шо нового

«Почитай меня с изнанки...»
11:05/16.08.2016

«Лия пишет о российском беспределе в отношении Украины, об иезуитских «гуманитарных конвоях» («Камаз в России больше чем Камаз»), о подонке, возомнившем себя «спасителем Рассеи» («Злобный маленький царек / Начинает Рагнарек. / Ему Вильна Украина / Стала горла поперек»

текст: Наталка Бельченко

 

 

«Почитай меня с изнанки...»



Лия Чернякова
Голые слова
Чикаго: Bagriy & Company, 2016

Читая Лию Чернякову, поймала себя на беспокойстве, не «вчитываю» ли я несвойственные ее текстам смыслы. Например, первое стихотворение книги начинается строками: «это только голые слова / oткинув музыку как последний стыд / толпятся на пороге / душевой камеры / в одном вдохе от вечности…» Это только мне кажется, что «душевая камера» — та самая душевая в Аушвице, в которой зачем-то мыли обреченных перед газовой? Но можно, как в одном из самых сильных фрагментов Спилбергового «Списка Шиндлера», снова посадить всех своих в вагоны и увезти из ужасного места. Можно вывести значение «душевой» от слова «душа», и апофатическое перечисление в последующих строках даст совсем другой улов. Однако сознание уже объединило эти смыслы, как голограмма стиха — эти обнажения. Такой голографический принцип, мне кажется, свойствен стихам Лии — зачастую уплотненное построение строки в критической массе образов запускает потайные смыслы (не поддалась ли я в определении «голо-графичности» игровой созвучности с «голыми»?). Ведь недаром в Манифесте творческого ордена «Корни неба», к которому принадлежит и Лия Чернякова, провозглашается «создание нелинейных, многоверсионных гипертекстов». А читатель — соавтором текста.
Слово «пепел», встречающееся в стихах далее, подтверждает нешуточное воздействие памяти поколений: «И вот уже не важно кого любить и кого спасать, / Не знать, не звать, не будить, не быть, / но когда до росы полчаса, / Ты целуешь их горький пепел в закрытые голоса». Среди ассоциаций у Лии — и «пепел Клааса», конечно. Она находит силы отождествить себя с теми безымянными, кто погиб не только в Холокост, но и в Голодомор: «Мы, кого сварили в супе / И зарыли ржавой сапкой, / Тихим сердцем, тайным стуком / Просим: отвори нам сад твой». Лия также дает четкие координаты своего поколения: «Нас не гнали по этапу — / Мы мотали автостопом». Тем не менее переписка (стихотворение «Письма», где упомянуты Тевье Тевель и Януш Корчак) через столетия заверяет в преемственности и достоинстве: «Нас растили из пепла, готовили к меткой судьбе… / Если память ослепла в борьбе, / Как поверить тебе? / (…) Распрями наши строки дотла — / Мы уже не зола».
Человек с обостренной совестью не может не откликнуться на современные события. Тем более что «эпоха, чья душа — неразбериха, / Чья злая память темнотой больна, / Идет как ток по каждому из нас». Лия пишет о российском беспределе в отношении Украины, об иезуитских «гуманитарных конвоях» («Камаз в России больше чем Камаз»), о подонке, возомнившем себя «спасителем Рассеи» («Злобный маленький царек / Начинает Рагнарек. / Ему Вильна Украина / Стала горла поперек», из текста «Международное (на мотив Анчарова)»). Ей не безразличен раскол в бардовской среде («где бард пошел на брата») на тех, кто поддерживает Украину, и тех, кто, подобно Александру Мирзаяну, каински подло выступил против нее, оплакивая в то же время крокодильими слезами: «Это — объясняют — ненарочно, / Но зато навечно и привычно… / Кварцевой змеей из глаз песочных, / Крокодильской дружбой закавычной». Лии внятна глубинная сущность Майдана: «Но сперва, господин мой, выпей Майдан до дна./Вот эзопов язык — он вырван тому давно,/Потому-то не пропасть тебе из окна видна,/А живое море свободных любой ценой». Совершенно естественно, что свободные люди не по нутру «злобному маленькому царьку» из страны бывших братьев: «Всех бандеров БТРом / Он вернет в СССР». И сколько бы ни вопили «колорады», будто российских войск в Украине нет, «Одноклеточные терпешки/Вышли в поле повоевать». Таким образом, тот, кто доверится взгляду Лии Черняковой, сможет прочувствовать действительное положение вещей.
В сборнике сильна также лирическая тема. Любовь — трагична и может быть описана военной лексикой: «И когда разорвется граната в груди/На стеклянном и скользком ветру./«Все как надо» — спокойно отвечу, — «иди./Я осколки потом соберу». Но это и нежное заклинание: «Поперхнись ее голосом, косточкой новизны,/Этим хрупким хрусталиком, тающим на щеке». Интересно, что первым пунктом уже упомянутого Манифеста удостоверяется: «Поэзия — заклинание, заговор, метод эмоционального, резонансного и символьного воздействия на сознание и материю. Мы сознаем ее суть, исследуем воздействие, оказываемое текстами и другим творчеством, и сознаем ответственность за это воздействие». То есть, подобно демиургу, поэт может творчески воссоздать в ритуале желанное развитие событий, не допустить разрушительного конца: «Верь, что еще не финал,/А пробел, родовые схватки./Новые клетки/Ложатся легко в наши разовые кроватки,/Роза молочных ветров/Распускается на губах». Тем более что многие стихи сборника имеют музыкальную подоплеку и наверняка исполняются автором как песни. А восьмой пункт утверждает, что «воздействие песни сильнее, чем воздействие отдельно текста, отдельно музыки».
Слова же о Вавилоне, о Храме, ставшие практически мемами литературы, в стихах Лии, на мой взгляд, отсылают в значительной степени к настоящей древней истории. Точнее, за ними стоит осознание силы своего народа и энергия этой силы. Таким образом, на наших глазах в этой книге происходит как обнажение слов до первородных и «ноевых» значений, так и — в необходимую минуту — прикрывание наготы, нахождение той художественной одежды, благодаря которой эти слова, в своем сочетании, донесут важные для читателя смыслы.

 

З минулого й прийдешнього

Ірина Цілик
Глибина різкості
Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian
Czernowitz, 2016

В авторській передмові (чи то спробі автобіографії) Іра Цілик говорить, що ця книжка, зокрема, «про неспроможність жити тут-і-тепер і ще більшу неспроможність тут-і-тепер не жити». Дійсно, збірка начебто складається із найрізноманітніших захистків, пристановищ — ними стають люди і події, розкидані в часі, але від того не менш теплі. Досвід такого сприйняття, раніше чи пізніше втілений поетом, означає справжню зрілість: поет вже не вдається до суцільної втечі в образи — ним виписується доля роду, тут не до жартів. З таких авторів мені до вподоби Мирослав Лаюк, Євгенія Люба. «Подвійний профіль проступить, і я згадаю / все, що давно знесено / десь у мені». Спасенна інакшість чи, навпаки, схожість з предками зобов’язує до невипадкових речей. Та в Іри є прихистки в теперішньому часі: син і чоловік, завдяки яким вона осягає в подробицях найдивовижніше: «Десь там, / між чолом і маківкою, / під пухкою мишачою шерсткою, / ледь вловно, але водночас і гостро / пахне кульбабками, / гречаною кашею / (тією, що з молоком, кольору бузкового надвечір’я) / й тонкою присутністю людини». Цей запах сина — свята повсякденність.
На сторінках книжки — репліки внутрішнього діалогу із сучасниками, як от з Любою Якимчук: «А Люба, знайома письменниця, каже, / її горище лишилось десь там під Луганськом, / на окупованій бойовиками території». Іра знає, що рідне не тільки дає сили — воно робить нас вразливими. Про дідів дім вона пише: «Це місце сили / і місце моєї слабкості».
Чоловік на війні — цей вимір дружині-поету випадає осягати кожен день. Без мурашок неможливо слухати і читати ці рядки: «Нам із тобою потрібно тепер народити / тисячі хлопчиків… тисячі, тисячі вже». Ніби хтось жорстокий ставить на творчій жінці експеримент: яким чином вона художньо розбереться з цією навалою болю? Час чекання змінюється на час впізнавання: «мати кілька чоловіків: / тепер до мене щораз вертається інший, / це ти, здається?»
Ще один, третій, полюс напруги в цій книзі — почуття близькості і людської віддаленості, яку неможливо пояснити, найінтимніше, що також пов’язане з болем: «А ще — болю більше, так, щоб набрякали зриви, / так, щоб від глухої неситі гарчати потай». Цей розділ називається «Асфіксія». А останній — «Дорога», начебто можна продихатися, пробігти вивіркою від коренів Світового дерева до його верхівки, де щось — завдячуючи трохи і тобі — «Розпочинає нове життєве коло». Все примирюється врешті, і якось не страшно, що «пливуть на нерест супроти течії / люди у ті місця, де були народжені» (з вірша на початку книги), хоча нерест у такий спосіб зазвичай завершується відомо чим.

 

«слова, які знаходимо...»

Василь Лозинський
Інша країна
К.: Лоція, 2016

В серії «Лоція» вийшли вже книжки російською Дмитра Авер’янова, Євгена Півня, Дмитра Білько, двомовна — Антона Полуніна і українською — Василя Лозинського. Головний редактор серії Дмитро Казаков зазначає, що «кожна з п’яти книг має подвійне автор­ство — поета й художника (…). Таким чином, книжки розширюють карту орієнтирів не тільки літературних, але й образотворчих». Видання звертають на себе увагу також дизайном і версткою, власне, це арт-буки. Нещодавно група молодих авторів, об’єднаних «Лоцією», провела kyiv poetry week — фестиваль актуальних поетичних практик, запросивши на нього зокрема таких корифеїв сучасного арт-процесу, як Лінор Горалик, Дмитро Кузьмін, Дмитро Строцев, латвійська текстова група «Орбіта».
Книгу Василя Лозинського, германіста за освітою, дослідника творчості Франца Кафки та перекладача, складають неримовані вірші. В ній чимало роздумів власне про віршування, про рецепцію поезії — ніби разом з автором знаходиш шляхи породження і висловлення думки. Також про сподівання на те, що «напевне хтось прочитає за межами ґетто». Чи про такий собі «фейсконтроль» тексту і його стосунок до справжньої вартісності написаного: «метафора в часі. метафора, / яка, сподіваюся, не зітреться / з лиця вірша». До того ж «Вірші не пишуться про це місце, а лише про те, / що за кадром». Але й сучасні наші події, від яких не втечеш, є в книзі: «У новорічну ніч на Майдані, / під стелою, ми роздавали / олів’є, і не був це фестиваль / кулінарний, але кожен приніс / своє, не на продаж, а з обов’язку». Такі подробиці придомашнюють цю всуціль європейську поезію.
Цікава особливість серії — список використаної автором літератури в кінці книжки. У Василя Лозинського це Ingmar Bergman. Сором / Skammen (1968), Isabella Rosselini, Frederico Fellini. In the Name of the Father, the Daughter and the Holy Spirits: Remembering Roberto Rossellini (2006), Чеслав Мілош. Родинна Європа / Rodzinna Europa (1959), Ернест Гемінґвей. Cтарий і море / Old man and the see (1952), Joseph Brodsky. Рождественские стихи / Nativity Poems (2001), Пауль Целян. Фуга смерті / Todesfuge (1952). І це — дуже серйозно.

 

Абрикосове коріння

Любов Якимчук
Абрикоси Донбасу
Л.: ВСЛ, 2015

Дивовижно — але у мене є й свої «абрикоси Донбасу». В кінці травня 1986‑го школярів вивозили з чорнобильського Києва, ешелонами, з залізничної станції «Київ-Петрівка»; було дуже спекотно, і в останньому вагоні відкрили двері на колії — з моєї боковушки це виглядало гіпнотизуюче. Так от майже ціле літо ми провели в піонертаборі десь недалеко від Слов’янська, нас виводили в степ з териконами; а ще там була алея старих абрикосових дерев, з яких нарешті почали падати абрикоси — на радість дітям.
У Любові Якимчук, звісно, зовсім інший досвід спілкування з тамтешніми абрикосами: «Абрикосові дерева розпростерли руки до неба / Абрикоси одягнули жовтогарячі каски / І тепер, коли їси абрикоси / Всередині — вуглина / Кінець казки». У каски в книзі чимале смислове навантаження: «атланти — це шахтарі / що тримають землю на своїх касках / які часом лускають / як волоські горіхи».
Ця книга — прихисток людей і місць. Серед людей — Семенко, Голобородько, Герасим’юк, Задура, ті, від кого йде підтримка, і ті, на кого вона спрямована, навіть через десятиліття, бо Люба Якимчук започаткувала проект «Метро до Кибинець», плануючи відродити в культурному сенсі батьківщину Михайля Семенка. А у вірші «Розкладання» — найпоказовіша психологічна картина втрат останнього часу, засоби мови тут — ніби на шляху до каліграм (як не згадати, що Аполінер, який вигадав це слово і видав збірку «Каліграми. Вірші миру і війни», так і не отямився від Першої світової). Та й починається вірш алюзією на ремарківське: «на східному фронті без змін…». Вічне протиріччя між фронтом і тилом — у цьому вірші: «і до нецька мені не дістатися / щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів /  / а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка / ви пишете вірші ідеально гладенькі / високу поезію золоту / про війну не буває поезії / про війну є лише розкладання / лише літери / і всі вони — ррр». «де моє бальцево?» — питає в розпачі авторка і відчуває від усіх страшних змін і непід’ємного досвіду — старість: «я більше не Люба / лише ба». Анета Камінська написала, що вірші Люби Якимчук «не тільки можуть за себе постояти, вони просто атакують, хапають за горло…» І це справедливо і щодо клубка, який підступає до горла в читача.

 

Щільниковий зв’язок

Ігор Астапенко
Щільник
К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2015

З цією книжкою Ігор Астапенко став лауреатом премії «Золотий кларнет». Її було вручено за найкращий книжковий поетичний дебют, цього року, наприкінці березня, — вперше. За рішенням журі, з сімнадцяти поетичних книжок 2015-го у в короткий список, крім переможця, увійшли ще збірки «Семантика наших прикрас» Вікторії Дикобраз («Крок»), «Той, що зумів воскреснути» Олени Задорожньої («Видавництво Сергія Пантюка»), «Змієлов» Євгенії Люби («Смолоскип») і «Реґіна Ольсен» Зази Пауалішвілі («Смолоскип»). Голова журі — поет Вано Крюґер, серед членів журі поети Василь Голобородько, Петро Мідянка, Олег Коцарев, Леся Мудрак, Алла Миколаєнко, голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко, критики Ростислав Семків та Інна Корнелюк, прозаїк Олег Поляков та інші.
Перемоги в Ігоря Астапенка йшли щільно: за два дні до того, як став «кларнетистом», він отримав диплом «Гранослова» за перше місце у номінації «Поезія». Невдовзі до нього потрапила також Міжнародна літературна україно-німецька премія Олеся Гончара. «Граюся зі словом, будовою тексту, але сенс не втрачається», — каже сам Ігор. Поетам, що вийшли з філології, справді переважно властива словесна гра, чималий шар алюзій, якими вони завдячують прочитаним книжкам. Про це пише в передмові наш університетський викладач Анатолій Ткаченко. Колеги-філологи вже видають наукові дослідження у збірнику «Літературознавчі студії» КНУ ім. Т. Шевченка — «Мотивы творчества Франциска Ассизского в стихотворениях Игоря Астапенко». Акурат до «Книжкового Арсеналу» Ігор видав другу книжку, під назвою «лихотомія», і зізнавався у фейсбуці, очікуючи її, «що етап творчості під назвою «щільник» буде повністю завершено». Навдивовижу швидко змінюються етапи, цікаво, в якому напрямку. На першому — авторові «Щільника» притаманний зокрема експресіонізм: «небо літаками пише анатему/білою пастою на сірому тлі/як епілептик випльовує у припадку/з живого лона душу свою розпанахану», — просякнутий повсюдним ліризмом щільних образів.

 

«Струмиться вічність, як вода...»

Антологія українсь­кої поезії ХХ ст.
К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016

Іван Малкович подарував мені на «Книжковому арсеналі» упорядковану ним антологію української поезії ХХ століття. Над нею він працював більше ніж півроку. Перші читачі цього видання вже склали про нього враження, висловлювалися зокрема думки про його кастовість. Але передмова упорядника все ставить на свої місця: це суто авторська антологія, яка відбиває смак глибокого лірика. Не можна очікувати від неї вичерпності — це ті твори, які вразили саме Івана Малковича, але вивчати поезію за Малковичем — особливе задоволення; «я вибрав ті вірші, які до мене промовляють», — пише він.
Книга складається з двох частин, в ній поети, що народилися до 1950 року. Автори першої представлені чималою кількістю віршів, як от Тичина — 71‑м. В першій — здебільшого класики від Володимира Свідзинського до Олега Лишеги. В другій частині антології автори представлені одним чи кількома віршами, тут, поряд із загальновідомими, є імена Оксани Лятуринської, Євгена Бунди, Володимира Булаєнка, Патриції Килини, Василя Діденка, Степана Гостиняка, Раїси Лишої, Світлани Жолоб, Галини Кирпи, а завершується книга віршами Анатолія Кичинського. Збірник має 1280 сторінок, в ньому майже 100 авторів. Відсутність колонтитулів з іменами кидає поезоманам, — які стрибають у книгу, наче в ріку в спекотний день, у будь-якому місці, — виклик: чи впізнають вони автора за особливостями поетики.
Упорядник зазначає, що переважну більшість віршів цієї антології писали молоді поети: у віці до 30–35 років. Багато хто просто не встиг творчо реалізуватися, бо поповнив списки Розстріляного Відродження. Іван Малкович пише про цю трагедію наступне: «І сталося це майже винятково завдяки людиноненависницьким режимам «братів»-московитів, адже навіть і за найгіршої, але української влади таке просто неможливо уявити. І як сумно, що задурений московською пропагандою світ іноді відмовляється вірити в ці жахіття».
Анонсуючи вихід антології на «Гро­мадському радіо», Іван Малкович сказав, що книгу (з огляду на її компактність) можна буде носити в жіночій сумочці. Це справді чудове видання як для читача-домосиди, так і для мандрівника.

читать далее

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 4045 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode