шо нового

Юрій Андрухович: «Там, де закінчується гра, митцеві вже немає що робити»
17:04/01.09.2011

Юрій Андрухович про наївність, відповідальність, фейлетонність, невротичність, геопоетику та космополітизм.

ШО Давай поговоримо про твою нову книгу та її героїв. Героями виступають міста, вірно? Загалом здається, що в тебе після «Дванадцяти обручів» є така свідома (чи несвідома) відмова від героїв (якщо не вважати героєм самого оповідача). Ось і в новій книзі, очевидно, не буде героїв у «традиційному» значенні цього слова — себто нового Перфецького чи Цумбруннена. Наскільки така позиція є усвідомленою?
— Ні, вона не є усвідомленою. Та й чи позиція це? Просто ось таке виходить. Тут немає якогось спеціального естетичного плану чи лихого наміру. Було давнє бажання написати «енциклопедію». Але, можливо, хтось усе одно побачить у ній роман. І навіть героя в тому романі.

ШО А ти сам бачиш нового героя? Чи він тобі нецікавий? Загалом, що з новими героями в українських романах?
— З ними все добре загалом — романи виходять, читаються. На мій погляд, незаслужено добре читаються. У нас якась така читацька обсесія — авторам зараховуються тільки романи, все інше, як правило, іґнорують:)))

ШО Може, це такий «суспільний запит», зокрема саме на нового героя? Або на «правильного» героя — національно-свідомого, державно-перейнятого? Схоже, частина суспільства сьогодні готова шукати розради бодай у романах, якщо таких героїв немає на вулицях міст. Наскільки це може бути корисно для літератури?
— Запит такий існує — це точно. Та власне запит на героя існує завжди. Інакше навіщо роман як такий. Погано, що наше суспільство знову опинилося в ситуації, коли люди чекають порятунку від письменників. Це дуже наївно й нічого доброго ні літературі, ні суспільству не принесе. Але наївність — одна з невід’ємних наших рис. Наївність, а швидше дитинність, інфантилізм: от письменник напише правильний роман із правильним героєм, і ми роздамо його всім людям на Донбасі, вони його прочитають — і все навколо зміниться:))

ШО Але якщо справді давати людям читати романи — не обов’язково на Донбасі, й не обов’язково українські — можливо, з цього буде якась користь? Література ж може грати «терапевтичну» роль?
— Терапевтичну, може, й ні, але пізнавальну обов’язково:)) Хоч у суспільстві невігласів пізнання — теж терапія.

ШО Скажімо, після прочитання твоєї нової книги може хтось взяти й почати мандрувати твоїм маршрутом?
— Може, звичайно. Отоді й повилазять усі мої вигадки. І він зрозуміє, що то був ніякий не путівник, а «довільний посібник».

ШО Чи навпаки — виявиться, що більшість речей не є вигадками, попри твої сподівання.
— Ну, це було би ще крутіше! Тоді я сказав би, що життя вдалося:)

ШО Себто ти в принципі готовий до такої гри з читачами?
— Це для мене взагалі найбажаніше. Я взагалі вважаю, що ми на цьому світі заради гри. Там, де закінчується гра, митцеві вже немає що робити.

ШО Загалом тобі доводилося стикатися з тим, що твої книги-герої метафори живуть своїм життям і ти вже не можеш на них впливати?
— Перебільшувати цього не хочу, але іноді здається, ніби щось подібне справді трапляється. Ну, наприклад, як я можу вплинути на Аду Цитрину, дівчину Сашка Ярмоли з «Гайдамаків»?:)))

ШО Ну, ти можеш написати продовження історії Ади Цитрини, проектуючи подальше життя персонажа. Немає такої спокуси?
— Та вона все-таки, згідно з «Перверзією», гине. Там же йдеться про ледь обвуглене тіло — Піраміда покарала її за відступництво. Хоча ні: якби були «численні прохання читачів», то чого ж — можна б:))

ШО Ну, власне. Може, все-таки письменники здатні впливати на реальність, якось корегувати її? Ти ж, напевне, стикався з тим, що тобі говорили: «Ваші книги змінили мене, змінили моє життя»? І як бути в цьому випадку? Ти ж маєш відчувати якусь відповідальність у такому разі?
— Мені здається, з відповідальністю не варто пересолювати. Бо якщо я відчуватиму саму лише відповідальність, то жодного речення ніколи не напишу. Відповідальність має обмежуватися тим, що ти не віддаєш людям недоробленого неохайного тексту. Тобто відповідальність — це багато праці, робота над словом, а не відбування номера.

ШО Повертаючись до «романоцентричності» вітчизняного читача — може, це шанс для українського роману? Маючи таких вдячних читачів, він може засяяти сотнею барв, ні?
— Можливо, це й шанс. Але тут є одна хитра штука — що кращий роман, то менше в нього шансів задовольнити потреби якомога більшого числа українців. Що слабший — то більше. І йдеться тут не так про розлам по лінії «елітарне — масове», як по лінії «наше (ідейно) — ненаше».

ШО Але якщо взяти, скажімо, історичний досвід Росії (не тому, що він найкращий, просто в голову прийшло) — їх же класичну літературу, та й великою мірою свідомість формували саме романи дев’ятнадцятого століття: ідейно різні, але літературно вартісні. Раптом і «нову українську свідомість» можуть сформувати нові українські романи? Раз уже ми не маємо кіна та мюзиклів? Може, саме романи здатні щось змінити в свідомості населення? Чи це фантазми?
— Ні, це не фантазми. Романи все ще здатні щось змінювати — і в нашому суспільстві також. Але не тільки романи — тексти як такі. Вірші. Колонки. О, колонки здатні змінювати найбільше, по собі знаю. Як казав Гессе — «фейлетонна доба»:)) Тобто якщо нам, авторам, і справді йдеться про те, щоби перш усього змінювати суспільство, то слід зосередитися на колонках. Але ж нам про це перш усього не йдеться?

ШО До речі, про фейлетонну добу — ти, як письменник, який одним із перших почав писати колонки, відчуваєш, наскільки змінились за останні десять років читачі цих колонок? І читачі загалом.
— Ніколи над цим не замислювався. А варто. Дійсно — я їх почав писати 1996 року, у «Дні». Здається, це перша українська газета, яка до них вдалася. Що змінилося? Зворотний зв’язок. Тоді майже ні в кого не було інету, відгуки надходили або на словах, при реальній фізичній зустрічі, або у листах, висланих звичайною поштою. Такі собі старі добрі часи. Тому ці відгуки були переважно не просто позитивні, а захоплені. Інет, а головне — можливість анонімно коментувати змінили цю ситуацію радикально. Ти знаєш, про що я.

ШО Не можу втриматися й не продовжити тему — як ти вважаєш, а на літературу це вплинуло? Цей постійний зворотний зв’язок, постійна присутність читача десь поруч? Чи позначилось це на письменницькій тактиці? Чи це все дуже індивідуально, й не варто робити якісь узагальнення?
— Так, не могло не позначитись — це точно. Письменники досить часто — люди невротичні. Або психотичні:) На них це діє, ще й як. Тобто бачиш — одне узагальнення я все-таки вивів, і воно не на нашу користь. Тепер про індивідуальне. Особисто я люблю з цим зворотним зв’язком погратися. Тобто я передбачаю реакції. Цього тижня, думаю собі, напишу колонку, на яку не буде жодного комента. І пишу таку колонку. Тепер, думаю собі, напишу таку, щоб їх було десь із 20–30. Пишу — так і виходить. Оце маніпулювання коментаторами мені на сьогодні досить цікаве.

ШО А ти не думаєш, що саме вихід поза суто «територію літератури» (газети, глянець, інтернет) змінив і саму читацьку аудиторію? Звісно, розширив її, змішав «читачів» із «не читачами». Письменницькі колонки в 90 тих читали передусім читачі цих письменників. Сьогодні це не обов’язково. Виходить, письменники здатні формувати читацьку аудиторію? Чи я плутаю причини з наслідками?
— Ні, ти нічого не плутаєш. Але, мені здається, тут таке. Читачі колонок так читачами колонок і залишаються. Тобто аудиторію ми справді формуємо, але якусь паралельну.

ШО Давай знову повернемось до нової книги. Якщо говорити про енциклопедичний принцип її побудови, до якого ти час від часу звертаєшся («Екзотичні птахи і рослини», «Четвер», «Плерома») — це суто спонтанна тактика чи тобі нецікаво працювати з сюжетом?
— Мені дуже цікаво працювати з сюжетом. Але ще цікавіше працювати з ним, якщо він неявний, тобто прихований. Тобто якщо одні читачі його побачать і прочитають, а інші — ні. І ще невідомо, до кого з них — перших чи других — належить сам автор.

ШО Себто ти лишаєш інтригу з цією книгою? Слід очікувати й відшуковувати в ній потаємні ходи?
— Вони виникають іноді цілком несподівано для мене самого. Так трапляється завжди, коли зв’язуєшся з числами. Але зовсім необов’язково їх шукати. Вони факультативні. Зрештою, довільність — головна риса цієї книжки. Навіть у підзаголовку я окреслив її як «Довільний посібник з геопоетики і космополітики».

ШО А ось, виходячи з «вітчизняних реалій» — очевидно, що концепти «геопоетика» та «космополітика» частиною читачів будуть потрактовані суто в «ідеологічному ключі». Ти готовий говорити з обуреними українцями про свій космополітизм?
— Готовий. Я про нього з ними вже й так говорю щонайменше 20 останніх років. Так що не звикати. А з іншого боку, з обуреними говорити все одно немає сенсу, бо вони настільки обурені, що нічого не чують. Та хоч і немає сенсу, я готовий говорити. Може, відтак і сенс з’явиться.

ШО Але ж навіть попри те, що сенсу говорити немає, ти лишаєш ці помітки, робиш зачіпки для читача — згадуючи ту ж таки «космополітику». Це ж запрошення до розмови, хіба ні?
— Та ясно. Але ми ж тут із тобою не мусимо цього так розжовувати? Звичайно. Якщо я пишу книжку протягом 5 років, а потім її не спалюю, а таки видаю, причому не в закордонному, а в українському просторі — то це, звичайно, запрошення до розмови. Хай місцями й обуреної.

ШО Я до того, що в умовах надзвичайної заідеологізованості українського читача український письменник приречений на перманентний конфлікт із частиною цих самих читачів. Ти ж не можеш ігнорувати людей, яких обурює твоя позиція?
— Я з цим конфліктом — повторюся — живу вже років 20. І я нікого з його учасників не іґнорую, що ти. Ще більше — я досить часто прислухаюся до них і змінюю щось у себе. Просто не всі з них це відразу бачать. Але, Господи, що таке це «вони»? З кого це «з них»? Нападають — значить отримали від мене не те, чого очікували. За великим рахунком це мене тішить.

ШО Якщо знову ж таки говорити про нову книгу — підозрюю, що про частину міст, які до неї потрапили, у вітчизняній літературі ще не писали. Тобі не йшлося про «заповнювання білих плям»? Чи міста справді добирались «довільно»?
— Ні, не цілком довільно. Було дві обов’язкові передумови: кожна літера української абетки (крім м’якого знаку, звісно) має бути представлена, хоча б одним-єдиним містом. Тому деякі міста (як Истад у Швеції чи Їглава в Чехії) просто мусили до неї потрапити. Друга передумова: я мав як мінімум у кожному з тих міст побувати. Тобто я робив для себе самообмеження і хоч як би мені хотілося написати про Буенос-Айрес, я не мав на це права. Тут знову ж таки є винятки. Я не був у Єрусалимі та в Цюрупинську, але вони у книжці є. Така була композиційна необхідність:)

ШО Ти не намагався порахувати (чи, може, знав наперед), чого в твоїй книзі більше — Європи чи не Європи? Очевидно ж ти більше подорожував Європою, ні? Себто геопоетика теж має свої вектори?
— Так, Європи суттєво більше. Геопоетика, звісно, противага геополітиці — тому діло не стільки в ній, скільки у біографії. Де більше подорожував і бував — того й більше. Хоча: якщо рахувати не за назвами, а за сумарною кількістю сторінок — то тут ще хто знає. Самі тільки Київ, Львів і Москва становлять за обсягом ледь не четверту частину. З «європейських» же текстів більшість на одну-дві сторінки. Але от якщо я колись напишу про 666 міст, то там уже всякого повно буде — й Азії, й Африки.

ШО Насамкінець — ти ж, напевне, перед¬бачаєш негативну реакцію мешканців деяких міст, які в будь-якому разі, незалежно від того, що саме ти написав про їхнє місто, будуть стверджувати, що ти його (їхнє місто) спаплюжив та очорнив. Локальний патріотизм, він же завжди актуальний. Тебе це не стримувало? Буде там щось викривальне? Чи це буде книга добра та порозуміння?
— На цей момент мені важко це передбачити. Взагалі я намагався про кожне з міст писати «поза межами добра і зла». От воно є — і воно таке, бо воно мені таким здалося. Я ж не засуджую. Тим більше не очорнюю. Там у мене де-не-де пробивається «публіцистичний пафос» у писанні про Київ — ну, це для більшої різноманітності книжки передусім:)) Загалом мені дуже хотілося, щоб у ній намішалося всякого: історій, віршів, анекдотів, пафосу, іронії, парадоксів, малих романів, просто інформації. Якщо я когось при цьому ще й випадково спаплюжив — хай вибачають, це побічний наслідок.
читать далее

автор бесіди Сергій Жадан
портрет роботи Тетяни Давиденко

рейтинг:
3.8
Средняя: 3.8 (4 голосов)
(4)
Количество просмотров: 35215 перепост!

комментариев: 1

  • автор: В'ячеслав
  • e-mail: slava884488@gmail.com

Дякую за цікаве інтерв'ю з Патріархом Бу-Ба-Бу, Юрієм Андруховичем. Цікаво, що, як завжди, Ю. Андрухович обирає метод гри, метод карнавалу, мандрів - і напевно, дійсно, не просто так... А гра у літературі, безумовно, близько пов'язана з реальним життям - яке схоже на театральне дійство - у якому вистачає всякого - але дуже мало людяного і "реального"... Дякую за Вашу працю!!

опубликовано: 20:28/10.10.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode