Форумы портала

мысли...

  • автор: Татьяна Оксененко
  • e-mail: tatti1@meta.ua

Все одинаково было веками
Менялся лишь быт и его атрибуты
Народ развлекали вождями, богами,
Чтоб не было думать когда ни минуты.
И не желают так жить, но живут же,
Сгнить бы соседа еще побыстрей.
Слепо надеются: будет им лучше,
Но за счет родины падшей своей.
Кто родину терпит, а кто презирает,
Кто ищет как выбить кусочек земли,
Но всё же упорно глаза закрывают,
Что родиной были и будут они.
Вроде бы мыслят в пределах разумных,
Но не лишиться железных оков,
Всяк по отдельности вроде бы умный,
Вместе же все - толпа дураков.

****
Дай вдохнуть мне жизнь, дай надежду.
Ты в осколках мглы, где-то между
остановкою сердца и воли.
Я кричала годами от боли.
Дай мне жить, я прошу, дай надежду.
Я ходить не хочу вечно между
одиночеством сердца и болью.
Я прощаюсь с тобой и сей ролью.

Отпусти ты меня, ибо знаешь:
все равно ничего не теряешь.
Улетай, отпусти мои руки,
я готова простить тебе муки.
Забери ты с собой состязанья,
дай обратно собрать мне сознанье.
Улетай! Дай расправить мне крылья.
Я намерена сделать все былью.
Тебя нет и навеки не будет,
нас никто никогда не рассудит.
Я не раз попросила прощенья,
а теперь я прошу: стань забвеньем!
Уходи! Ты же можешь, я знаю.
Меня нет. Для тебя не бывает!
Тебя нет, ты поживши уходишь
и остатки с собою уводишь!
Твоя память светла, не забыта,
она солнечным светом прошита
и согрета улыбками счастья,
но твоя больше жизнь не у власти.
Не успели пожить и проститься,
но пора мне об этом забыться.
Я без зла, без обид и рыданий
отпускаю тебя... Вечна память!

опубликовано: 22:38/03.02.2013
  • автор: Татьяна Оксененко
  • e-mail: tatti1@meta.ua

Як я була колись з душею.
було у мене сильне горе.
Гуляла просто над межею
й вела з тим горем я побори.
Боролася як тільки можна
клітина мого тіла кожна.
Але в один момент маленький
мене покинуло легенько.
Із голови спустилось на стілець
(не знала я, що це кінець),
з стільця спустилося додолу,
а далі - через двері в поле
воно кудись гулять пішло,
та й когось іншого знайшло...

...І залишилась я одненька,
як сирота та самітненька,
не знала ж я, що більш нічого
немає в мене і нікого
це більше вже не хвилювало...
Вже знала я, що все пропало...

Ось якось раз набравшись волі
я викинула виклик долі.
Вона і чути не схотіла:
"Яке до твого горя діло?"
Лиш біль одна мене взяла, та й навістила,
така ж вона приємна, мила
на той момент мені здалась.
І відкіля вона взялась?
Отак пожила я із біллю -
засипані всі рани сіллю.
І серце в мене вже боліло,
та болі швидко надоїло...
Мене покинула вона -
я знов залишилась одна.

Та не одна - відразу
на зміну їй прийшла образа,
взяла з собою сльози, жаль,
і обняли вони як шаль
мої сумні прекрасні очі -
я плакала тоді пів ночі.
Ті сльози, жаль - вони напару,
образа ж підливала жару
в вогонь моїх палких думок.
Безцінний був в житті урок:
заснула зморена від всього,
прокинулась - із сил нічого
моїх уже не залишилось,
і серденько моє зморилось
від горя, болю та образи,
та це відчула не відразу.
Відразу я відчула інше -
душі не було в мене більше.
Ні я жива! І серце билось.
На тому ж місці появились
холодний вітер, сніг та лід.
Ось він, реальний, зримий світ
Згубила все, за що боролась,
та й на удачу напоролась.

опубликовано: 09:41/17.02.2013
  • автор: Татьяна Оксененко
  • e-mail: tatti1@meta.ua

Вона йшла мимо, та не озирнулась,
а ти хотів заглянути їй в очі.
Тепер вона, як бачиш, відвернулась,
тепер вже ти все згадуєш щоночі.
Ви розминулсь швидко і назавжди,
хоча могли протись під сонцем поруч.
Тепер ти всім, хто поряд з нею, заздриш
та згадуєш її ходу праворуч.
Гарячий поляд, подих затаїв,
болючі спогади, вікинуте кохання,
тоді ти думав, щ перехворів,
тепер ти маєш марні сподівання.

опубликовано: 13:40/10.02.2013
Введите код с картинки
Image CAPTCHA