шо нового

Наш великий котег
16:48/06.03.2014

Нынешняя блогосфера — хитра на выдумку и постепенно превращается в огромную виртуальную фабрику по навешиванию разных забавных фишек и ярлыков — не только на современных политиков, деятелей культуры и искусства, но и на тех, кто давным-давно является достоянием истории. К примеру: если Ленин — гриб, а Путин — краб, тогда  Шевченко  — нежный котег. Почему котег?
Одной из наиболее достоверных версий возникновения именно этого «котега» можно считать достаточно бородатый анекдот:
Приехал москаль во Львов и зашел в сувенирный магазин. Бродил по магазину, бродил, пока не остановился у отдела фаянсовых и фарфоровых изделий. Москаль (с традиционным мааасковским аканьем): «А дайте мне рассмотреть поближе этого чудесного, ну просто замечательного фарфорового котика…» Продавец (с плохо скрываемым раздражением): «Це не котік, це наша національна гордість — Тарас Григорович Шевченко!!!»
Существует мнение, что образ великого Кобзаря в современном украинском обществе — не то чтобы слегка припорошен пылью официоза и не то чтобы несколько потускнел и поистерся в читательском сознании... Сейчас ведь все просто: если тебе интересны тексты или графика, живопись Шевченко — все это без проблем можно найти, прочитать и посмотреть в электронном или бумажном виде. Было бы желание.
Дело в другом: образ ТГШ, особенно портретный в масле (классическая папаха, знакомые со школьной скамьи фирменный взгляд исподлобья и густые вуса), — превратился в некое размытое пятно. Это когда любой гражданин Украины со ста метров может уверенно определить: это Шевченко изображен на картине или нет. Если в наличии папаха, тот самый взгляд и «котеговые» вуса — это Шевченко. Если без папахи, но в вышиванке и с усами — скорее всего Иван Франко. Зачем подходить ближе?
Будем надеяться, что 200 летие Тараса Григорьевича, — которое широко (и весьма пафосно) отмечает не только Украина, но и ООН в марте с. г., — пусть и не надолго, но все же приблизит нас к образу национального поэта, освежит в памяти тексты, а сквозь портретный образ ТГШ, быть может, и проступят какие то новые, не известные широкой аудитории черты. Конечно, не обойдется без юбилейных футболок, аляповатых фаянсовых ваз и тарелок, фарфоровых бюстиков, почтовых марок и сувенирных магнитиков на холодильник, и все же, все же…
А журнал «ШО» решил по своему отметить эту знаменательную дату. Провести опрос среди известных украинских поэтов, прозаиков, публицистов на тему «Кто для вас сегодня Тарас Григорьевич Шевченко?». И вот что получилось.


Ірина Славінська

Той-кого-не-можна-називати

Бувають такі словосполучення, які в тексті доводиться постійно повторювати. Наприклад, імена. Скажімо, Тараса Шевченка назвати проcто Шевченком або просто Тарасом буде доволі фамільярно. Та ж історія — якщо розширити рамки та говорити не про ім’я, а про те, що його наповнює. Саме тому для мене особисто Тарас Шевченко, попри те, що його тексти та особливо картини з гравюрами в свідомості завжди увімкнені у «фоновому режимі», є тим-кого-не-можна-називати. Почати говорити про Тараса Шевченка — це приректи себе на поразку. В очах фахівців, дослідників, симпатиків, фанів, просвітян та інших персонажів нашого світу будь-хто з тих, хто говорить про Великого Кобзаря — профан, який, звісно ж, глумиться над Нашим Всім. У цьому сенсі для мене показовою є історія про те, як Юрія Макарова загнобили шевченкознавці та шевченкознавки за фільм «Мій Шевченко», який взагалі мені важко критикувати, настільки він резонує з моїм особистим баченням поета. До речі, цього березня загноблений фахівцями фільм «Мій Шевченко» покажуть у Парижі, Страсбурзі, Мюнхені та ще десь в Європі, не пам’ятаю точного списку.

Ілюстрація: Олег Шупляк, «Мені тринадцятий минало...»

Про Тараса Шевченка складно говорити в суто літературному аспекті. Завжди додається політика. Це кармічна українська закономірність. Саме тому таку велику увагу завжди приділяють біографії Тараса Шевченка, зручно акцентуючи в ній потрібні нюанси. Справді, Шевченко — це спектр. Між народницьким страждальцем та легковажним романтиком à la Байрон є чимало інших точок. Це автор, який пише про жіночу емансипацію та освіту в своїх російськомовних повістинах. Це картограф. Це геній комунікацій із публікою, чий постановочний портрет у смушевій шапці та кожусі став хрестоматійним і вічним — настільки вічним, що спроба виставити той самий «голий» автопортрет з плащем і при шпазі спричинює незмінний скандал і запах валер’янки.
Говоріння про Тараса Шевченка є питомо неповним. Це акт, почавши який, треба змиритися з тим, що все сказати не вийде. Завжди незакінчене речення, вічні три крапки. Саме тому ідея взяти за тему номера 200 річчя Тараса Шевченка спокушала та лякала одночасно. Будь-який комплект мовців буде неповним. Будь-який зміст їхніх есеїв — недостатнім, легковажним, ангажованим, за бажання навіть блюзнірським. Труднощів додало те, що запчастини номеру збиралися під акомпанемент Євромайдану — того самого, де День злуки 22 січня став насправді червоним днем календаря для всієї України. Не дивно було припустити, що тексти про Тараса Шевченка насправді будуть не про Тараса Шевченка. Зрештою, номер про щось таке — про те, чого нема, про те, що не можна назвати, про буття, що не влазить у свідомість, як не старайся.
Тарас Шевченко — це не Тарас Шевченко.
Говорячи про нього — насправді говорять про себе, про свою власну поезію, свій власний живопис і свою власну Україну. Говорячи про Тараса Шевченка — кожен стає Тарасом Шевченком, персонажем його поезій, прози, картин, гравюр і карт.
Замість висновку — хочеться цитати: «Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» <…> Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві». 


Юрій Макаров 

Що може культурний герой?

Хто сперечатиметься, що Шевченко — це «наше все»? Схоже, що він особисто й одноосібно визначив вектор національної культури й свідомості на багато років наперед. Роль культурного героя в чомусь визначальна і містична. Тобто спочатку ти його визнаєш, а потім він тобою керує. Он росіяни обрали на роль «наше всьо» геніального Пушкіна, який написав не лише «Бориса Году­нова», а й «Клеветникам России», — й відтоді мучаються зі своїми монархами.

Ілюстрація: Макс Богдановський

Якщо вірити російському журналісту Гіляровскому, в першій половині XIX століття в українців був звичай вішати в хатах поруч з іконами портрет Григорія Савича Сковороди. Такий тоді був тренд: після бурхливого періоду повстань і визвольних воєн шукати миру в собі. Шевченко цей тренд змінив. Можливо, не кожен селянин чітко усвідомлював політичну програму свого кумира, проте світоглядний імпульс відчував без проблем.
Наступних півтора століття зробили з образом Тараса Григоровича підступну операцію, перетворивши його, з одного боку, на «рево­люціонера демократа» (тобто такого собі напівсвідомого союзника комуністів), з другого — втілення «народності» навіть не в архаїчно-автентичній формі, а в тому вигляді, як її розуміли щирі, але наївні просвітяни: вишиванка, бандура, туга в очах. І, дуже перепрошую, повна імпотенція в сенсі перспектив модерності. Нічого більш далекого від реального Шевченка, яким він постає зі своїх творів і своєї біографії, важко уявити.
Що стосується політичної візії, Шевченко був, як відомо, найрадикальнішим і найбезком­проміснішим з-поміж усіх своїх друзів, в тому числі, членів Кирило-Мефодіївського братства. Але не менш важливо, що його естетична програма випереджала уявлення сучасників аж до повної неможливості для них прочитати й розшифрувати всі репери новаторства в літературному та образотворчому спадку. Треба дуже добре знати сучасний поетові культурний контекст, щоби роздивитися несподівані паралелі. По-перше, в романтизмі першої половини XIX століття. Якщо покласти поруч, скажімо, офорти Шевченка й Франсіско Ґойї, ми будемо вражені стилістичною, тематичною й, головне, інтонаційною схожістю. Якщо розглядати разом Шевченкову «При­чинну» й «Лорелей» Генріха Гайне (їх написання розділяє кілька років), ми відчуємо, що обидва поети перебувають на одній хвилі. По-друге, варто згадати, що Шевченко зростав під впливом естетики українського бароко з його пасіонарним зарядом, тоді остаточно стає зрозумілим, який заповіт він передав нащадкам.
Іншими словами, давно вже час переосмислити сприйняття класика: він в жодному разі не був і не є патріархально-інтровертний, а навпаки — креативно-екстра­вертний. Саме цей новаторський, бунтівний, екс­пансивний поштовх отримують сучасні українці — хтось, мож­ливо, інтуїтивно, а хтось і цілком свідомо — від свого культурного героя. Тому не є випадковими — ані постійні формальні пошуки, які з покоління в покоління продукують українські митці на, здавалося б, випаленому полі, — ані активне прагнення справедливості в, здавалося б, цілком розбещеному суспільстві, — ані нестримне тяжіння до європейської цивілізації, здавалося б, деморалізованого народу.
А це всього лише одна людина…


Юрій Андрухович 

IN THE HARD TIME

На 56 й день Майдану банер із портретом Тараса Григоровича Шевченка було вивішено на фасаді КМДА, що її протестувальники захопили, як пам’ятаємо, ще 1 грудня. Шевченко мов Бетмен. Він повертається.
Приблизно у ті ж дні до мене звернувся Андреас Брайтенштайн — редактор знаменитої «Нойє Цюрхер Цайтунґ». «Чи не напишеш для нас есей про Шевченка? — запитував він. — На початок березня?» Я не став перепитувати, чи мається на увазі футболіст. Той уже давно не мається на увазі. Натомість Тарас поза всяким сумнівом. У ХХІ столітті він урешті починає притягати й західноєвропейського інтелектуального читача «НЦЦ».
Що відбувається з цим, здавалося б, уже осягнутим об’ємом? Чим він, чорт забирай, знову наповнюється? Звідки береться ця реактуалізація змісту?
Шевченка в англійському перекладі цитував з великої сцени Майдану сенатор МакКейн: Love your Ukraine, love /  / Love Ukraine in the hard time. Спічрайтер МакКейна знав, що робить. Зате Тарасюк, який перекладав МакКейна для народу на Майдані, цитату ганебно не впізнав. Можливо, й не чув ніколи: «Свою Укрáїну любіть /  / Любіть її во врем’я люте». Тарасюк перекладав дослівно за МакКейном. Такий собі тарасюк, маленький нечутливий нащадок.

Ілюстрація: Аліса Грейс

Це показово. МакКейна в Києві слухало близько мільйона маніфестантів. У нього в житті не було такої численної аудиторії. Й він цитував Шевченка. Бо як інакше бути з мільйоном людей на площі? Кого їм ще зацитуєш?
(Утім на його місці я цитував би краще «Чи діждемось ми Вашинґтона /  / З новим і праведним законом? /  / А діждемось-таки колись!»)
Тут і західний вектор, і правова держава, і віра в майбутнє.
Але якщо без іронії, то було ще 22 січня, коли зранку вбили Нігояна. Його вбили — й мільйони людей дізналися, що він такий був, і що було йому лише 20 років. А потім ще протягом години розшукали відео, де він для проекту Сергія Проскурні читає кілька рядків з «Кавказу». Бо які ще рядки читати кавказцеві? Він читав, а в нього вже цілилися. Він ще читав, а кулі вже вилітали.
Ось яка, виявляється, актуальність. І класик начебто, а ніяк не заспокоїться. І Шевченко нібито, а насправді — щось більше.
Значно більший за себе самого. Значно більший за текст, із якого не можемо вибратися. Бо в нас немає виходу. Нам так у нього записано.

Ірена Карпа 

Я – персонаж ТГШ

Не знаю, як ви, а я останнім часом настирно відчуваю себе персонажем ТГШ. Наче провалилася в паралельну реальність героїчного епосу. Точнісінько так само, як колись, прочитавши невідомі щоденники Тараса і взнавши, що його, життєлюба і денді, та роль співця знедоленого народу серйозно обтяжувала, я зітхнула: хух, він був живою людиною. Отже, бодай щось у нас спільне є.
Тепер, спостерігаючи щодня у себе під вікнами похмурі колони туристів бюджетників, не можеш відкараскатися від шкільного:

Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

Цікаво, чи відчувають ці вчительки, медсестри, менеджери, безробітні, що це про них?..
Моя втомлена безкінечним дитячим невіглаством вчителька, як і більшість апологетів Програми Міносвіти, так «невимушено» намагалась піднести українських класиків, що оскома не проходила аж до дорослого віку, а в декого і взагалі не пройшла. Така собі установка на «пропало всьо». Ви нащадки невдах і страждальців — і понурі пам’ятники задумливого Кобзаря вам в помощ.
Це було з тієї ж серії, що раніше заборонені знання, сенси і практики типу коляди, УПА, незалежності, святого Миколая раптом стали в нашій національній школі обязалівкою, зачовганою до дірок. На музиці так замучили, приміром, вивченням повстанських пісень, що вчитель музики, принісши хоч трохи інше, анонсував дітям: «Сьогодні ми з вами будемо співати чічеріну… Ой Марічко, чічері, чічері чічері…»
Коротше, набили оскому ці брехливі завучі, що вчора відбирали в дітей кошики попід церквою, а сьогодні вже тріщать від пафосу, розповідаючи, як носили в криївку їжу для лісових хлопців. Так, чого доброго, і твори Леніна з відчуття протесту читати почнеш. (Слава Богу, не почала — у підлітковому віці я була класичним тупим і поверховим підлітком, і повернути до читання української літератури мене змогли лише Забужко й Андрухович на першому курсі інязу).
Час минав, оскома попускала, викладачі універу були більш винахідливими за шкільних вчителів на предмет реабілітації класиків: ось вам Ольга Кобилянська, ось Леся Українка молитвами феміністок постає вже не просто цікавою, а ще й засекреченою на тему сексуальної орієнтації, що не може не заінтригувати переважно жіноче населення філологічного факультету.
А от про Шевченка якось не прийнято було в неординарному ключі говорити, хтось навіть кинув у його бік «графоман», а робота Грабовича «Шевченко як міфотворець» якось пройшла «мимо каси». Аби нам, дівочкам з іняза, розповіли, що вже сам іронічний оголений автопортрет Шевченка, яким проілюстровано текст, викликав велетенський скандал у середовищі чистоплюїв, неодмінно б кинулись читати.
А так то зринати в пам’яті щось півзабуте зі школи почало навіть не в 2004 му році, а з правління Тулуба. Від «Розритої могили», де підростають перевертні й помагають москалеві господарювати, до цілком актуального на сьогодні «осталися діти та собаки, — жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки».
Якесь таке містичне déjà vu, коли нарешті дійшло, а не просто зазубрилося, чого то Шевченка називали пророком:

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!

А до мене і до моїх друзів, таких самих сучасних персонажів ТГШ, як і я, нарешті дійшло, що меседж, котрий продерся до нас крізь віки, далеко не пораженьческий. Навпаки, він націлює нас на неуникний успіх:

Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава.
І воля святая!

P. S. І найкраще виконання «Кавказу», на мою думку, — це виконання вбитого спецпризначенцями Сергія Нігояна, вірменського хлопчика, котрий ні за які гроші (їх реально пропонував йому батько) не хотів залишитися вдома у Дніпропетровській області, а поїхав до Києва зі словами «Ето моя родіна, папа». Так що хай всереться «Свобода» зі своїм «Україна для українців».

читать далее

рейтинг:
4.8
Средняя: 4.8 (5 votes)
(5)
Количество просмотров: 26037 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode