Форумы портала

Примара. Глава 1

  • автор: D-Man
  • e-mail: shutdawn@ukr.net

Бігла, наче тікаючи від кінця світу.
Притиснувши м'який заверток до грудей, неслася крізь ніч як навіжена. Хто б бачив, думав – тікала. Од кого? Та хіба ж мало? Налякав хто, от і біжить. А, може, й сама від себе тікала, натворила, мабуть, бозна що. От тільки вгадувати нікому. Безлюддя на парковій алеї – немов повимирали усі. Або інопланетяни викрали як то показують у кіно. Чи болячка яка місцевістю пройшла. Усіх побрало, окрім цієї навіженої із завертком в руках.
Либонь, умисне залишили. Подивитись, що то воно буде далі?
Адже у таку холодінь, коли листопад ось-ось втратить звання останньої надії осені, лише вдома сидіти, завернутися перед телевізором у ковдру і чашкою чаю руки зігрівати. Проте, не для неї. Не для тієї, що біжить. І не тому, що в неї немає вдома чаю, чи телевізора, чи ще якої дрібниці, без котрої яка-небудь випещена сучасна панянка буде вважати вечір згаяним попусту. А тому що в неї немає нічого, крім отого ганчір'яного пакунка в руках. Немов би ганебного. Немов би сором'ящого її. Швидше б позбутись, – у кожному її русі. Швидше б забути, – в її диханні. Скараскатись й забути, як той конфуз, коли застукали за зайняттям чогось непристойного.
Що там? Що ж у тебе там таке?
Біжить. Не оглядається. Не роззирається довкола. Ноги позбивала та навіть не призупиниться ніде. Сльози по щоках, з вуст то прокляття, то плач. А холодний нічний вітер, перемішаний із колючою сніжною круп'янкою, січе по лицю як скажений. Гудить у бездушно провислих пасмах верб так люто, як то десь лавина сходить. Ненавидить ту єдину, що набралася нахабства вийти на безлюдну паркову алею. Дме їй у лице морозним піском із такою силою, ніби шкіру живцем здерти хоче. Та й хіба нема за що? Хіба за ясні очі стільки в нім лиха? Чи, може, сама природа постає проти відчайдушного безумства, їдкою кислотою пропалившого душу бідолашної із завертком в руках?
Може, тим свистом пробудити її хоче? Гріх, який навис над простоволосою юною головою хмарою чорноти, попередити? До кісток пронизати та й тим самим до тями її привести, ніби у транс впавшу?
Зупинись, бідо! – шипить вітер через стиснуті зуби. – Зупинись! Прокинься ти вже врешті-решт! Стямся, нещасна!
Та хто ж її зупинить? Хто зупинить поїзд, що мчить без машиніста на всій швидкості? Хто накаже воді, що прорвала загачену греблю, повернути назад? Вітер? Сніг? Холод? Ні, адже вона і сама – як та стихія, що втратила над собою остаточний контроль. Розвертілось у ній всередині, клекоче, тріщить, реве нестримним смерчем, і в одному сліпому напрямку штовхає – вперед. Вперед. У кінець алеї. То що ж їй вітер, якщо сама як той вітер?..
Якщо й підкориться, то лише персту Всевишнього. Але Він мовчить. Допускає стихії набирати обертів, позволяє розгортатися і рухатись далі, знищуючи все на своєму шляху. Залишаючи по собі палаючі рани на серці й випалюючи до шорсткого пороху душу. Невідомо нащо, та позволяє вчинити їй так, як вона того хоче. Не уразить ані яким недугом, ані перешкоду ніяку не створить. Навіть підніжки не поставить. Врозумити – хоча б спробувати!, дать хоча б шанс їй переосмислити затіяне – не хоче. Мовчить з небес, навіщось позволяючи збутися нестямному задуму.
І чи ж насправді немає нікого, окрім Бога, хто міг би її ухопити за ті барки та струснути добряче, аби вгамувати?
На диво є. І це не хтось, наділений силою небес. Не наближений до Бога. Звичайна людина. Втім, єдиний, тут на Землі, що міг би попередити біду, спить п'яний як чіп десь у своїй машині. З перебинтованою наспіх рукою. Пов'язка майже повністю просякла кров'ю, важкі краплі розтеклися озерами на голубих джинсах. Мілкі уламки розбитого скла все ще у нього за пазухою, у капюшоні.
Це він у неї цілився, але п'яний от і схибив. Шкода лиш, що тільки у цьому. Адже у всьому іншому він виявився, на жаль, вправним стрільцем. З тих, хто вміють вбити людину, не маючи ніякої зброї. Одним нікчемним поступком. Одним лишень словом. Одним відтинаючим, відторгуючим поглядом, який говорить: "Я більш тебе не знаю…"
Уламок криги замість серця. Отруйний газ замість душі. Це змушує втрачати розум і відчуття рівноваги. Це змусило її відчути втрату себе. Змусило схопитися і бігти. Завернути те, що мала, у ветхе ватне одіяльце, й бігти. У холод, ніч, в лють пануючого північного вітру, в безлюдний парк, на студений кам'яний міст…
Тут раптово зупинилася. Відразу, як то в ній електрику вимкнуло. Раз! – і у тривозі застигла посеред дугоподібного кам'яного мосту. Не ворушиться, лиш пара з вуст як у загнаного жеребця. Ціль досягнуто, залишилось лиш виконати те, ради чого тут. Дихає важко, тремтить як у пропасниці, та зимовий холод тут ні до чого…
Сльози замерзли на щоках. Лице, груди, руки заніміли, чужими стали, як підмінив хто. Перед очима порожньо, чорно, сніжна курява немов прорідити темряву береться, але дарма. Немає вже для неї просвітла, нічим не продрати ту темінь, що мішком німої самотності обтягнула її зі всіх сторін.
Зробила крок до темної прірви за бетонним поручнем. Протягнула чужі руки над ним, у пакунок подивилась – немає жалю, хоча твереза свідомість десь так близько. От-от прорве цупку пліву божевілля і спалахне у голові врозумляючою блискавкою. Гляди, напоумиться дівчина, притисне заверток до грудей та й піде собі. Однак, поки що в вологих очах відчуженість. Майже й не розуміє, звідки той пакунок у неї в руках взявся. Наче попросив хто потримати кілька хвилин, а сам не повернувся. І що вдіять? Не собі ж забирати?
Викинути…
Не викинула. Просто пальці розтиснула. А воно й вислизнуло. Полетіло вниз каменем. Десь на півдорозі до води схлипнуло. Так, що серце у тієї, що залишилась стояти на мосту, на мить затихло. І само у прірву зірвалось.
Не переплутати ні з чим той схлип. Скільки не гадай – ні з чим. Ні на що інше він не схожий, окрім як на… плач немовляти. Навіть тієї короткої миті, допоки заверток не пірнув у холодну воду, було достатньо, щоб осягнути все жахіття скоєного.
Вона викинула у річку власну дитину.
- Я… Господи… що ж я…
Губи відмовлялись виконувати наказ мозку. А він ввімкнувся ніби лишень зараз. Мов би циганський гіпноз зійшов і тільки зараз прийшло розуміння – оддала геть усе! Боже, яка ж безглузда! Всього лиш мить назад – віддала усе, що в тебе було. Все, ради чого вартувало жити. Ради чого ти сама, можливо, з’явилась на цей світ дев’ятнадцять літ тому.
Усе віддала! Божевільна, що ти наробила?!
Різко перехилилась через парапет, вдивляється в бездушний хлюпіт води. Нічого. Тиша. Ковтнула річка заверток з притаманною їй для цього легкістю, навіть сліду не залишилось. І не спливе ніде більш, очі не видивляй. Не заплаче.
- Артусику! – скрикнула. А сльозами очі залило – й не бачить вже нічого.
У голові замерзло. Сніг неначе проник всередину й засіяв там усе. Думати стало боляче. Та й навіщо? Одне рішення як тромб закупорило тунель у голові. Вслід! Ну ж бо, вслід! Холодними пальцями сперлася на бетонний парапет, одну ногу перекинула. Висоти буде недостатньо щоб розбитись, проте на ній вдосталь одежі, щоб не добратися до берега. Потягне пальто на дно і згине, проклята, згине!
Закинула й другу ногу. Зараз тільки відштовхнутися… Це легко. Й справді – зробила це легко. Спокутувати вину, яку визнаєш, не може бути важко. Нехай та вода, що прийняла її дитя, прийме і її саму. Бодай хоч темним хвилям буде тоді до них діло.
Видихнувши повітря з легень, відштовхнулася. Сніжинки, - хоча які то "сніжинки", якщо ніби жар опалюють лице, - вдарили її ще сильніше. Це замість похоронного маршу тобі. Замість відданої шани близьких людей. Замість гротескної поїздки на вантажівці з одкинутими бортами. Люте жбурляння снігу в лице – саме те, чого ти заслужила цієї диявольської ночі.
Та Бог утримав. В останню мить за руку схопив, вона і повисла на кам’яному мосту як вішальниця. Ногами засовала, закричала щось несусвітнє. А вдержують її міцно, не одчепитися. Зиркнула наверх – ні, не Божа то рука, хоч і кремезна, як, мабуть, у того, хто дві тисячі років назад столярував у Єрусалимі. Але ж матюги такі може лишень далекий потомок Адама гнути! Із грішної плоті і крові зліплений. Тягне і криє матом; на всю округу, гляди, вже чути його.
- Що ж ти… га? Таке робиш?.. Зовсім з глузду?.. Та тримайся! Чуєш, що кажу?! Другу руку дай, бо зараз сам утоплю!
Подіяло. Невідомо як, але подіяло. Може, подумала, що якщо пручатиметься і впаде, то той, хто її тримає, пірне за нею? А його ж-бо не повинно бути у цьому сценарію. Тому підвела зап’ясток під протягнуту п’ятірню, він й ухопив. Як у лещата затиснув, сильно, до болю. Потяг наверх як ту корову, що провалилась у колодязь.
Сама подумала, може той, її? Хоч зараз опам’ятався за жінкою. За дитиною? Кинула оком. Ні, це був не він. Долоні цілі та й навряд чи вистачило б йому духу її витягти. Могутній орк з біцепсами та шиєю у три обхвати був лишень на його аватарі "в контакті". В житті "орк" міг хіба що пляшку пива у руці тримати та вертіти кермом батьківської "мазди шістки", і на більше того.
Втягнувши на міст, рятівник кинув її під поручень. Дещо грубо це зробив, неначе мішок з непотребом, але й вибачатись не поспішав. І питати нічого не брався. Осуджував, певне. Сам нахилився, руки в коліна впер, відсапується як то після стометрівки. З неї очей не спускає – відчуває, що не впевнено вона на краю цього світу тримається. Все ще на той хоче.
На міст з алеї вийшли люди. Двоє чи троє хлопців, веселі, щось святкували. Один із них став жваво розпитувати що трапилось, інший – телефонувати комусь. Водночас, з цікавістю поглядали на забиту під парапет дівчину, здавалось, не вірячи, що вона могла бути там, по ту сторону бетонної загорожі.
- В неадекваті чи що? – тихо спитав один із них у рятівника. – П’яна?
- Та вроді як ні, - одказав той.
Такі питання могли б її образити, але вона не бачила цих людей й не чула. Їх не було у її світі. Перед очима у неї все ще йшов сніг, а в вухах навік залишився ходити луною той схлип.
Біс із всіма ними. Дитина… Де вона? Може, ще жива, поки вона тут під насмішкуватими поглядами підлітків валяється? Може, десь сплив зав’язок та й на хвилях гойдається? А не кричить, бо води хапнуло? Штучне дихання та й вернеш дитину! Дрібниця, що після переохолодження у лікарні треба буде місяць провалятись. Головне, що дитина виживе! То чого ж ти досі сидиш, дурепо?
Серце в грудях затарабанило так, що ось-ось, здавалось, прорве клітину. Змахнула дівчина з місця настільки раптово, немов до швидкісного катера прив’язана була. Чорною стрічкою звилась вниз, вбігла на алею, на похилі бетонні плити і – вниз до краю самісінької річки. Хтось кричав услід – не чує. Ні хто, ні про що. Щодуху помчала назустріч колючій заметілі, а очі лишень по воді ковзають, вишукують хоча б що-небудь на тихій зловітній гладі. Хоча б край завертку. Хоча б не потоплений кутик одіяла.
- Артусику… Артусику!
А нічого. Нічогісінько. Мілкі хвилі лишень та й ті не усюди. Сніг у воду, дитя у воду – однаково розтають без сліду.
Хтось біг ззаду. Дарма, не наздожене. Не встигне. Адже вона вже й сама не біжить. Зашпортнувшись за щось, летить. Головою в бетонні плити. Боляче. Але водночас й легше. Пітьма забирає її у свої теплі обійми. Вона розуміє, що не назавжди, що рано чи пізно їй прийдеться покинути теплу обітницю забуття, однак вперше за все своє життя їй так хочеться помилятись.
Так хочеться аби сон, що обтягнув її чорними, теплими простирадлами, був вічним.
Втім…

Прокинулась у знайомому місці. Дім? Аж ніяк. Саме приміщення у якому вона прийшла до тями слугувало поняттям антидому. Пофарбовані стіни кімнати були для неї чужими, а от запах – знайомим. Безперечно, видасть місцеперебування навіть для того, хто прокинеться посеред ночі з пов’язкою на очах. Адже так пахне лише у лікарні. Лікарняна палата. Мішанина запахів з присмаком різнобарвної безлічі медикаментів, туалетної хлорки і білих халатів наскрізь пройняла цю споруду, зведену із бетону, крові і людських страждань.
Назавжди.
- Скільки я тут? – спитала навмання. Нікого не бачила, але напрочуд ясно відчувала на собі чиїсь погляди. Дивляться, знають щось. Мабуть, не переставали обговорювати те, що вона накоїла. Тільки уявити собі, як вже їй кості перемили. Обсмоктали, гляди, до кольок в язиках.
Проте… хіба це насправді її хвилює?
- Сьогодні вночі привезли, - відповіла жінка, на слух так приблизно літ шістдесяти. На диво, без якогось особливого виразу в інтонації. Як то на вулиці її спитали котра година.
А цю, на ліжку, мов громовиця пробила. Надворі ж лишень світанок зайнявся.
О, Господи, усього лиш кільки годин минуло! – промайнуло в голові з жахом, а до грудей немов розпечений камінь хто приклав. Як закипить! Плакати, вити, верещати хочеться – а у горлі стисло, ледве для дихання повітря вистачає. Лежить і стук серця слухає, а на важких, нерідних вустах як то колодка повисла, і ключ невідомо де.
Утопила, утопила… - хор божевільних вішальниць у голові. – Артусика утопила… Проклята, проклята… Артусика утопила…
Сльози бризнули, гарячими ручаями по щоках потекли. Лице скосило, навколо очей наморщилось як у баби старої, зуби стисла до оніміння, кулаки так зжала, що нігті врізались у шкіру. Бракувало свіжого повітря. Бракувало простору – ба ні, краще вже був би морг, ніж лікарняне ліжко. Краще холод каталки, аніж тепла ковдра. Хто її з тутешніх зрозуміє? Хто загляне усередину її душі й осягне те чорне кубло, що там сповили отруйні змії? Де їй набрати слів, щоб виразити хоча б частку тих почуттів, які виплітали зашморг у неї на шиї?
Ніхто. Ніяк. І ніде.
Не забула, часом, де тобі сходити, люба? Отут твоя кінцева. Відшукай лезо і йди покінчи із цим раз та назавжди. Отак. Так буде краще. Для всіх. Так тебе збагнуть і – хто зна? – може й пожаліють після всього? Може й віднайдуть в собі крупицю розуміння, яка проллє світло на твій вчинок. Хоча б частково. Адже у такому випадку ти поступиш виправдано. Вбила дитя, для чого ж тоді самій жити? Ходити по землі, сміятись, пити вино із друзями, виголошувати тости? Ти маєш бути завжди поряд, як справжня мати. Не хвилюйся за суспільство, люди такий твій вибір приймуть. Нехай з жахом в очах та прикритими долонями устами, але приймуть. До того ж мерців завжди шкодують, навіть тих, які були виключними паскудами при житті. Вмер – синонім слова "звільнився". Звільнився сам і світ від свого безглуздого буття звільнив.
Отож бо, не гай часу, зроби цьому пропащому світу ще одну послугу. Не тривожся, він її достойно оцінить. Достойно того, на що ти заслуговуєш.
Вона підвелася з ліжка, пустим поглядом обвела палату. Чотири жінки, що ніби випадково зайняли койки якомога далі від неї, її не цікавили. Майже не звернула на них уваги, вишукуючи на поверхнях приліжкових тумбочок щось таке, що могло б їй знадобитись. А нічого не знайшовши, попленталась до дверей. На місці зорієнтується.
Намірилась була шукати туалет, але випадкова перешкода на шляху зупинилась. Перед нею стояв чоловік у свіжій, голубій формі міліціонера. Під пахвою шкіряна, затерта на краях папка, якісь папірі стирчать, наспіх, видать, у неї закинуті. Сам лейтенант молодий зовсім, чорний чуб з-під фуражки виглядає, лице ще таке юнацьке, відкрите, не зіпсоване надмірною "співробітницькою" пихатістю, без штампу товстошкірості й безкрайнього цинізму. Саме з училища десь. Молочний період новопризначеного дільничного. Зовсім скоро він осмислить своє вигідне становище і цьому відкритому лицю край. Замаскується добряче за виразом душевної людини, а за оболонкою щирості скупа злидня сидітиме. Одну руку протягне – позолотити проситиме, – а іншу в кулак зіжме. Як не так, то так, вибирай.
- О, ви вже прокинулись, - сказав він, оглянувши дівчину. Вимушено посміхнувся, але одразу ж зрозумів, що це було абсолютно лишнім і посерйознішав. Принаймні, намагався. – Це добре. Треба поставити вам кілька запитань. Ми можемо поговорити?
- Я погано почуваюся, - відповіла вона.
- О, так, - дільничний (скорше за все це він) знову вичавив на лице вимушену, зовсім недоречну посмішку, - звісно, вибачте. Мене попереджали, що ви можете почувати себе не найкращим чином. Я зачекаю скільки треба буде. Проте… ми все одно маємо з вами поговорити.
Я чекатиму, - говорили його очі, – але ти знай, що я вимушений буду обтирати стіни цієї клятої терапії допоки ти там належишся. Тому відбути цю виставу чим раніше, тим краще для нас обох.
- Е, навіщо ви?..
Приспів лікар чи медбрат. Ні, все ж лікар – ціановий халат з дорогих, напрасований, хрусткий, та й ковпак височенний, явно лікарський. На краю носа окуляри з вузьким склом, немов би для вузькооких азіатів. Пахне від нього дорогими парфумами. Не дуже насичений, проте стійкий, холодний запах дуже личить чоловікові середнього віку. Йому під стать. Точно лікар.
- Навіщо ви піднялись? – Він простяг руку й торкнувся їй плеча. Очікував либонь, що вона почне падати, такий вже вигляд мала. – Хто вам дозволив? А вас я ж просив, - це вже до дільничного, – не треба її зараз турбувати. В неї че-ем-те, чи ви не розумієте? Брикнеться зараз тут і буде вам тоді. Нікуди не дінеться – допитаєте.
Ясно. Не за неї хвилювався. Вона йому що, родичка якась, чи що? Розходився. Не хоче аби "брикнула" отут посеред коридору, та й усе. Незручності можуть виникнути, тягни її тоді в палату за руки-ноги.
"Че-ем-те"… Дівчина приклала долоню до лоба, нащупала марлеву пов'язку, помацала, шукаючи її край. Зморщилась, тільки зараз відчувши пекельний біль. Перебинтована була як фронтовий боєць, пов'язка кільцем Сатурна обвилась їй по висковій лінії. Згадала як воно було. Бігла ж в ніч як несамовита і в бетонний виступ – лобом. Дивом, що жива.
І так жаль, що жива…
- Поверніться у палату, - спокійно, але з відчутними владними нотками у голосі наказав лікар, кивнувши на відкриті позаду неї двері. – О десятій годині, якщо все буде нормально, на рентгенографію підемо. А зараз йдіть, ляжте, не вистачало мені тут ще…
- Я, взагалі, в туалет. - Сказала вона, опустивши руку. – Якщо можна.
- Добре. Я проведу, - сказав лікар із помітним роздратуванням. Обернувся до ординаторської з розчиненими дверима: – В цьому ж відділенні більше нема кому водити хворих до туалету. Пішли, страждальна.
Схоже, самострата відміняється до кращих часів. Їй прийшлось справити нужду майже під наглядом лікаря – той хоч і стояв за порогом, проте двері причинив не повністю. Шпарини якраз вистачало аби він міг за нею спостерігати. Хоч і робив це професіонально, майже непомітно. Робив вигляд, ніби дивиться прямо себе. При якійсь іншій ситуації, дівчина б не посоромилась завернути для нього кілька відбірних матюків, але не зараз. Як на неї, то нехай би хоч над унітазом стояв, все одно.
За кілька хвилин повернулася до палати номер шість – тієї самої, де вона й прийшла до свідомості. По обличчям "сусідок" зрозуміла – чули все, що говорилось у коридорі. Ні, не просто "чули", вони все вислухали. Витягували кожне слово як ті подоби інформаційних пилососів. Затягували у вуха кожен шурхіт, навіть незначні паузи ковтали з затаєною напруженістю. Нічого не упустити, все зрозуміти правильно, щоб не перепитувати у "колег".
Так, нею цікавляться з міліції, значить, тут не все чисто. Слухи, що було увірвались до цієї палати разом із каталкою вночі, обростають аргументами. Таки, значить, вчинила щось ця дівка. Не спроста ж її міліція чатує. Аби ще хто ствердив, що таки правда, ніби вона оту свою новонароджену дитину у ріку викинула, взагалі ціни не було б.
Та, треба віддати належне співробітнику внутрішніх органів, з нього вони не вибили ані слова по цій темі. Бідні, їм приходилось повертатися до пала ні з чим і продовжувати плести пустопорожні здогади лише з власних умовиводів.
Дільничний чекав своєї черги аби мати, як то кажуть "доступ до тіла", увесь день. Тягнувся по п'ятам за дівчиною, куди б її не водили і куди б вона не йшла сама. Окрім усього, – це ж було очевидно, – ще й охороняв її, таке було у нього завдання. Аби не здумала накивати п'ятами. Те, що втеча у такому стані малоймовірна нікого не хвилювало, її треба було тримати на контролі. Що він і робив.
Кілька разів до нього приїздив хтось із райвідділку, спілкувались недовго, питали щось – не розбери що, знайомили молодого з чиїмись показами. Читаючи, він мугикав, хитав головою, прицьмакував, ніби сказати намагався: "Ну й справа буде! Убережи, Господи". А скільки разів за день телефон у нього наспівував "Магадан" й не злічити. Відповідав, як правило, лейтенант за проформою: "ні, ще ні", "думаю, що так", "десь скоро".
Насправді ж зміг захопити ординаторську й усадовити дівчину за стіл напроти себе лише о дев'ятій вечора. Коли вона нарешті виспалась (якщо то можна було назвати сном) після виснажливих процедур і хоч на трохи від лобної частини відступила біль.
- Значить, я – дільничний інспектор міліції, - о, ну звісно, - мене звуть Юрій Іванович Палаш. І, як ви вже зрозуміли, я маю до вас кілька питань.
Він відклав на край столу фуражку, узяв до рук гелеву ручку, змахнув з білого, постеленого на столі, аркуша паперу крихти. Мабуть, очікував од неї якоїсь реакції, а вона навіть не поворухнулася. Сиділа, опустивши перебинтовану голову, й роздивлялась щось на подряпаній, старій столешні. Як то після сімейного скандалу, коли жодна зі сторін не наважується сказати першим примирливе слово.
Насправді, на цей час він вже знав про неї все, однак порядок вимагав розпочинати відбір пояснень саме з установлення анкетних даних. Для звірки. От він й почав.
- Назвіть, будь ласка, повністю ваше прізвище, ім'я та по-батькові, - завчено заговорив Палаш, – рік народження, місце роботи або навчання, адресу проживання.
Під високою стелею горіла лише одна лампа, та й та потужністю ват сорок, не більше. Для просторої ординаторської світла достатньо аби роздивитися один одного, але для писання не годилось. Втім, хіба ж вибирати?
- Марченко Валерія Андріївна, – відповіла вона, – сьомого червня дев'яносто другого року народження, студентка Вінницького торгово-економічного університету, другий курс, місце проживання… місто Хмільник, вулиця Курортна, два.
Записав у стовбець з правої сторони. Зупинив перо, не закінчивши цифру "2", поглянув на неї.
- Курортна-два – адреса цієї лікарні.
- Ну ти ж питаєш місце проживання, - знизала вона плечима, не підводячи очей. – Іншого не маю.
- А-а… - він підхопив у руки блокнота, полистав і зупинився на передостанній сторінці. – Свердлова, дев'ятнадцять, хіба не там ти проживаєш?
Без попередження відкинув офіціоз та перейшов на "ти" услід за нею.
- Там колись жила моя бабуся. Будинок не придатний для проживання.
- То… де ж ти мешкала до цього часу?
Вона промовчала. Міцно зажмурила віки, щоб не заплакати, стисла кулаки. А він, передбачаючи можливу її реакцію і знаючи, що відбір пояснень у підозрюваної може любої миті завершитись з причини нервового зриву, у заспокійливому жесті протягнув розкриту п'ятірню.
- Добре-добре, пропустимо…
Ох, гірше за все допитувати жінку, яка знаходиться на межі. Невірно поставив питання – зараз же зринеться у плач, істерику. Поводитись із нею треба немов з тією відкопаною з часів ядерних п'ятдесятих бомбою. Обережно і ще раз обережно.
- Скажи, будь ласка, ти знаєш, чому я тут?
- Не веди себе зі мною як із… - запнулася, хотіла сказати "як із дитиною", та слово сухою щепкою тріснуло у неї в горлі. – Роби, що маєш і давай швидше закінчимо цю розмову.
- Добре, - він зітхнув з рішучістю і полегшенням, – тоді розкажи мені, Валеріє, чому ти сюди потрапила? У лікарню.
- А хіба це не помітно? – вона підвела на нього вологі очі, торкнулася пучками пальців до пов'язки.
- Помітно. Але як саме ти отримала цю травму? Сама чи… може хтось?
- Я впала. Просто бігла та й впала. Вдарилась у щось головою. Все?
- Просто бігла? А можна дізнатись причину?
Вона випустила ніздрями повітря, очі її під марлевою "банданою" заблищали, звузились, налились гіркою озлобленістю, брови насунулись до перенісся.
- Та про що ти питаєш?! Все, що тобі необхідно знати, це те, куди я діла свою дитину! Хочеш отримати відповідь? Тримай – я втопила її! Достатньо? Треба доказів – шукай їх десь на дні Бугу. Якщо мене заарештовано, то не гай часу, бо більше я все одно не маю тобі чого сказати.
Він намагався видатись незворушним, та насправді більш був схожий на пришпиленого до стіни метелика. Спочатку навіть очима не кліпав. Облизнув губи, пограв ручкою між пальцями – ніби доказав, що не дивлячись на схожість, не воскова він лялька у ментовській формі.
Вона підірвалась аби йти, але лейтенант ухопив її за руку. Сам відірвався від стільця, кинув ручку на лист із записаним лишень її анкетними даними.
- Будь ласка, не для протоколу. Просто поспілкуємось. Присядь, всього на кілька хвилин. – Вона послухала; неохоче, проте повернулась на місце. – То… таки справді втопила? – адресував питання, більш схоже, що самому собі. – Можна взнати чому?
- Для тебе це не має ніякого значення. Так склалося, ясно? Я вчинила злочин, визнаю вину і розкаююсь у скоєному. По-моєму достатньо аби проти мене "заграла" справа, чи не так?
Лейтенант подивився на неї із щирим співчуттям. Щоправда, незрозуміло кому він більше співчував: собі чи їй? Може й думав як би то відрапортувати швидше, приклавши відібрані пояснення, завести справу, а там нехай пацькаються з нею інші, по ієрархії. А, може, й справді її долею переймався, тільки уявивши скільки раз по ній пройдуться катком спочатку ті ж дізнавачі із слідчими, а потім і судді з прокурорами та адвокатами. Не вбила ж, певне, свого чоловіка, застукавши із "коханкою" – щоб якщо й нести покарання, то хоч знати, що воно того вартувало, – а дитину власну у Буг скинула. Невинне, світле дитя. Гляди, виправдань цьому й за все життя не знайти. Жодного. Тому й шкода, бідну. Сама ж-то живе. Гріх цей до скону тягнутиме за собою. Хіба якщо переїде кудись і наново життя почне. Та спочатку…
- Послухай-но, Валеріє, - він видихнув, провів долонею по скроні, зачіску пригладив. Нервувався, очі видавали неабияку нашорошеність. – Я тобі зараз дещо поясню, а ти постарайся зрозуміти. Без перебільшення кажу: від цього залежатиме твоя подальша доля. Від того, що я напишу на цьому листку, - постукав вказівним пальцем по аркушу. – У будь-якому разі, наступний твій допит буде вже не в цій ординаторській. І допитуватиму не я, адже я всього лиш дільничний. Ті люди, що стануть писати протоколи допитів, не зважатимуть ні на твій стан, ні на те, що ти жінка. Вони працюють з кримінальним елементом занадто довго для того, аби робити якісь скидки на стать, вік чи психічний стан. Вони витягнуть з тебе усе. Повір мені. Геть усе. Починаючи з того періоду, коли у тебе були місячні і смакуючи тим моментом, коли ти намагалась стрибнути з мосту. Ти будеш це повторювати раз за разом, раз за разом. Слідчий із твоїх слів буде малювати картину, з усіма тонкощами й подробицями. Питатиме навіть з якої сторони дув вітер коли ти… зробила оте. Така в них робота, і краще тобі від того не буде.
- Я можу відмовитись давати покази.
- Так, можеш, - він нахилився над столом, щоб бути до неї ближче. – Але ти вже сказала, що визнаєш вину. І це буде зазначено у поясненні, яке я у тебе відберу. Звісно, ти можеш його не підписувати, однак твою подальшу відмову від давання показів оцінять як вчинення опору при встановленні істини по справі. Опір досудовому слідству – достатня підстава аби на суді обрати тобі міру покарання, далеку від мінімальної. Це роки життя, які ти проведеш в ув'язненні! Адже йдеться про умисне вбивство при обтяжуючих обставинах! Вбито малолітню дитину!
Він викрикнув останні слова майже себе не контролюючи. Ліва рука, що лежала на аркуші, у нього тряслась, праву він стис у кулак, яким грямзнув по столі. Зовсім не схожий став на того переляканого, невпевненого випускника міліцейського вузу, яким видавався раніше. За живе, гляди, чимсь зачепило його. Таки, скорш за все, її долею опечалився. Може, сподобалась? Та хіба ж зараз до якихось симпатій? Чи їх вираження? Думається, людина він іще, от і все. Погони душу не перепоганили, раз за іншого здатен хвилюватися.
В ординаторській, як і у всьому терапевтичному відділенні, стало настільки тихо, що було чути як гудять лампи денного світла на коридорі. Як десь за вікном свище вітер, перемішаний із колючою сніжною крупою, так знайомою їй зі вчорашньої ночі. Як хропить хтось у протилежному кутку відділення, один, мабуть, на всю лікарню, байдужий до її фатуму.
А вони тут, за столом з кіпами амбулаторних карточок і підставки для ручок із стирчащими з неї штучними квітами, немов би якоюсь невидимою гідравлічною силою люті були пов'язані. Як тільки поршень вдавлено в її циліндр – він у ступорі, якщо у його – вона. От тепер і дівчина здавалась розгубленою та спантеличеною, схожою на людину, яка усвідомила, що остаточно загубилась у великому місті. Йшла-йшла по знайомій, здавалось би, вулиці, а замість місця призначення вийшла у протилежний кінець мегаполісу. І де вона? Що вона? Як сюди потрапила?
Втім, оговталась швидко. Ще до того, як лейтенант відкрив рота аби щось сказати, повернула собі здатність бути минулою й випалила:
- А, може, я не хочу уникати покарання. Може, я проситиму сама, щоб мені дали максимальний строк. Ти про це не думав? Навіщо мені брехати, якщо я не хочу виправдання? Якщо я не хочу жити…
Гідравлічна система зупинилась на нулю. Тепер вони однаково дивились у вічі один одному із відтінком нерозуміння, якоїсь невизначеної відрази і навіть злоби. Він – тому що навпроти сиділа дурепа, яка хоч і вчинила страшний злочин, але все ще перебуваючи в стані крайньої пригніченості, не усвідомлює що діє й не бачить краху свого майбуття. А вона – бо він казав діло. Вхопитись би за соломинку, прислухатись би, вдячною бути, порадитись як діяти, та де ж! Спітьмарену душу не обведеш у грі в наперстки. Розум прагне викрутитись, а в серці спрага до спокутування вини. Вона все визнаватиме, у всьому зізнається. П'ятнадцять літ без права на передачі й побачення – чим не достойне покарання? Ба, воно навіть й частково не перекриє її вчинку. Сидиш то ж все одно живеш, чи не так? А хіба не власною смертю мати повинна заплатити за смерть дитини? Що замінить її? П'ятнадцять років жування баланди? Та це ж кінчиться, рано чи пізно. Вийде з колонії всього у тридцять чотири, у декого в цей період лиш другий виток життя розпочинається.
А дитину з дна ріки що підніме?
Лейтенант здався, першим відвівши погляд. Пошарудів по нагрудним кишеням, достав пом'яту пачку цигарок. Не можна курити в ординаторській, як і взагалі на території лікарні, та він не зважав. Протягнув спочатку їй сигарету, подумав чогось, що якби й не палила до цього часу, то може потягнути. Але вона відмовилась. Ледь помітно повела підборіддям, відсторонилась. Він закурив. Дим з жевріючого краю сигарети двома сизими стрічками поповз догори.
- Коли мені було три роки, мене теж полишила мати, - сказав, випустивши сизу струю туману ніздрями. – Знаєш, три роки, то вже достатньо свідомий вік, принаймні для того, аби пам'ятати лице та голос найріднішої людини. Я й зараз його пам'ятаю, хоч пройшло стільки часу. І добре розумію, що не був у цій сім'ї бажаним дитям. Навіть, якщо чесно, дивуюсь, як вони обоє дотримали цього строку – три довбаних роки терпіти ненависну дитину. Першою склала повноваження вона. Просто зібралась одного ранку, доки я ще спав, і поїхала геть. – Затягнувся, зморщився од диму, що ковзнув по очах, струсив попіл в урну. – На Донеччину, звідти вона родом. Батько після цього пробував самотужки мене утримувати – якщо це, звісно, так можна назвати. Щось там кілька тижнів чи біля того. Рівно до того часу поки я ледь не спалив притон, у якому ми жили. У той день він залишив мене вдома самого, а сам прийшов надвечір, п'яний та як завжди у компанії своїх друзів. Тюлі у кухні вже до стелі догоріли, шпалери зайнялися. Диму повна хата, я ж із запальничкою по кімнаті бігаю, кричу. Сусіди тоді врятували, бо батько міг мене забити. Він й без того ставився до мене не найкращим чином, а у такій ситуації… Мої батьки, знаєш, вони любили оте діло, - він чиркнув себе ребром долоні збоку по шиї, – більше, ніж власну дитину. Пили, поки було що. Я заважав, а то й колиску мою пропили б. Після того випадку мене відібрали у батька і помістили до дитбудинку. Бабуся у селі сліпа була зовсім, ні на що не годилась, а батькова сестра з Літина не одразу виявила бажання оформити опікунство. Лиш п'ять років потому забрала, коли їх власний син перейшов у старші класи. Та й те не з своєї волі – людей, видно, соромно стало, що хата, дав Бог, як царські палати, а племінник в притулку росте. Ставились там до мене, звичайно, краще, аніж у дитбудинку, але все одно. Відчуття було таким, ніби я жив у борг, все очікував, що не сьогодні-завтра тітка зайде до кімнати й потребує плату за життя. Вона була доволі сварливою, і кожен раз, коли я приносив погану оцінку чи десь провинився, неодмінно погрожувала поверненням до притулку. Навіть у той час, коли я вже на дечому розумівся і повернення мене лякало мало. Я б все одно втік би. Дядько Василь, чоловік моєї тітки, був дещо до мене добрішим, але постійно розповідав, як він колись з восьмого класу пішов й одразу на завод влаштувався, щоб сім'ю прогодувати. Я розумів натяк і ледве дочекався доки видадуть отой диплом про неповну загальну освіту. Знаєш, як звільнення з рабства дожидав. Того ж літа як неофіційно влаштувався слюсарем на станцію техобслуговування. Гроші майже всі їм віддавав, хоч і заробляв ледве собі на штани. А потім в армію пішов. Після дембелю школу міліції закінчив, до нас у райвідділ на роботу влаштувався, кімнатку в гуртожитку дали. Потім вже вступив до університету внутрішніх справ…
Зупинився лейтенант. Відчув, що інтерес до його історій у ній пропав. Але ж затягнув спочатку? Звісно затягнув, як рибу у сіті, по очах було видно. Особливо, коли він про матір свою розповів – Валерія ледь навшпиньки не встала. Так як ото він мав сказати їй, що вони брат і сестра, рідні по мамці, чи щось на кшталт цього. Навіть ручатися міг, що вона у ту мить за власне скоєне забула. Якщо й не цілковито, то принаймні часточкою відпустило її, про щось інше подумала. Згадала.
Так, він був правий. Не підвело його професійне око, а чи просто природою загострене сприйняття чужої сенсорики. Вона ж бо й дійсно в якийсь момент стала як той радіоприймач – налаштувалась лише на одну хвилю і, цілком відрізавшись від зовнішнього світу, його слухала.
Це ж треба, - думала. – Серед стількох доморощених шерифів, які, ледве натягнувши на ту тупу макітру кашкет з кокардою, вдають з себе бозна що, трапився отакий. Із долею, настільки схожою на мою. Може й вигадав все, щоб поближче підібратися – знаємо, як у них там, в органах вміють, – але ж тоді як вміло роль зіграв. І точно вистрелив. Прямо під серцем куля пройшла.
І хоч її мати не покидала, їх історії дійсно були немов з одного крана вода. Ні, притулок її теж минував, і у тітки вона не жила, але ніби й було щось таке із нею. У минулому житті чи якомусь паралельному нинішньому? Відтак і дивилася вона спочатку на нього як у книжку – ну ж бо, розповідай далі, як же ти там справився, а потім… Потім, коли він дійшов до навчання в університеті, фугасний первинний запал у ній зійшов до мерехтіння тонкої свічі. Зрозуміла: не буде зворушливого фіналу, не виявляться вони родичами, не буде більш ніякої драми, до якої вона вже так звикла. Усе – далі тільки хеппі-енд, від довчився, отримав звання, дільницю, напевне, дівчиною обзавівся, квартира є. Що він іще може розповісти? Як важко бути порядним міліціонером? То це дешева юшка, її не смачно їсти.
- То й до чого ти це? – спитала вона.
Він готовий був до цього питання. Тим паче, був готовий продовжити свою оповідь, та якось зненацька поник. Плечі звісив, невизначено махнув рукою, ніби хрест на собі поставив. Виявилось, копирсатись у власному минулому, видаючи щось звідти на гора, не так-то й просто. Це не по п'яні товаришу відкритись, розказавши про отаке юнацьке загартування, тут дещо інше. Принаймні, йому довелося зробити кілька відтягуючих час затяжок, аби розібратися самому, як сказати те, що саме він хотів.
Вона ж терпеливо чекала, завмерши, як той канатоходець, над проваллям власного мороку. Чекала, поки він знову заговорить, щоб, пересуваючись по канату, рухатись на голос і знову відчути дотик спорідненої душі.
І він продовжив:
- Знаєш, я проклинав її, коли взнав, що полишила мене. І водночас… це дуже важко пояснити, але я її шукав. Навіть у свідомому віці. Шукав постійно і всюди. В лицях випадкових перехожих, дивлячись телевізор чи купуючи хліб в магазині. Я виховувався у будинку дитини, де няньки, яким більше підходила роль відьом, постійно товкмачили нам, що ми "підкидні", що батьки від нас відмовились, що краще б нам ніколи не народжуватись. Це, звісно, мало б убити в мені всяку потребу в материнській наявності, одначе я не зупинявся. Увесь час очікував, що ось-ось вона повернеться за мною, забере до себе. Виглядав у вікна притулку і біг до виходу як тільки скрипіла хвіртка. А потім стояв посеред двору й ревів як слон. Ніхто мене не заспокоював, вихователі вважали, що цей період дітям мого віку просто треба перебути. Вони мали у цім досвід. Пізніше, коли мене взяли до себе родичі, я постійно уявляв собі цей момент, коли мати увійде в тітчин дім. Я, для годиться, навіть трохи покапризував би, може полаявся б, звинувачуючи її, одначе все одно простив би її. В такому віці простіше прощати. Особливо, рідну матір. Одначе… - Палаш розчавив недопалок об підлогу, вкинув його в урну і машинально потягнувся за новою сигаретою. – Це було марно. Вона не те, що не повернулася за мною. Ні разу за двадцять років не подзвонила до тітки й не поцікавилась взагалі як я. Думав, може номер забула, може що, всяке ж буває; а, може й з нею що, хто зна? Та в дійсності, - він чиркнув запальничкою, затягнув у легені нову порцію сизої отрути, – виявилось, що все вона знала. Це я, - він указав собі на груди великим пальцем, – виявив, бо не витримав таки, поїхав. Взнав у тітки приблизну адресу, купив квиток на потяг й поїхав у Єнакіївський район. Якраз тоді з армії прийшов, гроші були, й форму за звичкою носив. Ото поки їхав, стільки собі всього передумав. І те, що не ходяча, і що психічно хвора, і що спилася, і що навіть вмерла давним-давно… Розумієш, все передумав, одного тільки передбачити не міг.
Затягнувся, поклав голову на долоні, закрив очі, запустив пальці у коси. Зітхнув якось так важко, хворобливо. Так, кажуть, що чоловіки більш важче переживають втрату матері. Навіть, якщо й втрачати, по особливому, було нікого.
- Чого ти не міг передбачити? – спитала Валерія. Очі її знову палахкотіли холодними зорями.
- Байдужості. – Він видихнув, коротко похилитав головою. – Сподівався, в обійми майне, заплаче, прощення попросить. А я, звісно, скажу "Ну що ти, мамо, я на тебе й ніколи не гнівився". Проте вона… виявилась мені зовсім чужою людиною, зовсім не схожою на ту, що посміхалась мені з тих кількох весільних фотографій. У неї була друга сім'я, новий чоловік, який не пив, та й вона зав'язала. А заодно зав'язала з усім, що було в її житті до цього. Коли я розповів їй хто я такий, вона довго мовчала, а потім сказала, що я повинен її зрозуміти. Уявляєш? – Лейтенант засміявся, але ті звуки, що линули з його горла, мало нагадували сміх. Хіба що той, який буває після вбиття травою, коли не можеш вимовити й слова. – Зрозуміти. Я мав би її зрозуміти. Двадцять свідомих років я чекав на неї, а вона навіть не вибачилась. Дивилась на мене як на придурка, якому нічого було робити, пертися через пів країни аби взнати, що, виявляється, треба було лишень її зрозуміти. – Він якийсь час мовчав, сконцентровано наповнюючи ординаторську в'язким туманом. – Після того я почав думати, що краще б вона вмерла. Віриш? Краще б я застав там могилу, на яку поклав би квіти. Принаймні, мав би надію, що вона розкаялась. А так… Живе десь там, моя мамка, виховує мого брата й сестру, а за мене навіть і не згадувала ніколи. Ти, звісно, не розповіла мені своєї причини, але і без неї я тобі дещо скажу. Хоч воно й може видатись дещо жорстоким, та правда є правда. – Він витримав багатозначну паузу, не спускаючи з Валерії очей. – Я не певен, хто із вас зробив правильніше…
Здригнулася, назад смикнулась, немов би хто її голкою у око штрикнув. Не очікувала, що до неї це все якось прив'яжеться. Не очікувала, що в порівняння поставить. Як поїзд, що з рейок зійшов, та-та-та, колеса по шпалам – тремтячі пальці по столу. Опам'яталась. Де це я? Відключилась? Заслухалась байок? На лейтенанта молодого замилувалась? А чи ж не забула ти, нещасна, чого тут?! Ось тобі, тримай заслужений джеб. Не розслабляйся, крихітко, тим, хто однією ногою у пекло ступив, немає тут місця для вислуховувань чиїхось трагедій. Про свою не забувай. Чи думаєш, може, що то сон був?
В очах бахнули тисяча злісних зірок, вона зірвалася з місця, перекинувши стільця, та вже наступної миті ті зірки змило дощем. В розпачі вона не могла стримати сліз.
- Навіщо ти так?! – скрикнула, притиснувши кулаки до грудей.
Позадкувала, ледь не спіткнулась об спинку того стільця, уперлася спиною у стіну, сповзла долі. Він облетів стіл, відкинув недопалок, став на одне коліно навпроти не. Вона боролась із бажанням накинутись на нього з кулаками. В кімнаті стало іще темніше, тій єдиній сорокаваттці під стелею, схоже, з кожною хвилиною ставало все важче й важче боротися із темрявою, що так норовила ввірватися знадвору й цілковито захопити освітлений простір.
- Я мусів тобі це сказати, - він ухопив її за плечі, струснув. Вони знову спалювали один одного пожираючими поглядами поглядами. – Бо ти не схожа на бездумну пустишку, яка нагуляла дитя, а потім із легкістю позбулася його заради себе. Ти інша, я це бачу. Ти жаждеш спокутування вини, а моя мати ніколи й не відчувала себе винною. Я не хочу щоб ти добровільно затягла собі на шиї зашморг. Чуєш мене? Чи де ти знаходишся? Навіть якщо тобі зараз здається, що це єдиний правильний вихід. Ти зробила страшну помилку і за це будеш покарана, я певен. Не стільки буквою закону, як власною совістю. Та попри все – не закопуй себе цілковито, дозволь допомогти тобі. Прошу, довірся мені…
Вона скинула його руки, поволі підвелася, долонями розтираючи по щоках сльози. Як то буває уві сні, коли крок ступити важко, попленталась до дверей. Не глянула на нього, пройшла мимо ніби й не було його тут. Ніби у книжці історію прочитала, яка так нагадала їй власне життя. Дочитала до трагічного кінця, а епілог залишила. Гіркий він занадто.
Скрипнули в її руці важкі, з грубим нашаруванням фарби, білі двері.
- Валеріє… - він продовжував стояти на однім коліні, немов би пропонував їй серце.
- З мене досить, - сказала, зупинившись. – Я – не твоя мати і моїм спасінням ти собі не допоможеш. Залиш мене у спокої.
І вислизнула назовні. Її шаркаючі кроки затихли у той же час. Ніби далі полетіла як пір'їнка. Лейтенант, подумавши, що вона зупинилась у нерішучості десь попід стіною, у гудінні ламп денного світла, схопив фуражку й метнувся в коридор. Не був певен, навіщо йому це, та відчував, що мусить.
Але коридор був пустий. Ні чергових медсестер із санітарками, ні лікарів, ні пацієнтів. Навіть той, хто хропів у дальньому кутку відділення, затих. Дивовижне відчуття у йому зародилось – немов повимерли усі. Або інопланетяни викрали як то показують у кіно. Чи болячка яка місцевістю пройшла. Усіх побрало, у тому числі і цю нещасну вхопило. Один він залишився. Один-єдиний, стоячи на порозі ординаторської він, здавалось, стояв на краю світу. Зробить крок – і рухне у провалля.
Але земля його витримала. Ілюзія минула. Десь в сусідній неврології скрипнули двері, важка медсестра просунулась у палату, бряцаючи капельницею.
Ні, світ стояв на місці. Нікуди він, бентежний, од тебе не дінеться. Навіть не сподівайся.
15.05.2012/14.05

опубликовано: 19:54/15.05.2012
Введите код с картинки
Image CAPTCHA
Квартиры в калининградской области продажа на greencity39.ru.