шо нового

Украина-Россия: культура трещит по швам
22:55/08.09.2017

Человек русской и человек украинской культуры: испытание друг другом. Насколько возможен диалог, общие проекты, сотрудничество и личное общение во время войны на востоке Украины?  На эти вопросы отвечают известные писатели, ученые, музыканты, продюсеры, культуртрегеры и блогеры Украины, России и дальнего зарубежья.

иллюстрация: Макc Богдановский




НОВОБРАНЦЫ

рассказ

Олег Зоберн
(Москва)

Это мы сожгли во славу Сатаны домик в садовом товариществе «Пушкино». Уже две недели небывалая жара, и все подумали, что там замкнула проводка.
Мечтаем убить бомжа.
Но не было подходящего случая.
Хотя условия располагают — вокруг нашего города Электросталь леса и болота, тихие места.
Поэтому пока тренируемся на кошках.
Нас таких в городе трое. Колян по кличке Чан, Толян по кличке Поролон и я.
Я давно бросил школу и не работаю, отец у меня большой человек в областной администрации. Денег хватает. Живу с матерью, отец отдельно, но помогает нам.
Чан поступил в училище на электромонтера, а Поролон вообще никогда не учился и получает пособие по инвалидности, хотя он из нас самый крепкий и мордастый.
Мы распинаем кошек, топим, колем ножом.
Последний раз Поролон украл у бабки-соседки персидского кота. Вечером отнесли его в рюкзаке на поляну за лесополосой, где у нас алтарь — газовая плита, притащенная со свалки. Облили кота бензином и подожгли, он побежал, и, казалось, над травой летел огненный шар.
Это двадцать восьмая кошка, принесенная нами в жертву. Решили убить 666 штук.
Но это теперь не главное. Есть кое-что важней.
Говорят, раньше в Электростали тоже были братья-сатанисты. В 1997 году они чуть не разгромили храм Вознесения, накануне так называемого Рождества. Жаль, подоспела милиция.
Сегодня опять весь день жарко. Мать на даче. Смотрю телевизор в большой комнате. Вечерние новости: идет война с Украиной. Хорошо. Война — это возможность питаться чистой энергией. Без ритуалов, без лишних слов.
Душно. Жирная муха пролетела около лица так медленно, что я почувствовал слабую волну прохлады.
Окно открыто, над домами красный дракон заката.
Синие и черные пятна на красном драконе заката.
Месяц назад впервые занялся сексом. С Настей Поляковой в гараже у Чана. Настя наотрез отказалась без презерватива. У нас не было презервативов. Использовали полиэтиленовый пакет.
После меня Настю поимел Чан, а у Поролона не встал. Поролон сказал, что это от таблеток, которыми его кормили, когда лежал в дурдоме в прошлом году.
Стемнело.
Я съел банку дорогой, качественной свиной тушенки, которую купила мать. По телевизору началась передача про вооруженные силы, про ядерные ракеты.
Все-таки неинтересно уничтожать целые города ракетами с другого континента, если не можешь заглянуть в глаза издыхающего врага, если не слышишь его смертное дыхание.
Война без вида и запаха крови — как секс без оргазма.
Мы русские хранители заповедей Зверя.
Говорят, навигация стратегических ракет основана на ориентировании по звездам.
Значит, война кончится тогда, когда погаснут звезды.
Вчера увидел это объявление на столбе возле детского сада: коммунистическая партия России помогает желающим отправиться на войну с Украиной. Рассказал пацанам.
Мы сразу всё решили. Едем втроем: я, Чан и Поролон. А когда вернемся, закончим с кошками — осталось 638 штук.




Жалеть или не жалеть?

фото: Александр Барбух


Наталья Ворожбит

драматург (Киев)

Нужно понять простую вещь, что множество людей культуры в России чувствуют себя и являются жертвами путинской политики. У нас хотят отобрать Украину, отбирают жизни. У них отбирают тоже важные вещи — свободу, честь страны и красную рыбу. И это только начало. И они это понимают. И им трудно жить там, где большинство это все поддерживает, где ты чужой среди своих. Они в ужасе и отчаянии, на самом деле. Я еду по Киеву, вижу все в желто-голубом цвете, и я умиляюсь. У них при виде государственной символики возникают совсем другие чувства. Мои российские друзья, знаете, что говорят все время? Ну, у вас все равно все будет хорошо, а вот у нас п…ц. Я возмущаюсь, говорю, что это у нас п…ц, вы бомбите наши города, вы сделаете все, чтобы нам было хуже некуда. Ну, в смысле, не они лично. Но сама, конечно, понимаю, что у них в определенном смысле п…ц больше. И я им очень сочувствую. Когда это поймешь — вопрос сотрудничать или нет отпадает. Конечно, мы должны вести диалог, совместные проекты, сотрудничество и личное общение. Этим мы внесем вклад в нашу общую с ними победу над общим врагом.
А если у них другая позиция? Если они «крымнаш»? Таких больше, мы знаем. Как с ними?..
Показательной для меня была история с письмом в поддержку режиссера Юрова и Грищука, которые два месяца пробыли в плену у сепаратистов в Славянске. Письмо сочинила по моей просьбе мой друг, худрук Театра.doc Елена Гремина, письмо подписало большое количество известных и не очень людей, в том числе Табаковы-Могучие-Пореченковы… То есть те, кто подписывали письма в поддержку Путина. И именно их подписи могли бы иметь вес для сепаратистов, а не подпись Макаревича или Акунина. Тон письма был примерно такой: «Уважаемые ополченцы, отпустите наших театральных коллег, они много сделали для российского театра». Ну то есть вранье и лицемерие с нашей стороны. Ну вот как к этому относиться? Можно сказать, что это был мой совместный проект с этими людьми, которые подписали эти письма. Я услышала много упреков за это. Все понимаю. Ребят, кстати, не отпустили тогда. Но говорят, что после этого письма они были на особом положении, их больше не били, не унижали. А деятели, которые письмо подписывали, поняли, как минимум, что сепаратисты — не Павки Корчагины, потому что они им по телефону врали, что ребят уже отпустили. Такой вот маленький результат. Жалеть мне об этом письме или нет?
Про совместные проекты с людьми культуры из России. Любой проект, над которым ты собираешься работать, подразумевает общий интерес людей к одному делу. В творческих проектах обязателен взаимный интерес друг к другу, приязнь, как минимум. Ну, не состоится ни одного совместного проекта у людей с противоположными взглядами на эту войну. Я в это не верю. Даже если начнут — провалится. Лучше не начинать.
Про травлю. Не буду врать, испытываю почти катарсис, когда бойкотируют выступления российских пропутинских звезд в Украине. Но это просто, тут нет никакой неоднозначности. Однако есть такие тонкие вещи, такие нюансы… Выходит твое интервью, а тебе в личку пишут, что этому изданию нельзя было давать интервью, оно какое-то чье-то, кто плохой и предатель. А журнал-то обычный, гламурный, тебе и в голову не придет. Подписываешь контракт с компанией, а оказывается, что она там тоже чего-то… Или до войны подписал. И это не счет в «Сбербанке России», за час не закроешь. Дали приз на российском фестивале, поехал получать, получил от соотечественников волну осуждения. А у тебя на самом деле, может, благородные мотивации — смело посмотреть врагу в лицо и сказать правду на весь российский фестиваль. А может, этот конкретный фестиваль и не враг совсем? А надежный храбрый друг, как фестиваль драматургии «Любимовка»? Надо разбираться в каждом конкретном случае, и не всем миром, как будто дел других нет, а тому, кто принимает решение. В общем, я за личную ответственность и правильный расход энергии.




Мови мовчання і порозуміння

Маріанна Кіяновська
поет, перекладач, лавреат премії міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври» (Львів)

Випробування одне одним для людей української та російської культур триває, скільки я себе пам’ятаю. Для мене усе почалося у дитинстві. Я (дуже коротко) ходила у так званий «російський дитсадок» у своєму рідному місті, тоді Нестерові, — дитсадок військової частини. Діти мене там люто гнобили: «Ты даже не умеешь говорить по-русски». Вихователька казала, що треба говорити з усіма російською, і тільки тоді мене будуть любити. Бо як любити когось, хто каже «ґудзики» замість «пуговицы» і «добре» замість «хорошо». Зізнаюся, це було єдине в моєму житті монолітне російськомовне середовище. Потім я довго, приблизно десь до своїх 35-ти, старанно уникала опинятися серед російськомовної більшості. Подолала я цей спротив у собі свідомо і цілеспрямовано. Але спочатку, ще у дошкільному дитинстві, були Крим, Одеса і Кисловодськ, моя погана, зі смішною вимовою російська — і дивне, незрозуміле відчуття упослідженості, яке ніколи не виникало «серед своїх» — вдо­ма, з дітьми на вулиці (у дитсадок я ніколи більше не ходила), в школі. Мені могло бути як завгодно зле, але без оцього незрозумілого відчуття, що я гірша не тому, що погана, а тому, що «вони» — кращі, а кращі «вони» тому, що розмовляють російською. Розрізняючись у нюансах, універсальна мораль щоразу мала би звучати так: «Щоби тебе любили, мусиш говорити російською».
Кілька років тому я замислилася над іще одним феноменом: з усіх знайомих мені особисто викладачів Луцького і Закарпатського університетів більшість спілкується російською. Завжди або майже завжди, у тому числі — в публічних ситуаціях, вдома, в соцмережах. Але ці знайомі мені викладачі, носії російської мови-як-культури з вибору, — не росіяни, а вихідці з глухих українських сіл. Залишаючись українцем, вчорашній випускник сільської школи прирікав себе на життя в селі, в найкращому разі — в райцентрі. А ось вибір російської мови практично гарантував майбутнє. Підкреслюю: тільки російська мова, навіть не партквиток. «Щоби з тобою рахувалися, мусиш говорити російською». Звичайно, це може бути збігом — те, що я знаю саме цих людей, що саме вони — і саме із цих університетів. Але щось мені підказує, що це теж було абсолютно тотальною тоталітарною практикою — оце насаджування російської культури в провінції. Російська філологія була якіснішою і кращою у професійному сенсі, спілкування з російськомовними друзями було цікавішим, «соціально значимішим», вони слухали «бітлів», вони обговорювали важливі книжки, ходили в театр і «тусували» з «забороненими» художниками. При цьому — російська мова відчиняла практично всі двері.
А ще — у моєму рідному пригарнізонному містечку була крамниця воєнторгу, на якій хіба лише червоними літерами не було написано: «только для русских» («тільки для білих»?). І хоча йшлося, безумовно, про родини військових, на трохи глибшому рівні воно сприймалося як дискримінація: «Щоби їсти кращу їжу, мусиш розмовляти російською», «Щоби краще одягатися, мусиш говорити російською» і т. п. Випробуванням було — попри все, не заговорити російською. Не почати матюкатися російською. Не запрагнути — любові, авторитету, кращої їжі, кращого одягу… Авторитетна для мене людина казала мені — в 1991 році, після року мого навчання на філології у Львові: «Вступай у Літінститут, в Україні тобі нічого робити, тут ні літератури, ні преси, ані нормальних людей».
Так, приблизно в 1992 році, почалося моє випробування людьми української культури. До речі, це дуже важливо: випробування людей української культури — людьми української культури. Без цього відповідь на питання про людей російської та української культури та їхнє випробування одне одним буде не те що неповною — як сказав би юрист, вона буде неправомочною. Причому — не тільки в Україні. Багато що, з того що сталося з нами всіма за останні сто років, сталося тому, що люди української культури не витримали випробування людьми української ж таки культури, скажімо, в Москві. Бо немає одної української і одної російської культури. Їх багато. І межі між культурами — іноді дуже умовні. Всяка культура — це, зокрема, предмет суспільного договору, що встановлює, якими є критерії належності до тої чи іншої культури. До яких культур належали Гоголь, Короленко, Чехов, Булгаков? Чи не краще говорити про сукупність різних українських і російських культур (а також численних інших) — у їх переплетенні і взаємопроникненні.
Це те, що я зрозуміла про російськомовних людей в Україні завдяки Польщі. Завдяки Корчаку, Тувіму, Лесьмяну. Як поляки, вони належали до різних польських культур. Як євреї, вони не належали до єдиної єврейської культури. Це було моє важливе відкриття. Відкриття про конструювання ідентичностей. Поляки — неодмінно різні поляки. Євреї — неодмінно різні євреї. Але навіть ця різність є різною.
Потім я ще багато думала над тим, як (і головне — чому) Франко (напівполяк і майже німець), митрополит Шептицький (поляк і польський аристократ) та інші конструювали свої українські ідентичності. Про їхнє випробування людьми польської культури. Інакше кажучи, чому вони не захотіли залишитися поляками.
Але мова зараз не про це. Хоча в певному сенсі — майже про це. Бо сьогодні багато хто з людей російської культури не витримує випробування Росією, російською культурою — особливо в стосунку до України.
Росія вторглася в Україну. Окупувала території. Росіяни вбивають українців, прикриваючись при цьому жінками і дітьми, — і все це під гаслом захисту російськомовного населення.
Як тепер справжнім людям російської культури з усім цим жити?
Це все — дуже глибокі і страшні речі, страшні ще й тим, що беруть початок із задавненого, витісненого. Ми — в ситуації випробування одні одними і випробування як такого — знову намагаємося це витісняти. А якраз цього витіснення допустити у жодному разі не можна.
Стосунки між українцями і росіянами — через ситуацію, що склалася, — надзвичайно, критично, безповоротно загострилися. Та я стверджую: дякувати Богу, що вони загострилися. Завдяки цьому ми маємо шанс їх нарешті проговорити. Доки не пізно. Бо скоро може бути пізно. Бо різність культур поступово означується як різність цивілізацій. Росія — те, що називає Росією Путін — поволі дрейфує відомо куди, і навіть постколоніальні студії, актуальні для Росії 1990-х, у вимірі російських реалій 2014 «очуднилися», чи радше, «схибнулися», ставши чимсь на кшталт «гуманітарного конвою».
Ми, в Україні, маємо шанс — справді шанс, і воістину унікальний — нарешті проговорити це, старе і нове, і не просто проговорити, а створити — всередині нашої культури — нові мови для самоопису (в тому числі й такі, які не залежать від мови — української чи російської, бо слова: «Я — патріот України!» прекрасно звучать і з вуст етнічного росіянина, який уже вибудував, або ще тільки вибудовує, або може вибудувати ще одну ідентичність, залишаючись людиною російської культури — «тої, яка», а не «тої, яка не». Власне — мови самоопису (у множині), а не мову, бо самоопис — це те, що за своєю суттю невіддільне від свободи («говорю про себе, отже існую»), і рано чи пізно він неминуче стає інструментом — в бутті — саморозуміння і самопізнання. Ми маємо шанс сформувати і освоїти реальні практики соціальної і культурної взаємодії між україномовним і російськомовним населенням України, між етнічними українцями і етнічними росіянами, між українцями (як громадянами України, але при тому носіями різних мов і культур) і людьми всього світу (як громадянами своїх країн, і водночас носіями різних мов і культур), кожна з яких (маю на увазі практики) буде — нарешті — максимально проговореною, дискурсивною, прозорою. Бо тоталітаризм, як десь казала недавно Лінор Горалік, бере на озброєння «мову мовчання», «мову німоти». Україномовному та російськомовному населенню України (і ще радянської, і дотеперішньої, незалежної) — через засвоєний (буквально із материнським молоком) страх, національні комплекси, постімперський синдром «старшого» і «трохи кращого» у порівнянні з «молодшим» і «трохи гіршим», через витіснення численних і «неможливих» (як «неможливою» є і ця нинішня російсько-українська війна) травм і трагедій — у спілкуванні, у взаємодії між собою були нав’язані «мова мовчання» і «мова німоти». Росіяни та українці, авжеж, спілкувалися — на кухні або за посередництвом анекдотів про Вовочку, про Брєжнєва, про Чапаєва, «про волиняків», «про хохлів» і «про єреїв»: це було наше все.
Просто російсько-українська розмова, просто російсько-українська публічна дискусія, просто російсько-українське називання речей своїми іменами завдяки повсюдно насадженій «мові мовчання» стали навіть не те що неможливими — для них у радянській і пострадянській (аж до 2014 року) українській (а також російській) дійсності просто не існувало мови. Ну бо справді, якою мовою говорити? — англійською? німецькою? польською? — адже на російську образяться українці, української не зрозуміють росіяни, та й слів, потрібних для того, щоб назвати своїми іменами усе, що доводиться назвати, у нас (властиво, ані в «нас», ані в «них»), здається, в мові — нема.
Саме тому конгрес «Україна — Росія. Діалог», одним із ключових організаторів якого був Михаїл Ходорковський, виявився таким важливим — і настільки (начебто) безсенсовним. Виявилося, що більшість його учасників не могли порозумітися, бо не володіли спільною мовою.
А хто володів — той порозумівся.
І так, я лише зараз це усвідомила. У дитсадку — зі своїми російськомовними однолітками — я спілкувалася «мовою німоти». Найгіршою, мабуть, з усіх існуючих мов.

Повертаюся до раніше сказаного. Нині, коли ставиться питання про людей російської та української культури та їхнє випробування одне одним, я воліла б говорити про багатьох людей, більшість з яких є носіями кількох різних ідентичностей одночасно, які не зводяться до «просто» російської та української культур (скажімо, ідентичність російськомовного єврея, одесита, громадянина України), а також про складне переплетення багатьох випробувань.
На щастя для мене, багато людей «російської культури», але при тому — множинної ідентичності, в тому числі російськомовні українські євреї, кримські татари, греки, болгари, литовці, німці, вірмени, грузини, — насправді є українцями. Вони українці — за місцем народження, за вільним вибором і за любов’ю до Батьківщини.




Личное дело

Борис Херсонский
поэт, переводчик, завкафедрой клинической психологии
ОГУ им. Мечникова, лауреат «Русской премии»
и специальной премии «Московский счет» (Одесса)

Прежде всего — мне почти не приходилось встречать в нашей стране человека чисто русской культуры и человека чисто украинской культуры. Всегда присутствует некая смесь, естественная в сообществе, где все по сути двуязычны, где даже в самой русскоязычной семье украинский язык живет в пословицах типа «не вмер Данила — болячка задавила» или песнях. Где практически все учили украинский в школах — ну и т. д. И даже самый сознательный украинец помнит, что свои дневники и многие произведения Тарас Шевченко написал по-русски. А русский язык Гоголя полон украинизмов.
Мне кажется, именно эта смесь всегда вызывала раздражение у людей, жаждущих цельной и непротиворечивой идентичности. И для одних таких типично отторжение всего русского, а для других — всего украинского. Надо честно сказать, что и до, и после распада СССР в разное время и Россия и Украина много сделали для стимулирования таких реакций отторжения. Сегодня Россия в этом отношении резко вырвалась вперед. Но я далек от того, чтобы политику нынешней администрации РФ распространить на всю историю русско-украинских отношений. Эти отношения знали гораздо лучшие времена. И гораздо худшие — тоже.
Теперь о совместных русско-украинских культурных проектах. Сегодня они необходимы, как никогда. И, скажу честно, более необходимы для Украины. Нельзя допустить полной интернализации нашей страной внешнего конфликта, по крайней мере на уровне взаимодействия культур. Наши политики вовсю играли — и заигрались — на проблемах культурно-языковых (за полным нежеланием решать проблемы экономические и правовые). Но эти культурные проекты по понятным соображениям желательно осуществлять на территории Украины.
Личная этика и личная гигиена — личное дело каждого. Каждый волен не мыться месяцами. Но нельзя требовать от других, чтобы они не морщились, встречая такого человека. Внутренние запреты, которые налагаются на нас совестью, опять же — наше внутреннее дело. Я общался и буду общаться с моими российскими друзьями, если они не высказали открыто антиукраинской позиции. Даже если они как в рот воды набрали и молчат, как будто у нас ничего не происходит — это их право, вернее — их страх. Но деятели культуры, одобрившие аннексию Крыма, подхватившие риторику путинского режима и усиливающие ее — перестали для меня существовать. Я не перестану сотрудничать с российскими журналами, которые сохраняют лицо. И — без сожаления откажусь от публикаций в тех, которые открыто поддержали агрессию Путина. Но это, повторяю, — мое личное дело.
Временно (а в моем возрасте, возможно, и навсегда) я отказываюсь от личного присутствия на территории РФ. Но допускаю заочное участие в культурных мероприятиях.
И конечно, не позволю себе ни отдыхать, ни работать в Крыму.

 

 

Письменницькі дискусії не закінчуються артилерійськими обстрілами

 

Сергій Жадан
поет, прозаїк, перекладач, лавреат премії міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври» (Харків)

Чи можливий діалог? Можливий, чому ні. Завжди можна порозумітися, навіть за ситуації, коли б, здавалося, між співрозмовниками немає нічого спільного. Інша річ — чи потрібен цей діалог бодай комусь. Стосунки між українською та російською літературами і до війни були не найкращими, а тепер узагалі важко зрозуміти, з чого можна почати розмову. Мені загалом іноді здається, що така ситуація всіх влаштовує — і наше культурне середовище, і російське. Все ж просто — є загальна недовіра, є загальна зневага, є зверхність, є комплекси, є агресія. Чому письменники мають у цьому випадку поводитись інакше, ніж, скажімо, водії маршруток? Ось вони так і поводяться. Поводились. Та і в майбутньому, очевидно, будуть поводитись. Тому що, чесно кажучи, у нас усіх, тут, в Україні, після останніх подій є що сказати нашим російським колегам. А ось чи стане нашим колегам такту, терпіння та совісті все це вислуховувати — зовсім не певен.
В будь-якому разі, якщо говорити відверто — непорозуміння між нашими літературами важить куди менше порівняно з непорозуміннями поміж нашими країнами. Письменницькі дискусії, слава богу, не закінчуються артилерійськими обстрілами, тому навіть чергове, цілком передбачуване погіршення стосунків між письменниками можна буде пережити. Ніхто внаслідок цього погіршення не змушений буде залишати свої домівки, нікому не доведеться (сподіваюсь) міняти громадянство, просто черговий вихлоп ненависті й несприйняття — хіба їх мало було? Проблеми літератури — просто проблеми літератури, кого вони, за великим рахунком, цікавлять. Всього лише ще одна цеглина в стіну непорозуміння та неадекватності.
Набагато серйозніше й важливіше, як далі будуть жити й співіснувати наші країни. Нас­кільки взагалі вони здатні безболісно знаходитись поруч. Можливо, саме письменники й можуть у цій ситуації щось усім підказати. Ну, бо хто інший? Письменники, психоаналітики, священики. Ті, кому ніхто, зазвичай, не вірить. Ті, хто говорить, зазвичай, очевидні речі.




УКУШЕННЫЙ ФЕДОР

рассказ

Максим Горюнов
философ (Москва)

Ночью, во время дождя, когда нацист Фёдор, усталый и довольный, возвращался домой после избиения таджика, торговавшего помидора­ми на пе­ре­крёстке бухарестской и малой балканской, ему на спину прыгнула сухонькая бабушка в красном платочке и принялась кусать шею и плечи. Её вставные железные зубы без труда прокусили одежду, кровь брыз­ну­ла из ра­зорванных вен.
Фёдор, придя в себя, сорвал женщину со спины и бросил на чугунные прутья ограды. Она поднялась, изготовилась прыгнуть, Фёдор выхватил из кармана кастет с кусками таджикской кожи и одним ударом раскроил старухе череп. Бабушка упала лицом на асфальт и осталась лежать, правая нога конвульсивно дёрнулась, изо рта потекла розовая слюна. Нацист оглянулся — прохожих не видно, камеры видеонаблюдения смотрят в сторону.
Боясь нарваться на полицейский патруль, он свернул влево, через трамвайные пути, по заросшему лебедой и лопухами пустырю к серым многоэтажкам, тускло освещённым разбитыми фонарями. Кровь из ран быстро перестала идти.
«Тромбоциты как у матёрого волка», — с удовольствием подумал нацист. Возле парадного пусто, на лестнице никого. Фёдор бесшумно зашёл к себе и осторожно закрыл дверь. Раздевшись перед зеркалом, осмотрел раны. Пять округлых, чёрные полосы затвердевшей крови. «Зашивать не буду… перекисью только пройду…»
Через пять минут, не включая свет, вышел на балкон, прислушался. Район спал. В соседнем доме горели два окна: на пятом этаже профессор философии Петербургского университета пил горькую, обречённо глядя в темноту, на седьмом отчаянно дралась молодая пара — она поссорилась с хозяином квартиры, он не хотел брать ипотеку.
«Тихо вроде… слава валькириям…» — нацист благодарно потёр рунические татуировки. На полу расстелены три волчьи шкуры, Фёдор лёг, положил у изголовья длинный нож, вытянулся. Сначала ему снился пир во дворце скандинавского бога Вотана. Он, в обнимку с рыжими викингами, пил пиво, ел жареного кабана, матерился по-норвежски, хохотал и был счастлив. Потом картина изменилась. Голый Владимир Высоцкий, завёрнутый в красное знамя, с гитарой в руках, чем-то неуловимым похожий на убитую три часа назад бабку, надрывно орал: «Пратапи ты мне баньку па-белому… я ат белага свету отвы-ы-ы-ык…» Фёдору было тошно, он сопротивлялся, хотел задушить Высоцкого, тянул к нему свои мускулистые руки — бесполезно. «…и наколка времен культа личности… засинеет на левой груди…» Песня крутилась по-кругу, заканчивалась и начиналась вновь, Высоцкий вошёл в раж, пел с нарастающим удовольствием, на сотом повторе знамя упало, обнажив срам. Нацист не выдержал, истошно завыл и проснулся. «Сон… сон… сука…» — сбросив со лба капли пота, двинул на кухню выпить воды. В прихожей мельком глянул в зеркало и оторопел. Руны и свастики исчезли, на левой груди — профиль Сталина, на правой — похотливая баба анфас. Фёдор схватился за голову, присел. Морок из сновидения охватил его, смешал мысли, лишил воли. Сквозь шторы в дом рвалась кумачовая заря, радио, молчавшее последние двадцать лет, включилось, аккорды советского гимна хлёстко ударили по ушам. Невменяемый, ошалелый, Фёдор поднял с пола нож и нацарапал на стене три буквы: ДНР.
Через две недели у города Дебальцево, что в Донецкой области, во время артиллерийского обстрела, осколок перерубил ополченцу Фёдору сонную артерию, и он умер, разрывая пальцами жирный украинский чернозём.

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 1457 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode