шо нового

Чекання на краще
11:02/17.12.2015

21 грудня – день пам’яті Олени Василівни Чекан. Кінець 2013 року приніс чимало втрат. У мене помер брат, у художника Богдана Родюка – мати. В країні започаткувалися події, свідками жахливого розвитку яких ми лишаємося й зараз.

текст: Наталя Бельченко

З родиною Родюк-Чекан я спілкувалася в середині 90-х. Слухала виступи пані Олени на сцені Київського будинку актора. Це була тендітна і прониклива актриса. Користувалися популярністю її спектаклі за мотивами творів та листів Марини Цвєтаєвої та Лесі Українки, моновистава «Життя Майстра», яку Олена Чекан створила з художніх текстів, щоденників і листів Михайла Булгакова у театрі «Сузір’я». Серед фільмів, у яких вона грала переважно у 80-ті, – «Таємниці святого Юра», «Циганка Аза», «В’язень замку Іф». Вже потім я дізналася, що ця хоробра жінка в складі творчої групи акторів Госкіно СРСР виступала зі своїми моноспектаклями перед солдатами в Кабулі та Баграмі у 1981 – 1984 роках. Разом з Ліною Костенко читала вірші перед пожежниками й військовими під час  ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року. Як незалежний журналіст від «Радіо Свобода» вела репортажі з Грозного в Першу чеченську війну. 

В 2000-х спільно з Юрієм Макаровим вона в якості сценариста творила серіал «Мій Шевченко» на каналі «1+1», також виступила автором ідеї проекту «Іван Мазепа: Кохання. Велич. Зрада», який було здійснено 2005 року. Працюючи у виданні «Український тиждень», Олена Чекан стала автором багатьох непересічних статей та інтерв’ю, зокрема з Ліною Костенко, Кшиштофом Зануссі, Ігорем Померанцевим, Ахмедом Закаєвим, Борисом Нємцовим, Томасом Венцловою, Валентином Сильвестровим, Андре Ґлюксманом, Сергієм Кримським, Мироном Петровський, Вацлавом Гавелом.
Її інтелігентність, відкритість до людей знаходили відгук у серцях усіх тих, хто з нею мав радість спілкуватися. В інтерв’ю з громадянами інших країн Олена Чекан  майстерно викликала їх на розмову про Україну, створювала у своїх публікаціях об’ємний образ як співрозмовника, так і своєї країни. Ще 2010-го в бесіді з Наталією Ґорбанєвською ставила тривожні питання, які тепер набули особливо актуального змісту: «Наскільки зараз Україна цікавить Європу? Складається враження, нас просто здають, хоча би в обмін на енергетичну безпеку». І як дивовижно, що можна прочитати в тому інтерв’ю такі, на перший погляд, повсякденні спогади Наталії Євгенівни: «Я добре знала Івана Світличного, адже він дружив із Ларисою Богораз. Я знала Ніну Строкату. Незабаром після нашої демонстрації на Красній площі їду в московському метро й раптом зустрічаю Івана і Ніну. Вони поверталися з Володимирської в’язниці, де в Ніни було побачення зі Святославом Караванським. І ось Ніна говорить мені, що коли вона розповіла Святославові про демонстрацію, він їй сказав: «Ну, тепер я цим москалям багато чого пробачив». Пізніше, у 80-ті роки, коли Святослав і Ніна жили в США, ми не бачилися, проте заочно дружили. Він був надзвичайно цікавою, самобутньою особистістю. З одного боку – затятий націоналіст, а з іншого, з тих, із ким росіянам було найкраще, найлегше співпрацювати. А Чорновола я вперше зустріла в 1969 році на дні народження Петра Григоренка, який на той час уже сидів, і ми пили за вашу і нашу свободу...» При згадці про Наталію Ґорбанєвську, її приїзд до Києва, не можна не згадати про Валерію Богуславську, яка переклала поезії Ґорбанєвської українською. Творче спілкування Олени Чекан і Валерії Богуславської, їхня дружба багато значила для них обох.
Діалоги Олени Чекан з митцями цінні також тим, що для кожного зі співрозмовників було вагомим розуміння природи творчості. Так, у бесіді з Валентином Сильвестровим, записаній п’ять років тому, є наступні репліки: «Український тиждень: Ви якось прохопилися, що вам близькі слова Григорія Сковороди про потаємне в людині. Поясніть, будь ласка. Валентин Сильвестров: Він вважав, що реальна людина – це лише тінь справжньої людини, яка насправді існує в ній. Напевно, від творчості може бути якась користь тільки за умови вияву цієї потаємної людини. Адже у творчості головне, як і в медицині, не нашкодити тому, що прийшло. Отримати як дар і донести. Пишуть: соната, автор такий-то, а можна було б інколи: соната, зіпсував такий-то, або не доніс, або неправильно зрозумів…». Того ж 2010 року славетний композитор на питання «Що для вас Україна?» відповів: «Батьківщина. Усі ці розмови: старший брат, молодший брат... Саме Україна – старший брат. Москву збудував київський князь Юрій Долгорукий. І якщо Київ – мати міст руських, то чому ж ми молодші? Мені здається, що Україна і нині зберігає вектор первородства. Росія має до цього придивитися. Це не я вигадав, це загальновідомий факт, що російська деспотія походить від монголо-татарів. Їх навчили деспотії, причому найжорстокішим чином. Усі ці приниження, моторошні обряди, коли на знак покори російські князі мусили злизували піт із крупа ханського коня... А Україна була – не потрібно, звісно, й перебільшувати – все ж європейською державою. Українці принесли Росії європейську культуру».
Нещастя, яке спіткало Олену Чекан – рак мозку – показало, що в неї чимало справжніх друзів, здатних підставити плече. Збір коштів на лікування підтримали різноманітні організації та небайдужі люди. Юрій Шевчук, фронтмен групи «ДДТ», також один зі співбесідників Олени Чекан, під час свого турне з програмою «Иначе», присвятив їй свої сольні концерти в Києві та Одесі, звернувшись до глядачів з проханням допомогти в зборі коштів на хіміотерапію, аби врятувати цю непересічну жінку. Не вдалося... До останніх хвилин були з Оленою Чекан її друзі з редакції «Українського тижня» Наталка Петринська, Інна Завгородня і Сергій Літвиненко.
Спогади про неї написали відомі українські інтелектуали, в чиєму колі вона була своєю, така чутлива до справжніх виявів культурної думки. Згадують Олену Чекан добрим словом Максим Стріха й Дмитро Малаков, Оксана Забужко і Вадим Скуратівський. Для Оксани Забужко у пані Олені знайшов своє втілення «справді окремий культурний тип, не побоюсь навіть сказати – порода... в історії української журналістики вона назавжди залишиться для мене прикладом того, якою та журналістика, короткий щасливий час, була – і якою вона могла б бути: м’яка твердість». Вадим Леонтійович присвятив її пам’яті вірш. Політолог Остап Кривдик запам’ятав Олену Чекан «вільною людиною, що мала в собі внутрішню легкість. Терпеливою до промахів і помилок, завжди зайнятою роботою, уважною. І водночас – такою, що готова була спалахнути енергією. Багатовимірною людиною, котра готова була ділитися своїми світами. За нею відчувалася глибина культури і сила досвіду, інакша від пострадянськості. Вона мала стиль – шляхетність, духовно контрастну з часами зречення “постколоніального неврозу”». Ігор Померанцев згадує Олену Чекан у всьому розмаїтті її обдарувань і навіть в такому рідкісному, як вміння бути «эпистолярным собеседником. Я очень любил получать от неё письма: остроумные, насмешливые, лиричные. Я хорошо помню её эссе-путешествия, её голос, её смех. Я часто ловлю себя на желании написать ей письмо, а после с нетерпением ждать ответа. Свои письма, адресованные мне, она подписывала английской буквой F. Только я знал, что эта буква означает слово «forever», по-русски  «навсегда». Такой она для меня и осталась – навсегда».  Дмитро Горбачов у своїх спогадах наголошує на щасливому поєднанні в творчості Олени Чекан підходів мистецтвознавця і журналіста, а також на перевтіленні російської актриси (вона закінчила Щукинське училище, працювала в театрі на Малій Бронній, в Московському театрі ім. Пушкіна) в українського патріота.
Ті, кому пощастило спілкуватися з Оленою Чекан особисто, пригадують зворушливі епізоди з її участю. З цих розповідей постає портрет завжди юної, проте мудрої жінки, професіонала з великої літери і людини з рідкісним почуттям гумору, широком колом зацікавлень і неординарними думками. Ось що пригадує Оксана Пахльовська: «Був День Незалежності, 24 серпня, – вже коли Янукович судомно вп’явся залізними кігтями у державу. Пані Олена подзвонила привітати зі святом, ішла на Майдан. І сказала мені виклично – з веселим азартом дівчинки-підлітка: а я принципово одягну вишиванку. І справді, мені здається, в неї була якась унікальна старовинна вишиванка з насиченими кольорами». І в цій потребі одягнути вишиванку немає нічого дивного: пані Олена, яка народилася 1946 року в Києві, походить з родини Чекан русинів Карпатської України. Також вона була племінницею протопресвітера Олександра Іоановича Чекана, настоятеля кафедрального собору св. Олександра Невського в Парижі, чоловіка дочки голови Російської загальновійськової спілки Білого руху, генерала Євгена Міллера – Марії Чекан-Міллер. Двоюрідний брат Олени – Єжи Богданович – відомий польський фізик-ядерник.
Гідний син своєї матері, Богдан Родюк-Чекан самозабутньо присвятив себе  спочатку пошукам можливостей її порятунку, а коли сталося найгірше – заповзявся зберегти пам’ять про неї, зініціювавши видання в перекладі на англійську збірки її найяскравіших матеріалів, що виходили в «Українському тижні». Книгу опублікував австрійський художник і видавець Роберт Єлінек.  «The Quest for a Free Ukraine (“У пошуках вільної України”)» побачила світу у Відні, у видавництві «Der Konterfei» і була презентована в 31 жовтня 2015 року у київській книгарі «Є».

У презентації узяли участь Юрій Макаров, Роберт Єлінек, Ганна Корбут (одна з перекладачів книги), Андрій Н. Окара, Сергій Тримбач, Вадим Скуратівський, Сергій Проскурня. На вечорі пам’яті «Олена Чекан: роки, ролі, тексти, люди», який відбувся того ж дня у театрі «Сузір’я», київський колектив духовного хорового співу «Patericon» виконав уривки зі старовинних сербських православних літургій, зачаровані глядачі змогли почути клавесин – кантату Йоганна Себастьяна Баха Ich ruf' zu dir, Herr Jesu Christ (BWV 639) з фільму Андрія Тарковського «Соляріс», у якому в 1972 році дебютувала Олена Чекан, та вірш Сергія Есенина «Лист до жінки» у майстерній декламації Сергія Проскурні. Презентація книги проводилася за інформаційної підтримки суспільно-політичного часопису «Український тиждень» та «The Ukrainian Week», Національної спілки кінематографістів України, міжнародного фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, журналу «ШО», Чеського центру, Польського центру, Французького інституту та Австрійського культурного форуму в Києві, Видавничого дому Дмитра Бураго, Літературно-меморіального музею М. Булгакова в Києві, Інституту Давіда Гурамішвілі в Україні та Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери та інших інституцій. Переклад видання Olena Chekan “The Quest for a Free Ukraine” DER KONTERFEI був здійснений за підтримкою Raiffeisen bank Aval, Ukraine.

Богдан Родюк на презентації, говорячи про історію створення книги, зокрема розповів про таке: «Моє знайомство з Робертом почалося з паспорта держави State of Sabotage, який я попросив у нього як у посла State of Sabotage для Мами (щоб Вона, можливо, після смерті продовжила життя у чарівній країні Саботажу). Роберт, дізнавшись більше про Маму, запропонував мені видати книгу і привіз паспорт для Олени Чекан на презентацію нашої книги в Київ».

Паспорт цієї країни  і художній проект, як зазначив Роберт особисто, врятували життя багатьом біженцям з Північної Африки, Сирії та Близького Сходу, подарувавши їм право тимчасової ідентифікації особи в Євросоюзі.
Наступного дня після презентації було відкрито символічне посольство держави State of Sabotage в Києві. Богдан Родюк, маючи на увазі і видання, і посольство, зауважив: «Це було нашою з Робертом метою: ідея політичного протесту проти експансії Путіна, а також щоб привернути увагу до питання про свободу України, для представлення України світовій спільноті як країни на шляху волею народу обраних особистісних змін держави, заснованих на принципах Свободи, Рівності і Братерства».
В передмові до книги Андрій Н. Окара, виклавши своє бачення сучасних подій в Україні і Росії та можливих перспектив, написав про Майдан, в дні якого пішла з життя Олена Чекан: «Ця революція стала можливою, невідворотною і кінець-кінцем перемогла саме тому, що в українському суспільстві склалась критична маса людей, для яких цінності Свободи, людської Гідності, загального добра, солідарності, модернізації, братерства були не загальними малозначущими словами, а імперативом поведінки, життєвим кредо, орієнтиром морального вибору. І не буде перебільшенням сказати, що роль нової інтелектуальної журналістики, роль колег Олени Чекан і її особисто в цьому «вихованні почуттів» українського суспільства була дуже важливою, надто визначальною. Адже на початку, як ми знаємо, завжди буває Слово...»
 
Таким чином, ця книга інтерв’ю Олени Чекан з прогресивними політичними лідерами Європи та видатними сучасними інтелектуалами-гуманістами прислужиться більш повному розкриттю образу України за її кордонами, особливо зараз, коли створення правдивого, саме європейського іміджу батьківщини, всупереч пропаганді з «братерської країни», настільки важливе для нас. І пам’ятаймо цю дивовижну жінку – актрису й журналістку Олену Чекан!
 

рейтинг:
0
(0)
Количество просмотров: 1518 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode