Форумы портала

Надія помирає остання

Анастасія Молочна
  • автор: Анастасія Молочна
  • e-mail: stayc@online.ua

Вони сиділи в невеличкій кімнаті і курили. Мовчки. Але мовчали разом, про одне. Він, у минулому житті, напевно, воїн УПА, що пройшов за свободу усі Карпати, народжений у полонинах, зрощений на криштальних водах гірських рік і повітрі, з присмаком смерек, загинувший на Маківці. Вона, героїня творів російських письменників дев"ятнадцятого сторіччя, прероджена Ева Браун, чи Мата Харі, без різниці. Приглушене свтіло єдиної свічки(як це не дивно у двадцять першому сторіччі) вигравало на їх обличчах промінями здобутої свободи. Хто вони? Будь-хто з розумної молоді, з думаючого коріння предків, з кого-небудь, хто читає зараз це. Будь хто з розстріляного відродження... Вони сиділи і думали про одне. Абсолютна довіра одній людині. Людині, що стала, можливо за збігом обставин, можливо за званням долі, твоїм другим я. Людині, що була тобою ж, нехай з іншим життям, історією. нехай з іншим обличчам і пам"яттю, але вона стала тобою з власного бажання. Вони разом пережили інтриги, ненависть, переслідування, гноблення і експлуатацію і поневіряння, мрії і спогади. Докуривши, вони так само мовчки, вляглися, роздягшись до ліжка. Надія сказала тримтячим голосом: " Постав будильник." І Антон поставив на пів на сьому, бо йому вранці на роботу. Роботу, яку ненавиділи вони обоє, бо вона забирала час і снагу робити щось більше.
Вляглися. Мовчанка перетворилася в гру уяви.
Ранком пролунав будильник звичним дзвінком від Нокії."Говорят, что сны, это старая память, а потом говорят, что мы должны спать спокойно." В той ранок вони вирішили не вставати, забивши на всі справи. На экзамени, роботу, батьків і реальність. Вони. Не він і вона, а вони, бо після тих подій вони стали одим. Після їх власної війни вони просто обнялися і злилился в одне.
Раптом усе завмерло, і в кімнаті з"явисвся ангел смерті. Невимовно гарна жінка з волоссям смоляного кольору. Вона просто сіла на край ліжка і зазирнула в її очі. Почекавши трохи, мовила:
- Доброго раку, Надіє. Хай тебе не дивує, що я тут. Я тут, бо я тебе неодноразово поререджувала, що я прийду. Тебе попереджували лікарі, що в тебе рак мозку, що жити залишилось лічені тижні, і що я завітаю на днях. Так от, - вела вона далі - ти колись від мене отримала одне бажання. Я добре пам"ятаю, що зголосилася на нього тоді, і це - твоє невід"ємне право. Я повернулася, як ти бачиш. Повернулася за своїм. Загадуй.
Надія думала не довго, бо насправді вже давно чекала і встигла підготуватися до цього моменту:
- Я хочу, щоб ти мене повернула в часі туди, де я ще була не я, туди, де моя пухлина ще не почала розростатись, але з моєю теперішньою свідомістю, з моїми нинішніми спогадами.
- Добре, я виконаю твоє бажання, як і обіцяла.

Раптом уся картина змазалась, реальність спочатку почорніла, пішла пухирями, на ній стали утворюватися дірки, і зрештою вона порвалася як кіноплівка над свічкою. Залишилося суцільне біле світло, з якого поволі стали виринати обриси предметів і людей. Дівчина опинилась серед класу, в якому з-за парт здивовано дивився на неї її сьомий Б. Це було четверте лютого, вівторок, день, коли вона вперше зайшла до своєї нової школи після переїзду. Вчителька представила нову ученицю і Надя поспіхом пройшла на вільне місце на останній парті поруч з рудоволосою Танею. Як же всі кумедно виглядали! Весь перший урок діти озирались і роздивлялись новеньку, яка в свою чергу, в деталях згадувала хто ким став після школи, як змінився і яким пішов шляхом. На цих школярах доля ще не розписалась виром часу, не знівечила їх тендітні серця грубою правдою. Сергій, майбутній хімік з докторським ступенем, був задиркуватим розбишакою і товаришував з Іллею, що через шість з половиною років буде ув"язнений за зберігання наркотиків. Маша, білявка з двома криво заплетеними косичками і коронками на дрібних зубках, стане відомою моделлю і вийде заміж за надзвичайно багатого араба. Відмінниця Юля Кривошапко народить близнят від сина нашого вчителя географії і навіть не піде в Університет. Андрій... Господи, і це найгарніший хлопчик школи і Надіне перше кохання? Про Андрія зараз вона навіть нічого і не пам"ятала. Перед другим уроком на перерві новеньку обсіли і почали розпитувати. ЇЇ власний голос здавався чужим і занадто високим. Так, точно, вона ще не курить і навіть за півроку співатиме в хорі. На четвертому уроці сталося перша прикра випадковість. Маючи за плечима Інститут філології Шевченка, дівчина пояснила вчительці української мови, що займенника насправді не існує, бо у нього відсутній один з трьох головних критеріїв гетерогенної класифікації частин мови. В цьому сталася вирішальна розбіжність між четвертим лютого і четвертим лютого. За старим сценарієм на четвертому уроці Надію мали закидати паперовими кульками і брудними мокрими сніжками. Замість цього вона з першого дня стала вожаком класу, гордістю школи. Прийшовши додому, дванадцятирічна Надійка швидко розписала батькам перспективи розвитку світового економічного ринку,після чого ситуація в сім"ї стала м"яко кажучи неординарною. Мама іноді тихесенько зазирала в кімнату, деякий час дивилася на доньку, неначе намагалася побачити щось, або когось іншого. Справи пішли вгору. У всіх, крім Надії. Вола була таким собі самотнім, самозаглибленим генієм. Але вперше в житті вона відчула спокій і впевненість в наступному дні.
ЇЇ найкраща подруга, Валентина, була за двісті кілометрів, у Вінниці, і ще не знала її, всі знайомі і всі друзі були ще підлітками, і навіть не здогадувались про майбутнє.
Надія почала пригадувати номера телефонів, адреси, місця і ситуації знайомства з найважливішими людьми свого буття. Але абонентів з таким набором цифрового коду ще не існувало, а в їх квартирах жили інші сім"ї, а на місці деяких будинків, в яких Надія проведе не один день, винаймаючи квартиру, була пустка.

Вона йшла по глиняній дорозі в сутінках. Гола і боса. В усі боки від дороги тягнулося кладовище. Мільйони, мільярди могил з написами абсолютно усіма існуючими і загубленими мовами, з фотографіями відомих і зовсім незначних людей, наскільки людина взаглі може бути незначною. Надія йшла не озираючись, впевнено і стрімко. Ноги не відчували ні температури дороги, ні текстури, і те, що вона була глиняна скоріше можна було визначити по кольору. Дорога вела в море. Бурхливе, розгніване, сіре, воно віддзеркалювало чавунні хмари, важкі і неспокійні, підмивало могили, що входили в нього, розрізали його хрестами і обелісками, монументами і скульптурами. Недалеко від берега, але повністю в воді стояв старовинний хиткий стілець, на якому, спиною до Надії, сиділа жінка і, розчісуючи довге смоляне волосся, співала жалісливих пісень одночасно усіма голосами, усіма мовами світу. Від того співу кров холонула, але ставало по-дикому безтурботно і спокійно. Надія підійшла впритул і відчула вологу слизькість глини під ногами, бо лише один крок відділяв її від товщі води.
- Зупинись. Не чіпай води. Рано тобі ще канути в Лєту. - Жінка обережно спустила ноги і, підвівшись, озирнулась. То була неземна краса. Не може людина її собі уявити, бо не може бути жодне живе створіння настільки досконале, виважене, витончене, витесане самим творцем усього сущого. Підібравши волосся гребенем з кістки, янгол рушила просто по воді назустріч Надії. Лагідно так, по - материнськи, обійнявши дівчину за плечі вона промовила:
- Я не прийму тебе. Зараз. Мені набридло ігнорувати твої спроби самогубства. Я дам тобі одне єдине бажання, за це - я прийду за тобою у найнеочікуваніший момент і заберу з тобою найдорожчу тобі людину. А тепер - іди.
Світло різко вразило очі і їдкий біль простромив голову. Надію знудило на білу кахельну підлогу. Гола і боса на холодному лікарняному столі. Так вона народилася вдруге.

Важко сказати скільки пройшло років з тієї самої ночі. Надя виміряла час подіями, квартирами, компаніями, роботами. Назагал, можна було б народити дитину, винянчити, викормити і відправити в школу. Два роки з часу повернення в минуле вона витратила на пошуки подолання і розторгнення договору зі смертю. Тисячі книг на десятках мов, сотні бібліотек, духовні семінарії, секти, розмови з філософами, релігієзнавцями, фольклористами, і марно. Упевнившись, що вона не має іншого виходу, як просто чекати на прихід смерті(як і будь-яка інша людина), дівчина зареклась вберегти Антона єдиним доступним способом - просто з ним не познайомитися, банально викреслити себе з майбутнього, заради наявності цього самого майбутнього.
Надія помітила цікаву річ: двадцять п"ятого липня вона мала вперше втратити свідомість, потрапити в лікарню, де б її обстежили і виявили злоякісну пухлину мозку, але цього не сталося. Не сталося і двадцять шостого, і тридцятого. Занепокоєння своїм добрим самопочуттям змусило дівчину пройти профілактичне обстеження. Не було жодних сумнівів, що вона абсолютно здорова.
Літнє сонце припікало, а повітря було насичене найпрекраснішими алергетиками з усіх пір року. В парку коло лікарні було людно і гамірно, гралися діти на майданчику з гойдалками, люди стовпилися біля лавки з морозивом, навколо снували машини і іноді проходив трамвай, що перекрикував спів пташок. Надія знову відчувала життя, як воно є. Вони з мамою вирішили затриматись в парку, з"їсти морозива, поговорити. Мамі подобалося говорити зі своєю дочкою, неначе зовсім дорослою і досвідченою, мудрою і розважливою, аж занадто для своїх чотирнадцяти. Її не могли не лякати прогнози і попередження щодо грядущих подій, що неодмінно траплялися, але вцілому вона була надзвичайно горда за себе, що виховала таку дочку. Надії дивно було бачити маму усміхненою і безтурботною. Після звістки про хворобу дочки, після випадку, коли Надя ледь не померла у матері на руках, сорокарічна жінка зачинилася в собі, в неї розвилися фобії і вона зовсім перестала виходити на вулицю, хоч і боялася залишатись одна. Тепер історію було змінено і вони, як ніколи в іншому вимірі, абсолютно здорові, безтурботно теревенили про все навколо. Під час розмови до слуху дівчини почав долітати такий рідний, знайомий голос. Вона різко обірвала розмову, напружилась і стала прислухатися, обертаючи головою в усі боки, шукаючи Антона.
- Доню, що трапилось? - Мама занепокоєно взяла її за руку.
- Ні, нічого, так, знайомий голос почувся. Давай підемо додому?
- Добре. - Здивовано відповіла мама і почала збиратись.
Вони рушили по алеї до зупинки автобуса. Аж раптом щось з криком штовхнуло Надю у спину, вона впала на коліна і руки і озирнувшись, не змогла мовити ні слова. Доля. Вона просто і банально зіштовхує нас, адже "решительный шаг вперед – всего лишь пинок под зад". Антон якось невловимо одразу впізнав її. Неначе не було цього повернення в часі і взаглі нічого не було, окрім них. Шок тривав менше секунди, хлопець підвівся, почав вибачатися, підняв Надю, обтрусив, знов вибачався, про щось говорив з розлюченою мамою, а дівчина просто дивилася на нього. Йому зараз вісімнадцять, він на другому курсі медичного, у нього є дівчина Оля, з якою вони тількино познайомилися і будуть разом ще п"ять років, і сестра через чотири місяці виходить заміж.
І ось він іде. А у неї болить коліно, від якого по нозі стікає тоненька червона стрічка крові. Він ще раз обертається і щезає за будівельним парканом. І за мить поспіхом вибігає і біжить, посміхаючись до Надії, яку в ту ж секунду мама заштовхує в маршрутку. Вони їдуть, він залишається на зупинці. Важкі сльози омивають юнне обличчя, а мама сердиться на незграбного хлопця і, намоченим мінералкою платочком, витирає школярці коліно.

- З нами працюватиме один з наших студентів, Антон. - Олександр кинув на стіл роздруковане резюме.
- Навіщо нам ще хтось? - Валентина відкинула з плечей біляве волосся. - Ми нормально впораємося вчотирьох.
- Я йду. - Голос дрижжав від істеричного хвилювання, але Надія взяла себе в руки і продовжила - Я більше не можу працювати. З понеділка лягаю в лікарню. А у вас ще з десяток проєктів висить.
Запала мовчанка. Надя намагалася не дивитися ні на кого, тому втупила погляд у вікно, за яким передостанні теплі вересневі дні балували перехожих лагідними промінчиками вечірнього помаранчевого сонця.
- Він хороший робітник, має справитися. До цього працював на ... - Саша вів далі, неначе не чув новини, а Валя невідривно з жалем дивилася на найкращу подругу і по її щоках текли важкі сльози.
Вони були не просто найкращими подругами. Так тісно не пов"язані навіть сестри. Ще з Інституту вони були нерозлучні, ділили все на двох, завжди були поруч, хоч зовнішньо різні, як день і ніч, в середині схожі, як дві краплі води. Валя підтримувала Надію завжди, що б не сталося і що б не зробила остання.
Вони вийшли перекурити, коли закінчилася співбесіда.
- Номер лікарні? - Валя клацнула запальничкою.
- Третя. Та, що біля Паруса.
Подруга заплакала і нервово затушила цигарку у дзеркальній урні.
- Не плач, я не помираю, просто профілактичний захід.
Клацнув ліфт і номери над дверима сповістили, що хтось піднімається.
- Витрись, - Надія протягнула серветку подрузі - Напевне, це Антон, ну що ж, подивимось, ким мене вирішили замінити.
Двері відчинились і вони вперше зустрілись. І в ту саму секунду, не раніше і не пізніше, коли вони зустрілися поглядами утворилося щось. Щось, що без слів стало зрозуміло їм обом. В ту саму секунду. А далі... А далі було знайомство, передача матеріалів, перше побачення, розкриття правди про Надіїну хворобу, лікарня, ще відстрочка ЇЇ візиту. Антон сидів з нею весь час, підтримував її. Це дало змогу Александрові підставити хлопця з паперами, замість себе. Надія в усьому допомагала Антону коли вийшла з лікарні, вони вдвох розіграли виставу і викрили колишнього найкращого друга, допомогли Валентині відмити репутацію фірми і зняти будь-які підозри збоку правоохоронних органів. Це тривало близько двох місяців, і в день, коли вони ,нарешті, поставили крапку в цих справах, завітав ангел.

Надя закінчила школу з золотою медаллю. Найкраща учениця, надзвичайно гарна, "спортсменка, комсомолка". Її запрошували найкращі ВУЗи країни, і вона обрала вже не філологію, а психологію у місцевому медичному в надії бачити Антона хоча б здалека, хоча б інколи, випадково в коридорах.
Навчання було важким але цікавим і пройшло більше місяця, коли вона, вибігаючи з їдальні, випадково зачепилася за когось і впала. Підвівши очі, дівчина ледь не зомліла від щастя та несподіванки. Антон підняв, обтрусив її, вибачався, а потім уважно придивився до неї, зазернув в очі, неначе щось пригадуючи, струснув головою, і, тримаючи її за руку, так звично, так ніжно, спитав:
- Ми з Вами ніде раніше не зустрічалися?
Вона широко і відкрито посміхнулася і показала на колінце, на якому був шрам. Хоча вона знала, що це відчуття десь глибше за просто людську пам"ять. Це пам"ять душі, однієї на двох.
Вона все йому розповіла про угоду, про повернення в часі, але на відміну від Валентини, Антон повірив їй, але він не злякався, не пішов. Просто він обрав мить з нею, а не вічність з кимось іншим.
А янгол смерті забрав їх в сивій-сивій старості. Бо повернувшись у часі, Надія не потрапляла до смерті, не укладала з нею договір, не переживала всі ті потрясіння, невдачі і поневіряння, що призвели до хвороби. У неї просто був другий шанс. А Ви, не прогавте перший.

опубликовано: 13:40/27.02.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA