річний невдаха, що працює в басейні рятувальником, одного дня впізнає в одному з відвідувачів Ганса, чоловіка середніх років із репутацією любителя хлопчиків підліткового віку. Спроба попередити директорку басейну закінчується сваркою, в якій Ларсу пропонують не лізти не в свої справи. Одначе дуже швидко ми розуміємо, що Ларсові підозри цілком правдиві, та що там підозри — смаки Ганса від знає не з розповідей. Як і більшість його однокласників. Як і десятки й десятки інших місцевих підлітків.

Масштаби використання місцевих школярів Гансом фантастичні. Одначе ніхто не захищає цих дітей. Кожен із них переживає те, що відбувається, по‑своєму: для когось це відкриття своєї сексуальності, для когось жахлива травма, для когось всього лише дитяча неприємність, про яку можна згодом забути. З’ясовувати стосунки з Гансом та йому подібними залишається самим постраждалим — з усіма драматичними наслідками.
Попри те, що сюжет фільму, по суті, складається з «полювання» на педофила та спроб самосуду, стрічка геть не містить в собі оціночного погляду. Навпаки, режисер, здається, огортає всіх і кожного, навіть найбільш прохідного персонажа, своїм розумінням і співчуттям, водночас нікого не відбілюючи і не виправдовуючи. Ми чітко бачимо в Гансі монстра і співчуваємо його жертвам, але водночас бачимо в ньому й нещасного змученого чоловіка, а в його жертвах — не тільки жертв, але й учасників двосторонніх стосунків, наскільки б неприйнятними та складними ці стосунки не були. Міра багатогранності розказаної історії вражає та підкупає.

Супернова

(Supernova, Нідерланди, 2014)

Цьому фільму, якщо покласти руку на серце, нема чого робити в цьому списку. Сюрреалістичний та метафоричний, він не покаже нам життя європейського робочого класу і гострих соціальних проблем за благополучним фасадом. Так, в цьо­му фільмі є неохайний дім «посеред ніде», є тато в брудній майці з вічним пивом у руках, є мама, що порає город і дбає про свою власну хвору на Альцгеймер матір, і є дівчинка-підліток, повз яку нестерпно повільно тече все це глухе провінційне життя. Але всі ці люди — не зовсім і люди, вони радше втілені метафори, що описують самоту, бездіяльність, тугу за втраченими можливостями, надію, сумнів. Це дуже красиве і дуже глибоке кіно про те, якими очима ми вдивляємося в світ на початку наших років, і як швидко виявляється, що ми вже дивимося назад, через плече, хоч так і не зійшли з місця назустріч своїм мріям і прагненням.

Я включила стрічку до списку просто тому, що це дуже добре кіно, і в мене не піднялася рука його відкинути. Цей фільм естетично досконалий, містить в собі чудові акторські роботи (включно з грою Тамар ван ден Доп, яка водночас є режисеркою та сценаристкою стрічки), а також дає рідкісну можливість побачити безлюдні сільські пейзажі Нідерландів та хоч трохи уявити, що ж там, за межами нещадно стереотипізованого конопляно-бордельного Амстердама.
Але до чого тут єврооптимізм, спитаєте ви? Вагітні наркоманки, торгівля власними дітьми, бездушний капіталізм та непокарані педофіли — що ж тут оптимістичного, суцільна чорнуха! Але я вбачаю підставу для оптимізму ось у чому: ці п’ять фільмів, і ще багато інших, я переконана, показують, що «у них» є все те саме, що й «у нас». Люди бувають бідними як церковні миші, система може лажати, суспільство може виявлятися байдужим до твоєї біди. А це означає, що немає нічого фантастичного в тому, щоб «у нас» нарешті з’явилося те, що поки є тільки у них. Все те, завдяки чому євроінтеграція все ще здається більшості українців привабливим вибором. Ввічливі медсестри, делікатні поліцейські, соціал, на який хтось може прожити. Зручні міста, в яких можливо пересуватися інвалідним візком. Нормальна вища освіту, яку визнають і поважають. Нормальна судова система, яка частіше працює, ніж ні. Політики, які не дивляться на управління державою як на бізнес. Словом, усе те хороше, про що в наших п’яти фільмах не було ані слова, але що нас так приваблює в Європі, яку ми знаємо.

рейтинг:
0
(0)
Количество просмотров: 2635 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode