шо нового

Юрій Винничук: Про мої фінансові справи турбуються мертві поети
19:48/02.03.2011

Він пересмішник, гульвіса і поет, тобто вразливий. Поета, кажуть, можна ранити пелюсткою фіалки, згорнутою вдвоє. Хоч водночас він звичайний з вигляду чоловік, який говорить тихо, навіть вкрадливо. Що в ньому зраджує серйозного інтелектуала, то це, напевне, погляд з настільки потужною оптикою, з якою може позмагатися хіба лінза польової дослідниці українського сексу Оксани Стефанівни Забужко. Юрій Винничук ніби бачить всіх і вся наскрізь, знає все (бо його голова, як чемодан, напхана найрізноманітнішою інформацією), й це тяжко переносить обізнаний з його аморальними провокаціями львівський П’ємонт. Пів-Львова його нестримно любить, а решта тихо ненавидить. Союз українок подав на Винничука в суд через «сплюндрований» в його «Житії гаремному» світлий образ Роксоляни. Дмитро Павличко не пробачив цьому письменнику містифікації з Ріанґабаром, ірландським поетом, який начебто 1240 року оспівав Україну у вірші-ламентації «Плач над градом Кия». Вигадка переконала поважних науковців і ввійшла до статті «Ірландська література» в Українській літературній енциклопедії.

ШО Пане Юрію, коли ви затівали свої літературні містифікації, еталоном для вас був самітник-бібліоманьяк Хорхе Луїс Борхес?
— Насправді я тоді ще не знав про існування Борхеса. Мені його якось порадив поет Грицько Чубай: «Бери, прочитай обов’язково». Відтоді це мій улюблений містифікатор.

ШО А з чого все почалося?
— Все відбувалося спонтанно. Йшлося тоді не просто про якусь літературну містифікацію, а про публікацію моїх творів. Інакше ніхто написане мною в радянські часи не опублікував би. Тож я під виглядом перекладів друкував власні тексти, песимістичні та ще й зі стьобом. Причому без жодної ідеології. Хто б це надрукував у 80 х? І ще в мене було величезне бажання покепкувати. Зрештою, писав задля власного задоволення. Я не Макферсон і не мав великої мети піднімати дух нації, як це робили містифікатори-романтики. Макферсон ввійшов в історію шотландської та й взагалі світової літератури не як поет чи письменник, а саме як містифікатор. Або, наприклад, Вацлав Ганка. Його рукописи зіграли в історії національного відродження Чехії ту ж роль, що й «Кобзар» Шевченка у нас. Лише потім вияснили, що то була фікція…

ШО Чому ж літературна критика не викрила ваші підступні підробки?
— Тому що ці містифікації творилися на високому інтелектуальному рівні. Тож, щоб їх розкусити, потрібно було, аби інтелект редакторів дорівнював моєму. Та й щоб діагноз був той самий (сміється). Сьогодні ж критика взагалі некритична, настільки, що можна сказати: її не існує. Нема ні книжкових журналів, ні рецензій належного рівня, часто-густо це просто похвали й оди, один позитив. Критика мусить бути дошкульною. От за Совєтів, у 80 х роках, популярний був жанр літературного фейлетону. Я тоді й сам громив графоманів у всіх часописах. А зараз? Всі добрі, всі гарні й талановиті. Мені, наприклад, нудно читати хвалебні оди. І я їх не читаю.

ШО Коли я читаю ваші переклади «Вар’ятів», «Я обслуговував англійського короля» Богуміла Грабала, мені здається, що цього автора ніколи не було на світі і його твори — то ваша робота. Настільки схожа стилістика ваших текстів. Чому Грабал?
— Я перекладаю тих авторів, які мені близькі. Грабал справді писав так, що мені самому здається, що то написав я. Грабал цікавий тим, що він знав мову вулиці, його персонажі говорять розмовною чеською. Але чеська мова в його текстах властива всім прошаркам населення. Це дуже важливо, і так є в розвинених країнах. Наша ж держава тривалий час була підневільна, тому українська мова не представлена належно на всіх рівнях соціуму: нею, наприклад, не говорять наші спортсмени. А металурги чи шахтарі?

ШО Андрухович так і написав, що якби металурги в Україні розмовляли українською, то такою, як у перекладах Грабала, які зробив Винничук.
— Так, я мусив створювати говірку, творити лексику. Бо ж пошук слова для означення якихось специфічних деталей — дуже важлива та захоплююча робота для письменника. У романі «Я обслуговував англійського короля» є слово «готеляр», тобто директор готелю. Однак я ніколи не вживаю нове якесь слово чи навіть галицьке слово без того, щоб не вжити спочатку паралельне йому. І тільки недоумкуватий неспроможний це зрозуміти.

ШО Які автори вас зачепили за живе, крім Грабала?
— О, їх багато! Борхес, Кортасар, Пол Боулз, Малколм Лаурі, Лоренс Даррел, Джон Барт, Чоран, Мірча Еліаде, Томас Пінчон, Генрі Міллер, Чарльз Буковскі, Ігор Костецький, Юрій Косач… Крім того, я уже багато років передплачую мій улюблений польський часопис «Literatura na swiecie» — аналог «Всесвіту», але крутіший. Там — усе найцікавіше, що з’являється в світовій літературі. Кожному новому лауреатові Нобеля присвячується цілий номер. Цей журнал у моїй бібліотеці займає чотири полиці у два ряди. Так що, можна сказати, мої літературні смаки сформувало саме це видання. Завдяки йому познайомився з Ландольфі, Чораном, Бланшо, латиноамериканцями, коли у нас про них ще мало хто знав. На цей часопис мене присадив Грицько Чубай.

ШО Чим саме вас зачепили ці автори?
— Чим? Не знаю чим. Я ж не критик. Вграти когось у фейлетоні — це одне, а охарактеризувати, перелічивши всі критерії, чим саме подобається той чи інший автор — набагато складніше. Власне тому в нас серед літературних критиків і майстрів нема, якраз саме таких, які б спромоглися описати, чим та чи інша книжка сподобалася. Я письменник. Ти розумієш, то все одно, що ти зараз питаєш кухаря про хімічний склад моркви і петрушки. Він того не знає і знати не буде. Я ніколи не розумів, і мене то нервувало: навіщо в школі вивчати амфібрахій, ямб, хорей?.. І писав собі вірші й не знав, чи пишу ямбом чи хореєм. На хрена то дітям знати? Теорія літератури — для теоретиків. А ці автори для мене, як добре вино, яким хочеться смакувати. А інколи і впитися.

ШО А для чого теоретикам теорія? Вона що, еволюціонує як наука?
— Ти в мене то не питай. Я ніколи тим не страждав, бо мені воно не потрібне… Тому я й не можу охарактеризувати, чим мені хто сподобався. Але я усвідомлюю, що на мене як на письменника вплинув Малколм Лаурі своїм романом «Біля підніжжя вулкана». Чому? Бо це ас і виданий роман у відповідній серії «Мастера зарубежной литературы». Складний екзистенційний роман, дуже сильно написаний. Я його читав щось роки два… по шматках… Та й деяких інших. Пруста, скажімо, Джойса.

ШО Літературний критик Сашко Бойченко пише, що ви профі в масовій літературі, з його аналізу вислід один: до високочолої не дотягуєте. Так чи ні?
— У мене є твори для широкої публіки. «Діви ночі», наприклад. А ті, що позірно популярні, мають в собі підводну течію: «Вікна застиглого часу», «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах». Ці тексти таки глибші, ніж видаються на перший погляд. Людина проста, коли їх читає, сприймає верхній шар і балдіє. Те, що нижче, вона не може побачити. Це проходить повз неї. Так, звісно, популярні книжки наклали на мене тавро масового письменника. Особливо книжки про Львів, вони видаються великими накладами і постійно перевидаються.

ШО Зараз ви працюєте над романом, в якому опишете старий Львів. Задумали історичний роман чи історія знов-таки перетвориться на містифікацію?
— Якщо я й влаштую містифікацію, то зараз розповідати про неї не буду. Мені дуже подобається постійно щось вигадувати, когось розігрувати. Хоча я ніколи не можу зосередитися на чомусь одному, працюю над кількома речами одночасно: впорядковую збірники, перекладаю різних авторів і пишу роман. Він не історичний, попри те, що події відбуваються в 30–40 роках у Львові. В тексті є опис оборони Львова, коли в 1939 році німці намагалися захопити місто. І 9 днів Львів тримав оборону. За 9 днів всю Францію взяли… А Львів тримався, аж поки з-за спини не вдарили большевики. Я вважаю, то був час великого героїзму, на жаль, це не всі львів’яни зараз сприймають. Але в романі мова про багато чого іншого, а перш за все про людські стосунки, про людське буття.

ШО Зокрема про жінок. Скажімо, Оксана Забужко вважає, що у видовому відношенні чоловіки — і не лише в літературі — самі себе описали. За сотні років виписали все у деталях, в онтогенезі, філогенезі: від маленького хлопчика, перших полюцій, різних сексуальних ініціацій до чоловіків без жінок. Жінки як вид ще не досліджені. З огляду на послужний список ваших героїнь: гейша українського розливу пані Аліна, ефемерна поетеса Мальва Ланда, жорстока збоченка Роксоляна… вам цікавіше виписувати жінок-персонажів. Наскільки ці образи психологічно достовірні?
— Пані Аліну я описував з життя, бо така дама справді була. А Роксоляна — це персонаж історії, якого я ненавиджу. Упослідженість нашої нації проявляється ще й в тому, що найпопулярнішим жіночим образом стала рабиня. От я й відірвався на цій персоні, що викликало глибоке обурення Союзу українок. Для порівняння, жіночим символом Франції є Жанна д’Арк… Але улюблений жіночий образ, який я створив, — це Мальва Ланда. Міфічна поетеса і водночас ефемерна мрія. Герой постійно полює на неї, але вона весь час вислизає йому з очей. Тобто це той журавель у небі, якого прагне кожна людина. Хтось його ловить, а хтось задовольняється синицею у жмені.

ШО То у вас — синиця чи журавка? Кожна жінка вважає себе другою, аж ніяк не першою.
— Я вважаю, що вхопив журавля. Я після розлучення десять років парубкував, і думав, що так і до кінця віку буду пурхати від одного захоплення до іншого. Але зустрів дівчину, в якій відчув рідну душу, — і ось уже десять років ми разом. І мушу сказати, що саме ці останні десять років — найплідніші у моєму житті.

ШО Не можу «про це» не спитати. Ви збагатили еротичний лексикон сучасних чоловіків і жінок, взяти, наприклад, часто вживані у ваших романах «прутні» й «розкішниці». Звідки такий багатий лексичний запас на цьому полі для дипломатії?
— Прутень — давно відоме українське слово. Про розкішницю я почув на Гуцульщині. Причому це слово не від «розкоші», а від «розкосий»… Деякі словечка я сам вигадав, інші почув чи вичитав, бо про нібито банальні речі не міг сказати тривіально. Крім того, це наслідок постійної роботи зі словниками, особливо в перекладах. Буває, дошукуєшся якогось такого слова, щоб не випасти з того стилю, який розпочав. І цей стиль вимагає відповідного лексикону. Та найважче з віршами. Поезія — це певний настрій, і, головне, в ній не повинно бути слів, через які ти спотикаєшся. А більшість перекладів читаєш і розумієш, що перекладач перше-ліпше слово вліпив і не шукав іншого. Пригадую переклади Гі де Мопассана і Джека Лондона, видані в 70 х роках, такі розкішні, мова неймовірна, особливо у перекладах Валер’яна Підмогильного й Ірини Стешенко. Досі пам’ятаю, як мене вразила фраза: «А кете мені тютюнцю!» «Кете» — це така стара форма, яку використовували класики ХІХ століття, а означає — «дайте». Існує ще її скорочений варіант — «ке». читать далее

автор бесіди Інна Корнелюк
свiтлина О. Станчак

рейтинг:
5
Средняя: 5 (4 голосов)
(4)
Количество просмотров: 50493 перепост!

комментариев: 4

  • автор: Галина
  • e-mail: gkost@inbox.ru

Без сумніву, майстер слова і людина талановита. Але що стосується купленого політичного напрямку його газети - то жаль щиро що талант працює на замовлення. Не можна критикувати президента держави в якій живеш. Ніякого. Навіть найгіршого. Всіх решта - прошу дуже. В тому числі і засуджену колишню премєрку, яка оскому набила всім своїми хворобами. Тут чудове поле для критики. А критикуючи президента він плює на народ України, на його вибір. На державний устрій. Хаос і революція - то середовище де всякі проходимці дориваються до влади і грабують державу. Тому не тре до нього закликати. У нас демократична держава і народ не темний - розбереться при якому президенту краще живеться. Рейтинг Ющенка показав це. Та і за Юлю ніхто на барикади не лізе, тому не тре реставрувати політичні трупи, а жити далі.

опубликовано: 10:28/04.09.2012
  • автор: Соломія
  • e-mail: solomia@bigmir.net

Найліпший стиліст сучукрліту :)

опубликовано: 03:01/03.02.2012
  • автор: Соломія
  • e-mail: solomia@bigmirnet

Ех, підтримаю і я Юрія П. :)
Винничук - пречудовий стиліст! У сучукрліті рівних йому в цьому немає!

опубликовано: 02:59/03.02.2012
  • автор: Юрій П.
  • e-mail: jarema@email.ua

Винничук Наш і найкращий!
Готовий повторити це мільйон разів хоча б для того, щоб заповнити порожнечу у коментарях до інтерв'ю. Таке враження, ніби ніхто її і не читав до мене.

опубликовано: 19:24/03.12.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Недорогие поддоны душевые на сайте Реал Хауса.