шо нового

Ільма Ракуза: «Я спеціаліст із самотності»
17:06/16.06.2017

Радянська та пострадянська література, Семенко, Богдан-Ігор Антонич,  Надія Мандельштам, Іосиф Бродський, Едуард Лімонов, східноєвропейський культурний контекст…  З відомим швейцарським поетом, перекладачем, драматургом та критиком Ільмою Ракузою розмовляє Сергій Жадан.

бесіду вів: Сергій Жадан. спеціально для «ШО»

ШО Тема вашої дисертації — «Дослід­ження мотивів самотності в російській літературі». Про що саме вам ішлося в цій роботі?
— Над своєю дисертацією я працювала досить грунтовно, оскільки хотіла зробити не лише історично-панорамний огляд, але й проникнути в деталі. Спочатку досліджувала поняття «самотність» та «усамітнення», котрі створюють різноманітні семантичні поля. Якщо «самотність» часто має негативні конотації, стоячи близько до понять «туга», «печаль», «сум», «скорбота», то «усамітнення» висловлює замкнутість, позбавлену неприємного забарвлення, асоціюючись із «тишею» та «спокоєм».

ШО А чию творчість ви розглядали? І чим визначалося коло ваших інтересів?
— Частина моєї дисертації присвячена Євгену Баратинському, поету пушкінської доби, чия поетична творчість перебувала саме під знаком самотності. Сучасники, «промышленным заботам преданы», не почули грандіозного песимізму Баратинського.
Символісти його відкрили заново, та визнали як найважливішого поета. В Анненського, Брюсова, Блока мотив самотності грав центральну роль як прояв кризового часу та кризового буття. Це здавалося дуже сучасним. Ця лінія веде до пізнього Пастернака та Бродського.
Авангард та офіційна радянська література не могли робити нічого з цією темою. Це виглядало як західне декадентство. Коли я в 1969 році в Ленінграді займалася дослідженнями для своєї дисертації, то зізналася лише своєму близькому приятелю, над чим насправді працюю.

ШО Що ви говорили натомість?
— Пояснювала, що займаюсь Баратинським. Це не була неправда, але тільки половина правди. Завдяки Баратинському я познайомилася з Лідією Гінзбург та Іриною Семенко й отримала прихильність Іосифа Бродського, котрий при першій нашій зустрічі відразу почав захоплено говорити про Баратинського. По завершенню роботи над дисертацією, яка в 1973 році з’явилась у вигляді книжки, я склала антологію, де зібрала тексти з різних літератур, присвячені самотності. Ця тема ніколи мене не відпускала, я, певною мірою, спеціаліст із самотності.

ШО В одному з інтерв’ю ви сказали, що російська література почалася для вас із Достоєвського і що це було для вас величезним відкриттям. Як, власне, відбувалося ваше знайомство з тодішньою «сучасною» російською літературою?
— Достоєвського я відкрила для себе вже в десять років. Дістала «Злочин та кару» із батьківської книжкової шафи й таємно почала читати. Зачарування було надзвичайним, я ходила ніби під гіпнозом. Після того прочитання російська мова мене магічно притягувала. Я читала далі романи Достоєвського, потім Гоголя, Толстого, Лєскова, Пастернака. І якось мені стало зрозуміло, що буду вивчати славістику. Почала навчання в Цюріху, потім на рік поїхала до Парижа, а в 1969 році, так само на рік, до Ленінграда. В Парижі співала в російському церковному хорі й копалась у російських книгарнях, наприклад, видавництва Ymca-Press. Там було все: роботи великих російських релігійних філософів (Бєрдяєв, Шестов), збірки віршів Мандельштама та Цвєтаєвої, «Реквієм» Ахматової, «Доктор Живаго» Пастернака, книги так званих радянських письменників-дисидентів. Те, що було заборонене в Москві, можна було купити в Парижі. Абсурдний світ.

ШО Тоді, в Ленінграді 69-го, яким було коло вашого спілкування?
— В Ленінграді я познайомилась із колом театралів. Вони не були відкритими дисидентами, але до режиму ставилися цілком критично. Серед них був навіть один монархіст. Ці люди збирались регулярно, приватно, по суботах. Дискутували, читали вголос. Всі знали велику кількість віршів напам’ять, зокрема вірші Мандельштама та Цвєтаєвої, які курсували лише в рукописах чи в самвидаві. Я була кожного разу надзвичайно вражена й робила багато відкриттів. Вірші, які там читались, впливали набагато сильніше, аніж якби я їх читала в тихій кімнатці. Це була жива зустріч із російською поезією.

ШО Ви згадали про своє знайомство з Бродським.
— З Бродським я познайомилася в літературознавця Єфіма Еткінда 1971 року, уже після року навчання. В березні 1972-го Бродський запросив мене додому, в знамениті «півтори кімнати». Його батьки відчинили мені двері, потім я ввійшла через шафу до кабінету митця. Ми сіли на диван і відразу почали дискутувати: про Баратинського та Джона Донна, про Ахматову та Роберта Фроста. Я побачила маленький письмовий стіл із паперами, над яким висіли фото, а також велику горіхову шафу, на якій були складені заокеанські валізи та стримів крихітний американський прапор.

ШО Ви зустрічалися потім?
— За кілька тижнів Бродського вислали. Я зустрічала його пізніше у Венеції, Цюріху та Граці, подарувала йому свою маленьку російську друкню Hermes Baby. Він був щасливий. Утім, іноді він поводився як балувана дитина, упирався та нявкав. Так, коли він не мав бажання розмовляти, починав по-котячому нявкати. Миттєво ставав полемічним, лаяв колег і цілий світ, особливо Росію. З батьківщиною його пов’язувала дивна суміш любові та ненависті. Я відчуваю, як це трагічно, що він більше ніколи її не побачив. Ще й дотепер чую його гугнявий голос. І зворушуюсь, коли відвідую його могилу на цвинтарі у Венеції: простий надгробок, обвішаний листами, записками та посланнями.

ШО А як ви познайомилися з Надією Мандельштам?
— З нею я познайомилася кількома роками пізніше, в Москві. За мною на той час велося спостереження. Перед її будинком мене вже чекали двоє чоловіків, котрі пройшли за мною нагору. «Вірно», — сказали вони, коли я натиснула кнопку в ліфті. Це було некомфортно. Надія Мандельштам зустріла мене питанням: «Ви віруюча?» Вона напівлежала на дивані та лузала соняшникове насіння. Я поглянула на неї й ствердно кивнула. Лише після цього могла початися бесіда. Вона говорила коротко, чітко, з упертою суворістю й цілком безстрашно.
Їй було байдуже, хто стояв під її будинком. Вона в своєму віці могла дозволити собі говорити те, що думає. Молода жінка, котра доглядала за нею, принесла нам чай та печиво. Я пам’ятаю Надіїне сиве волосся, ікони над її головою, її незворушність. Вона справила на мене враження тим, що була з собою в цілковитій злагоді.

ШО З ким із літераторів ви на той час іще спілкувались?
— Невдовзі після моїх відвідин Надії Мандельштам мене запросили до Едуарда Лімонова. Він влаштовував у себе вечірку. Там були всі: Ігор Холін та Генріх Сапгір, Всеволод Некрасов та Андрій Монастирський, Нікіта Алєксєєв та Вагріч Бахчанян, уся сцена московського концептуалізму, настрій був відірваний. Лімонов був одягнений в ексцентричний костюм, який він сам і пошив, а його красива як картинка дружина Олена Щапова ходила, мов фея. Незалежна компанія, яка святкувала сама себе. Світи відділяли їх від сірості радянського повсякдення.
Лімонова з тих пір я не зустрічала. З США він надсилав одну-дві звістки, потім — кінець. Його політичні ескапади та нарцисизм були і є мені неприємними. Літературно він також мене не цікавить.

ШО Наскільки загалом в Європі, якщо взяти німецькомовний простір, змінюється уявлення про ту ж таки російську літературу? Вона стає популярнішою чи навпаки?
— Важко сказати, чи російська література в Європі — я справді обмежую себе німецькомовним простором — сприймається ширше, аніж раніше. На мою думку, були кращі та гірші фази, в залежності від політичної кон’юнктури. В часи холодної війни був великий інтерес до неофіційної літератури. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина вважався справжньою подією. Обговорювалися романи Аксьонова, Войновича, Синявського. Потім почалася перебудова й спричинила бум: стали відомими Сорокін, Пєлєвін, Віктор Єрофєєв, з’являлись авторки кримінальних романів, кожне видавництво намагалося мати в своїй програмі росіян. Однак ця хвиля спала. Відчувався підйом 2003 року, коли Росія була гостем Франкфуртського книжкового ярмарку.
Сьогодні цей інтерес стриманіший. Я говорю про сучасну літературу. Уліцкая, Пєтрушевская, Бітов грунтовно обговорюються, час від часу трапляються відкриття (Гєласімов, Шишкін, Ключарьова), але це винятки в порівнянні з бумом російської класики 19-го століття та нової класики. Ці останні — найулюбленіші. Є, втім, блискучі нові переклади романів Достоєвського та Толстого, творів Івана Буніна та Ісаака Бабеля. Мандельштам презентований у повному зібранні творів, Даніїл Хармс існує в багатьох виданнях. Платонов стоїть перед новим відкриттям, Варлам Шаламов вражає читачів та критиків. Таким чином російська література цілком присутня, і саме по той бік щоденної політики та моди.

ШО А що стосується української літератури? Наскільки вона була присутня в німецькомовному просторі в 60–80-х роках?
— Про сприйняття української літератури в німецькомовному просторі на той час я не можу сказати чогось узагальненого. Припускаю, що було доволі мало перекладів, хоча деякі українці в діаспорі та україністи (скажімо, в Мюнхені) були цілком активні. Мій власний прихід до української літератури відбувався дуже персонально. Я читала із захопленням Григорія Сковороду, якого відкрила в зв’язку зі своєю дисертацією. А через дружбу з літературознавцем Іриною Семенко познайомилася з творчістю її батька, футуриста Михайля Семенка. Його видань тоді не було ані російською, ані українською. Ірина попросила мене допомогти. Мені вдалося зацікавити славістичне видавництво Jal у Вюрцбурзі.
1983 року з’явилося двотомне видання Семенка українською мовою. Це була сенсація! Багато екземплярів було відправлено «контрабандою» до Києва й швидко роз­продано. В самому Києві однотомне видання вийшло лише 1985 року. В 1988 році я відкрила лірика Василя Стуса (в німецькому перекладі) й була захоплена. Вже кілька років читаю сучасних українських авторів: Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Оксану Забужко, в основному німецькою, час від часу в оригіналі, хоча моя українська не надто добра. Це потужна, вітальна література, за якою я слідкую із захопленням та захватом. Завдяки Юрію Андруховичу зіткнулась із ексцентриком Богданом-Ігорем Антоничем. Це фантастично! Дуже хочу, аби він скоріше був перекладений.

ШО На вашу думку, наскільки німецькому чи швейцарському читачеві загалом є зрозумілим східноєвропейський контекст? І чи можливе таке розуміння в принципі? Чи «Захід є Захід, Схід є Схід, не зустрітися їм повік»?
— На питання, чи західний читач розуміє східноєвропейську літературу, і навпаки, відповісти складно. В цілому, я гадаю, розуміння можливе, навіть якщо контексти різні. В Харкові живуть достатньо інакше, аніж у Дюссельдорфі, Мілані чи Ліоні. Повсякдення, політичне (та історичне) підгрунтя, культурні традиції — зовсім різні. Але в людській сфері відбуваються подібні речі — любовна туга, проблеми шлюбу, хвороби існують і тут і там.
Те, що між Заходом та Сходом курсує стільки стереотипів, я списую на непоінформованість великої кількості людей. Люди задовольняються спрощеннями та кліше, замість того, аби уважно придивлятись до інших. Дійсність завжди і всюди складна. Добра література диференційно відображає складну дійсність. І це обов’язок не лише авторів, а й читачів та преси. Особисто я вірю в діалог між культурами, але мені зрозуміло, що це вимагає багато терпіння. Проблема лише в мові! Ми потребуємо перекладачів, чуттєвих посередників. Людей, які відкривають для нас Інше, Чуже. Без зацікавленості та поваги діалог неможливий.

«ШО» про співрозмовницю
Ільма Ракуза — відомий швейцарський поет, перекладач, драматург, критик, славіст. Народилася 2 січня 1946 року в Rimavská Sobota (Словаччина) в угорсько-словенській родині. Дитинство провела в Будапешті, Любляні та Трієсті. В 1964-му закінчила народну школу та гімназію в Цюріху. В 1965–1971 роках вивчала славістику та романістику в Цюріху, Парижі та Ленінграді. В 1971-му отримала науковий ступінь кандидата наук (дисертація «Дослідження мотивів самотності в російській літературі»). В 1971–1977 роках працювала асистентом в Інституті славістики Цюріхського університету. З 1977 року — доцент у цьому університеті. Активно співпрацює з газетами Neue Zuercher Zeitung та Die Zeit. Лауреат кількох літературних премій, зокрема премії Петрарки (1991) та премії Шіллера (1998). В 2009-му стала лауреатом Національного літературного конкурсу за книгу «Більше моря».

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 1442 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode