шо нового

Таня Малярчук: Літаюча дитина
14:12/01.01.2007
 
Кілька років тому Таня Малярчук дала собі обіцянку більше не вдаватися до самоаналізу. «Не думати, чого я пишу, як я пишу, чи є в мене фантазія, чи я просто настільки розумна, що придумала сама себе. Мені так добре, як є. Добре так писати, як пишу. Якщо захочу писати інакше — то буду писати інакше. Напишу якусь страхітливу попсу — і це теж буду я. Я змінююся залежно від настрою, залежно від географії, від кліматичних умов. Є в мене така улюблена історійка: мама, тато і маленький син сидять на кухні і снідають. Раптом тато ні з того ні з сього починає літати по кухні. У мами такий шок, що вона не може поворухнутися, а дитина спокійно каже: мамо, дивись, тато літає. Ця ситуація дуже мені подобається. Якщо я й можу якось пояснити себе і своє писання, то за її допомогою. Пишу так, як би могла писати та дитина на кухні». Нехай ця цитата буде інтродукцією до розмови з письменницею, що випустила цього року дві збірки чудової прози — «Згори вниз. Книга страхів» та «Як я стала святою» –– і, на думку вибагливих критиків, є чи не найцікавішою молодою авторкою в сучасній українській літературі
 
 
Я — класична збоченка
 
ШО Яким було твоє дитинство? З якого віку ти себе пам’ятаєш? Ти любиш згадувати дитинство? Чи вважаєш його такою собі «формою для відливки» тебе сьогоднішньої?
— Дитинство — це для мене щось таке, куди завжди можна повернутися, коли дуже зле. Я передивляюся його як якесь дуже світле і радісне кіно. Напевно, кожна людина так робить. Просто в дитинстві всі переживання неймовірно гострі (бо перші), і вони запам’ятовуються. Можливо, все наступне життя ми живемо для того, щоб згадати власне дитинство до найменшої деталі. А потім почати згадувати те, що було до нього.

ШО Чи є для тебе стимулом особисті драми і чи позначається це на автобіографічності твоїх текстів?

— Гадаю, що у цьому сенсі я є класичною збоченкою, таким собі літературним мазохістом, який пхає голову під ніж для того, щоб потім написати, як під тим ножем було. Дуже страшно зізнаватися в чомусь подібному, бо виходить, що я все роблю лише для кількох нещасних вже мільйон разів сказаних речень. Єдине, чим можу себе виправдати, — це те, що окрім всього я ще здобуваю й досвід, а його, здається, забагато не буває. Щодо автобіографічності — то так. Мені багато хто дорікав і дорікає цим.
 
 
ШО Я не дорікаю. Автобіографічно пишуть всі письменники, а журналісти і критики для того й існують, аби весь час товкти письменників пикою у цю саму автобіографічність! Це ж коронне питання з серії «які ваші творчі плани»!
— Так! Так! Так! Я пишу страшно автобіографічно. Але інакше бути не може. Зараз важливе лише те, що автобіографічне, суб’єктивне, індивідуальне, своє, як там ще, навіть якщо воно й подібне до решти. Бо мені, наприклад, було би байдуже до «негрів, які голодують по обидва боки Нілу», абсолютно байдуже. Але якби голодний негр написав мені, як дуже він голодний, і що саме ВІН голодний, а не всі, то тоді я би гірко плакала над його тяжкою долею. Важливо, щоб конкретна жива людина говорила щось іншій конкретній живій людині. Інша справа, коли говориться зле. Попросту зле. Ніяк. Не талановито. Так, що не зачіпає. От чим можна дорікати. Тільки цим.

ШО Ти могла би стати поетом¬трибуном? Я маю на увазі спосіб публічної поведінки, а не текстову форму. Або, скажімо, чи могли би тебе спонукати до такої поведінки якісь соціальні явища в Україні, в світі?

— Ніколи! Ну який з мене трибун, якщо я на людях два слова соромлюся сказати?! Я можу, наприклад, дві години стояти під якимись дверима і боятися в них постукати, увійти і щось запитати, що мені потрібне. Хоча, напевно, справа не в тому. Якби я захотіла, то змогла би, бо публічності і трибунності можна навчитися. Просто я не захочу. Ненавиджу слово «публіка», хоч людей по окремості дуже люблю. Публіка страшна, а окремі люди — ні. Трибун — це той, хто перевертає масову свідомість, а я не хочу нічого перевертати, бо і так у цьому світі все вже ногами догори.

ШО Ти глобаліст чи антиглобаліст?

— Не вегетаріанка — це точно. У всьому іншому сумніваюся.

ШО Де тобі краще дихається, пишеться — в Україні чи поза нею?

— Місце перебування дуже впливає на те, що пишеш (може, і що дихаєш також). Але не в геополітичному значенні. Мені добре пишеться, коли є кава, сигарети і лептоп — і більше нічого. Ага, і коли взагалі хочеться писати. А те, чи я в Україні чи в Катманду, — все одно. Хоча в цю мить, коли ми з тобою говоримо, краще би я була в Катманду.
 
Піаром я не парюсь
 
ШО Безмежність дозвілля, блаженне байдикування розпалює чи навпаки — тлумить твій письменницький азарт? Взагалі, писання як професія — можна тут говорити про якесь «натхнення», чи це процес конвеєрний? Ти вже потрапляла у ситуації, коли книги від тебе вимагають, і ти, хочеш не хочеш, а змушена писати?
— В мене є один знайомий німецький поет. Я, звичайно, нічого в його поезії не розумію, бо не знаю німецької мови, але ті, що цю мову розуміють, казали, що поет він непоганий. І виглядає він на справжнього поета. Довге чорне волосся, зібране у хвостик, вишукані окуляри, чорний плащ — словом, справжній поет. І він мені нещодавно зізнався, що коли пише вірші, то користується етимологічним словником. А ти кажеш натхнення! Яке натхнення, коли вже навіть поети не знають, що це таке. Особисто з мене конвеєра би не вийшло. Це 100 відсотків, і лише з тої причини, що я дуже лінива. Конвеєр підходить працьовитим людям, а не таким ледарям, як я. Змусити мене щось зробити — дуже важко. Для цього є тільки два шляхи — лестощі і шантаж.

ШО Як ти взагалі ставишся до свого таланту — в сенсі свідомої вибудови подальшої письменницької кар’єри? Чи ладен сьогодні письменник дійти до свого читача без регулярного промо і не менш регулярного писання, скажімо, по книжці¬дві на рік?

— Мене такі штуки абсолютно не цікавлять.

ШО Тобто ти піаром не паришся, так?

— Не парюся, і всім би таке радила, хоч вже навіть це, що я зараз кажу, — піар. Словом, нікуди і ніяк від нього не дітися. Якщо вже й говорити про піар, то лише про чорний. Я його люблю, бо його відразу видно. Це не так, коли всі вдають, ніби його нема, а так — в лоба. Якщо вже бути гівнюком, то зізнаватися в цьому. Тому, якби я коли¬небудь щось би й робила для піару, то, наприклад, розпустила би чутки, що в мене роман з Маркесом, і він вже триває сто років.
 
 
ШО Дорогі читачі, ми давно хотіли вам сказати, просто не знали як, аби не кидати тінь на нобелівського лауреата… Та якщо вже Таня сама зізналася… А от про клановість в українській літературі ти говорити категорично відмовляєшся… Тоді, може, скажеш, а чи змінилася якісно, на твій погляд, українська література за останні років десять?
— Десять років тому мені тринадцятий минало. В 13 років я читала «Тєхніку маладьожи», «Науку і жизнь», «Науку і релігію», та й то здебільшого в туалеті. Про існування української літератури я тоді навіть не здогадувалась. Як, до речі, багато хто і зараз не здогадується.
 
ШО Чи була у тебе в Європі можливість подивитися на це збоку й оцінити стан суч. укр. літ. процесу в такому от трохи ширшому за містечкові межі контексті? Кого з наших письменників там реально знають і читають, і як сприймають — як окремі літературні явища чи як представників української літератури? Існує взагалі за межами України поняття української літератури, як, скажімо літератури іспанської, німецької, американської тощо? На майбутнє української літератури ти дивишся як — з оптимізмом?
— З оптимізмом зараз можна дивитися от хіба що тільки в майбутнє української літератури, бо якщо подивитися просто в майбутнє, то стає страшно. Але якщо про літературу, то, мені здається, в української літератури непогані перспективи, принаймні, у європейському культурному просторі. Так є з двох причин — європейцям обридло бовтатися у своєму стерильному інтелектуальному болітці і зараз їм дуже хочеться чогось, перепрошую на слові, високого і живого. Українська література такою є. Вона має емоції. Має нові історії. Новий спосіб говоріння. Інша причина — для, знову ж таки перепрошую на слові, інтеграції української літератури в європейську багато вже зроблено і найбільше — Юрієм Андруховичем. Його там найбільше і знають. Я була не так багато і не так далеко. Але в Німеччині, наприклад, мені із захопленням розповідали про Андруховича цілі легенди. Пересічні німці, напевно, впізнали би на вулиці лише двох українців — Ющенка і Андруховича.

ШО З цього, напевне, можна зробити висновок, що Андрухович і Ющенко (кто болєє матєрі історії ценєн?! Думаю, що Андрухович) являють собою і процес і поняття «українська література».

 
Я страшно брехлива
 
ШО Що в тобі йде на користь писанню, а що на шкоду?
— На користь іде моя доброта, чуйність, чесність, мудрість, спостережливість, сентиментальність. На шкоду все те саме плюс лінь і брехливість. Я страшно брехлива.

ШО Ти любиш людей? Якщо так, то за що? І чи може мізантроп або ксенофоб бути хорошим письменником?

— Дуже люблю людей. Причин для такої любові нема. Людей можна любити тільки просто так, бо якщо почнеш аналізувати і вишукувати причини, то не знайдеш жодної. Деколи я можу бути і мізантропом, і ксенофобом, і взагалі бозна чим. Але, як правило, я страшно любляча. Це, напевно, не так вже на користь йде писанню. Щоб добре написати, треба трохи ненавидіти. Свіфт, подейкують, був страшним мізантропом. І Достоєвський. І Коцюбинський.

ШО Ти вмієш ненавидіти?

— Не знаю, чи можна вміти ненавидіти. Можна просто ненавидіти. Я ненавиджу кальмарів, наприклад. Але треба ще подумати над цим питанням. Треба скласти список. Тебе там не буде, не переживай.

ШО Кальмарів ти просто не любиш їсти — навряд чи це причина для ненависті. Мене теж можна просто не любити або не сприймати. В даному разі — як симулякр журналіста. Журналістів, котрі тебе інтерв’юють, ти оцінюєш як журналіст, чи абстрагуєшся і стаєш «просто письменником»? І чи має для тебе якусь цінність твій журналістський досвід, чи збираєшся далі працювати в цій сфері?

— Якби ж то! Не вмію бути «просто письменником». Бо сумніваюсь, що взагалі ним є. Але сором’язливість і попросту тупість не заважає мені оцінювати журналістів. Одна журналістка, наприклад, недавно звернулась до мене з проханням про нібито інтерв’ю, але не як до письменника, а як до спеціаліста по відьомству і народній магії. В журналістиці працювати би більше не хотіла. Думаю, журналісти — дуже нещасні люди, особливо якщо вони насправді не журналісти.

ШО Угу, тут я мушу почутися нещасною, але у розмові з тобою це не вдається. Які питання в тобі визріли за час спілкування з журналістами, що їх тобі ніколи не ставлять, а ти хотіла би «поговорити про це»?

— Про космос, наприклад. Дуже би хотіла поговорити про космос, про планети, чорні діри. Глобальне потепління. Ймовірний кінець світу у 2050 році. Про геополітику деколи дуже би хотіла поговорити. Про все таке, на чому я зовсім не розуміюсь, але про що обожнюю теоретизувати. Ти, наприклад, знаєш, що насправді ніякі армстронги ніколи не були на Місяці, і що це все брехня? І що Місяць — можливо, штучний супутник? І там живуть маленькі інопланетні істоти, які за нами спостерігають в лупу?

ШО Тоді останнє запитання буде про чорні діри! Ти в курсі, що зараз вчені в процесі термоядерних реакцій отримують те, що імовірно відбувається у чорних дірах: наприклад, нізвідки у вакуумі виникає нова речовина, котрої за вихідних сполук просто не могло бути… Може, письменник — це теж така чорна діра, з якої навіть у вакуумі може виникнути будь¬що? Наприклад, вулканічні кроленята?

— Не лякай мене! Це суперечить моїм уявленням про світ, згідно з якими ніщо нізвідки не береться і так само нікуди не зникає. Вулканічні кролики не виникли з вакууму. Вони з шафи повилізали. 

Розмовляла Світлана ПОВАЛЯЄВА

 
рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 36038 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode