шо нового

Мар’яна Садовська: Український йойк
14:12/01.12.2007

Після того як послухаєш Мар’яну Садовську, виникає бажання почати українську музику спочатку. І взяти цю співачку новою точкою відліку

Деякі з наших сучасних музикантів здаються такими провінційними порівняно з відомою у світах, але не знаною в нас колишньою львів’янкою Садовською. Мар’яна Садовська — не просто співачка, а ще й актриса. Співає народні пісні «не з книжки». Сама їздить селами в етноекспедиції і вишукує перлини. Мар’яна виконує особливі твори — такі, які можуть стати для когось головною піснею життя. З кожним з них Мар’яна працює, як із театральним монологом.
Якщо ж говорити про стилі, які об’єднує в собі мистецтво Садовської, то є, безперечно, багато народного, але присутні також і джаз, і блюз, і навіть рок. Музика водночас і експериментально¬авангардна, і традиційна.
Діапазон голосу найширший — тембрально, інтонаційно та настроєво Садовська здатна на все. Співачка вивчає народні засоби звуковідтворення, до того ж, не лише українські. Та й сама проводить вокальні майстер­класи в різних країнах світу. Виступає з найрізноманітнішими музикантами. І сама собі акомпанує на індійській гармонії.
Зустрітися з артисткою, яка постійно гастролює за кордоном, вдалося лише тоді, коли її нарешті здогадалися запросити з великим концертом до Києва. Тепер, щоправда, вона буватиме в Україні частіше. Сподівається привезти спільний проект із «Кронос Квартет», а також нову програму, над якою зараз працює в США. Про це і про інше — в ексклюзивному інтерв’ю.

ШО Коли ви закінчували муз­училище за класом фортепіано, чи уявляли, що будете співачкою і що гратимете на індійській гармонії?
— В найглибших снах не уявляла. Те, що я буду якось займатися музикою, я думала і хотіла, але те, що співатиму — цього не було в моїх найбільших сподіваннях. Я хотіла грати в театрі. Я, закінчуючи музучилище, знала, що не хочу далі займатися фортепіано і йти в консерваторію по
цьому класу, бо це не моє. І я шукала театр. Поїхала подивитися, чи варто поступати в Київський театральний інститут, зрозуміла, що не варто. І от так от шукаючи, думаючи, що ж я буду далі робити, побачила, що Молодіжний театр імені Леся Курбаса оголошує набір у студію. Це вже було ясно — туди. Це був мій початок. Тобто я планувала стати акторкою.

ШО І як виникла ідея перенести театр у пісню?
— Просто в Молодіжному театрі ми починали ще тоді працювати з інакшими методами — нетрадиційний театр. Шукали якихось інших способів вираження. Володимир Кучинський — директор, режисер Молодіжного театру — був учнем Анатолія Васильєва в Москві. Через Анатолія Васильєва відбулася зустріч з Єжи Годовським в Понтедері. Це було для мене посвячення в театр антропологічний — чи театр ритуалу. І власне тоді сталося таке прозріння, що музика і театр фактично невіддільні, можуть поєднуватися. А я в той час, — як і кожна молода людина, — відкривала світ і фантазувала про театральні форми, які мене цікавили. Вони були пов’язані з музикою, з піснями. І тоді, коли я працювала вже в молодіжному театрі, раптом приїжджає центр театральних практик «Гардженіце». Зустріч із ними підказувала мені, що ці мої фантазії, ідеї і мрії про театр і музику в органічному поєднанні — це вже існує. Мало того — вже багато років. Питань не було — я знала. Це була закоханість з першого погляду. І я завжди тепер кажу, що Молодіжний театр став моєю театр­школою, а центр «Гардженіце» став моїм університетом. Тобто не варто відкривати Америку через кватирку. Варто поїхати туди, де це вже існує, і навчитися.

ШО До речі, про Америку. Вразив ваш монолог про бажання поїхати в Новий Світ, який ви виконали перед емігрантською піснею. Це була імпровізація? Чи це про себе?
— Це є імпровізація і не є імпровізація. Переважно, коли я виконую ці емігрантські пісні за кордоном для неукраїнського глядача, щоб якось їм наблизити, засвітити тему, я перекладаю англійською мовою текст: «Пишла би я, пишла до той Америки, Гей, кеби на рік, на два — кеби не на віки» — це лемківський діалект, який говорить: «Я би хотіла поїхати в Америку, на рік, може, на два — сподіваюсь не назавжди, тільки не назавжди». Я їх завжди перекладаю: «I would love to go to America…» Оця мрія — Новий Світ, все там буде краще — вона жива, правда? Ця пісня складалася сто років тому, а ми всі знаємо, про що йдеться, коли про таку мрію чуєш. І я довго думала, чи перекладати це тут, бо, в принципі, в Україні цю мову мають розуміти.
І ціле щастя, що я вирішила перекладати. Бо все­таки діалект не був зрозумілий, особливо в Києві — слово в слово. А оскільки я таки дійсно їду зараз в Америку на дев’ять місяців, то вирішила, що можу використати це як варіант, сказати, що: «От ви знаєте, я зараз їду в Америку». І далі вже пішов образ. Завжди є момент особистого. Але акторський монолог — це творче відсторонення.

ШО А чому ж ви вирішили зробити цей монолог першим на концерті? Це було якесь виправдання?
— Ні¬ні. Я завжди так починаю. Мій концерт я розглядаю як свого роду виставу. Я навіть кажу, що це не просто концерт, а концертний театр або музична вистава. І пісні мають певну послідовність, яка не є випадковою. Тобто я будую це за законами драматургічної вистави — як розвивається енергія, де є момент кульмінації, де перепади. Це театральна постановка. Часом я навіть сперечаюся зі своїми музикантами, бо вони вважають, що оцю пісню треба там, але я знаю, що для конкретного монологу вистави мені потрібно цю пісню мати в певному місці. І це дуже свідомий вибір. І власне, емігрантська пісня — тому, що мені подобається починати здалека: «Я далеко від дому», — наче питаючись: «А що там — вдома?». Іти від загального аж до кінця, аж до останньої дрібнички вдома.

ШО Ви сама є режисером своєї вистави?
— Фактично так. Я кожну пісню розглядаю як театральний монолог, тобто кожна пісня — це окрема історія, і сукупність — це також історія. І перші ідеї, головний стрижень походить від мене. Але я співпрацювала, власне над оцією програмою, з двома режисерами. Тобто важливий погляд збоку, важлива допомога, сам себе не можеш оцінити на сто відсотків. Допомагали два режисери — перш за все, мій чоловік Андре Ерлен, він театральний режисер і актор. І Ларс Жан, який працює в Америці, в Нью¬Йорку. Вони допомагали мені вибудувати деякі речі. Але перша ідея — це від мене.

ШО А хто ще працює над вашим сценічним образом? От, зокрема, костюми. Дуже вразила ваша сукня.
— Дякую. Ніхто не працює. Знову ж таки — я є сама по собі. В мене поки що не було ніколи команди, яка працює над моїм сценічним образом. Це мій вибір. До сьогодні це перший костюм, який зробила не моя мама. Моя мама — художниця Катерина Немира. І всі попередні мої суконки, костюми вона вигадувала і шила для мене. Я ніколи не хотіла, щоб костюм і мій образ був такий чисто фольклорний. Я співаю народні пісні, але вони не є фольклором у такому сенсі, як вибита шароварщина. Завжди мав бути якийсь елемент народного, але в сучасному — має бути модерний образ. На жаль, довгий час я не мала контакту з мамою, бо народила дитину, була в Німеччині. А цю суконку пошили мені дві художниці, які живуть в Кельні, — росіянки, з Москви — Ольга і Єлєна Бєркіцкая. Вони шиють надзвичайно цікаві колекції. Вони учениці дуже знаного в Москві модельєра — такого, власне, театрального, який працює над історичними костюмами. Знову ж таки, це мій чоловік побачив виставу, в якій вони робили костюми, і одразу сказав: «Мар’яна, це наші, треба з ними працювати». Ця сукня сама по собі — вже скульптура, вже образ.

ШО Зараз ви виступаєте з гуртом «Бордерленд». З ким ви працювали раніше? І з ким хотіли би працювати в майбутньому?
— Коло музикантів, з якими я співпрацювала, досить велике. З таких, які є найважливішими в моєму житті — це зустріч з Антоні Колеманом із Нью¬Йорка, Даком Візельманом і Френком Лондоном — це такі три величини нью¬йоркської сцени. Весь свій другий диск я записала з ними. Ще в Нью¬Йорку дуже¬дуже багато ми зробили разом із Юліаном Китастим — це бандурист, народжений там. І зараз далі плануємо співпрацювати. Він грає суперсучасні речі. Бандура для нього — авангардний інструмент. Звичайно, на цьому полі ми дуже зійшлися, в нас спільне розуміння музики.
В Польщі я багато працювала з квартетом «Йоргі» — Мачі Рихвиц. Це дуже цікаві музиканти, які, черпаючи з етно, компонували шалено сучасну музику. Зараз — музиканти з Німеччини «Бордерленд». А в плані — великий проект, я маю надію, з «Кронос квартет». Це нова класична музика.
В мене завжди така мрія, щоб Україну почули на Заході, а щоб тих найкращих західних почули в Україні. Це моє завдання. Самій деякі речі неможливо зробити. Зараз ми розмовляємо з Олегом Коханом про те, щоб «Кронос квартет» почув український глядач. Це один проект із Френком Лондоном і «Клезматікс».
Наступний проект — знову ж таки розмовляємо з Олегом — я зараз робитиму в Америці, але вже з перспективою на Україну. Це, мабуть, буде разом зі співачкою, з якою я вже співпрацювала, зрештою, мала концерти в Києві також — Вікторія Хана з Єрусалима. З нею і Френк Лондон, «Клезматікс». Я думаю, що це буде спільне. Це — з найближчого, що я знаю, буду старатися, аби це приїхало сюди. Теж би дуже¬дуже хотіла, щоб етно¬опера, або, як ми її називали, футуристична опера «Русалки», яку ми зробили в Сан¬Франциско в Каліфорнії з колективом «Кітка», але над якою ми працювали в Україні (були в експедиції, тобто матеріал — українські русальні пісні), я б дуже хотіла, щоб цей проект теж приїхав в Україну, щоб його теж побачив український глядач. То плани. Побачимо, як воно вийде.

ШО А чому, ви гадаєте, іноземці так добре сприймають український фольклор саме у вашому виконанні? Адже багато з тих співачок, які виконують нашу етнічну музику, чомусь такого успіху не мають.
— Це таке запитання, на яке мені самій, звичайно, важко відповісти, бо я не можу з боку глядача оцінити, чому не сприймають інших українських співачок, і не можу відповісти за глядача, чому він так сприймає мене. Я можу тільки сказати, що я намагаюся говорити мовою універсальною. Передусім, завдання мистецтва для мене взагалі — це зворушувати, потрясати. Це ставити складні запитання. Це місія мистецтва. Не розважати. Я ніколи не хотіла і сподіваюся, що мені ніколи не доведеться розважати моєю творчістю. Це однозначно, що я не буду ніколи комерційним проектом. Це не моя дорога. Для мене важлива автентика виконання. Чому я називаю вчителями моїх бабусь у селах? Через справжність виконання. Це те, коли ти не можеш не співати. Коли ти мусиш сказати те, що не можна говорити вже словами, де мова закінчується. Де треба виспівати. Це для мене найважливіше — донести в середину. Для мене важливо, щоб почули, що от українська пісня в своїй суті говорить про глибинні речі, які є універсальні для кожного з нас, незалежно, де родився, скільки маєш років, яка релігійна приналежність, національність, якою мовою розмовляєш. Це не має значення — ми є люди. І от зворушити — моя місія. Нікому ж не приходить в голову спитати, чи Баха будуть подібно сприймати на Україні чи у Франції. Це є мистецтво. Воно є зрозуміле без слів. Якщо воно є справжнє. Якщо воно є автентичне. Автентичне не в сенсі відтворення, точного повтору, а автентичне в сенсі справжності виконання і щирості. І ще я хочу сказати, що завжди підтримую і дивлюся, що відбувається в Україні. Думаю, є в Україні дуже багато цікавих молодих людей, які разом зі мною відкривають для світу українську музику.

ШО Кого б ви могли назвати?
— З таких молодих, яких я почула, найцікавішою дорогою для мене ідуть — це колектив «Даха Браха». Я бачу, що є дуже сильний вплив театру. А тепер мій батько дав мені послухати Младу. Він каже, що це теж малознана дівчина. Дуже цікаве її виконання. Тобто десь є…

ШО Звичайно, якщо вони ближче познайомляться з вашою творчістю, то їм доведеться працювати в десять разів більше, тому що у вас значно вищий рівень. Але у вас і школа зовсім інша…
— Але ви бачите — це питання техніки і рівня ставиться мені в кожному інтерв’ю. Я не думаю, що справді артист або митець може колись зупинитися вдосконалювати свою техніку. Я думаю, що це процес. Я знаю тих великих, знаменитих людей, які про це говорили. Що кожен день — крок до вдосконалення техніки. І техніка потім служить, щоб ти міг виразити суть, те, що тобі найважливіше сказати. Техніка має служити. Я думаю, в момент, коли собі говориш: «Ну все, цього досить і більше не треба вчитися», — ти вмираєш як митець, або костенієш, перестаєш бути цікавим.

ШО Досліджуючи різні вокальні техніки в різних країнах, чи помічали ви якісь збіги, де саме,
і з чим, на вашу думку, це могло б бути пов’язано?
— Я можу собі фантазувати більше на цю тему, бо я є митець. Я собі можу навіть це дозволити. Є цілі етнографічні праці, в яких займаються порівняльною етнографією, порівняльною антропологією. Дуже цікаві речі вичитують і знаходять. Я, наприклад, можу сказати, що в болгарській музиці і в українській музиці весільні обрядові пісні — це як формули, коди музичні. Наприклад, як рухається мелодія, певні дисонансові необхідності, які мусять бути у весільній пісні, — оці гукання, ці високі заламання голосу. Тобто якісь відлуння можна для себе знаходити. Зараз я здійснила ще одну свою мрію — була в невеликій експедиції в Лапландії в пошуку йойк. І там кажуть, що є пісні, які співають, а є йойк — йойкуєш постать: або людину, або тварину, або дерево, або пейзаж. Співом фактично твориш, нав’язуєш безпосередній контакт. Кожна дитина, коли народжується, отримує свій йойк. Це як аура. Тобто, коли людина вмирає, але ти йойкуєш її, то вона ніби присутня з тобою, її аура присутня. Оце поняття йойку — я собі його порівнювала з тим, як жінки кажуть «моя пісня». Коли співають, співають, а потім кажуть: «Ой, а тепер — моя пісня». Це особливий момент — «моя пісня». Це вже не є «пісня про…», це йойк.

ШО А що має бути в пісні таке, щоб ви захотіли її виконувати? Що для вас найголовніше?
— Це важко вловити. Ну, переважно от коли я записую пісні, слухаю, там, годину, дві, є такий момент, що раптом — це фізично відчуваєш! Це словами важко сказати, але відчуваєш: «Ой!» — якийсь зв’язок. І знову ж таки, переважно перша думка «я мушу це співати». Не «я хочу це так і так зробити», а «я не можу цієї пісні не співати». Це дуже особисте. Це як улюблений вірш… Як закохатися. Кредо, яке я говорю на всіх майстернях, коли вчу співати, точніше — як працювати над піснею. Федір Олександрович Роздабара з села Крячківка сказав мені: «Пісня — це як твій улюблений — твій чоловік чи жінка. Ти береш її в серце і носиш так довго, аж знаєш, як співати». Це закоханість.

ШО В Києві вас приймали якось особливо, чи так само, як усюди?
— Взагалі, за кордоном наприклад, не дарують стільки квітів. Такого якось немає. І у Львові, і в Києві цей момент квітів — звичайно, дуже особливий, ностальгійний. Я пам’ятаю сама, як я ходила дитиною на концерти, що це було — понести квіти. Це особливо, це спонтанність. Але я маю відчуття, що на моїх концертах реакція схожа, незалежно від країни, справді. Тобто спершу це тиша, легке нерозуміння, дезорієнтація. Потім згущене, сконцентроване слухання, а тоді — таке тепло, сплеск енергії.

ШО Після вашого концерту Іван Малкович сказав, що почувався маленьким хлопчиком через казкові історії, які ви розповідали. Чи пов’язуєте ви якось пісню з давньою українською казкою?
— Це казка, це легенда, це міфи. Це світ обряду. Це поезія. Воно все дуже поєднано. Коли Уляна Кузло — жінка з Полісся, яка співає, мені розповідала, як вона бачила домовика, який не любив її півня, бо він був червоний, а домовик любив чорних півнів. Або на Гуцульщині жінка нам розповідає, як вона спілкувалася з русалкою… Я виростала в місті, ми живемо в такому світі, в якому живемо. І от сидиш, — і люди розповідають, і тобі раптом світ перетворюють на український народний магічний реалізм. Ясна річ, що це присутнє. Я думаю, що це той елемент у традиційній культурі, в народній культурі, якого не вистачає. Оцей елемент казки, легенди, обряду, ритуалу.

Бесіду вела Ольга Ковалевська
Фото з архіву співачки

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 32964 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode