шо нового

Вкус свободы
17:12/02.05.2011

Вкус свободы в годы застоя был ярче выражен — она была гораздо менее доступным деликатесом, нежели сейчас. Сравнив двадцать застойных лет с последними двадцатью годами независимости, поневоле приходишь к выводу: многое в то время было далеко не таким отстойным, как сейчас. Тогда снимались шедевры кино — сейчас кинематограф в упадке; тиражи книг росли — а в годы независимости книжный рынок достиг дна; цензура пресекала не только инакомыслие, но и воинственную посредственность, взявшую в наше время реванш. Есть о чем задуматься.

 



Василий Шульженко:

«Мне жалко мир, который уходит»

Василий Шульженко — художник не из простых; кажется, никто не упрекал его в недостатке техники, разве что во времена перестройки. И в том, что он показывал «экспортного» русского, совпадающего с западным представлением о советском образе жизни, но, парадоксаль­но, такого, каким мы его привыкли видеть в реальности, а не в американских галереях. И здесь уже каждый вычитывал свою правду.

Этот «образец строителя коммунизма» с картин Шульженко мог быть пьяным, нищим, голодным. Но в нем просматривалась и живучесть, и мужество принимать жизнь, не стыдясь ее черных сторон, и умение радоваться самому простому — даже последнему куску хлеба, последней рюмке. Шульженко — взрывная смесь беззаботных вакханалий его утрированных персонажей и их же тотальной обреченности на страдание и жертву, а если Родина скажет, то и на смерть.

ШО  Расскажите о своих родителях.
— Их нет уже десять лет. Мать была статистиком. А отец — художник. Писал в основном с натуры, чего я не делаю. Все, что я пишу — это мои фантазии. Однако отец был главный мой учитель, и тот вкус, который он воспитал во мне, остался. Любовь к старым мастерам…

ШО К кому?
— Веласкес, Рембрандт, Караваджо… Отец, конечно, еще очень любил и импрессионизм, поскольку он был натурный художник.

ШО А где вы видели все это — эти картины, которые на уровне цензуры скорее разоблачались, чем пропагандировались?
— Кроме музеев были и книги, и альбомы. Сейчас у меня ими все забито. Я покупаю их не для того, чтобы просто рассматривать. Меня эти вещи вдохновляют, я часто использую какие-то детали… Это не всегда видно, потому что я ничего не перерисовываю. Но сама атмосфера, дух…

ШО А стилистически вы с отцом похожи?
— Да вот его работы висят (разговор происходит в довольно скромной мастерской Шульженко на улице Вавилова в Москве, — прим. В. Н.). Стилистически совсем не похожи.

ШО Вот и интересно: как, оттолкнувшись от этого берега, вы пришли к искусству совсем другого рода?
— Не бывает буквальных переходов. Отец может быть пианистом, а сын скрипачом.

ШО Но момент, когда вы поняли: это оно, моя манера — он был?
— Я знаю только, что моя манера — фигуративность. Я никогда не занимался абстракцией. Концептуализм мне тоже не близок. При этом я ничего не отрицаю. По натуре я не экспериментатор, но, к сожалению, малоподвижный тип художника, не из тех, которые любят заниматься тем, сем… Я, как Собакевич, интересуюсь одним блюдом. Это, конечно, не реализм — фантастика, сюр, сказочность, что угодно. Во всяком случае, я не считаю, что это чернуха, скорее сатира.

ШО Почему я спросил про родителей: мне кажется, в том, что вы делаете, очень много детских впечатлений.
— Да. Часть картин — мои детские воспоминания, наблюдения, провинция. Московские дворы. Остоженка.

ШО Вас часто обвиняли в том, что это чернуха?
— Часто. Меня обвиняли в том, что я очень плохо отношусь к русскому народу. При этом американцы почему-то писали совершенно противоположное: что я очень хорошо к нему отношусь. Я думаю, истина где-то посередине. Я всегда ценил и ценю объективность, взгляд со стороны. Мой принцип: не жалеть, не осуждать. Помню, в «Советской России» (не знаю, сейчас такая газета существует, нет?) меня ругали: как же это так можно Ленина изображать? И дали очень большую репродукцию, чем здорово меня разрекламировали. На большей части моих картин — простые люди. Я очень люблю эти сельские наблюдения, наших мужиков. Сейчас я уже немного отошел от этой темы, потому что сам мир очень изменился.

ШО А вы любите этот народ — вот такой?
— Мне жалко этот мир и жалко, что он уходит.

ШО Это не карикатура?
— Нет, не карикатура. Но, конечно, есть гротеск. Я же не реалист репинского плана, я просто хочу, чтобы это было сделано выразительно и интересно. Довести изображение до определенного накала.

ШО Если вы сталкиваетесь со своими условными персонажами на улице, вы с ними общаетесь?
— С кем-то да, с кем-то нет. Все зависит от человека. Но и в среде музыкантов я, бывает, себя скованно чувствую. В компании актеров начинаю стесняться… Когда я приехал в Америку, я вообще не мог ходить по улицам: что это такое? — каждый встречный — американец, а я их раньше видел разве что на станции метро «Новослободская», где все на них смотрели с восхищением: «Вот американец идет».

ШО Как вы относитесь к мнению, что вы пишите не людей, а полулюдей?
— Да нет, это люди как люди. При чем тут полу…? Я могу изобразить своего деревенского приятеля в виде Аполлона, например. У меня есть картина — «Вакханалия», где я себя вписал в среду всех этих людей. Сижу с ними, выпиваю, ору, как и все остальные. Конечно, я чувствую, что я не совсем такой, как они, но для чего об этом говорить?

«Упавший», 1990. Холст, масло, 200х150см.

«Лев Толстой на...» Холст, масло

«Городской сортир». Холст, масло

«Дедушка! Поедем домой!», 1990. Холст, масло, 200х160см.

«Гонки», 2005. Холст, масло,120х180см.

«Видение Кольки Рыбина»

ШО Значит, внутренне они все равно другие?
— А какое у вас ощущение от Салтыкова-Щедрина? «История одного города». Найдите там положительного героя! «Ревизор», «Мертвые души». Почему Гоголь сжег второй том? Потому что искал хоть одну положительную морду! Я терпеть не могу идеализацию в искусстве! Я стремлюсь к правде. Карикатурность и гипертрофия там присутствуют, но это делается ради выразительности. Потому что в наше время писать, как раньше, уже нельзя.

ШО Мы заговорили о литературе. Есть ассоциация, о которой я не могу не упомянуть. Андрей Платонов каким-то образом повлиял на вас? Писатель одновременно, на мой взгляд, с удивительным чувством юмора, но рассказывающий при этом о вещах чудовищных, и персонажи его — одновременно узнаваемые и странные, привязанные к земле, но словно не от мира сего.
— Не знаю. На меня он производит исключительно мрачное впечатление. Мне тяжело это читать, потому что в нем есть элемент отчаяния. Тем более лучшие его вещи связаны с двадцатыми годами — а это страшное время.

ШО А вас от ваших работ отчаяние не охватывает?
— Нет. Не знаю. Я в этом мире плаваю. То, что я делаю, вполне позитивно. Даже на картине «Сортиры» я хотел сделать подпись «Здесь был», точнее «Здесь с...л Василий Шульженко».

ШО Тогда кто из писателей вам ближе остальных?
— Достоевский. Даже после чтения «Бесов» остается осадок чего-то великого и абсолютно небезнадежного. Вот вы говорите о Платонове и о его влиянии на меня, а я вспомнил реплику Феллини. Когда ему сказали: «В вашем творчестве очень много от Джойса», он ответил: «Я вообще-то Джойса никогда не читал». С другой стороны, Джойс, как и Платонов, — великий писатель. Это витает где-то в воздухе. Может, таким образом я это и подхватил.

ШО В интернете вас называют «русский Босх». Это почти штамп. Что вы об этом думаете? Я, например, не вижу прямой связи.
— (смеется) Если меня назовут «передвижником», мне это понравится меньше, чем если Босхом. Да, у меня есть какие-то многофигурные композиции, где кишит народ. Может быть, какие-то вещи и напоминают немножко Босха. Не знаю. Но что-то я от него, наверное, взял.

ШО А если бы вы себе давали определение: не русский Босх, то кто?
— Русский Шульженко… Когда художник набирает обороты — лет до 25 ти, когда на него действительно влияет чужое искусство, тогда он мечтает быть или Босхом, или Веласкесом. А когда он уже состоялся и упорно работает, у него есть способности и талант, он выходит на собственную дорогу, и тут уже его перестают интересовать все влияния. читать далее

беседовал Виталий Науменко

 

60—80-ті: було й загуло

Ностальгуючи за минулим українського кіно 60—80 х років, ми змушені споглядати не надто велике панно, втім, його яскравість не може не кидатись у вічі, бо намальоване воно кров’ю. Схоже, відомий епізод із фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 1964 року, коли герою розпанахують голову топірцем і кров стікає по об’єктиву камери, став певним символом, що визначив розвиток нашого кіно на кілька майбутніх десятиріч. «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Комісари» Миколи Мащенка, «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Вавилон XX» Івана Миколайчука — це неповний перелік досить обмеженого списку видатних робіт, які дозволили зняти поодиноким талановитим і водночас безталанним кінематографістам, царям духу і рабам для системи. Впадаючи у ностальгію за минулим, не треба забувати, — треба чітко тримати перед очима, — що ренесанс кінематографії України встелений трупами людей і зламаними долями цілих сімей і кількох поколінь. І закінчився ренесанс цілковитим декадансом, що триває й досі… На випаленому полі нашої історії колись дивом виросло обмаль стійких і прекрасних рослин. З часом нові не з’явилися, а поле залишилось.

Іван Миколайчук
Душа українських 70 х. Актор, якого відкрив Сергій Параджанов, довіривши головну роль у «Тінях забутих предків». Коли фільм знімався, Івану йшов 23 рік і він був студентом, але це не завадило Параджанову побачити, що «…Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, і до нього тягнулися всі». «Тіні…» мали шалений успіх у світі. А після того, як фільм отримав премію від Британської кіноакадемії 1966 року як «краща зарубіжна картина», Миколайчуку надіслали на адресу Держкіно СРСР виклик до Голлівуду. Щоправда, акторові про це не сповістили. «Білий птах з чорною ознакою» зробив Миколайчука дуже відомим… і в «органах» також: йому весь час закидали «буржуазний націоналізм» і, як розказував Юрій Іллєнко, часто присилали додому листа з малюнком труни і підписом «твоё место тут». Він зіграв майже у 40 фільмах, написав 9 сценаріїв, зняв дві картини. Помер 1987 го року.

Білий птах з чорною ознакою (1970)
Перший знаковий фільм 70 х і один з кращих фільмів режисера Юрія Іллєнка. Іллєнко і Іван Миколайчук як сценаристи зачепили заборонену в Союзі тему Української повстанської армії, і, навіть при тому, що виставляли її в негативному світлі, все одно це було крамолою. Музичний, етнографічний, національний, драматичний і трагічний «Птах…» отримав «Золоту медаль» Московського фестивалю — через спротив партійних органів. Майже відразу був заборонений для широкого прокату: на XXIV з’їзді КПУ його назвали «найбільш шкідливим фільмом, знятим в Україні, особливо для молоді».

Пропала грамота (1972)
Можливо, найідеальніший український фільм, який і зараз виглядає сучасно і довершено в плані сценарію, режисури і монтажу — викинути з нього не можна жодної сцени, таким він є цільним. Вільна екранізація оповідання Миколи Гоголя у режисерській версії Бориса Івченка великою мірою стала чудовим фільмом через вплив Івана Миколайчука: фактично увесь вербальний і візуальний кайф пов’язаний з його дотепами, до того ж частина їх була виконана в імпровізаційній формі. У Москві в Держкіно СРСР фільм наказали «доробляти», Миколайчук відмовився. Тож стрічку поклали на 12 років «на полицю».

Юрій Іллєнко
Оператор, режисер, сценарист, політичний діяч, Іллєнко разом з Параджановим в’їхав в українське кіно на білому коні «Тіней забутих предків», які Емір Кустуриця минулого року назвав «кращою картиною в світі, що знята до сих пір». Досить плідні 70¬ті трохи вгамували біль за покладений на полицю режисерський дебют, «Криницю для спраглих» 66 го року. А втім, період брежнєвського «застою» був творчим «застоєм» і у Іллєнка, що трапився між чудовими для нього 60 ми, непоганими 80 ми і жахливими 90 ми і нульовими. Йому заборонили ставити трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир» і «Ярослав Мудрий», хоча дозволили зробити фільм про княгиню Ольгу. Заборонили екранізувати загалом понад 30 його сценаріїв, хоча пустили знімати до Югославії. Проте в 70 х ім’я Юрія Іллєнка було на вустах у всіх українських інтелектуалів.

Сергій Параджанов
Після «Тіней забутих предків» вірменин Параджанов, який закохався в Україну, став пророком нового, «поетичного» кіно, що прийшло на зміну старому, «гнилому болоту реалізму». Як писав художник Георгій Якутович, «він допоміг звільнитися від комплексу провінціалізму, неповноцінності, який тяжів над українським кіно
в 60¬ті роки». В 70 х Параджанов, після арешту 1973 го за «буржуазний націоналізм» (і гомосексуалізм) і засудження на 5 років (відсидів чотири), все одно залишався в нашому кіно — був тінню і духом, одночасно уособлюючи собою генія мистецтва і жертву системи. Його випустили в 77 му, за особистого прохання Луї Арагона, який зустрічався з Брежнєвим і просив за Параджанова. Його довго шукали. Знайшли, випустили, але знімати не дозволяли, і лише після років примусового мовчання дали 1984 року «народити» «Легенду про Сурамську фортецю». читать далее

 

90–2000-ні: маємо те, що маємо

Українське кіно 90—2000 х, тобто після розвалу Союзу, цілісним кінематографічним явищем, на жаль, не виглядає. Кілька сонячних зайчиків на голій темній стіні — єдине, що лишилося від потужного світла юпітерів, які освітлювали увесь простір довкола. Проте проблиски світла — це вже не темрява. Україна може пишатися кількома кінематографічними перемогами, цінними ще й тим, що раніше, за радянських часів, про подібне не йшлося взагалі. Фільм Олеся Янчука «Голод 33» (1991), щоб там про нього не говорили, відкрив глибоко приховану, заборонену тему геноциду українського народу в 30 х роках. «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (1994) Сергія Маслобойщикова є небаченим за «совка» колосом кіно театрального, метафоричного й асбсурдистського; цей витвір обов’язково звинуватили б у формалізмі і розіп’яли на обкладинці «Капіталу». Те ж саме, власне, зробили б і з «Подорожніми» (2005) Ігоря Стрембіцького; до того ж автора просто запроторили б до в’язниці за «націоналізм», почувши слова: «Я — українець і буду говорити українською», котрі він вимовив на Каннському кінофестивалі під час отримання «Золотої пальмової гілки» за «кращий короткометражний фільм». Розробкою «експериментального», художнього кіно з великою домішкою абсурду займався і художник-концептуаліст Ігор Подольчак: його фільм Las Meninas (2008) вперше представляв Україну на кінофестивалі у Роттердамі, і це, можливо, кращий зразок кіномистецтва, створений в Україні після 91 го року. Вершиною ж українського кіно варто було б назвати «Щастя моє» (2010) Сергія Лозниці: технічна якість матеріалу і сила вияву культурного і соціального в цьому фільмі — поки неперевершені.

Від Булгакова (1999)
Цей 30 хвилинний телевізійний короткометражний фільм кіно¬ і театрального режисера Сергія Маслобойщикова унікально поєднує документалістику і художнє кіно. Життя Михайла Булгакова від дитинства розкривається у формі споглядання і коментування оповідача (з майбутнього? чи самого Бога?), який ніби проходить з позачасового простору в тло фільму, питаючи героїв про їх життя. Камера легко перелітає з кімнати в кімнату дому музею Булгакова на Андріївському узвозі, де знімався фільм: від няньки Михайла до нього самого, від кота Бегемота до Фагота і Воланда. Чудовий баритон Романа Балаяна час від часу чується
з­за кадру… Зроблений на замовлення каналу «1+1», цей фільм є одним з кращих серед знятих в Україні за останні 20 років. Звісно, його копія представлена в музеї Булгакова. Лауреат фестивалю «Відкрита ніч».

Йшов трамвай № 9 (2002)
9 хвилинний «пластиліновий» мультфільм Степана Коваля, зроблений на студії «Укранімафільм», 2003 року отримав на 53¬му Берлінському кінофестивалі «Срібного ведмедя» як «краща короткометражка» і ще 26 призів на інших фестах. Експресивна і гумористична манера, в якій виконано мультфільм, стали запорукою успіху і «Трамвая», і загалом техніки Коваля. Наступні мультфільми, «Злидні» (2005) і 26¬серійний серіал «Моя країна — Україна» (2008—2012), Коваль робить у тій самій стилістиці, незмінно цікаво і талановито. Один з кращих аніматорів України, Коваль працює на своїй студії «Новаторфільм». читать далее

Зібрав і записав Оноф
Ілюструвції: Гриця Ерде

рейтинг:
5
Средняя: 5 (2 голосов)
(2)
Количество просмотров: 27061 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode