шо нового

На майдані коло церкви революція…
18:48/01.11.2012

22 жовтня в стінах Будинку кіно пройшов червговий пленум Спілки кінематографістів України. Журнал «Шо» не тільки побував там, а й провів власний аналіз і революції, яка відбулася на пленумі, і наслідків, які вона може дати.

Дзвінок одного з продюсерів та інформація про певні неординарні події, що будуть мати місце на Секретаріаті Спілки кінематографістів та потому на Пленумі, примусили нелегально потрапити туди, де можуть бути присутніми лише обрані спілчанці. Як виявилося, «неординарні події» примусили потрапити до Будинку кіно і Міністра Культури України пана Михайа Кулиняка, що вже є неординарним, бо на Пленумі пан міністр ще ніколи не був присутній.
Почалося все доволі знаково, коли на Секретаріаті більшістю голосів було ухвалене висунення на здобуття Шевченківської премії режисера фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка та творчої групи фільму. Самотнє зауваження когось з присутніх про наявність негативних рецензій в пресі, було відкинуто головою Спілки, паном Сергієм Тримбачем з поясненням, мовляв, в пресі багато чого пишуть.
А коли мова зайшла про затвердження «Рішення XIII Пленуму правління Національної спілки кінематографістів України», один з секретарів, Алік Шпілюк, слушно зауважив, що більша частина секретаріату не отримувала це рішення, і відповідно хоча б до процесуальності, затвердити його не може, не кажучи про здоровий глузд. А здоровий глузд, принаймні, в даному випадку, — не зайвий, зважаючи на речі, викладені в «ухвалі пленуму» з підзаголовком «Про стан державних кіностудій України та принципи формування державних замовлень». Зокрема, в «ухвалі», після змалювання правдиво-катастрофічної ситуації в державному секторі щодо існування кіностудій та їх фінансування, є посилання на те, як тепер «мусить» розвиватися державний сектор: мусять бути скасовані борги державних студій як таких; упровадження бюджетного фінансування кіностудій; разове вкладання фінансових коштів для зміцнення матеріально-технічної бази кіностудійних комплексів; зміна частки державної підтримки фільмових проектів з 50% до 70% тощо.
Проти подібного «рішення» і викладених «мусить», виступили 17 людей, режисерів, продюсерів, операторів та критиків (серед яких Володимир Тихий, Володимир Войтенко, Євген Сивоконь, Мирослав Слабошпицький, Сергій Михальчук та ін.), і передали пану міністрові лист із зверненням звернути увагу на небезпеку «нової централізації державної підтримки у галузі кіно в руках державних студій, і ймовірного — у такому випадку — повного нівелювання ролі режисера як ключової фігури кінопроцесу». В листі викладаються переваги і головне демократичність не так давно започаткованої системи конкурсів при Держкіно з прикладами успіхів, яких в нашій країні, погодимося, так мало, що кожний з них є на вагу золота.
Втім, і так зване «рішення пленуму», і листа 17-х незгодних, були увертюрою до більшого і жвавішого двобою двох систем і їх апологетів, з поодинокими цирковими номерами, щиро виконаними в комічно-абсурдиській манері.

«Скандальне рішення Пленуму Спілка кінематографістів України може повністю змінити обличчя сучасної кінодіяльності в Україні — фактично зруйнувати нині діючу «продюсерську» систему і повернутися до старорежимної «студійної» системи»

Вже на початку галас виник через питання, скільки давати хвилин кожному з виступаючих — сім чи десять. Після з’ясування першого складного питання, перейшли до другого, власне, стану кіностудій, виголошеного головою Спілки кінематографістів, паном Сергієм Тримбачем у дуже вільному стилі, з поетичними метафорами («студії напівзадушені») і «жовтими» образами («напівпідпільні контори», маючи на увазі приватні компанії). Потім була висловлена недовіра до рішень Експертної комісії при Держкіно, висновки якої були названі «лобіюванням інтересів певних продюсерів».
Цікаво, що подальший всуціль інформативний виступ голови Державної агенції з питань кіно пані Катерини Копилової, на противагу загальним словам пана Тримбача, не зняв питань, а навпаки — викликав шалений спротив присутніх членів Спілки кінематографістів. Із питань до пані Копилової найбільш показовими були два. Першим задав своє пряме, приголомшуюче і делітанське питання пан Богдан Жолдак: «Чому двічі був завалений проект Михайла Іллєнка «Толока»?». Уточнень, ким він був «завалений» і що мається на увазі, не було, проте додалося прохання назвати прізвища тих, хто валить національне кіно. Але, якщо йдеться про конкурс кінопроектів, так «Толока» жодного разу не «завалювався», навпаки. Перший раз він подавався паном Михайлом рік тому, та зроблено це було тоді, коли «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ще не був закінчений, і Експертна комісія мала всі підстави у сумніві щодо доречності запуску нового фільму під час роботи над попереднім. І незважаючи навіть на це, проект не був «завалений» — його було рекомендовано перенести на наступний рік. Власне, «наступного року», тобто цього,     «Толока» впевнено пройшла Третій конкурсний відбір і увійшда до списку кінопроектів для формування програми виробництва та розповсюдження національних фільмів 2012-2013 років.

Другим «питанням» в черговий раз засвітилася директор кінотеатру «Жовтень» пані Людмила Горділадзе, відома своїми визначенням мови мультфільму «Тачки» як суржик і формою спілкування із журналістами: «Якщо напишете добре, отримаєте квиток на фільм». До відповідачки пані Копилової пані Горділадзе звернулася із питанням, мовляв, де їй, як демонстратору національного продукту, можна довідатися про наявність цього продукту, якщо ніде ніхто про це нічого не знає. Та якщо про це не знає пані Людмила, це говорить лише про її професійний рівень і відсутність бажання його підвищити, і ніяким чином не стосується справжнього стану речей.
Жирну крапку у висновках щодо професіоналізму принаймні вербально активних на Пленумі членів Спілки кінематографістів поставив пан Олександр Муратов. У своєму виступі, написаному та й ще у формі ледве чи не есе, він згадує про цифру бюджету фільму «Діамантовий хрест» в 40 мільйонів гривень, яку вичитав в газеті «Дзеркало тижня», резюмуючи: якби не написали в газеті, ми так би і не дізналися скільки держава виділила грошей на фільм.
Дивовижним у цих трьох моментах є те, що відповідь на кожний з них є абсолютно відкритою інформацією і міститься, як мінімум, на персональному сайті Державної агенції з питань кіно — і щодо результатів усіх конкурсів, і щодо сум бюджетів усіх фільмів. Тут виникає інша проблема: чому ті, хто задавав питання, які у своїй безапеляційності межували із звинуваченнями, так нерозважливо продемонстрували свою необізнаність, хоча, як професіонали, мусили знати те, що їх стосується. Чому критик, вступаючи у перепалку з чиновником, не володіє інформацією? Чому директор кінотеатру не знає про фільми, які може чи хоче демонструвати?
Рівень бесіди, загалом запропонованої Спілкою кінематографістів, гадаю, чудово підсумував режисер Микола Засеєв, який виголосив пропозицію пану міністрові, щоб президент зустрівся з кінематографістами і випив з ними по чарочці, а може й по дві. І це було без жартів. Натомість, виступ голови дистриб’юторської компанії «Артхауз трафік» і, за сумісництвом, директора Одеського кінофестивалю Дениса Іванова, про сучасні реалії, об’єктивний занепад великих студій і розвиток продюсерської системи, більшістю присутніх було засуджено на рівні вигуків в дусі «руки геть!». І пан Віктор Олендер, режисер-документаліст студії «Київнаукфільм» з 1972-го року («В пошуках прибульців», «9 років з екстрасенсами» тощо), це озвучив чітко: він сказав, що вони — мається на увазі працівники кіностудій — будуть боротися за своє положення до останнього.
Власне, як це і виглядає збоку, конфлікт виник на рівні поколінь, осиновий кіл між якими вбило сучасне економічне положення та цілковита занедбаність кіностудій, котрі почали розвалюватися ще з кінця 80-х років, і до наших днів дожили у вигляді руїн, скажімо, Одеської кіностудії. Молоді кінематографісти, закінчуючи той чи той кіновуз країни, вже не хочуть йти працювати туди, де не має ні сучасної технічної бази, ні сучасного планування кінопроцесу і все залежить від директора кіностудії. А що саме від нього, директора, залежить запуск проекту, взагалі-то вже запущеного Держкіно, що виділяє на нього гроші, — продемонструвала Кіностудія ім. О. Довженка. Сварки, не творчого характеру вимоги щодо виробництва фільму «Прокляте місто», під яке вже був затверджений на рівні Державної агенції з питань кіно режисером Мирослав Слабошпицький, примусили режисера написати заяву про вихід з проекту. Такого ж ґатунку ситуація з фільмом «Йом-Кипур судний день» забезпечила його режисерові, Віктору Гресю спочатку серцевий напад, а потім шунтування. Ще на одному фільмі, «Відлуння Оха», директором студії був знятий з режисерської посади Олексій Левченко, хоча режисера з проекту може зняти лише той, хто його туди призначив. Певною завершальною нотою у цьому «поминальному» списку є фільм «Мама, я льотчика люблю», все ж таки, після 6 героїчних років зйомок, вироблений кіностудією О. Довженка, і навіть зданий до Держкіно і прийнятий (бо, запущений за старого керівництва, не прийнятим не міг бути). Та продемонстрований на теперішньому кінофестивалі «Молодість», він викликав ледве чи не скандал серед глядачів (як таке можна показувати?) і преси (як таке можна було зняти?). Цей фільм цілком можна розглядати як лакмусовий папірець щодо студійної системи, системи, яка функціонує за старими принципами, позбавленими конкуренції, у свою чергу заснованій на актуальності, бізнесі та професійності. І цей папірець, як певний доказ неспроможності старого в порівнянні з молодим, потрапить до прокату — буде соромно, але ж треба віддавати собі звіт у тому, що робимо, ось вам і приклад.

Мирослав Слабошпицький, роз’яснюючи журналу ШО причину демаршу Спілки кінематографістів і її скандального пленуму, нічого дивного для себе тут не вбачає. «Ситуація зі Спілкою сумна і трагічна, — каже він. — 10-15 років тому, коли я разом із Володею Тихим активно приводив до лав спілки молодих кінематографістів, більшість її членів вже мали 60+. Тепер вони постарішали. Так, ці люди завжди можуть прийти на Пленум, бо їх тут слухають і їх минулі заслуги тут чогось вартують, але світ змінився, і в ньому домінують люди 40-50 років. Повернення до студійної системи — це намагання повернути час, коли у когось колись було гарне життя. Але, як співала одна група, це спроба вхопитися за повітря».  
Втім, ситуація не така проста. Хоча б тому, що міністр культури прямим текстом сказав, що він бачив би подальший розвиток кіно України у відновленні кіностудій, наголосивши, зокрема, про дуже важливу і болючу сучасну проблему із заборгованістю студій по зарплатах. А це, як пріоритетне завдання, виголошене урядом України, вимагає термінового вирішення. Бо, по-перше, на носі вибори президента, а по-друге, заборгованість по зарплатах, як зазначив пан міністр, тягне за собою кримінальну, а не тільки адміністративну відповідальність. Тобто заборгованість є домокловим мечем над головами студій. І погашення боргів шляхом вольового їх скасування державою ледве чи не єдиний порятунок. Плюс до цього домішується аспект контролю за фінансовими потоками і людьми, які їх контролюють. Не можна стверджувати, що пані Катерина Копилова їх контролює (хоча були спроби зв’язати рішення Експертної комісії з компаніями, які отримували «державне замовлення»), але будучи головою центрального органу виконавчої влади України, Державного агентства з питань кіно, вона де-факто може сама приймати рішення, звісно, де-юре спрямовуючись і координуючись Кабінетом Міністрів через Міністра культури (згідно «Положенню про Державне агентство України з питань кіно, затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N404/2011»). А от міністр культури не має до них ніякого стосунку. Теоретично кіностудійна система може відкрити до цих потоків шлях, але для цього потрібно було б поміняти сучасну «продюсерську» систему, і формально міністр може це зробити, шляхом видачі прямого розпорядження голові Держкіно підготувати доповнення-оновлення-заміну, що у свою чергу вимагало б переглянути-узгодити-направити-погодити. Але змінити «виборний» момент не вдасться з огляду на Конституцію і її Статтю 19, де мова йде про рівність прав усіх учасників процесу. Чи можна змінити конституцію?

Так чи так, а 2 листопада Міністр культури пан Михайло Кулиняк офіційно збирає продюсерів, аби обговорити своє бачення розвитку українського кіно. Що нам подарує цей день, який відбувається після виборів до Верховної Ради, коли урядовці вже нічим не ризикують?

Ярослав Підгора-Гвяздовський

рейтинг:
3.5
(6)
Количество просмотров: 21842 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode