шо нового

Яка доба — таке і полотно, або «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко
19:26/02.03.2011

«Великий український роман» — така була тема листопадового числа журналу «ШО» 2010 року. Тоді про це екзотичне явище висловилися українські письменники, видавці, критики, адміністратори літературних премій. Вони говорили про те, що українська література, можливо, потребує свого великого роману.

Накаркали…

18 грудня 2010 року Ліна Костенко вручила рідній літературі «миколайчик» — роман «Записки українського самашедшого».
Першого погляду на анотацію достатньо, щоби зрозуміти — роман позиціонують саме в контексті великого українського роману. Не просто роману, а полотна доби. Не просто великого, а епічного.
А ще не забувайте про ваг¬у та вагомість брен¬ду. Ліна Василівна Костенко — це справді живий класик української літератури.
Цитата: «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики».
Для багатьох українців Ліна Костенко втілює совість країни. Тобто її книжка ніби не передбачає негативних рецепцій — як можна критикувати совість? Хоча для деяких читачів — все навпаки.
«ШО» захотілося обгорнути новий роман цупкою непрозорою обкладинкою та забути, як звати автора резонансного роману. Захотілося дочекатися, поки вщухне ажіотаж і перша хвиля коментарів, рецензій і висловлювань.
Сьогодні цей роман точно прочитали всі, хто хотів його прочитати. Сьогодні про нього висловилися всі, хто хотів висловитися.
Журнал «ШО» зібрав найцікавіші висловлювання про роман з різноманітних ЗМІ та блогів. А ще — звернувся до тих, хто про цей роман ще не говорив, але захотів сказати.

Колеги про роман

Юрій Винничук, автор роману «Мальва Ланда»
та збірки оповідань «Груші в тісті»

Думаю, що Ліна Василівна взялася за щось таке, що подвигати неможливо, бо з публіцистичної точки зору — усе це вторинне і давно зрозуміле: сидимо у лайні по вуха. А з художньої — не вигрібає. Я кілька разів пробував це читати, але мені не цікаво, хоча є люди, які кажуть, що роман їх потряс. Але коли я питаю: чим? Що ти там такого побачив, чого раніше не знав або не чув? На які ти такі висновки чи то пак афоризми автора натрапив, про які досі не здогадувався чи не задумувався? Відповіді нема.
Помилкою було вибрати головного героя 35-річним програмістом, бо того світу письменниця не знає, не володіє термінами; влучно підмітив Антон Санченко на Фейсбуці: «І хто б його якомога тактовніше сповістив Ліні Василівні, що 35-літні «комп’ютерники» не читають газет?»
І він же ж: «Безробітний системний програміст, якому на біржі праці пропонують перевчитися на бармена чи фрезерувальника! Безробітний програміст — то вже оксюморон, а йому ще й на фрезерувальника пропонують перевчитися! Ми дійсно з якихось різних реальностей, мабуть, і живемо в паралельних країнах. Добре ще хоч — не на лакувальника глобусів.
І возив «вікна» на службовому автомобілі замовникам… Навіть такий «спеціаліст» затребуваний, повірте. На приватних замовленнях одних міг би перебиватися. А все від того, що авторка вивчила слово «брокер» і не вивчила слово «фрілансер».
Смішними є розпачливі ламентації авторки над постмодернізмом і над засиллям матюків. Здавалося б, людина, яка володіє польською мовою, могла б час від часу стягнути собі з інтернету сучасні польські фільми і побачити, що там слова на «х» і на «є» в кожному другому. І взагалі немає такого поняття «матюк» у цивілізованих країнах. Я дивлюся фільми на всіх слов’янських та на англійській мові: всюди лаються! Виняток лише екранізації класики, а фільми на сучасному матеріалі без крутих словечок — великий виняток.
Ліна Костенко — поетеса для народу, і роман вона написала для народу, а відтак цей твір може лежати на одній полиці з Люко Дашвар, про яку теж мої знайомі дами кажуть, що вона потрясає, що там глибокий підтекст, а я бачу невибагливу белетристику, і читати мені це нудно. Але широкі маси інтелігенції, звичайно, це прожують і ковтнуть. Хоч і не відразу. Бо куди не прийду — всюди лежить на видному місці закладена папірчиком книжка Ліни Костенко, як свідчення того, що у цій родині ЧИТАЮТЬ. Це мені нагадало 1970-ті роки, коли усі свідомі українці скуповували українську класику, у тому числі поезії і драми, але читали цей скарб лише одиниці.
Усі балачки про те, що Костенко слід висунути на Нобеля — наслідки тихого маразму, в якому перебуває уся наша нація. Поезія Ліни Костенко — це та сама симоненківщина, яку ніхто перекладати не буде, бо так віршують хіба ще у Монголії і Північній Кореї, те саме стосується і роману. Важко уявити собі зарубіжного читача над такою книжкою.
Чесно кажучи, мене просто злість бере, що така цікава людина в такому поважному віці написала твір на злобу дня, а не для вічності. Гора тужилася, тужилася і нарешті вродила мишку.

Сергій Жадан, автор роману «Ворошиловград», який отримав премію «Книга року ВВС» 2010 року

Мені здається, це важливе видання для всіх, хто любить Ліну Костенко, для всіх її читачів, яких, підозрюю, є дуже багато. Добре, що роман видала саме «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — Іван Малкович все зробив фахово і з любов’ю. Зрештою, як він завжди все й робить, щоразу створюючи видавничо-культурні прецеденти. Добре також, що читачі багатьох міст, де відбудуться презентації книги, матимуть змогу поспілкуватись із Ліною Василівною, здається, сьогодні це особливо важливо для української інтелігенції, про яку, власне, й написано цю книгу. В будь-якому разі, це сміливий крок і для видавництва і для письменниці.
Але сам роман мені категорично не сподобався. читать далее

Критики про роман

Олесь Барліг
ЛИТДИБР

Коли читаєш роман «Записки українського самашедшого», здається, ніби спершу Ліна Василівна написала щоденник, до якого старанно занотовувала всі думки та враження, що приходили до її голови. Аж у якийсь момент почала завзято встромляти в ці нотатки персонажів, деталі їхнього життя й діалоги між ними… Відтак читач отримує дисонанс між міркуваннями Ліни Костенко про «што такоє харашо — што такоє плохо» й світом, як він їй, мабуть, самій уявляється, реальних людей, що живуть у часи політичної, суспільної, культурної, духовної (якої ще?) кризи. Тому мені ніяк не уникнути відчуття зайвості цих персонажів — вони лише тло для дидактичних моралізаторських міркувань авторки.
Більшість тем, що бентежать письменницю (засилля реклами; підвищення цін; сила-силенна політичних партій), цілком підійшли б для звичайної розмови на припід’їзній лавочці, де збираються старі, аби погомоніти одна з одною.
Непоказні міркування прикриває шумовиння щоденника, вже не письменницького, а героя роману. Ці нотатки складені з численних газетних цитат. Їхнє функціональне призначення до останнього залишається незрозумілим. Одні з них підкреслюють дисгармонію між Україною й усім іншим світом, інші — посилюють відчуття абсурду, що панує довкола…
Вже на чверті твору набридлива повторюваність про голову Ґонґадзе і радіацію підміняє трагізм комізмом. Ввижаються усілякі фантасмагорії. Ніби в кінці твору герой має знайти під подушкою голову померлого журналіста, яка почне віщувати щось апокаліптичне. В цю мить у квартиру вриваються мутанти, спотворені русифікацією, фантомними болями совка й радіацією. Вони шукають головного героя і не знаходять. Тут з’являється Кучма, просить, аби йому підняли повіки, й вказує на героя. Мутанти роздирають бідолашного на клапті…
«Записки українського самашедшого» — це особлива форма літописання… Це ЖЖ, коли ще не було ЖЖ. Це литдибр, що приміряє на себе подобу роману й поволі зростається з ним. Відтак, це й історичний роман, що вперше намагається осмислити відчуття кафкіанства, яке заполоняє людей і є сумою всіх згаданих вище криз.

Юрий Володарский
Плач матриарха

Лина Костенко написала плач. Это такой литературный жанр — всем нам известны «Плач Иеремии» и плач Ярославны, просвещенная Википедия знает еще с десяток разных старинных плачей. Жанр довольно архаичный, но беда вовсе не в архаике. Просто хлюпать носом 400 страниц кряду — это надо уметь. Такое под силу разве что Олегу Павлову (см. Книжный дозор).
Костенко сумела. От начала до конца книги, четыре года романного времени, ее 35-летний герой, меланхолик и квазипрограммист, жалуется, мучается, страдает, рыдает. Четыре года это патологически впечатлительное существо якобы мужского пола посыпает голову пеплом над новостными лентами информационных агентств. Эпидемия в Зимбабве — слезы. Землетрясение в Мексике — причитания. Взрывы в Ираке — истерика.
Хуже всего дела в Украине. Замордованная страна, обманутый народ, политики мерзавцы, чиновники-сволочи, бесстыдные девки, никчемные мужики… Кто бы спорил, но зачем же стулья ломать? Заметьте, мужикам достается больше всего. В лице своего чувствительного, но невыносимо пассивного героя Костенко клеймит потерянное поколение хилых внуков, всякий раз пеняя им, мол, то ли дело шестидесятники — богатыри, не вы!
О презабавных сходствах «Музея покинутих секретів» и «Записок українського самашедшого» (сравните хотя бы структуру названий) писали уже все кому не лень. Не помню только, упоминался ли аспект авторского присутствия, а это ой какой важный момент. Да, в романе Забужко слишком много Забужко, но ведь и в романе Костенко всюду Костенко, сколько бы почтенная дама ни притворялась молодым кавалером.
Из-под топорно сработанной маски героя (обо всех несуразностях фигуры «35-летнего программиста» тоже написано предостаточно) постоянно выглядывает исполненное благородного гнева лицо самой Лины Васильевны. Слишком уж много в ее яростном памфлете банального старческого брюзжания, ничуть не присущего мужчинам в полном расцвете сил. Ну, разве только самашедшим — такой оговоркой можно оправдать все что угодно.
Роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар. То есть, переводя с ненавистного Костенко сленга (мат она тоже не любит, как и всех молодых литераторов, его употребляющих), —
элементарной неготовностью к восприятию открытого информационного пространства. На планете не стало больше войн, катаклизмов и смертельных болезней. Просто раньше нам о них не сообщали или сообщали так, что трудовые подвиги литейщиков Кузбасса или хлеборобов Черноземья казались более важными, чем всевозможные беды и несчастья этого мира. Лина Васильевна, выключите, наконец, телевизор, сходите в парк! Снаряды оттуда давным-давно вывезли — честное слово, это безопасно!
Зачем же, скажете вы, уделять столько внимания этой книге? И почему, спросите вы, ее уже купили и продолжают покупать десятки тысяч читателей?
Причин, как минимум, четыре.
Первая: Костенко есть Костенко. Статус главного украинского поэта советской эпохи дорогого стоит. Напиши сейчас Евтушенко роман — читателей у него будет куда больше, чем у Шишкина или Петрушевской.
Вторая: она ведь чертовски хорошо пишет. Просто, ясно, образно, метафорично, афористично. Если разбирать роман на цитаты, их будут сотни, я не преувеличиваю. Одна ярче другой.
Третья: в этой книге напрямую, без особых художественных ухищрений говорится очень много правды об Украине. Может, чересчур горькой. Может, слишком украинской — субъективной, предвзятой, национально озабоченной. Но правда есть правда, она нужна. Уверен, ее не все знают.
Четвертая: наконец-то в отечественной литературе стали появляться острые социальные романы о современности. Более того, «Записки українського самашедшого» чуть ли не первая книга, в которой предпринята попытка осмысления событий Оранжевой революции. Пусть простодушная, пусть грешащая множеством недостатков, но лиха беда начало. Удивительно только, что эту попытку предприняла 80-летняя женщина, прежде никогда не писавшая прозы.
Дорогие украинские писатели молодых и средних лет жизни! Сделайте, наконец, что-нибудь! Докажите, что герой Костенко списан не с вас! читать далее

Перекладач про роман

Елена Мариничева (Москва)
перекладач книг Євгенії Кононенко та Оксани Забужко
«Дом ли то мой синеет вдали?..»

Мне бы очень хотелось, чтобы роман Лины Костенко «Записки українського самашедшого» прочитали в России. Потому что из странных, ломаных линий этого романа неожиданно складывается достаточно ясная, объемная картина, представляющая страну, которую мы здесь, оказывается, не знаем и не понимаем.
Проясняется канва внутриполитических событий начала 2000 х. Ну да, слышали, мелькало в телевизоре: «голова Гонгадзе», «революция на граните» и прочее — вплоть до «Майдана». Уверена, что большинство моих соотечественников толком не знают, что это такое. И ни одна лекция, статья или даже исторический труд не даст такого представления о времени, как роман, написанный точным, афористичным языком.
Но лично мне более всего интересен образ автора «Записок» — человека, переживающего глубочайший душевный кризис. Интеллигентный, тонкий, совестливый и благородный — вот каков этот современный «украинский самашедший», который уже в петлю готов лезть от унижающего сознания того, что в «омрiянiй незалежнiй державi» от него ничего не зависит, который с ужасом понимает, что падает в собственных глазах, немеет и замыкается в себе. Надежду на спасение дает ему то и только то, что может эту надежду дать человеку — любовь. Одновременно рассеивается и абсурд окружающего. Приходит «время Майдана» и отчаянной надежды. Но и здесь героя не оставляет его «самашедшесть» (в этом слове есть перекличка с «Записками сумасшедшего» Гоголя, а главное — утверждение некоторой самости, существования вне толпы, горьковатой способности даже в минуты общего подъема смотреть вокруг трезво и критически): «А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без iлюзiй…», «Плечем до плеча стоять люди… Вони радiснi i розкутi. Я, на жаль, не такий. Я не пiддаюсь загальному настрою, мене з душi верне, коли людськi маси скандують чиєсь iм’я… Все одно за владу буде соромно… А от за Україну соромно вже не буде».
Именно этот отказ от иллюзий, наряду с пониманием, что «за Украину стыдно уже не будет», становится фундаментом как наполненного абсурдом мира романа, так и драматического внутреннего мира главного героя. Борьба с «чудовиськом Амброза Бiрса» — украинскими изматывающими проблемами, не только не понятными, но даже не видимыми со стороны — продолжается.
Своего несчастного сумасшедшего Гоголь приводит к полному безумию. «Украинский самашедший» сквозь подобие безумия проходит, минует его. «Дом ли то мой синеет вдали?» — с тоской восклицает гоголевский Аксентий Иванович в момент просветления в финале знаменитого произведения. Герой же Лины Костенко в конце ее романа, как мне хочется верить, оказывается на пути к обретению дома для своего «Я». читать далее

рейтинг:
4.7
Средняя: 4.7 (14 votes)
(14)
Количество просмотров: 35404 перепост!

комментариев: 4

  • автор: Ганна
  • e-mail: likera@mail.ru

не сподобався мені роман аж ніяк!!! Годі й говорити...Погоджуюся з Ю.Винничуком - нічого в ньому "такого" немає....

опубликовано: 21:38/05.10.2012
  • автор: Мар'яна
  • e-mail: aryana1989@meta.ua

Юрій Винничук, автор роману «Мальва Ланда»
та збірки оповідань «Груші в тісті»
Мене обурює те, що пише даний "критик". Перепрошую за "", але по-іншому не можу. Та як ви посміли розмістити подібну статтю в ЗМІ?!! Як безглуздо, не обмірковано...Л.Костенко - визначна людина для кількох епох! А подібні "критики" за рахунок її популярності намагаються прославитися! В сучасному світі, це називається "чорний піар".Соромно читати таку гидоту. Жах...

опубликовано: 20:15/02.05.2012
  • автор: стас
  • e-mail: stas.stepanenko@ukr.net

однообразное монотонное нытье пожилой даммы, вводящее в тоску читателя

опубликовано: 12:01/26.05.2011
  • автор: Оксана Жук
  • e-mail: ovanill@mail.ru

http://oksanazhuk.blogspot.com/2011/03/blog-post_30.html

Написала у блозі свої враження про твір Л.Костенко і полився на мене бруд і обурення. Стільки слів образливих почула на свою адресу, що, далебі, почала сама, в своїх враженнях від твору, сумніватись. Зараз прочитала тут рецензії, думки авторів, котрих глибоко поважаю, і зрозуміла, що не помилилась у своєму сприйнятті "Записок...".
А також зрозуміла ще важливіше - ніколи не треба підпадати під загальні настрої, не треба підлаштовуватись, а треба висловлювати своє бачення події, не озираючись сторожко навкруги -" що на то скажуть добрі люде"...

опубликовано: 23:49/16.04.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode