Форумы портала

Maestum Una

sosylka
  • автор: sosylka
  • e-mail: frau.manya@yandex.ru

Ранок. Крізь заплакані шибки видно лише туман. За туманом, на жаль, не видно нічого. В кімнаті холодно, аж волосся на руках стає дибки. Але вікно все ж відчинити треба, бо за ніч все свіже повітря збилося до купи і десь ховається. Крижана воді аж руки зводить, але все ж додає різкості й світ навколо стає більш чітким. Запах свіжозвареної кави лоскоче носа й бадьорить думки. Треба збиратись. Гардероб не може похвалитись різноманіттям кольорів. Та й взагалі не може похвалитись різноманіттям. Сині джинси, чорна кофтина, чорні балетки, сумка, туш, тоналка. Ключі знову заховались на найвиднішому місці.
На зупинці чоловік п’ятеро чекають автобуса. На наступних двох зупинках людей напхалося стільки, що й дихнути важко (та й радий був би вже не дихати, а треба…). Вікна так запітніли від важкого вранішнього дихання, що навіть можна побачити своє відображення. Та ось різкий поворот наліво, значить треба вже виходити.
Черга, білет, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон. Черга жетон, перон (якийсь французький присмак у цьому «жетон, перон»).
І почалось: «Оператор Уна, слухаю вас». В дев’яти з десяти випадків перепитують ім’я, у п’яти з десяти випадків починають цікавитись «а що це за ім’я?», «хмм…дивне ім’я…», «а хто вас так назвав, мама чи тато?». Та доля так назвала! Бувають й такі, що взагалі забувають чого дзвонили і починають розводити теревені про імена, походження імен, про зодіаки й гороскопи, а то, бувало, і до карми доходило. І скинути дзвінок не можна, бо накладуть штраф, а з такою зарплатнею штраф це як вирок – і так живеш на хлібі й воді, а зі штрафом з однією водою залишишся. Буває просто знімеш навушники і нехай собі белькоче, або просто абстрагуєшся. Або ще подзвонить якесь, нагрубить, обматюкає, а ти у відповідь і не скажеш нічого (бо знову ж таки штраф!). але це спочатку. Зараз вже якось все одно, з часом прийшла навіть апатична байдужість.
Спочатку апатична байдужість прийшла у ставлення до клієнтів. Далі до колег, до начальства, до перехожих, до сонця, до весни. А зараз замість усіх людських почуттів у внутрішньому світі панує лише одна безпросвітна апатична байдужість. Але ж почуття просто так не зникають, вони не вироджуються і не закінчуються. Просто зі свідомості вони перейшли у підсвідомість, а підсвідомість просинається тоді, коли засинає свідомість.
Найтяжчі хвилини дня – це проміжки між сном і реальністю. Коли ти лягаєш спати, то думаєш про щось, про що завгодно від смужки світла на стіні, до філософських теорій Сковороди. І ці переломи проходять найгірше, коли апатична байдужість поступово переходить у байдужість, і байдужість – у якісь забуті душею й тілом почуття й емоції, викликані феєрверком безграничної та химерної нічної підсвідомості.
Сон – це наче зовсім якась інша реальність, це якийсь другий світ в якому живе твоє друге «я». Тут вже не Una maestum, тут Una vita. У цьому світі сонце яскраве, і квіти пахнуть медом, і вітер пестить обличчя. У цьому світі Una сміється, плаче, у цьому світі Una живе.
Будильник спрацьовує як вимикач – підсвідомість вимикається, а вмикається свідомість. Почуття переходять у байдужість, а байдужість в апатичну байдужість. Коло замикається. Кінець кінчається там, де починається початок.
Ранок. Для когось він починається о 8 годині з чашкою зеленого чаю і з контрастним душем. А для когось о пів на п’яту, коли за вікном ще ніч, ти намагаєшся асимілюватись з реальністю, забуваєш останні уривки з того, що тобі наснилося, очі болять, а в голові крутиться якась дибільна мелодія з реклами невідомо чого (причому де ти її почув і чому саме зараз згадав невідомо). Одне майже розплющене око і в’ялі руки шукають у чому можна зварити каву.
Зупинка. Чоловік п’ятеро. Запітнілі вікна. Поворот наліво. Черга, білет, перон. Перон, черга, жетон. «Оператор Una, слухаю вас». Черга, жетон, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон. Поворот наліво. Зупинка.
Одяг лежить на підлозі в кутку. Гарячі краплі сповзають вниз по блідій шкірі, наче кодло маленьких змійок. Чомусь крутиться в голові слово «друзі». Що взагалі таке «друзі»?... А ні, щось згадується, були колись такі люди. З ними можна було поспілкуватись, та й взагалі непогано провести час. А потім вони якось поступово почали зникати, забували, не дзвонили, все рідше й рідше запрошували на посиденьки. З часом ці люди абсолютно зникли з життя і більше ніколи не з’являлись. Та й навіщо вони треба? Для спілкування? Дивне якесь це слово «спілкування», «спіл-» «-кування», якесь спільне кування виходить. І навіщо воно оте спільне кування, можна і самому кувати, або ще краще взагалі не кувати (бо навіщо воно треба).
Вимикається світло. Тіло нарешті звільняється від цієї рабської повинності – рухів. Прокидається підсвідомість. Десь з глибини починають вибиратися назовні радість, біль,хвилювання, кохання до якогось чорнявого хлопця (ім’я вже не згадати), спогад про те, як вигнали з університету, бо викладач захотів за оцінку грошей, яких не було, спогад про те, як вночі подзвонили з міліції і повідомили, що «ваш дім пограбовано, а всю сім’ю вбито». Цілу ніч з уст зриваються стогони, з очей ллються сльози, а тіло здригається, наче в судомах. Нарешті спрацьовує вимикач. Байдужість, апатична байдужість. Коло замикається.
Кава. Зупинка. Чоловік п’ятеро. Запітнілі вікна. Поворот наліво. Черга, білет, перон. «Прибуває електропоїзд». Перон, черга, жетон. «Оператор Una, слухаю вас». Черга, жетон, перон. М І С Т…
Вперед. Ноги рухаються самі, наче маятник, якось навіть не відчуваєш їх. Навколо тіні, вищі, нижчі, товщі, тонші. У голові пустота і тиша. Чути лише як шурхотить довга спідниця. Треба почекати нехай розійдуться тіні. Але стояти не можна, треба йти далі, далі, далі. Понад водою. Пливти разом з хвилями, летіти разом з вітром, розчинитися в ньому, розкластись на молекули і розлетітись по світу. Бути у ньому, але всюди, не бути окремою частиною, а бути складовою кожної частини.
Машин все менше, тіней все менше, треба повертатись…
Ніч. Міст. У вухах шумить. Сам вітер піднімає і несе все вище і вище, сходинка за сходинкою, метр за метром. Нарешті. Найвища точка Пішохідного мосту. Заплющивши очі вже відчуваєш себе частиною всього. Летиш разом з вітром, б’єшся об пірс разом з хвилями, сяєш разом з зірками, розбиваєшся об асфальт разом з дощем. Вдихаєш на повні груди. Ще хвилина і молекули тіла розділяться, молекули внутрішнього тіла. Тлінне тіло назавжди буде покинуте, воно заважає. Руки розведені. Ще кілька секунд…
І тут…
- Можна взяти тебе за руку?
- Що?, – відкривши очі, ледь не падаючи хватаєшся за залізячку
- Я хочу взяти тебе за руку. Якщо ми зараз тут разом, то може й десь там опинимось разом.
- Я не хочу ніде опинитись, я хочу лишитись тут, але без цього тіла, хочу бути вільною.
- Шкода… , - сказав він, ховаючи руку в карман.
- Зажди! , - спинила вона його руку схопивши за палець, - а куди хочеш ти?
- Я хочу туди, де будеш ти…
- Ти теж хочеш розчинитись у Всесвіті?
- Так, якщо буду поруч з тобою.
- Навіщо?
- Навіщо що?
- Навіщо бути поруч зі мною?
- Не знаю…
Відпустила його палець і міцно стисла його долоню своєю
- Я підійшов до мосту і побачив тебе, ти стояла тут, зверху. Обличчя я не бачив, але знав, що очі в тебе заплющені. Ти була така могутня, така вільна…
- Вільна?
- Так, могутня й вільна. Вітер куйовдив твоє волосся, воно тремтіло як стигле колосся в полі. Мені захотілося піднятися до тебе, взяти за руку і бути поруч завжди.
- То я вільна?
- Так
- Тоді я залишусь тут. А ти триматимеш мене за руку і завжди будеш поруч.
Небо почало губити свою темноту. Зірки блідли. Вітрини, ліхтарі, будинки втрачали своє світло. Воно піднімалось вище й вище, кружляло над містом і всмоктувалось небом.
Спрацював вимикач. Ніч вимикається, а вмикається день. Ніч переходить у ранок, а ранок у день. Коло замикається. Кінець кінчається там, де починається початок.

опубликовано: 17:04/15.01.2013
Введите код с картинки
Image CAPTCHA