шо нового

Артем Полежака: Іронія як перманентний стан
19:06/14.11.2016

Яскравий слемер, майстер епатажу, улюбленець публіки, активний учасник громадянських акцій. Людина, яка не боїться працювати із суржиком, матом і сленгом. Поет, який у сорок один рік має за плечима не десять, а одну поетичну збірку, що вийшла друком 2016 року у видавництві «Люта справа». Артем Полежака, знаний в першу чергу завдяки своїм іронічним віршам, вирішив «розірвати шаблон» і поговорив із «ШО» про серйозне: патріотизм, війну, долю країни, мову, поезію та інші важливі речі.

текст: Артем Полежака. фото: з особистого архіву Артема Полежаки. підготувала: Ія Ківа

Про вірші та виступи
Одного разу до мене явився архангел Гавриїл верхи на рудому Пегасі і сказав: «Полежака! Пиши вірші!» І сів я, і писав. І сказав Гавриїл: «Х...ня все. Пиши ще!» Отак все і почалося.
Якщо вірити Вікіпедії, я — поет-слемер, співак та шоумен. Я дійсно мав колись спільний проект із гуртом «Барабас», зробили разом пару десятків виступів, навіть диск випустили — начитував свої тексти під музику. Проте співом це назвати важко. Але коли вип’ю — мене вже не зупинити. Був і в ролі ведучого на декількох фестивалях, зокрема на «Дні Незалежності з Махном». А ось що таке «поет-слемер» — я не знаю. Мабуть, людям подобається, як я на поетичних слемах виступаю. А якщо комусь сподобається, як я борщ варю, що вони напишуть? «Поет-борщист»? Але борщ я справді варю геніальний.
Мені важлива реакція публіки. Особливо коли мова йде про іронічні твори. Критерій очевидний — люди або сміються, або ні. А постійно виправдовуватися, мовляв, я такий дотепний, це навколо мене всі тупі, не варіант. Але сльози в мистецтві коштують дорожче за сміх. Я пам’ятаю, як Люба Якимчук читала в Харкові «Абрикоси Донбасу», і дівчина в залі просто ридала. Це вищий пілотаж.
Доводилося виступати перед дуже різною аудиторією — перед студентами і зеками, перед школярами й військовими, в сільських будинках культури й у столичних салонах, на мітингах і весіллях. І для будь-якої публіки я завжди знаходив свої слова. Моя аудиторія — це люди, які готові слухати. Бажано, щоб це були люди освічені й повнолітні, тоді репертуар буде максимально широкий. Коли починав, бачив на своїх виступах переважно студентів. Зараз половина моєї публіки — люди досить-таки поважного віку. Мені це подобається. Хоча, можливо, це ті самі студенти, які постарішали разом зі мною.

Про книжку
Видати книжку «Стіхи о жизні» мене вмовила Євгенія Чуприна. Сам би я ніколи не зібрався. І не тому, що це якась принципова позиція, просто мені лінь напрягатися. Але якось вирішив погуглити, що про мене пишуть, і знайшов тексти, перекручені до невпізнаваності. Наче хтось комусь переказав, а той записав із пам’яті. Все б нічого, але там значилося моє авторство. А тут мене ще почали активно банити на фейсбуці — двічі за слово «підарас» і двічі за слово «кацап». Після цього почав розуміти, що книжка — більш вільний спосіб висловитися, ніж інтернет.
Не думаю, що для дебюту це пізно, бо не такий я вже і старий. До того ж поезія — це точно не та сфера, де треба мірятися, в кого більше. Ця книжка геніальна від початку і до кінця, будемо відвертими. Я після цього взагалі можу нічого не писати.

Про гумор та іронію
Я не сідаю за письмовий стіл із думкою «Такий гумор щас п...дану, що вони всі повсцикаються». Так виходить само собою. Це просто спосіб мислення такий. До того ж я — колишній КВКшник. А тут як з алкоголізмом чи наркоманією: колишніх КВКшників не існує. У реальному житті КВКшнику завжди нудно. От і сублімуємо хто як може. Я — по-своєму.
Смішні ситуації часто трапляються незалежно від мене. Два роки тому я на «Книжковому Арсеналі» брав участь у читаннях. Це було перед виборами, і я понаписував передвиборчих лімериків. І саме коли я читав лімерик про Порошенка, до зали зайшов Порошенко. Зала, звісно, вибухнула реготом, бо вийшло дійсно дуже смішно. Він теж не розгубився, вийшов на сцену, як міг попіарився за рахунок Полежаки, тому, ясна річ, після цього і став Президентом.

А якщо без жартів, є і певний зв’язок із традицією — Котляревським, Гоголем. Нація в нас така. Пережити те, що пережили українці, було б неможливо, ставлячись до всього надто серйозно. Недарма в українській мові є вислів «бути в доброму гуморі». Тобто це такий перманентний стан нормального українця — тримати точку зборки на хвилі іронічного світосприйняття.

Про натхнення
Надихає те, що не залишає спокійним. Щасливе кохання рідко коли спонукає до писання поезії. Нормальне життя — так само. А все, що в житті є ненормальним і деструктивним, — бентежить, змушує замислитись. А там дивишся — і віршиком розродився.
Інколи віршування схоже на працю психолога. Ідіотизм і абсурд із життя нікуди не дінеш, але проблему можна просто проговорити — і вже допомагає.

Про суржик та матюки
Пишу вірші трьома мовами: українською, російською та суржиком. Остання — потужна іронічна зброя. Візьміть будь-яку серйозну тему і почніть говорити про неї суржиком — це гарантовано буде смішно. Причому тим смішніше, чим серйозніша тема. Чи може дозволити собі таку розкіш кацап? Не думаю!
Суржик — все ж таки один із варіантів української розмовної мови. Нехтувати таким інструментом можуть лише зовсім безнадійні невігласи. Врешті-решт Ісус говорив арамейською — мовою простолюдинів — і не комплексував.
Щодо тих, хто каже, що із суржиком треба боротися і йому не місце в художній літературі, цікаво, як би вони передали пряму мову заробітчан в пирятинській маршрутці. Я із задоволенням придбав би книжку такого письменника.
І взагалі, як суржикофоби збираються боротися з суржиком в реальному житті — бігати по базару і затикати людям рота?
Те саме з матюками. Я використовую їх у своїх віршах, але ніколи не матюкаюся, коли це недоречно. Хоча коли запрошують почитати вірші, але кажуть, мовляв, не могли б ви якось переробити, щоб оце без матюків, бо ми ж тут «прілічні» люди і може бути конфуз, обурююся. Ну, хлопці, ви ж знаєте, кого запрошуєте, знаєте мій формат. Я можу щось прочитати, а щось — ні. А виходить так: «Ми вас запросили як балерину, але у нас начальство краков’як любить».

Про мовне питання
Нещодавно прочитав на фейсбуці пост Івана Семесюка про те, що скільки б ми себе не тішили, що може бути наша українська російськомовна культура, в реальності так не вийде. Такий продукт все одно буде поглинатися російською культурою і тавруватися як свій. Абсолютно з цим згоден.
Ніхто нікому не може забороняти чи дозволяти писати тією чи іншою мовою. Ніхто не може вирішувати, яка література має право на існування, а яка — ні. Але ми повинні розуміти — ніхто, крім нас, нашу мову не захистить. У росіян не виникає питання, робити чи не робити в своїй країні яку-небудь мову другою державною. Проте вони більше за інших переймаються тим, як це зробити в сусідніх державах. Тому нехай прибічники другої державної зайвий раз замисляться, що конкретно вони і їхні права нікому нах...й не потрібні; вони — лише додатковий інструмент Росії для продавлювання своїх інтересів, у культурній сфері зокрема.
Не знаю, що там буде з російськомовною літературою в Україні, але за наше з вами життя ми побачимо небувалий злет і розквіт як української літератури, так і української мови як такої. Мова буде інтенсивно змінюватися, насичуватися новим, розростатися, галузитися і приносити нечувані до того соковиті плоди.

Про активну громадянську позицію
Я мешкаю недалечко від Майдану, і коли всі друзі там — мені не важко теж бути там. Якщо я з чимось не згоден чи щось підтримую — для мене не така вже велика праця взяти участь у громадянській акції. Це нормально — бути громадянином, за щось переживати.
Я не знаю, чи має поет бути на барикадах зі своїм народом, але якщо в країні якийсь кнур при владі нахабніє — я на барикадах і я з народом.

Про патріотизм
Я народився хоча і в радянській, але — Україні. Батьки україномовні. Ще з кінця 1980‑х ходив до школи із тризубом на грудях. Бігав на рухівські мітинги. Завуч називала мене «бандерівцем» — пишався. Середовище, в якому я формувався, було дуже гармонійним.
Зараз ми живемо в непростий час, що виявив у багатьох людях найпрекрасніші якості — рішучість, готовність до самопожертви, героїзм. На тлі цих людей назвати себе патріотом — нечуване зухвальство, як на мене. Язик не повертається. До патріота мені ще рости і рости.

Про країну та війну
В березні 2013 року я їздив із виступом до Донецька. Гуляючи містом, звертався до перехожих виключно українською. Деякі українською ж відповідали. На той момент жодної українофобії ще не було.
А потім… Я згадую розмови з військовими влітку 2014 року. Вони казали, що звільняли місто за містом, доки воювали з озброєними мавпами. А потім увійшла російська регулярна армія. Їхній танк їде — не чути, а в наших військових — допотопні латані-перелатані «трактори», які постійно глохнуть. Українська армія, добровольці і волонтери зробили неможливе. Зараз ситуація, звичайно, краща, але я не військовий експерт, щоб давати прогнози.
Я завжди казав і продовжую повторювати, що найкращий спосіб об’єднати країну — зробити якісні дороги. Ну і запустити на ринок нарешті авіакомпанії нормальні, щоб за 10 євро і одну годину луганчанин міг злітати до Львова. В Луганську регіонали ліпили пам’ятники жертвам УПА. Яким нах...й жертвам, якого нах...й УПА — в Луганську!? Ненависть до «западенців» підігрівалася вже давно і цілеспрямовано. Простим людям важко пояснити, що на Західній Україні чи не біля кожного села стоять монументи і червоноармійцям, і повстанцям. І біля кожного — квіти. А мешканці Сходу туди не їздять. Слухають політичних виродків.
Пам’ятаю, як Азаров ляпнув «жить стало лучше, жить стало веселее» — мене довго ковбасило від таких алюзій. Тетчер у своїх промовах цитувала Монті Пайтон, а наш прем’єр — Сталіна. Просто чудово. Все, що треба знати про Україну. Але коли нещодавно Голова Верховної Ради під моїм постом на фейсбуці процитував Леся Подерв’янського, я зрозумів — країна потроху змінюється.

Про зону АТО і допомогу військовим
Я регулярно їжджу в зону АТО із виступами. Клавдія Шульженко і Штепсель із Тарапунькою зробили свого часу для перемоги не менше, ніж, скажімо, танк Т-34. Не знаю, наскільки мені вдається підняти бойовий дух, але настрій в бійців точно покращується.

Військові дуже жваво реагують. Це моя публіка. Ну, і це ж в першу чергу не концерти, а спілкування, що часто переходить в інтерактив. Під Новий рік виступали десь під Пісками, хлопець один каже: «А я до війни барабанщиком у групі грав». — «Ну тоді виходь на сцену, — кажу. — Буду під твій ритм вірші читати». Тут ще й Леся Рой із гітарою вискочила — і понеслося! Тобто це така імпровізація завжди.
Бачиш й інше. Під час останньої поїздки виступав у військовому шпиталі. А керівництво потім питає: «А ви що, нічого просити не будете?» — «Тобто?» — кажу. А вони: «Та тут артисти приїжджають, невідомо взагалі, хто такі, видно, що перший раз в житті приїхало, — і одразу ж питають, як би нам УБД оформити». Я був у шоці.
Піти добровольцем на війну зважитися важко — сцикотно. Але я підігнав свої справи і спосіб життя на той випадок, якщо прийде повістка. Майже щодня ходжу в спортзал і люто тренуюся. Силові показники покращив, а дихалка нікуди не годиться — треба позбутися деяких шкідливих звичок.

Про особисте
Я скоріше романтик, ніж цинік, але реальність вносить корективи. З часом узагалі стаєш мізантропом. Але життя мені подобається. Люблю спати, смачно їсти, пиво, дівчат. Тобто я такий собі мізантропствуючий гедоніст. Єдине, що не зношу в людях, — хитрожопість. Ну, і коли гроші в борг беруть і не віддають. Коли віддають — значно краще.
Якби не став поетом, був би сільським бібліотекарем. В якому-небудь глухому селі, де в бібліотеку ніхто не ходить. Щоб мене ніхто не відволікав від читання і роздумів.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (3 голосов)
(3)
Количество просмотров: 3304 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode