шо нового

Добре забуте
10:54/16.08.2016

Цього разу книжки, що потрапили до фокусу моєї уваги — всуціль від жінок-авторок або упорядниць. Це дуже рідкісно, хоча Мілорад Павич і називав колись ХХІ століття «століттям жінок». Пам’ятаю, що на літературних фестивалях ще треба потрудитися, аби знайти подію з паритетом М і Ж учасників. Водночас у цій добірці книжок, що впали в око, немає нічого «про жінок» чи про «жіночі теми», а чи про «жіночі проблеми». Дивно, в принципі, робити такого роду ремарку, але от я згадую коменти з соцмереж і таки роблю це зауваження. Тож уточнюю, що в фокусі. Дві дитячі книжки про вічні цінності та про значимість малого у великому. Один яскравий дебют із елементами хоррору. І одна скриня скарбів — збірка добре забутих крутезних українських текстів 1920-х років.

 
текст: Ірина Славінська

 

Чи є життя після пенсії?

Софія Андрухович
і Мар’яна Прохасько
Сузір’я курки
Л.: Видавництво Старого Лева

«Сузір’я курки» — це щедро ілюстрована історія бабусі Марії, її курки Марічки, дівчинки Орисі та її рисі Рисі. В ній докупи зійшлися для давно обіцяної кооперації ілюстраторка Мар’яна Прохасько, котру знають як співавторку трилогії про кротиків, писаної разом із Тарасом Прохаськом, та письменниця Софія Андрухович, котра нещодавно всіх (не) здивувала блискучим романом «Фелікс Австрія». Пам’ятаю, якось в інтерв’ю пару років тому Софія Андрухович усе анонсувала таку спільну роботу та обіцяла, що працюватиме над спрощенням свого письма, в той самий час як Мар’яна Прохасько мала працювати над ус­кладненням свого рисунку, над подоланням наїву. Здається, все вийшло якнайкраще.
«Сузір’я курки» щедро ілюстроване, але це не книжка для наймолодших. Думаю, молодшим підліткам, які саме вчаться в середній школі, має смакувати: письмо Софії Андрухович метафоричне та потребує навичок читання трохи складніших текстів. Здається, як і тексти-картинки «Аграфки», цю книжку можна читати разом і дітям, і дорослим, зупиняючись для обговорення за потреби.
За сюжетом бабця Марія живе в Карпатських горах. Вона сама, стіни її будинку наповнюють фотокартки — як і пам’ять її повниться спогадами. Марія подумки ніби з однієї гори дивиться на іншу гору — і бачить там маленьку дівчинку Марію, котра непомітно сама для себе отак перейшла з вершини початку життя до вершини його завершення. Марію все життя супроводжують домашні улюблениці — курочки. Такий цікавий образ alter ego, а чи навіть душі з крильцями читачі можуть пам’ятати з іншої книжки про життя старої людини — повістини «Мій дідусь був черешнею» Нанетті Анджела.
Якось Марія вирішила допомогти сусідові та пішла через страшний Чорний Ліс нарвати цілющої трави. У лісі тіней та страхів Марія разом із курочкою Марічкою провалюється в глибоку яму. З дна такої метафоричної зневіри Марію витягає Орися та її Рися. Знайомство, спілкування, тепло стосунків та обмін поміж поколіннями — те, що рятує Марію та допомагає їй повернутися додому, на свою вершину, до своїх спогадів.
«Щодня відбувається щось старе і щось нове. Хтось носить хустку, а хтось — шапку. І якщо захотіти, ними можна завжди обмінятись», — ось центральна ідея тексту. Тобто — коловорот життя, циклічність і нелінійність.

 

Голос вулиці


Ірина Цілик
Місторія однієї дружби
Л.: Видавництво Старого Лева

Ірина Цілик відома як поетка та авторка малої прози, а також як режисерка. Її вирізняє дуже уважне око, спостережливість і увага до деталей. Її «Родимки» та «Червоні на чорному сліди» демонструють ці риси, а також уміння знаходити яскраві прояви в «маленьких» людях.
«Місторія однієї дружби» — книжка не для дорослих, а для дітей. В центрі подій дівчинка-школярка Таня Хорошун, котра так захопилася метеликами, що прогуляла заради них школу — в Природничому музеї. За це її залишають на довгий літній місяць у місті. І тут починаються пригоди — до Тані починає промовляти Київ. Місто стає другом. Вдвох вони гуляють, розважаються, сваряться та миряться.
Київ як співгерой дозволяє активізувати сюжет активізму та боротьби за міський простір. Думаю, чимало дітей впізнає атмосферу мітингів, на які ходять разом із батьками, а також домашні кухонні розмови про те, як раніше виглядало місто і що воно втратило. «Місторія» звучить дуже сучасно для міських дітей-читачів. Родина Хорошуків загалом вирізняється з числа інших родин, що існують на сторінках сучасної української дитячої літератури. Всі герої мають конкретні професії — викладачка, ветеринар, редакторка журналу, студентка, фотограф. Таня, спілкуючись із містом, отримує нагоду краще роздивитись і своїх рідних. І навіть розгадує одну з таємниць мовчазного дідуся, котрий уміє зупиняти миті.
Оповідь у «Місторії» не переобтяжена описами, текст дуже подієвий, повний кумедних пригод і дотепних жартів. Що робити, якщо в новій сукні сісти на свіжопофарбовану лавку? Чи може місто та genius loci допомогти зробити побачення ідеальним? Як піти кататися на атракціонах та поласувати найкращими тістечками безкоштовно? Здається, маленьким читачам припаде до смаку.

 

Це елементарно!

Упорядниця Ярина Цимбал
Постріл на сходах
К.: Темпора

Виявляється, в українській літературі були і свої Шерлоки Холмси, і свої отці Брауни. Протягом 1920-х років, коли влада в Україні мінялася часто, столиця мандрувала з міста до міста, а соцзамовлення та цензура ще не вимагали історій про звитяжних радянських міліціонерів, в українській масовій літературі творилися дива. Уявіть собі лишень сцену: молода українська дослідниця-агроном їде Молдовою і, оскільки не говорить румунською, винайняла собі водія-перекладача, з яким чудово порозумілася французькою. І такої екзотики чимало розкидано кожним текстом.
Упорядниця збірки Ярина Цимбал не лише віднайшла та зібрала докупи українські детективи початку ХХ століття, що множилися до самих чисток і репресій 1930-х. Виявляється, що протягом 20-х років редакції літературних журналів і окремі автори свідомо працювали над заповненням порожніх ніш у літературному полі — написанням детективів, любовних романів, фантастики. Про всі супутні контексти докладно розказує Ярина Цимбал у своїй вступній статті, де коротко представлено всіх авторів антології та важливі деталі для розуміння загального тла доби.
Вражає наочність того, як формуються нові для української літератури жанри. З цікавинок варто зауважити мішанину жанрів. Наприклад, «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича має ознаки і трилера, і фантастичного оповідання, і детективу. Переплітання жанрів в даному випадку дозволяє з різних боків висвітлити історію про загадкового доктора Гальванеску, якого боїться вся округа, та розумну й сильну українську радянську дослідницю Сахно — справжню супержінку, котра і наукою займається, і стріляє влучно, і віртуозно тікає від переслідування, Доктора Зло його ж зброєю долає. Хоча це вже спойлери.
Представлені детективні тексти вражають також психологізмом. Тут важко когось порівняти з Гео Шкурупієм і його експресіоністичною оповіддю «Провокатор». Цілком у дусі Агати Крісті, четверо осіб під одним дахом у компанії вбитого — і всі ізольовані через бурю, обірвані телеграфні дроти та майже потоп від дощу. Вбивця — один із них, і головний герой шляхом дедукції намагається розібратися, хто винен. Від шалу енергії буквально літають шафи.
Блискучий психологізм також можна відкрити в оповіданні Дмитра Бузька «Льоля», що має навіть елементи любовної історії. Четверо в одному купе, анонімність, яка стимулює відвертість, цілком шекспірівська сюжетна лінія з підміною персонажів… а також дискусія про справедливість класового суспільства.
Кожне з оповідань переказувати не буду, лише зверну увагу на цікавезного лікаря Піддубного, створеного автором Юрієм Шовкоплясом за лекалами десь між Шерлоком Холмсом і Еркюлем Пуаро.
Отримати доступ до живого коріння українського детективу — велика цінність для всіх читачів, які шанують цей жанр. Тексти українських авторів детективів 1920-х років дозволяють побачити витоки та джерела натхнення — і свої, і зарубіжні. Не Кокотюхою єдиним.

 

Ментівська антиутопія

Марися Нікітюк
Безодня
К.: Видавництво Анетти Антоненко

Марися Нікітюк, відома як сценаристка доволі безумних (у хорошому сенсі слова) фільмів, дебютувала як письменниця. Мала проза збірки «Безодня» з-під пера авторки кіносцени з альманаху «Україна Good Bye», де пенсіонерку засипає соняшниковим насінням, і в тій горі вона тоне, не обманула очікувань.
Марися Нікітюк як письменниця працює з доволі темними сторонами людської душі — тобто її підсвідомим. Плюс здорова доза абсурдистського гумору та саркастичних ремарок голосу оповідача. Вже найперше оповідання «Маша і шафа» розкриває ці стилістичні особливості на повну силу. Короткий етюд про дівчинку, якій ввижаються жахи в гардеробній шафі і яка виростає в дорослу жінку, що любить у гостях посидіти в чужих шафах та пороздивлятися брудні таємниці в закапелках сховків господарів.
Саме такі закапелки дебютантка Ма­ри­ся Нікітюк розглядає в своїх оповіданнях. Титульний текст «Безодня» демонструє сюжетні кульбіти, елементарно перетворюючись із несмішної комедії про двох ментів то в трилер, то в мелодраму, то на зомбі-кіно.
Найбільше в кожному з наявних у збірці текстів вражають дві речі. Перша: нічим не обмежена фантазія, що дозволяє вести сюжет у будь-якому напрямку, нещадно знищуючи одних персонажів і додаючи нових. Друга: розкутість описів усього «темного».
Дебют вдалий. Хочу ще.

читать далее

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 6391 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode