шо нового

Юрий Андрухович: «До пам’ятника менi ще далеко»
20:49/28.02.2011

Он, конечно, как говорят албанские тинейджеры, the best, номер один, аффтар, ты лучший, пеши исчо. И он пишет. Недавно выпустил сборник эссе «Диявол ховається в сирі» и книгу переводов американской поэзии «День смерті пані День». А вот обещанный роман не появился и уже не появится — Андрухович его уничтожил. Обошлось без эффектных жестов: в эпоху технического прогресса рукописи не горят — их просто удаляют с хард-диска ноутбука

Интересно, сделают ли когда­нибудь из Андруховича такую же икону, как из Шевченко? Не приведи господь, хотя Юрий Игоревич, по моему скромному наглому мнению, сделал для украинской литературы и ее интеграции в литературу мировую ничуть не меньше, чем Тарас Григорьевич. К тому же Андрухович на роль иконы не очень­то годится. Слишком много в его творчестве неудобной иронии и бу-ба-бистского нонконформизма, слишком мало бряцающего пафоса и патриотической риторики. С другой стороны, кутила и денди Шевченко в молодости вряд ли представлял, какая роль ему уготована в массовом сознании украинцев ХХI века. Интересно, понравилось бы ему собственное обожествление или все­таки не очень?
Впрочем, речь не о Шевченко, а об Андруховиче, значение творчества которого для украинской литературы так же трудно переоценить. Поэт, прозаик, эссеист, переводчик, литературный и общественный деятель, гражданин мира, а еще более гражданин Украины, честь и совесть нации, ее полномочный представитель по ту и другую стороны Атлантики, лауреат многочисленных литературных премий, автор четырех романов, нескольких книг стихов, переводов, эссе, любимец творческой интеллигенции, баловень судьбы, гуру, Патриарх — это все он и не только это.
С некоторых пор его не так­то просто застать в Украине — в последнее время Андруховича щедро одаривали европейскими грантами и стипендиями. Около года он прожил в Берлине, последнее письмо от него я получил из Франкфурта, оставшиеся месяцы 2006 го он собирается провести в Швейцарии. Впрочем, было одно место и время, где Андрухович не мог не появиться. Это львовский Форум издателей, а точнее — проводившийся в его рамках Международный литературный фестиваль.  Там Андруховича рвали на куски читатели, поклонники, журналисты и друзья-литераторы, но сорок минут для журнала «ШО» у него все­таки нашлось.

ШО Протягом багатьох років ти є центральною постаттю українського літературного процесу. Чи не відчуваєш себе іноді пам’ятником самому собі?
— Ні, не відчуваю. На мене досить багато і часто нападають у критиці, в літературних колах узагалі прийнято мене лаяти, це наче ознака доброго смаку. Навіть мої коротенькі репліки в медіях, або газетні колонки, або просто жести майже моментально викликають гострокритичні реакції. Так що до пам’ятника мені ще далеко. Я за цю хулу за великим рахунком усім її ініціаторам глибоко вдячний, бо це дозволяє мені бути живим і вразливим. А пам’ятником я все одно бути не хочу. Хіба що пам’ятником Бу­Ба­Бу, але він не з тих пам’ятників. Так що все в порядку.

ШО Чи ти серйозно вважаєш, буцімто після 30 ти років писати вірші смішно? Пастернак, чи то Уїтмен з тобою б не погодилися…
— Та ясно, що несерйозно. Я про це заявляв, коли мені було десь приблизно 25. Як усі молоді поети, я мав право на прекрасні дурниці. При цьому мене страшенно тішило, з якою активністю це було підхоплено і на тисячу ладів процитовано та прокоментовано. Згодом, коли я в 39 років повернувся до писання віршів, я виявився достатньо іншим поетом. Погодься, що «Екзотичні птахи і рослини» та «Пісні для мертвого півня» — це досить різні світи. На той час мені здавалося, що про той жарт 25-літнього всі вже давно забули. А виявляється, ні. Ти, наприклад, і досі про нього пам’ятаєш.

ШО Як на твою думку, чи не є нехтування силабо-тонікою та масова верлібризація української поезії такою собі спробою євроінтеграції?
— За великим рахунком, є. Щоправда, мені важко судити про інших. Тим більше, про масовість цього явища. У моєму окремо взятому випадку ця «верлібризація» наставала в моменти, коли в силабо-тоніці я досягав певної межі. І далі робилося нецікаво. Шлях вичерпував себе, треба було радикально змінюватися. Якщо чесно, то силабо-тонікою легше сховати внутрішню порожнечу, вся ця ритмо мелодика спрацьовує як орнамент, і нам, недосвідченим, від цього стає радісно. Навіть якщо там фактично пусто всередині. А верлібр чесніший — з нього моментально видно, мав ти що сказати чи ні.

ШО У твоїх силабо-тонічних віршах відчутний вплив поетики Бродського. Для більшості російськомовних читачів Бродський — головний поет принаймні другої половини ХХ сторіччя. Яке значення його творчість має для тебе?
— У моїх силабо-тонічних віршах, писаних десь приблизно з початку 80 х і по 1990-й рік (після чого я «перестав бути поетом»), відчутні так само впливи Антонича, Калинця, Окуджави, Мірослава Крлежі, Рільке, Франсуа Війона, Аполлінера, Лєсьмяна, Ґалчинського, а також тисячі інших поетів, моїх сучасників і приятелів. Можна сказати, що я увесь складаюся з самих тільки впливів. Але який поет може сказати про себе інакше? Бродський — це відносно нетривалий період, але він останній, тому всі тільки його й відзначають. Ну, бо хто в нас може зауважити, скажімо, впливи Мірослава Крлежі? З Бродським простіше. Бродський — це 90-й рік, два мої останні силабо-тонічні цикли «Листи в Україну» та «Індія» писалися під деяким його інтонаційним впливом, саме інтонаційним. У Бродського дуже суґестивна інтонація, він, звичайно, великий новатор у силабо-тоніці.

ШО Між твоєю «Московіадою» та поемою Венедікта Єрофєєва «Москва — Пєтушкі» є багато спільного. Це запозичення випадкове чи свідоме?
— Я поему Єрофєєва читав і перечитував знову ж таки в 90 му році. «Московіаду» писав у 92 му. Тобто за часом це досить близько. Якщо говорити про запозичення, то вони швидше за все випадкові. Хоча — з іншого боку — в чому вони, ті запозичення? У тому, що багато пияцтва й алкоголізму? Але ж про це неможливо не писати в Москві! Можливо, у блазнюванні головного героя? Проте для мене це швидше не Єрофєєв, а бу-ба-бізм — все і вся осміювати. Я сказав би, що це не стільки запозичення, скільки певні перегуки і відгуки. За остаточним же рахунком моя «московіада» суттєво відмінна від єрофєєвської. Усе-таки він великорос, а я українець, західний. Він писав про свою країну, а я про чужу.

ШО Чи не здається тобі, що в Україні насправді дуже мало хороших письменників? Чи не є твоє прихильне ставлення до молодих талантів авансом, який вони поки що не виправдовують?
— Та ні, давай уточнимо тоді, що таке «дуже мало». І скільки було б «у самий раз». На мій погляд, у нас набирається трохи більше десятка справді видатних імен, будь-яку апробацію об’єктивною закордонною публікою вони проходять на ура. Це, як мені здається, не так уже й мало — така собі футбольна команда з 11 15 гравців. Перепрошую за дурне порівняння. Щодо мене, то я не ставлюся прихильно загалом до «молодих». Серед них так само повно графоманів і посередностей, як і серед «старих». Ні, я ставлюся прихильно до тих із них, які своїми писаннями відповідають моїм уявленням про те, що таке писати добре, як каже Андрій Бондар, «показувати клас». З іншого боку, от хоча б один з моїх улюбленців — Жадан. Йому 32 роки, з яких уже, дай Боже, 14 він у центрі літературного процесу, такий собі, можна сказати, «ветеран нової літератури». Коли я мав 32 роки, мені вкотре казали, що я помер. А я на той час ще тільки-но опублікував мій перший роман. Та й те сказати — роман! Аж на 100 сторінок. Я це все до того, що це також цілком непевна штука — «молодий письменник»: що воно таке. І ще непевніша — «молодий талант».

ШО Під час літературного фестивалю, що його було проведено в рамках львівського Форуму видавців, я відчував, що між учасниками цього заходу панувало щось схоже на поетичне братерство. Чи відрізнявся для тебе цей Форум від минулих?
— Так, відрізнявся — передусім завдяки вперше проведеному фестивалеві. Я дуже радий, що він нам вдався. Бо кажуть, наче він і справді вдався. Цікаво, що Інґо Шульце, побачивши, скільки молодої красивої публіки набивається на кожну зустріч, зізнався, що мріяв би стати українським письменником. Інґо Шульце — один з лідерів сучасної німецької прози, його книги продаються сотнями тисяч у Німеччині і ще десяткові країн світу, він успішний і дуже заможний письменник. Йому пророкують усі найпрестижніші німецькі премії і Нобеля. Але він заздрить нам, коли бачить нашу публіку.

ШО Подейкують, що письменники наділені даром пророцтва. Чи передбачав ти щось на кшталт того, що тепер називають Помаранчевою революцією?
— Мені дуже хотілося, щоб щось таке відбулося. Я про подібні речі просто-таки мріяв. Пам’ятаєш мій перший роман «Рекреації»? Можна сказати, що я цього дуже хотів уже 15 років тому. І все ж я був радше скептичний у якихось своїх прогнозах.
На Заході я всім казав, що ми масово вийдемо на площі й вулиці, а потім повертався в Україну і переважно розчаровувався. Загалом це нагадувало якийсь такий маятник. Щойно коли за тиждень до першого туру виборів я приїхав до Києва і побачив усе місто в помаранчевому кольорі, мені стало ясно, що чудо наближається і воно неминуче.

ШО А настільки швидкий реванш колишньої влади?
— Однозначно — ні. І цього я ніколи не прощу одній­єдиній людині, котра цей реванш уможливила заради… навіть не знаю, заради чого. Пролонгації свого приватного комфорту? Ну не заради ж «об’єднання правого й лівого берегів», курва мать! Я поставив на цій людині хрест. Її звати Віктор Андрійович Ющенко.

ШО Ти заперечуєш русофобію галичан. Ти також вважаєш, що жителі Сходу не мають упередженого ставлення до «западенцев»? Може, наша біда в тому, що ми не хочемо бачити наявність проблем замість того, щоб шукати шляхи їхнього вирішення?
— Це хороше припущення і, мабуть, правильне. Ні, не бачити цієї проблеми не можна. Але, гадаю, її не можна й перебільшувати. Моя пропозиція полягає в тому, що ми повинні про це говорити, одні з одними. Як в американських фільмах: «Давай про це поговоримо». Не відводячи очей від співрозмовника. І не ховаючи за пазухою жодного каменя.

ШО Що слід робити з Донбасом, Луганщиною, Кримом та іншими російськомовними регіонами? Українізовувати? Надавати автономію? Залишати як є? Чи, може, віддати це все Росії?
— Так вона ж не захоче! Навіть Криму вона не захоче, повір мені! Ні, якщо серйозно, то я бачу лише одну можливість — зрозуміти їх. А для цього вислухати. А вислухавши — відповісти. І так далі. Треба контактувати, тобто йти напряму, на прямий контакт, бо вони сцикливих зневажають. Що не так уже й погано. От президента Ющенка вони спершу ненавиділи, а зараз, після 3 серпня, просто зневажають. І це куди гірше для нього.

ШО Чи не здається тобі, що в цьому інтерв’ю занадто багато питань, пов’язаних з російською літературою та російською мовою?
— Та ні, все нормально. Буває гірше. У цілому це такий комплекс проблем, достатньо актуальних і донині як слід не проговорених — ми і Росія, українське і російське, межі мови, межі культури, межі ментальності. Запитуй ще.

ШО Ти задоволений своїм життям?
— Я справді задоволений своїм життям, про таке — якщо чесно — можна лише мріяти. Я вільний і ні від кого не залежний, я мобільний, увесь час у дорозі, я однаково люблю і їхати з дому, і повертатися назад, і бути в дорозі, і бути вдома. У мене повно шанувальників. До того ж я бачу навколо себе виключно гарних і талановитих людей. Чого ще бажати?

ШО Отже, ти задоволений собою?
— Це трохи інше. З цим буває по-різному. Проте назагал можу сказати так: з роками я дедалі частіше буваю задоволений собою, ніж навпаки. Мені вдається змінюватися — і цим я задоволений.

ШО Ти віруюча людина?
— Якщо я скажу «ні», то виявлю цим свою чорну невдячність. Я — вдячна людина.

ШО Ти сказав, що маєш до журналу «ШО» непересічне ставлення. Чим це він так тобі сподобався?
— Я думаю, ви презентуєте «інший формат», це важливо. Інший формат мистецького часопису. Ви намагаєтеся ущільнювати атмосферу і провокувати, а нам в Україні цього дуже не вистачає. Ваші матеріали часто, у більшості своїй, викликають мій спротив. І це теж добре. Найменше мені подобаються часописи, в яких я з усім згідний.

Беседовал Юрий ВОЛОДАРСКИЙ
Фото автора

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 59804 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode