шо нового

Караван прийшов?
20:03/20.12.2012

Сучасне українське кіно в масі фактів і чуток, скандалів та виробничої практики пов’язане з діяльністю Державної агенції з питань кіно. Вона, Агенція, фактично і є зараз «українським кіно». Але насамкінець 2012 року журнал ШО вирішив розібратися і проаналізувати — чи взагалі є це «українське кіно» і чи не зникне воно, якщо зникне сама Агенція?

Ярослав Підгора-Гвяздовський    
 

Сучасне українське кіно, розвиваючись з допомогою фінансової підтримки з боку держави, а точніше з боку Державної агенції з питань кіно, вже як кілька років йшло шляхом «продюсерського кіно». Що власне було затверджене ще 1998 року. Що мається на увазі. Кіно твориться знизу: до держави приходять окремі продюсери зі своїми проектами, а не держава пропонує окремим продюсерам, компаніям чи студіям робити те, що їй, державі, потрібно. Тобто це демократична система, підкріплена прикладами в усьому демократичному світі. Ця система протилежна колишній радянській системі, коли все творилося з резолюції кіностудій. Наразі, з подачі міністра культури, п. Кулиняка, все може перегратися, і знову правити бал будуть 4 українські кіностудії з державним фінансуванням і статусом «національна» — Кіностудія ім. О. Довженка, «Укркінохроніка», «Київнацчфільм» та Одеська кіностудія. Пояснюється зміна вектора розвитку кіно двома причинами: власне, існуванням самих кіностудій, з їх колосальним минулим творчим і виробничим бекграундом та величезними фінансовими проблемами студій, де головним стоять борги за заробітну плату і можлива кримінальна відповідальність директорів. Студії хочуть скостити борги, а уряд — закрити чергову провальну соціальну сторінку. Продюсерів лише спитали про їх думку, проте вирішувати будуть, як і раніше, верхи. Така ситуація ставить хрест як на інтеграції України в європейський і світовий кіноконтекст, так і на діяльності Державної агенції з питань кіно, що була очевидно прогресивною інституцією. Щоб зрозуміти це потрібно розібрати деталі.        

 

Звеличення Державної агенції з питань кіно пов’язане з чотирма подіями. Перша — це світова економічна криза, яка, зокрема, нівілювала будь-яку інвестиційну діяльність, пов’язану з кіно. Це перетворило Держкіно ледве чи не на єдиного кредитоспроможного діючого продюсера, здатного укладати договори з виробниками та приватними продюсерами, інвестувати гроші й такими чином творити виробничий процес у країні. Друга подія — це збільшення суми державного фінансування кінематографу, яка 2010 року з попередніх 24 мільйонів гривень виросла до 111 мільйонів гривень у 2011-му, а на 2012-й становила вже 163,7 мільйони. І ця сума доволі суттєва для України (хоча є мізерною в порівнянні з бюджетом, скажімо, французького CNC, Центру національної кінематографії та анімації Франції, де на 2012-й рік передбачено понад 700 мільйонів євро, що на 200 мільйонів більше за 2007-й). Третя подія — це запровадження нового способу відбору фільмів під патронатом Державної агенції — відкритий конкурс кінопроектів, який існує на рівні колегіального відбору (Експертна комісія з питань кінематографії як колегіальний консультативно-дорадчий орган, затверджений Наказом Державного агентства України з питань кіно за №7 від 8.06.2011, складається з продюсерів, режисерів, критиків та інших представників кінодіяльності). Четверта і остання подія, що змінила обличчя Держкіно — призначення Розпорядженням Кабінету Міністрів України 19 травня 2010 року головою агенції Катерини Копилової, котрій, власне, можна завдячити й уможливленням конкурсу кінопроектів, нею ж запропонованого, і збільшенням бюджетного асигнування кіногалузі, нею розробленого.

 

Рік 2012 почався вдало — майже всі продюсери, чиї проекти були обрані переможцями Другого конкурсного відбору кінопроектів 2012-2013 років, отримали свої гроші в останній місяць року попереднього. Таким чином, у списку «програми виробництва та розповсюдження», разом із фільмами в перехідному періоді та переможцями 2-го конкурсного відбору, було зазначено 80 ігрових і неігрових, повно- та короткометражних картин (і анімаційних також). І це той вал, що цілком може утворити кінематографію з нуля. Позитив такого підходу до створення кіно поділяє і продюсер компанії Fresh Production Олег Щербина:

Продюсер Олег Щербина

«Подібна система була в Росії років 5-10 тому, коли підтримували багато фільмів, щоб виростити не тільки режисерів, а й людей середньої та нижче середньої ланки — кваліфікованих постановників, гримерів, освітлювачів та інших. Тобто вони утворили необхідний для функціонування загалом кіно ринок праці. Україна теж мусить пройти такий шлях».

 

19 січня вийшов в прокат фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», що знаходився у виробництві майже чотири роки. Причому прокатався він планомірно усією країною, а дистрибуцію робила одна з найбільших українських прокатних компаній — B&H. Незважаючи на часто-густо негативні рецензії, фільм зазначив два дуже важливих моменти. По-перше, будучи повністю українським фільмом, з українською командою і українським фінансуванням, єдиним за 10 років з часів «Молитви за гетьмана Мазепи», «ТойХтоПройшов…» був схвально сприйнятий аудиторією як на заході країни, так і на сході. А по-друге, він показав як майстерно можна зробити в Україні картинку: однією з беззаперечних перемог фільму був його монтаж та колористика, творені на київській студії «Кінотур», чиє обладнання має європейську сертифікацію і визнання.

Фільм Іллєнка був необхідною показовою демонстрацією реальності новітньої системи новітнього Держкіно, так би мовити, підтвердженням слів ділом. Хоча, треба зазначити, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» планувався і запускався за часів Ющенка головування в Держкіно Ганни Чміль, і відповідно його переможний вихід лише частково може бути вписаний у заслуги нового керівника, Катерини Копилової. Проте навряд чи це для когось було важливим. Бо після прийняття системи конкурсу і виділення значної суми з бюджету, всіх цікавив практичний результат теоретичних розробок, і вихід повнометражного фільму з усіма ознаками національного продукту був результатом.


 

В позитивності запропонованої теорії сумніватися перестали під час весни, коли подивилися на практику: взимку та навесні пройшли знімальні періоди 13 (!) повно- та короткометражних фільмів — «Брати» Вікторії Трофіменко, «Ломбард» Мирослава Кобильчука-Левицького, «Параджанов» Сержа Аведікяна та Олени Фетісової, альманах «Україна, гудбай!», «Кобзарі» Олеся Саніна тощо. Це нагадувало кінематографічний рай. Поки стрімко початий злет Державної агенції з питань кіно не обірвався двома майже підряд згрупованими у часі скандалами: вихід в прокат відверто українофобського фільму «Матч» і публічний вихід режисера Сергія Маслобойщикова з проекту «Діамантовий хрест». Якби не участь у зйомках «Матчу» українських акторів та української продакшн-компанії Pronto Film, скандал був би менший. Цікаво, що скандал почався з того, що у ЗМІ поширилась плітка про нібито намір Держкіно (точніше Експертної комісії з питань видачі прокатних посвідчень) «заборонити» фільм, а продовжився прямо протилежним — що Держкіно так його і не заборонило, хоча на думку деяких мусило (не маючи, до речі, «заборонних» можливостей). Щодо «… хреста» з Держкіно вимагали дві відповіді: чому на конкурсі кінопроектів був ухвалений проект, продюсером якого з російського сторони була та сама компанія «А1-Кино Видео (Россия)» (наразі вона вибула з проекту), котра попередньо продюсувала відверто шовіністську агітку «Ми з майбутнього-2» і чому Держкіно, як головний український «інвестор», не захистила свого режисера від тиску з боку росіян? Власне, скандал розігрався саме через тиск на режисера, ідеологічне підґрунтя якого було офіційно зазначене і неодноразово прокоментоване Маслобойщиковим у засобах масової інформації.

 

Коротка пам'ять аудиторії разом із постійними економічно-політичними негараздами в країні трохи скандали згасили. А травневий кінофестиваль в Канні зализав рани. Участь (в черговий раз) України в Каннському кіноринку з презентацією трьох знятих фільмів — крім Іллєнківського, в межах «Українського національного павільйону» були представлені фільм «Чемпіони з підворітні» Ахтема Сейтаблаєва та альманах «У кожного свій Чехов» — тріумфально увінчалася ратифікацією 23-го травня Верховною Радою міжурядової угоди України та Франції про співпрацю і спільне виробництво фільмів, що була минулорічним тріумфом Міністерства культури, Державної агенції з питань кіно та, конкретно, Катерини Копилової. Та питанням залишається «значущість» цієї угоди — що вона насправді дає і які пільги будуть мати українські кінематографісти у разі розпочатих зйомок на французькій території? Як виявилося, головним плюсом у цій угоді є пільга для фільмів, що будуть зніматися українцями у Франції — зменшення оподаткування на 20%. Чи це багато?

Влітку, вже після проходження пітчингів Третього конкурсу кінопроектів «для формування Програми виробництва та розповсюдження фільмів на 2012-2013 рік з метою отримання державного фінансування за державним замовленням або державною фінансовою підтримкою», гамір стався через гучне бахання дверима Антона Пугача, наразі колишнього члена Експертної комісії та діючого голови Наглядової ради компанії «Мультиплекс-холдінг». Свою незгоду з роботою комісії зокрема й Держкіно загалом він виклав у довгому, написаному в стилі художнього мовлення поясненні кожного з 5 пунктів відкритого листа, підтриманого 15-ма членами Експертної комісії та попередньо надісланого ним на ім’я Міністра культури п. Кулиняка М. А. та голови Державного агентства з питань кіно п. Копилової К. О. Цікаво, що це було зроблено в унісон з демаршем Ігора Грабовича, який так само, як і пан Пугач вийшов зі складу комісії, і який описав на сайті telekritika.ua свої підозри щодо «підтасовки результатів пітчингу».

Ситуація з Держкіно могла б перетворюватися на детективно-кримінальну, якщо б не поширені пресою досить бруднуваті подробиці роботи в комісії деяких її членів, зокрема тих, хто з неї вийшов. На улюблених всіма «бабських теревенях» все й стало. Хоча б тому, що в середині кіносередовища ті продюсери, режисери, критики та інші члени кінопроцесу, знали про що насправді йдеться і в масі своїй зі співчуттям ставилися як до заколотницько-рекламних ескапад пана Пугача, так і до романтично-революційних поглядів пана Грабовича. Менше з тим, як коментує для журналу ШО інцидент Ігор Савиченко, продюсер компанії Pronto Film, «єдиним результатом цього демаршу було тільки одне — на три місяці затрималося підписання рішення Експертної комісії по другому туру Третього конкурсу кінопроектів, у зв’язку з чим проекти, які мусили зніматися влітку і восени цього року, не знялися, зараз не знімаються і сумнівно, що зможуть, бо час на підготовку до знімального періоду втрачено».

Продюсер Ігор Савиченко (зліва) і режисер Мирослав Слабошпицький

Та незважаючи на чергове вшюхання чергового скандалу в українському кіно залишається сила-силенна питань, пов’язаних із якістю вже зроблених фільмів, стосунками виробник-замовник, виробничим процесом та законодавчими вимогами. Мова йде про ті проекти з «програми виробництва та розповсюдження», які вже були здані до Держкіно або з тої чи іншої причини знаходяться у стані зупинки і консервації. Фільм «Звичайна справа» Валентина Васиновича, презентований на цьогорічному Одеському кінофестивалі, викликав виправдане обурення кінокритиків саме з приводу ухвали такого продукту Державною агенцією з питань кіно, що фільм фінансувала на 100% рівні — жалюгідна режисура та сюжетно-драматургічна банальність красномовно демонстрували хибність у виборі сценарію та його реалізатора. Один проект, «Прокляте місто», як і «Діамантовий хрест», втратив режисера: через непорозуміння з директором Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, Ігорем Ставчанським, відмовився працювати над картиною Мирослав Слабошпицький. Власне, ця ситуація була одним з чинників, котра спонукала Антона Пугача, за його словами, до написання своїх сумнозвісних коментарів. Так само, через проблеми з дирекцією студії ім. О. Довженка, не був підписаний контракт між виробником та Держкіно на зйомки іншого проекту — «Йом-Кипур: судний день», що у свою чергу призвело до серцевого нападу і шпиталізації режисера Віктора Греся. З анімаційним проектом «Пригоди Котигорошка та його друзів» складнощі виникли на рівні виробництва: вже маючи фінансування на 4 серії з циклу, студія «Укранімафільм» не отримала гроші на наступні 4 серії, бо Експертна комісія не побачила результатів перших, які досі так і не були дороблені...

 

Велика частина негараздів у виробничих процесах сучасного українського кіно пов’язані з законодавчими нестиковками, коли необхідна зміна, переробка чи доповнення одного закону тягне за собою необхідну видозміну іншого, який у свою чергу не міняється, чим викликає створення проблем. Наприклад. «Нещодавнє виведення процедури тендеру на державну закупівлю аудіовізуального твору спростило продюсерові процедуру підписання державного контракту, — пояснює Ігор Савиченко. — Але якщо раніше вартістю проекту займалася тендерна палата, то зараз цим має займатися саме Держкіно. У цьому відношенні Держкіно може спиратися лише на постанову Кабінету Міністрів №813 про державну підтримку, де згадується так звана «вартість хвилини екранного часу». Та ця «хвилина», створена за радянських часів, застаріла. Наразі Держкіно спромоглося виробити нову «хвилину», що було доволі важко, бо зйомки однієї хвилини в павільйоні і зйомка однієї хвилини на натурі з костюмованою масовкою та в експедиції дуже різні».

 

Невизначеність оцієї «однієї хвилини», яка, за словами пана Савиченка, «потребує можливо повного переосмислення кіновиробництва», є ледве чи не наріжним каменем проблематики українського кінозаконодавства: глобальне і за європейськими принципами пророблена нова система держфінансування, розподілене на державне замовлення та державну підтримку, працює з шаленими перебоями. Але працює, ось що головне. Показаний на кінофестивалі «Молодість» і прокатаний Україною гостросоціальний альманах короткометражних фільмів «Україна, гудбай!». Так само на «Молодості» мав світову прем’єру повнометражний ігровий фільм «Істальгія» Дар’ї Онищенко, а короткометражку «Уроки української» Руслана Батицького, показаної на започаткованому фестивалі «Нова українська хвиля», вже назвали відкриттям року. Дороблений і очікує на свою фестивальну прем’єру повнометражний документальний фільм «Час життя об’єкта в кадрі» Олександра Балагури; анімаційний 12-серійний серіал «Ескімоска» та нові 4 серії анімаційної «Моєї країни — України». Плюс з півтора десятки повнометражних фільмів, прийнятих Державною агенцією з питань кіно до розгляду на черговому, Четвертому конкурсі кінопроектів туру... Словом, караван іде, а собаки будуть гавкати завжди…

 

рейтинг:
4
(10)
Количество просмотров: 27706 перепост!

комментариев: 1

  • автор: Гость
  • e-mail: golddust@i.ua

П.Ярославе, виправте, пліз, не Буйницький Руслан, а БАТИЦЬКИЙ РУСЛАН - режисер фільму "Уроки української"

опубликовано: 22:29/20.12.2012
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode