шо нового

Олесь Ульяненко: «В літературі найкраще, як Жадан, Андрухович чи Забужко...»
20:05/01.03.2011

«У мене — бачиш? — ніс перебитий, так я через це розрізняю не всі запахи, тільки дуже сильні. Ну, по-перше, це гавно». Так починалася одна з наших балачок про зелений чай з жасміном. Хоча ми з Уляном могли говорити і про щось інше, — гавно однак би випливло у статусі довершеної метафори, сутнісної, бездоганної, здатної охопити не тільки наш побут, але й культурницькі процеси. Коли ми познайомилися (здається, це був 1993 рік), теж про гавно різне патякали, про панк, який для мене тоді був дуже актуальний, а для Олеся — відрижкою рок­н­рольної юності, яка мотиляла ним по пітерських квартирах, по тусовках, де утверджувалися Цой, Б. Г., Кінчев та інші пафосні люди «червоної хвилі». До Києва Улян (який перед тим був Штурманом) приперся теж по¬панківськи: ні знайомих, ні грошей, — тільки рукопис роману, яким він збирався порвати місцевий літістеблішмент. Що він міг почути від Коротича у «Вітчизні»? Ну, те й почув. За плечима — дофіга різного досвіду (морєходка, шматок медичної освіти, Афган), попереду — Сталінка та її персонажі, які згодом виродилися в один з найскандальніших романів сучукрліту 90 х років, ба навіть у премію імені Тараса Шевченка. Втім, в Уляна все неправильно, і навіть премія у нього неправильна — з малозрозумілим статусом «мала». Перша і остання в історії «шевченківки». Раритет. Ніби спеціально для нього і створена.

ШО Якщо вже почали говорити про телевізор (перед тим, як включити диктофон, ми говоримо про ТБ). Ти останнім часом багато програм дивишся?
— Та я тільки те й роблю. А ще гру знайшов на мобільному — Snake¬2 — ганяю цю змію. Ну, і ще на комп’ютері іноді щось попишу.

ЗМІїна отрута

ШО Що ж ти дивишся? Серіали?
— Все підряд. До серіалів у мене охота відпала. Немає людських серіалів, чи це у нас грошей немає, бо нікудишні якісь роблять. Один такий суперхіт по Дарії Донцовій іде, Лампа якась там, Євлампія Романова. Потім ще дурочку якусь подібну крутять. В принципі, під західний детектив заточені, тільки що російська дійсність. Але так собі, дивишся. Найбільше мені програма Сванідзе подобається, більш менш об’єктивна, історичні хроніки. Принаймні наштовхує людей, щоб вони зрозуміли, звідки вийшли. Шукайте свої помилки там, а не десь¬інде, заглядаючи кудись: тому глобалізація не подобається, тому ще щось, або у президента зуб не так виріс, чи жінка не така, — в собі колупайтесь, все воно від того. За двадцять років моєї праці в літературі я теж переконався, що вся ця імперська влада упала — скільки б зараз не розказували, як тоді добре жилося, — упала недарма, бо сама собі підточила ноги, і була така сама «імперія зла», як і СРСР. Всі нормальні люди про це ніби знають, тільки забувають занадто часто.
Зараз все огульно: або лаємо Америку, або її дуже любимо. А свого — ніхуя і нема, вибачте на слові.
Зводжу кінці — й усе втикається в історичні ці… аннали. Воно далеко одне від одного не росте. Якщо ми будемо ухилятися, то будем топтатись на місці. Ну що? Телебачення у нас ніяке. Почали впихати все, що можна. Вийшов такий вінігрєт, що ужас смотрєть. Телевізор спрацьовує як наркотик чи алкоголь, допінг для всіх — від інтелігентів до пенсіонерів. Заміняє кефір.

ШО Про що тобі ще хочеться писати, якщо взагалі хочеться?
— Почав писати трилер. Воно нічого, блядь, ніби складно виходе, але думаєш: оце блін, оце піди, почекай, в те видавництво, в друге, які ще не повиздихали, потім його будуть півроку марудити, потім знову щось вилізе. Це раніше писали такими глибами, для вічності. Як Толстой. А тепер література — це щось більш нагальне. Зараз світ дуже комунікативний, ЗМІ дуже розвинені — хоч в паскудному плані, але розвинені. Поки ти написав книжку — медіа це діло вже розтрублять так, що інтерес втрачається.

ШО Ну от, ти кажеш, що збираєшся писати трилер…
— Як це збираюся — я пишу його! Майже, блядь, 80 сторінок 12 кеглем, це вже книжечка єсть, бля.

ШО Сам жанр трилера передбачає, що це тіпа книжка…
— … нада на телевізор, в кіно його…

ШО… яка должна харашо продаваться…
— … ето да…

ШО… і ми підходимо до питання можливостей письменника продавати себе…
— … це як Курков — стать і свої книжки продавати?…

ШО… тобто свій продукт. Що перспективніше сьогодні: вкалувать над книжками і намагатися себе продавати саме як письменника чи простіше піти в кіно і там пхати свої тексти як сценарії?
— По­перше, мої тексти на сценарії вже скоро шість років будуть реалізовуватися. Це єдина та «Сталінка», яка всім нравицця, але ніхто її не поставить. Вже крали той сценарій, як могли, і в Росії теж. В кіно така ж патова ситуація, як і в літературі. В літературі найкраще, як Жадан, Андрухович чи Забужко, вигризти грант і на нього їздити, роздувати губи, що ти — крутий писатель. А література ж передбачає серйозність, на якій базується і кіно, і телебачення, і все інше. Це слон, на якому стоїть уся ця, блядь, масова шоу­культура.

ШО Поплювавши через ліве плече, цього року ти збираєшся трудитися на сценарній ниві?
— Я вже сам хочу кіно знімать, бо більш ледачої публіки, ніж наші режисери, я не бачив. Вічна тусня, пиття кави, хизування мобілками, хто і що сказав.

Нездоровий ажіотаж дітвори

ШО На твій погляд, кількість резонансних книжок в Україні збільшується в останні роки?
— Ти розумієш, зараз серед дітвори нездоровий ажіотаж я наблюдаю щодо Карпи і Жадана. Ну, ще Жадан — це куди ні йшло, там усе­таки чоловік написав одну поетичну книжку непогану. А це таке — одкусила у Буковського щось, в Ульяненка, ще в кого¬небудь, така проза типу «я буддист». Ну, може ще доживемо до того часу, коли Жадан буде писати, що косяки курити — ето плохо. Тоді буде видавати брошурки, як, бля, боротися зі злом. Поки що це просто розтиражований автор. Зараз епоха необов’язковості до всього: до слова, до поняття культури. От кожен доказує, що він культурний чєловєк. А цілі пласти залишаються непомічені. Наприклад, панк¬література — це такий пласт маргінальний, але без нього не рухається міська культура. Та ж хіпі¬культура.

ШО Ну, так зараз усі ці — колись молодіжні — субкультури змішалися, прийшли інші.
— …да, але є ж, бля, якісь кірпічини, на яких все базується. У нас це таке — все закінчується клубом, свєт галогенний, блядь, кислоти наковтався, амфітамінів чи екстазі, потанцював, постояв на рогах, а потім усім розказуєш…

ШО Ти, до речі, заходив в такі клуби маладьожні?
— Та колись я попав, це мене затягли, і то якісь масковскіє знакомиє. Я подивився і сказав: ето страшно. Ми були відірвані, але ж це конкретне втикання, шкідливіше за усілякі наркотики. Отакі подібні клуби, де спершу рейв був у моді, потім ще якась хуйня, — це такий, блядь…

ШО Тобі не здається, що це гоніво на маладьож сприйматиметься тільки як…
— … ретроградство, да. Розумієш, я ще не такий старий, і у мене серед молодих дуже багато знайомих режисерів і письменників, власне, це нормальні люди, які можуть і випить, і погулять. А коли чоловік тупо починає в одне щось втикати і нічим іншим не цікавитись… І це ж не те, що підлітки, років по 16, а це й дядьки років по 25–30. Втикають, блядь. Від чогось там відтягуються. Можна брати виховання — це ми знову вертаємося до Ніколашки­кровавого та Іосіфа Сталіна, у мене вони під одним знаком ідуть і там остануться, і ще Владімір Ілліч картавий Лєнін.

ШО Я читав твій коментар до цьогорічної Шевченківської премії, де ти розказував, що єдина користь від неї тільки в тому, що в мєнтуру не забирають, як лауреата. Наскільки література усе ще залежна від державних премій, дотацій, підтримки, законів на захист українського книговидання тощо?
— Оце да. Всі кажуть нє, отой же Курков. Наскільки я його поважаю, як конкретного шоу мена в літературі, який пробив собі хорошу таку дірку, але коли він каже: «Ми самі как­то будєм, самі». Самі ми ніколи не будем. Хтось комусь по життю повинен допомогти. От зараз цієї допомоги потребує українська література. Їй повинна допомогти держава, відкрити всі шлюзи, бля. Якщо хочете самі — будь ласка, у нас є куча продвинутих бізнесменів, патріотів.
У наших митців зразу маяк спрацьовує: а от в Росії… Та що в Росії? В Росії — те, що в Америці чи Європі, все уніфіковано, навіть поліцейський знак, круглий цей. А самі женуть на Америку, мовляв, глобалісти. Ну, так ходіть в касаваротках своїх, в лаптях. Будь ласка.

Епігоніво

ШО Ти коли писав «Дофін Сатани», про маніяків, то ходив добре пригружений. А зараз — зовсім інший настрій. У тебе що, в наступному трилері крові буде менше? І взагалі, тебе ще не задовбало найпоширеніше питання до Ульяненка: чому ти так похмуро пишеш?
— А розумієш, це з якого боку дивитися. Похмуро… Очі у мене так поставлені. Я такий світ бачу, і здебільшого мої прогнози справджуються. Ти там колись написав, що у мене немає послідовників. Да, послідовників у мене нема, зате епігонів — починаючи від Мушкетика і закінчуючи Жаданом... Всі на цих темах, які я повідкривав у своїх романах, гуляють. І ще: усі мої романи базуються на релігійному підґрунті, наше життя конкретно затиснуте у десять заповідей. І там не переступиш. Ясно, що це читать важко.

ШО У світлі всякого постмодернізму в літературі й кіно утвердилася норма, що у будь¬якому творі має бути дуже коротка дистанція між смішним і трагічним. Після Тарантіно це стало епідемією — тут ти сльозу пускаєш, а через дві хвилини — всикаєшся.
— Не треба плутати кіно з літературою, хоч вони й перегукуються. Я в кіно товчусь уже шість років. Я знаю свого читача, беру якусь тему…

Видавничі дива й непонятки

ШО Ти знаєш свого читача?
— Ну, звісно. Був такий Саша Мисак, світлий чоловік, Царство йому Небесне. Так він підторговував якимись запчастями до різних допотопних пральних машин, типу «Оки». І якось він стояв, а в нього випав гребінець. Коли проходить чоловік якийсь: о, а пачом у вас расчосочка? І цей простий чоловік переконався, що на кожен товар є свій покупець. Мою книжку, оту, «Вогненне око», яка найбільше українській інтелігенції не сподобалась, бо грузілово конкретне, він теж поклав поруч зі своїми запчастями, штук п’ять¬шість, — продав за один день. Потім до нього ще приходили, сперечалися, показували якісь рядки, підкреслені олівцем. У нас просто є розрив між народом та інтелігенцією як носієм інформації. Тому й книжки не продаються.

ШО Недавно робив інтерв’ю зі Шклярем, так він казав, що при Совдепії, коли його книжки виходили тиражами понад 50 тис. примірників, він не відчував настільки свого читача, як зараз. Ти відчуваєш прочитаність своїх книжок?
— «Сталінка» вийшла книжкою тільки через чотири роки після того, як мені Шевченківську премію дали. Відповідно, розтрубили по всій країні про цей роман, — а книжки¬то й не було. Люди ходили по книгарнях, питали — нема. У нас взагалі з цим дивна ситуація. Візьмемо Куркова. Найтиражніший письменник наче. Там, на Заході. Тут Андрюшині книжки не купують — він сам це визнає.

ШО Ти часто міняєш видавництва. «Кальварія», «Український письменник», «Фоліо», тепер твої книжки виходитимуть в інших видавництвах. Чому?
— По­перше, через вздорний характєр. Я тільки відчуваю якусь лажу з боку видавця… З Красовицьким («Фоліо») непонятки виникли через те, що я не прийшов на презентацію — об 11 ранку, в п’ятницю, у Києві, — через що він образився. Наче він мені зробив послугу, як і всім українським літераторам. Мені потрібен власний менеджер, бо інакше завжди буде бардак. Я не можу пристосовуватися до видавничих програм і контрактів. Написав, віддав — і все.

ШО Музику зараз слухаєш?
— Ні.

ШО А по ящику?
— Єдиний канал, який я зразу переключаю — це М1. Років сім­вісім, а може й більше, як музика для мене умерла. Якусь одну пісню здалеку можу послухати — на тусовці чи гулянці. Не вставляє мене музика. З появою цього… хоча ні, це навіть не реп винуватий, хоча його я теж вважаю дебілкуватим… не знаю, не музикальний я чєловєк, хоча й виростав у цій тусовці — вони мені подобалися своєю позицією життєвою. Багато письменників в музику втикають, їх це надиха, а мене це тупо дратує, навіть якщо десь гавкає по тєлєку — не звертаю уваги.

Інтерв’ю Михайла Бриниха
Фото: Ігор Островський

рейтинг:
3.5
Средняя: 3.5 (4 голосов)
(4)
Количество просмотров: 38750 перепост!

комментариев: 1

  • автор: стас
  • e-mail: stas.stepanenko@ukr.net

Олесь Ульяненко,Юрко Покальчук,Сергій Кузьмінський - розумію, люди йдуть і це процес природній, але, останнім часом, багато визначних (гучно звучить) особистостей, які являли, саме для мене(і,впевненний, для багатьох), обличчя епохи дев'яностих - початку двотисячних пішли з життя - це сумно

опубликовано: 18:05/28.05.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode