шо нового

Андрій Курков: «Літератори і барикади»
16:25/01.09.2010

Андрій Курков, поміж усього іншого, цікавий тим, що, пишучи російською, говорить про себе як про українського письменника. Тож і поспілкуватись із ним хотілося саме про логічність подібного поєднання, про можливість перебування в межах українського культурного та інформаційного поля російськомовних авторів. Особисто мені цікаво було спробувати знайти можливі варіанти культурної взаємодії. Хоча без політики традиційно не обійшлося.

ШО Андрію, давай поговоримо про можливість нормального співіснування в Україні україномовної та російськомовної літератур. В Україні працює велика кількість цікавих російськомовних авторів. Як тобі самому бачаться подальші перспективи можливої взаємодії між ними?
Андрій Курков: До революції 1917 року не було ж жодних проблем між україномовними і російськомовними письменниками. І ті й інші тусувалися разом, допомагали або заважали один одному друкуватися в Петербурзі, влаштовували регулярні літературні салони в Києві. Співіснування можливе і потрібне, але найближчим часом воно навряд чи стане помітним чи реальним явищем.

ШО Чому?
А. К.: Ну я, наприклад, читаю багато книжок, які пишуть мої україномовні колеги. Але не певен того, що вони, мої колеги, цікавляться українською російськомовною літературою. Знаю кількох, котрі щиро цікавляться саме російською якісною прозою, але при тому не вважають, що хтось щось цікаве може написати російською мовою тут. Є таке популярне кліше: «російська мова в Україні — це збіднена південноросійська говірка, щось на кшталт суржику». Це кліше виправдовує і зверхнє ставлення до російськомовної літератури, і допомагає її відносити до маргінального та не вартого серйозної уваги явища. На собі це ставлення я теж регулярно відчуваю. Апофеозом цього кілька років тому була величезна (дві сторінки!) стаття в часописі «Критика», яку написав сам редактор і суть якої зводилась до одного: «А. Курков — не письменник».

ШО Тобі не здається, що самі письменники, як україномовні, так і російськомовні, стають почасти заручниками політики і замість того, аби демонструвати солідарність та професійну підтримку один одного, займають місця з різних боків політичних барикад?
А. К.: Я б сказав, що заручниками політики стають саме російськомовні письменники. По-перше тому, що деякі політичні сили ототожнюють російську мову і проросійську політику. Під час Помаранчевої революції були спроби перетягти російськомовних письменників до проросійських політичних сил, але цього не сталося. В той самий час політики «демократичного» табору, починаючи з моменту незалежності, постійно повторювали, що українську літературу можна писати лише українською мовою. В результаті й сьогодні російськомовні чи татарськомовні письменники не можуть брати участі в літературних конкурсах, в статтях чи нарисах про сучасну літературу їх не згадують, вони начебто і не існують. Точніше, існують на читацькому рівні і саме завдяки читачам, а до Олімпу, на якому розташувались критики та літературознавці, їм ніколи не дістатись.

ШО А це обов’язково?
А. К.: Може, й не обов’язково, але я добре знаю, наскільки важлива молодому письменнику рецензія в часописі чи газеті, наскільки йому потрібно відчувати свою належність конкретній літературі — тут я маю на увазі традиційні газетні переліки прізвищ письменників. Щодо різних боків барикад — то це перебільшення. У нас практично немає настільки політизованих літераторів, аби будувати барикади. Час від часу кілька письменників підписує відкриті звернення, а потім часто-густо публічно або приватно шкодує про це. І я теж підписував, але не будував барикад і не допомагав їх будувати.

ШО Ну, гаразд. А як ти гадаєш, наскільки взагалі шкідливою може бути мовна політика нової влади? Чи не призведе це до загострення протистояння між російськомовними та україномовними «інтелектуальними колами»?
А. К.: Політика нової влади не послідовна і має тенденцію повернення до варіанту часів президента Кучми. Максимум, що буде зроблено новою владою, це легітимізація російської мови в південно східних регіонах і в Криму, тобто там, де і так говорять російською мовою. Другою державною російську не зроблять, бо це практично призведе до серйозного посилення опозиції, а для ПР економічно-фінансові питання в сто разів важливіші за ідеологію. Проблема в іншому — «інтелектуальні кола», про які ти питаєш, на мою думку взагалі не контактують між собою.

ШО Але в продовження цього питання — чи не гадаєш ти, що саме минула влада, котра голосно декларувала свої демократичні принципи, мала продемонструвати більш виважені кроки в цьому напрямку? Можливо, тоді б не виникло підстав для нинішнього реваншизму?
А. К.: Я вже втомився критикувати минулу владу. Давай про неї як про небіжчика. Або добре, або ніяк. Я в цій ситуації вибираю «ніяк».

ШО Все ж таки чи справді можна говорити про існування в Україні останніми роками «насильницької українізації»? Цікаво було б почути саме твою думку — людини, що пише російською.
А. К.: Тут треба було б зазначити, що це таке — «насильницька українізація». Для мене саме слово «насильницька» може означати щось зовсім інше, ніж для когось. Протягом майже двадцяти років до мене звертались і відомі персоналії, і невідомі з фразами на кшталт: «Хочеш буди українським письменником — пиши українською!». Пару років тому книгарня «Є» в Києві запропонувала провести в них презентацію моєї нової книги, а через тиждень передзвонили і сказали: «Презентації не буде. Ми дізнались, що ви пишете російською, а ми російськомовні книжки не презентуємо». Таких прикладів можу навести чимало, але все це відбувалось без насильства. Ну хіба що про психологічне насильство чи психологічний тиск можна говорити. «Насильницькою українізацією» можна було б назвати події початку 90 х, після проголошення незалежності, коли чиновники вимагали від усіх заповнення анкет та написання заяв державною мовою, в той самий час, як ці самі чиновники часто української не знали. Мені тоді доводилось їздити до моїх батьків, які не знають української, і писати за них якісь папірці для ЖЕО. Все ж таки «насильницька» — це коли ти можеш говорити рідною мовою лише вдома, в колі родини, а вже на вулиці тобі це заборонено. Хоча той факт, що в київських школах не викладають російської — це повна дурня, за яку має відповідати минула влада. Як і за невикладання польської мови в школах Гуцульщини чи румунської в школах Буковини. Є мови «міжнародного спілкування» — англійська, французька тощо, але є і мови сусідніх держав, знати які і корисно, і потрібно.

ШО Якщо повернутись до літературної ситуації — наскільки взагалі в цьому плані можливий в Україні швейцарський варіант? Себто нормальне конструктивне співіснування літератур українською, російською, кримсько-татарською мовами, без витіснення одна одної? Чи ми приречені ближчим часом знаходитись між дерусифікацією та українофобією?
А. К.: До Швейцарії нам і психологічно і економічно далеко. Нормальне співіснування можливе, але формулу цього співіснування нам ще треба буде знайти. Швейцарська формула може тут не підійти. Хіба що справді виникне три адміністративні центри держави з трьома регіональними мовами. В тій самій Швейцарії головна мова — німецька.

автор бесіди Сергій Жадан

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 889 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode