шо нового

Маленькі монстри в химерному світі
18:37/14.11.2016

Коли дорослі знімають кіно для дітей, у них виходять чарівні, вигадливі та яскраві казки, сповнені добра й повчальної моралі. Але коли вони знімають кіно про дітей, картина одразу стає трохи менш ідилічною. На поверхню вириваються всі страхи та сумніви, які відчуває доросла людина, споглядаючи дитячий світ, — світ нестримної фантазії та не менш нестримної жорстокості, ірраціональний з позиції дорослої психіки та наповнений при цьому неймовірно сильними емоціями, світ, що часом нагадує світ божевілля, в якому всі ми були, але більшість із нас припинили його розуміти.
Як на мене, доросле бачення цього незбагненного світу залежить від того, з ким все-таки більше ідентифікується той, хто дивиться: з батьками чи з дітьми. У тих, хто грає за батьківську команду, нерідко з-під замилування і діти-наше-все проступає недовіра до незбагненної дитячої психіки, страх утрати контролю та вина за весь той біль, якого батьки неминуче завдають своїм дітям, навіть не бажаючи того. Інколи все це поступається готовності прийняти дитячу «інопланетність» в усій її красі та безумстві. Ті ж, хто, попри паспортний вік, залишився на боці дитячої збірної, спроможні зануритися в дитячі переживання в усій їхній чудовій химерності; їм у карколомних ландшафтах планети дитинства все зрозуміло і все видно, вони все пам’ятають, наче було вчора.
Коротко кажучи, у дорослих є три способи реагувати на дітей і їхній схиблений світ: боятися, пам’ятати свій власний, примиритися з його незбагненністю. Фільми, якими я хотіла би проілюструвати це спостереження, так і поділено на три групи.

Боятися

 

Зрештою, горори й трилери усілякого штибу, в яких злодіями, маніяками й монстрами виявляються діти, можна зараховувати до цієї категорії. Хоча на перший погляд такі фільми лише експлуатують шоковий потенціал поєднання непоєднуваного — жахливих діянь та дитячої невинності, — під сподом не важко побачити реальний дорослий страх перед дитячою жорстокістю, яку до певного віку не стримує емпатія, а також страх перед дитячою помстою. Зрештою, яким би захищеним та облаштованим для дітей не був дорослий світ, він все одно залишається світом дорослої деспотії з її обмеженнями, покараннями, зловживаннями та приниженнями. Який тиран в глибині свого серця не боїться повстання та жорстокої помсти?
Серед фільмів цього типу є знані шедеври на кшталт «Омена» Річарда Доннера або «Екзорциста» Вільяма Фрідкіна, а є і прохідні трешові стрічки, як-от напрочуд невдала екранізація однойменного оповідання Стівена Кінга «Діти кукурудзи», створена режисером Фріцом Кіршем, цінна хіба що як об’єкт ностальгії за наївним кіно 80-х (щоправда, низька художня цінність не завадила цьому фільму стати початком невмирущої горор-франшизи).
Мені з усієї безлічі фільмів захотілося виділити два. Один із них — забутий і нещодавно наново відкритий для публіки (вийшов на DVD 2007 року) фільм іспанського режисера Нарсісо Ібаньєса Серрадора «Хто може вбити дитину?» (¿Quién puede matar a un niño?, 1976). Сюжет цього фільму дуже нагадує більш широко відому і вже згадану стрічку «Діти кукурудзи», хоча, треба сказати, однойменне оповідання Кінга було опубліковано лише в 1977 році. Пара британських туристів приїздить на малолюдний острів Альманзора, де сподівається провести тиху відпустку перед народженням третьої дитини, що має ось-ось з’явитися на світ. Одначе острів виявляється занадто малолюдним, щоб не сказати взагалі позбавленим людей, принаймні дорослих людей. Парі інколи зустрічаються діти, що поводяться доволі дивно, й невдовзі стає зрозумілим, що дорослі мешканці селища стали жертвою несподіваної дитячої агресії. Вочевидь, протистояти несподіваній кровожерності своїх чад люди не змогли, адже, як розпачливо запитує один із уцілілих (ненадовго) містян: «Хто може вбити дитину?» Така впевненість у неспроможності дорослої людини нашкодити дитині виглядає парадоксально, якщо зважити, що стрічка починається довгою (занадто довгою на сучасний смак) чергою документальних кадрів із коментарем, де детально показані жахливі приклади знущання над дітьми в межах різних воєнних конфліктів. До цього парадоксу автори вочевидь привертають нашу увагу зумисне; врешті-решт, вони вкладають у вуста головному герою конкретну думку: можливо, діти раптом стали такі убивчо агресивні, бо в результаті еволюції усвідомили нарешті, що дорослі — їхні вороги. Не можна сказати, що цей антивоєнний пафос розроблений у стрічці елегантно; втім, вона прекрасна неспішністю сімдесятих та особливим стилем нагнітання тривоги у порожньому середземноморському місті, при світлі білого дня, у вузьких вуличках поміж сяючих білих стін, які автоматично асоціюються зі щастям, спокоєм та морем.
Іншим фільмом, який буквально підкорив мене, став британський горор «Діти» (The Children, 2008). Позбавлений мрійливо-сонної неспішності сімдесятих, він тим не менше поводиться з нагнітанням тривоги дуже обережно, розгортає картину перед нашими очима неквапом, даючи вдивитися в деталі. Сюжет його в якомусь смислі достоту такий самий, лише обмежений масштабом родини: дві сім’ї (дружини в яких — сестри між собою) приїжджають у гірський будиночок, щоби провести там різдвяні свята в спокої родинної атмосфери. Чи то пак — в безпе­рервній біганині дітей та вихвалянні одне перед одним дорослих (стосунки між якими залишають бажати кращого, як нам швидко, але ненав’язливо дають зрозуміти). У перший же вечір дітям стає зле, і те, що спершу здавалося звичайними капризами, починає переростати в небезпечно агресивну поведінку та невдовзі закінчується трагедією (з якої все лише починається, певна річ). Що виявилося особливо цінним для мене, так це свого роду шляхетність постановки: в ній несподівано мало насильства відбувається просто на екрані, жодного разу не використано примітивне «бу!» і немає жодної сцени в темряві. Всі найстрашніші речі фільму відбуваються при світлі дня на пронизливо білому снігові, як і годиться в різдвяному кіно.
Цей фільм набагато краще ставить питання «Хто може вбити дитину?», перетворюючи його в «Хто може вбити власну дитину?». Ще однією сильною стороною стрічки є психологічна правдоподібність усіх реакцій, які ми можемо бачити на екрані: те, як дорослі реагують на несподівану утрату контролю і на таку екзотичну небезпеку, виглядає абсолютно реалістично. Якби не той факт, що причина раптової дитячої кровожерності залишається містично за кадром (хоч нам і доволі чітко намічено ідею вірусної інфекції), можна було би подумати, що стрічка без жодного позасвідомого мотиву просто досліджує ситуацію «а що, якби…». Одначе в дрібних деталях та нюансах діалогів можна побачити натяк на мотив дитячої помсти, на вихід з-під деспотичного контролю.

Пам’ятати

   

Кіно з цієї категорії теж не рідкісне, хоча й обіймає фільми дещо інших жанрів. Для ілюстрації я виділила три стрічки, які працюють із різними аспектами дитячого буття.
Найлегша та найсвітліша з них — «Королівство Місяця, що сходить» (Moonrise Kingdom, 2012). Мені здається, в якомусь смислі всі фільми Веса Андерсона відбуваються в світі дитячої фантазії — однаково химерному, притлумлено-барвистому, сновидному. Одначе оскільки в центрі цієї стрічки лежить перше кохання двох ранніх підлітків, похмурої книголюбки Сюзі та сироти Сема, обізнаність Андерсона зі світом дитячих переживань стає особливо помітною. Стрічка від початку й до кінця є ідеальною підлітковою фантазією, саме такою, яка могла би народитися в гарячій голові, затьмареній самісіньким початком пубертату — з зухвалою втечею з дому, першими поцілунками, лицарськими подвигами в бою, з надією, що знайдеться справжній тато, той, який за тобою у вогонь і у воду, а не той, який зраджує і покидає у відповідальну мить. Сюжетна структура фільму достеменно нагадує не то чарівну казку, не то ось таке мріяння наяву, в якому всі ми в певному віці були сонцесяйними героями, життя яких несподівано робить крутий і чудесний поворот. І лише інколи, в сюжетних лініях старших персонажів, крізь візуальну вишуканість, делікатесну гротескність акторських робіт (а фільм має абсолютно зірковий склад) і зворушливий гумор проступає доросле обличчя режисера, який знає, що там, за чудесними поворотами і омріяними обріями, часто чекає порожнеча, самота й утрати, яких вже не буде часу повернути.
Другий фільм, не менш чудовий і візуально, і сценарно, — «Там, де живуть чудовиська» (Where the Wild Things Are, 2009) режисера Спайка Джонза. Це екранізація широковідомої книги Моріса Сендака з однойменною назвою, і по суті це — полотно про дитячий гнів. Уявіть собі хлопчика, який дуже розізлився на свою матір, вибіг з дому, годинку посидів де-небудь у кущах на пустирі, вихолонув та повернувся додому — і ви уявите собі весь подієвий ряд цього фільму. За винятком того, що фантазія маленького героя, Макса, проробила за цю годину неймовірну роботу: доправила його до далекого берега, населеного великими, страшними і сумними монстрами, які часто сваряться між собою і не дуже знають, як бути щасливими, зробила Макса їхнім королем і зіткнула з тим, як важко ви­тримати чийсь розпач і агресію, якщо це тобі, а не тебе треба заспокоювати і втихомирювати. Перебування в цьому фільмі — це ніби перебування всередині безмежного і безсилого дитячого гніву в ту дивовижну мить, коли в душі дитини виникає розуміння: наш гнів і наша агресія можуть робити іншим боляче. І від цього розуміння стає ще більш жахливо і безпорадно, але химерним чином посеред гніву виникає місце для любові. Це складний фільм, бо він змушує нас торкнутися одного з найтяжчих переживань, яке у кожного з нас є в анамнезі. Але він прекрасний своєю глибиною, метафоричною красою і психологічною точністю при цьому.
Третій фільм також належить іменитому творцеві — це «Земля припливів» (Tideland, 2005) Террі Гілліама. Як на мене, це розгорнутий засобами кіно внутрішній світ дитячої травми. Так, події фільму відбуваються в гротескно-реалістичному антуражі, і з певною натяжкою ми можемо уявити собі, що «так все і було», одначе на певному рівні нас не полишає враження, що ми постійно знаходимося в світі фантазії Джелізи-Роуз, маленької героїні стрічки. Дже­ліза-Роуз перебуває у, м’яко кажучи, непростих обставинах: після раптової смерті байдужої та самозакоханої матері, батько Джелізи-Роуз, наркозалежний і ненадійний, привозить доньку на закинуту ферму в Техасі, де він ріс і де раніше жила його мати — і там успішно помирає від передозу. Дівчинка залишається сама на себе, та ще на не зовсім здорову психічно сусідку та її розумово відсталого брата, з якими вона познайомиться дещо пізніше.
З одного боку, ми бачимо на екрані жахливі речі. Маленьку дівчинку, що живе в одному домі з трупом свого батька, в смерть якого, попри сморід розкладу, вона відмовляється повірити, адже звикла бачити наркозалежного тата несвідомим протягом довгих періодів часу. Дорослого, але розумово відсталого чоловіка, який втягається з маленькою дівчинкою в виразно сексуалізовану дружбу. Психічно хвору жінку, яка робить опудала з тварин, намагаючись дати їм друге життя, і цієї участі не уникнуло в тому числі тіло її померлої матері. Але, з іншого боку, ми бачимо дивовижний світ, в якому відбувається справжня дружба, справжня любов і справжні чудеса.
Надзвичайність цього фільму для мне полягає саме в тому, як точно він описує буденність травми для травмованої дитини. Саме це робить його таким важким — те, яким буденним і не вартим пояснення все здається Джелізі-Роуз, як легко інкорпорується в її внутрішній світ. Мені здається, тому ми залишаємо перегляд з дуже двозначним відчуттям: нашу дорослу частину нудить від побаченого, наша дитяча частина заворожена і переконана, що стала свідком дива.

Примиритися

 

В цьому ключі фільми, здається, зустрічаються найрідше. Наразі мені згадалося два.
Один із них — міні-серіал «Кінець дитинства» (Childhood’s End, 2015), поставлений режисером Метью Гремом за однойменним романом фантаста Артура Кларка. Навряд чи його можна назвати блискучою постановкою (це просто надійно зроблене прохідне кіно), одначе в ньому дуже виразно розкривається тема дорослих і дітей. В цілому серіал точно тримається сюжетної лінії екранізованого роману: на Землю несподівано прибуває позаземна раса, яка здійснює безкровне захоплення планети, але з дивовижно гуманною метою — припинити нерівність, бідність, екологічне забруднення та хвороби. Минає довгий час, настає «золота ера людини», але декому з землян вся ця благодійність здається надто підозрілою. І справді, за якийсь час з’ясовується, що останнє покоління дітей — вже не зовсім люди. І вони більше не належать своїм батькам.
Ця історія — з одного боку, метафорична історія дорослішання, а з іншого — пошук відповіді на питання, що означає бути людиною (втім, у романі цьому присвячено більше уваги, в серіалі ця тема намічена лише пунктиром). Дорослі люди Землі відчайдушно борються проти змін, що відбуваються з їхніми дітьми — але це так само безглуздо, як боротися з дорослішанням реальних дітей у реальному, а не художньому світі. Вони все одно підуть і, можливо, стануть незрозумілими і чужими, зов­сім не схожими на нас. З цим можна змиритися, а можна горювати. Результату це не змінить.
Зовсім свіжий «Спец­випуск опівночі» (Mid­night Special, 2016) режисера Джефа Ніколза якраз про прийняття. Про батьківське зачудування тим, наскільки діти є самі собою, а не відбитком нас, наскільки вони перевершують нас у всьому. В якомусь смислі, це фільм не так про дитину, як про ідеальних батьків. Зрештою, Джеф Ніколз в інтерв’ю прямо заявляв, що цей фільм — про його трирічного сина і про нього самого як батька, про те, як бути батьком. Думаю, в головному герої він змалював ідеального себе.
Рой — батько восьмирічного Алтона, не­звичайного хлопчика з дивовижними можливостями. Настільки дивовижними, що релігійна секта тримає його за живого бога, а уряд намагається розшукати, бо у візіях і передбаченнях Алтона якимось чином опиняється секретна інформація. Роя все це не цікавить, його задача — безпечно доправити Алтона до певного місця в певний час, бо, за словами сина, йому абсолютно необхідно там бути. Мета, з якою йому туди треба, розіб’є серце і Рою, і його дружині Сарі, але це не зупинить їх обох.
Джеф Ніколз не приховував, що естетичним зразком для нього були «E. T.» та «Близькі контакти третього роду» Стівена Спілберга. Дехто з критиків (наприклад, Бенджамін Лі в The Guardian) зневажливо відмовили автору в праві на таку паралель, але мені здається, що наслідування насправді вдалося, і наслідування в хорошому сенсі. Фільм пронизаний тією ж реальністю, буденністю фантастичного, якою пронизані фільми Спілберга, особливо «Близькі контакти». Цьому допомагає те, що майже нічого в стрічці не отримує пояснення, а у вир подій ми потрапляємо посеред історії, коли гонитва за диво-хлопчиком уже в розпалі.
Те, що ця стрічка цілковито випливає з емоційного досвіду сценариста / режисера, робить велику справу. Символічна цінність зшиває її наскрізь, робить із непрозорого, вирваного з контексту наратива цілісне висловлювання, оду батьківській любові, яка говорить: хто би ти не був, куди би ти не йшов, я проведу тебе за руку до останнього порогу, до того місця, куди ти дозволиш мені за тобою піти, а потім відпущу, як би не боліло моє серце. Цей фільм — надзвичайної сили ода безумовній любові. І навряд чи є більш досконалий спосіб дивитися на дитину, ніж безумовна любов.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 2264 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode