шо нового

Блокбастерко, де ти?
17:49/30.06.2011

Уявімо собі на хвилинку, що ми маємо 70 мільйонів доларів, на які хочемо зняти український блокбастер...

Чому 70 мільйонів — не суттєво. Бо це умовно середнє між стандартними для бдокбастера 100 мільйонами і нічим, плюс максимальна сума для малобюджетного кіно в 20 мільйонів. Головне питання: чи зможемо ми це зробити? Чи знайдемо ідею? Режисерів для творення? Акторів для втілення? І місце, яке могло б забезпечити весь знімальний процес? Бо, якщо дотепер нічого подібного не знімали, відповідно бракує бодай однієї ланки? Чи всіх? Хоча, виходячи з реплік опитаних нами українських режисерів, існує інше питання: чи нам взагалі потрібний «національний блокбастер»? Що може спричинити його виникнення? Сумнозвісний комплекс меншовартості чи розуміння реалій кіноіндустрії або потреб народу і доцільності кінопрокату, — відповіді немає. Але кинемо оком на весь світ. Поки наші північно-східні сусіди кумедно намагаються видумати свого героя і створити свій блокбастер, замріяно пірнаючи то у націоналістичне плавання імперського дореволюційного минулого, то в комуністичні часи Другої світової, то в бандитсько-безпринципне сьогодення, світ звертається до національної історії, що може нагадати, об’єднати і укріпити народ.

Одним з перших національних блокбастерів були американські «Віднесені вітром» 1939 року, і більшість з наступних фільмів робилася за правилами саме цієї епічної, військової, драматичної і мелодраматичної картини. На неї тоді витратили шалені 4 мільйони доларів, які б зараз могли прирівнятися до 400 мільйонів. Проте це мало стратегічний сенс: американці не могли не піти на фільм, де мова йшла, по-перше, про найбільш трагічну сторінку їхньої куцої історії — Громадянську війну, а по-друге, де грали улюблені зірки кіно, Вів’єн Лі та Кларк Гейбл. І фільм вистрелив: за перший рік прокату зібрав 20 мільйонів, а дотепер — 390 мільйонів! 
Поляки у свій час екранізували класику, роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», що був на 1999 рік найдорожчим їхнім фільмом, коштуючи 8 мільйонів доларів, і разом з тим став найвідвідуванішим — його подивилися 7,15 мільйонів поляків. Того ж таки 99 го року французи створили свій епічний національний блокбастер «Посланниця: Жанна Д’Арк». Він коштував 85 мільйонів доларів, що було неймовірно для Франції кінця XX сторіччя. Щодо прокату, то фільм провалився, зібравши на батьківщині скромні 14 мільйонів, а разом із світом — 66-ть. Росіяни за рік до поляків і французів спробували витворити своє кіночудо, «Сибірського цирюльника», на зйомки якого зібрали «по всем весям, мирам и городам» фантастичні 35 мільйонів доларів. А заробив фільм у прокаті аж 7,4 мільйони…
То справді, чи потрібний «національний блокбастер», якщо фінансувати його ризиковано, а зиск є сумнівний? Питання з розряду «а поговорить?». Бо причина створення чогось подібного — інша по суті: зиск буде вимірюватися не грошима. Недаремно в Росії держава не питає про відшкодування вкладених в кіно коштів: кілька років тому було кинуто півтора мільярда доларів на кіноіндустрію, що реально її відродило. Власне, поки що не питає держава і в нас про таке, проте в Росії орієнтуються на народ у тому сенсі, що вкладають у пропаганду, розуміючи всю силу кіно, яке, як відомо, «найважливіше з мистецтв», бо впливове, дієве і формуюче. Величезна кількість держзамовних повно- і короткометражних, теле- і прокатних ура-патріотичних, націоналістичних фільмів покликана підтримати політику керуючої партії, сформувати думку «єдіной і нєдєлімой» імперії, ідеали обраного народу та месіанські цілі. Тому й з’являються фільми на кшталт «Сибірського цирюльника», режисер якого, Нікіта Міхалков, вже давно є глашатаєм влади; або «9 рота» Сергія Бондарчука, чия родина намертво пов’язана з провладними політичними і фінансовими структурами; чи «Брат-2», «72 метри» і «Адмірал», де грубо і по хамськи, але вочевидь зверхньо і негативно виражено ставлення сюзерена, Росії, до свого уявного васала, України.
Одного пір’я птах і ситуація в Китаї, де нещодавно з усією могутністю півторамільярдної країни почали продукувати думкоформуюче кіно. З десяток фільмів з бюджетами від 50 до 100 мільйонів доларів вийшли на одну й ту саму тему: як тисячоліття тому об’єднувалася країна, як героїчно боровся за своє єднання китайський народ, які самовіддані були герої і що такі герої існують і зараз — чи борються вони з японськими загарбниками, чи з гнилими націоналістичними елементами чи з паразитичними мафіозними структурами. І народ ходить на своє кіно, і несе в дзьобику до державної скарбниці значно більше грошей, ніж збирають на території Китаю нібито непереможні голлівудські блокбастери. Чого вартий успіх лише одного, першого китайського порнофільму у форматі 3D, «Секс і Дзен: Вищий екстаз», прибутки від прокату якого перевищили прибутки від прокату самого «Аватару»!
Але залишимо Китай — там успіх фільмів пов’язаний з купою чинників, і жоден не має аналогів в Україні: гігантська чисельність населення, що через податки зумовлює величезні надходження до бюджету, плюс відсутність системи класифікації фільмів, а відтак неозорий ринок жанрів, стилів і впливів. Не будемо чіпати й Голлівуд — ні боротися з ним немає сенсу, ні намагатися його переплюнути чи бодай скопіювати. Натомість можемо виходити зі своїх потреб, а їх безліч, бо крім них нічого нема.
Затурканий американськими стандартами поведінки й російськими пропагандистськими казками, наш народ навіть не знає, чого він хоче, не знає у що вірити і де є правда. Розбиратися з цим або роз’яснювати означає боротися з повітряними млинами. А донкіхотство тепер не актуальне. І видумувати велосипед не потрібно. Якщо ми всі слов’яни — чинімо за лекалами наших «просвіщонних» братів. Маємо історію, літературу і жахи сучасності. Люди люблять історичні епікі, геройство, війну і кохання на її тлі? Просимо дуже: тільки-но вийшли дві книжки-бестселери — «Століття Якова» Володимира Лиса і «Залишенець» Василя Шкляра. Обидва романи кінематографічні за сюжетом і виконанням, так і просяться на екран. Про історію, про війну, про любов, про геройство. Читаються книжки на одному подиху. Переживань купа. Патріотичні почуття виникають. Кров від любовних колізій кипить. Жанрово. Цікаво. Що ще треба? Комедії? Щоб «поржать» і щоб з обсценною лексикою було? Ставимо головного нецензурщика України Леся Подерв’янського з його «…феноменом датського кацапізму» або епічною трагедією «Павлік Морозов». Не так слізно? Тоді вічне «Украдене щастя» Франка — історії кохання та зради завжди ходові, а «…щастя» легко осучаснити, що, власне, вже успішно зробив Андрій Дончик на ТБ сім років тому.
Щоб зняти фільм, покличемо в режисери Єжи Гофмана, — він так завзято зробив «Вогнем і мечем»! Або — беремо вище! — Люка Бессона з Франції чи Майкла Манна з Голлівуду. На кастинг запросимо Вайнону Райдер, Сільвестра Сталлоне чи Харрісона Форда — у них і так коріння українське, а американські зірки додадуть форсу нашому проектові. Знімати будемо на величезних і дешевих кіностудіях Угорщини і Чехії — там знімає весь світ. Апаратуру надасть наша «Фільмотехніка». Хоч вона в Україні знаходиться вже суто номінально, весь час працюючи в Голлівуді. Що ще? Та все можна! Аби насправді було 70 мільйонів доларів… 
 
Ярослав Підгора­Гвяздовський
 
рейтинг:
4.3
Средняя: 4.3 (7 votes)
(7)
Количество просмотров: 24629 перепост!

комментариев: 2

  • автор: Алексей Мартыненко
  • e-mail: car.slovoblyd@inbox.ru

глупая статья

опубликовано: 23:02/03.08.2011
  • автор: Vityska
  • e-mail: vita_mohyla@ukr.net

Вважаю, розкішний кінематографічний потенціал закладено у книжці Дяченків "Дика енергія. Лана". Тут можна й етнічні елементи ввести, але не шароварщину, а всю цю Карпатську екзотику, і цілком такі футуристичні речі там є. За цим сюжетом і в Голлівуді знімати не соромно було би.

опубликовано: 10:46/03.08.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode