шо нового

Світло в кінці тунелю: яким потойбічне життя постає у кіно?
10:43/16.08.2016

Думаю, немає в світі людини, яка б хоч на певному етапі життя не запитувала себе: що там, після смерті? Чи є щось? А якщо є, то яке воно? Навіть ті рідкісні люди, що сягнули матеріалістичного дзену та повністю прийняли біологічну смерть тіла як останню подію свого шляху, після якої нічого нема, на певному етапі сумнівалися та шукали відповідей. Так влаштована людина, повірити у власну остаточну смерть для неї — складна, часто непосильна задача.

текст: Вікторія Наріжна. ілюстрація: Дронов

У сучасному світі множинних реальностей та особистих міфологій ми можемо не лише ставити під сумнів існування потойбічного світу (чого не робить жодна відома традиційна культура), але й вибирати, в яке життя після смерті вірити: комусь до вподоби реінкарнація з подальшими шансами перетворитися в один прекрасний день на все і ніщо, хтось будує власні концепції пекла і раю, які б не дуже суперечили Біблії, хтось оперує нью‑ейджевими поняттями паралельних вимірів або астральних тіл.
Особливе багатство варіантів зустрічається в літературі та кіно. Для нинішнього огляду я обрала кілька фільмів, менш відомих, ніж програмові для цієї теми «Шосте чуття», «Чим можуть стати мрії» або рожево-цукровий «Привид», але не менш цікавих та дотепних своїми концепціями та буянням фантазії.

 

Привиди починають та виграють

Бітлджус/Страшили
(Beetlejuice, США, 1988; Frighteners, США — Нова Зеландія, 1996)

Ці два фільми об’єднує одразу кілька речей, які дозволяють говорити про них у дуеті: обидва є ранніми роботами відомих режисерів, зроблені в жанрі комедійного горору та мають особливу інтонацію, характерну для фантастичного кіно 80–90‑х років (яка у мене особисто викликає ностальгійні спогади та приносить особливий, ні з чим не порівнянний затишок).
«Бітлджус» — перший повнометражний фільм Тіма Бертона, наповнений при цьому такими впізнаваними акторами, як-от непристойно молодий Алек Болдуїн або юна Вайнона Райдер, для якої ця робота лише третя в акторській кар’єрі. Історія, яку оповідає фільм, є, по суті, історією екзорцизму навпаки: молоде подружжя, яке загинуло в автокатастрофі, намагається випровадити зі свого будинку нових власників — ексцентричну та дисфункційну родину, з якою привидам колишніх господарів, виявляється, важко ужитися під одним дахом.
Одна лише подорож новопреставлених у бюрократизовані коридори загробного світу — хороший привід подивитися цей фільм та закохатися в нього. Інший привід: неймовірно колоритний Майкл Кітон у ролі Бітлджуса, «біоекзорциста», водночас огидного та чарівного, від якого безліч проблем і який нібито виконує функцію антагоніста, але водночас його важко вважати справжнім злодієм. Тіму Бертону, очевидно, теж не захотілося розставатися з цим образом; в 1989–91 роках він виступав продюсером мультиплікаційного серіалу «Бітлджус», який сам же і задумав за мотивами фільму.
«Страшили» також починаються як комедійний горор, хоча під кінець фільму набувають більш похмурого і сюрреалістичного присмаку. Для мене ця стрічка — в першу чергу несподівана співпраця режисера Пітера Джексона та актора Майкла Фокса. З Пітером Джексоном я, як і багато інших глядачів, познайомилася як із автором епічної трилогії «Володар перснів», і важко уявити собі щось більш далеке від екранізації монументальної класики, ніж горор-комедія зі спец­ефектами в стилі фільмів «категорії Б». Особливо коли в головній ролі при цьому Марті (хай вибачить мене Майкл Фокс, але деякі актори для мене на все життя залишаються акторами однієї ролі, і він — саме такий). Фільм оповідає про архітектора, який після автокатастрофи (в якій загинула його дружина) отримав можливість бачити привиди мертвих людей і спілкуватися з ними. Зрозуміло, архітектор припинив будувати будинки (включно із напівзавершеним домом своєї мрії) та почав заробляти, виганяючи з домівок переляканих співгромадян своїх же напарників-привидів.
Одначе те, що починається як кумедна історія шахрайства з потойбічним присмаком, невдовзі перетворюється на історію серійного убивці, яка загрозливо балансує на межі між комічним і зловісним, а потім і зовсім звалюється в моторошний гротеск. Деякі образи, як-от образ агента ФБР Мілтона Даммерза (за сумісництвом — жертви «Сім’ї» Чарльза Менсона), справді є досконало гротескними і залишають глядачів у болісній неможливості вибрати, боятися їм чи сміятися. Під кінець фільму дещо вдається відновити легкий тон, адже всі перешкоди долає, само собою, щире кохання, а втім, післясмак залишається радше темний.

 

Згадати все



Після життя
(Wandвfuru raifu, Японія, 1998)

Цей фільм японського режисера Хіроказу Коріїда 1998 року став, за висловом кінокритика Дерека Еллі, «тихим хітом» кінофестивалю в Торонто, але широкої слави, само собою, не набув, будучи радше вишуканим фільмом «на любителя», аніж мейнстрімовою стрічкою.
Фільм є неквапним описом звичайного тижня у незвичайному місці — проміжній станції між життям та вічністю, де нещодавно померлі опиняються, щоб вибрати один найважливіший спогад, який заберуть із собою в потойбіччя. Протягом стрічки ніколи не говориться, що за буття очікує на померлих по той бік; зрозуміло лише, що від усього їхнього земного існування залишиться один лише спогад, дбайливо дібраний та відновлений командою консультантів у вигляді кінострічки. Ми входимо в простір цього межового світу (який більше за все нагадує закинуту школу-інтернат) разом із новою партією померлих, яким протягом тижня належить вибрати безцінний спогад та побачити його постановку.
Майже всю першу половину стрічки посідають фрагменти інтерв’ю з новоприбулими, протягом яких консультанти намагаються допомогти їм виявити саме той спогад. Родзинка полягає в тому, що на екрані ми бачимо суміш акторів та звичайних людей, які розмірковують про власне, а не вигадане сценаристом життя, одначе не знаємо, хто з них хто.
Хоча протягом фільму деякі історії виокремлюються та починають складати виражену сюжетну лінію (наприклад, виявляється драматичний зв’язок між одним із померлих та одним із консультантів, які теж, власне кажучи, за певним принципом набрані з числа померлих раніше людей), стрічка нагадує не так історію, як масштабне, майже документальне полотно про сенс життя, цінність пам’яті та любов (можливо, позначається те, що свою кінокар’єру Хіроказу Коріїда починав саме як документаліст). Але особливо цікаво бачити, який безпосередньо прямий ефект цей фільм справляє на глядача: щойно стає зрозумілим концепт, як починаєш неухильно ловити себе на тому, що упливаєш думкою у власні спогади, намагаючись визначити — а який один-єдиний і з них ти сама забрала би з собою у вічність? Безцінний експеримент, до слова, який в лічені хвилини дуже багато розкриває людині про її життя.

 

Дівчина з косою

Мертві, як і я
(Dead Like Me, США, 2003–2004)

Загалом я сторонюся серіалів американського виробництва, надто розрахованих на підліткову аудиторію. Одначе «Мертві, як і я» — без сумніву, американське кіно в жанрі coming of age в його найкращому вигляді. На диво неспішне та позбавлене вираженого екшну, воно заворожує сміливістю поставлених екзистенційних питань та прозорою, непретензійною мудрістю запропонованих відповідей.
Події серіалу обертаються довкола вісімнадцятирічної Джорджії Ласс, яка в першій же серії гине доволі комічною смертю. Після смерті Джорджія змушена примиритися не тільки з тим фактом, що вона померла, не тільки з тим фактом, що страждати за нею особливо нікому, але і з тим, що деякі померлі не відправляються одразу в найкращий зі світів, а стають «похмурими женцями» — потойбічними соцпрацівниками, до обов’язків яких входить виймати душі померлих із їхніх тіл та переправляти безпечно «на той бік». Саме така доля випадає депресивній і безініціативній Джорджії, яка, само собою, виявляється мало готовою до цієї відповідальної місії. Добре, що поруч є більш досвідчені, давніше померлі колеги (які складають, треба сказати, дуже симпатичну та об’ємну колекцію персонажів).
В деякі моменти важко відрізнити, присвячений серіал проблемам життя та смерті чи труднощам юнацької сепарації від батьківської родини та пошукам власного сенсу в житті, адже багато того, з чим стикається покійна Джорджія, насправді є лише метафоричним зображенням тих переживань, з якими стикається будь-яка молода людина, що стає на шлях самостійності. Треба сказати, що цей пошук балансу між зв’язком та незалежністю, між любов’ю до інших та до себе, між відповідальністю перед близькими та автономією відображається серіалом дуже делікатно, чесно, без моралізаторства і шаблонних відповідей на складні питання.

 

Доки смерть не з’єднає їх

Самогубці: історія кохання
(Wristcutters: A Love Story, США — Велика Британія, 2006)

Люди, яким невідомий морок боротьби з суїцидальними схильностями, інколи виголошують пафосні та наївні фрази типу: «Самогубство — це не вихід!» Зазвичай самогубство — це дуже навіть радикальний вихід, але справді не в цьому фільмі. В ньому самогубці потрапляють до світу, де немає яскравих кольорів, де неможливо посміхнутися, і ніхто не наважується знову накласти на себе руки, бо пройти через жах самогубства один раз за життя більш ніж достатньо.
Звучить дуже страшно, але насправді «Самогубці: історія кохання» — це дуже тепла і мила «чорна комедія», в якій чорним є, в принципі, один лише вибір теми. Блякле потойбіччя для самогубців робить стерпним те саме, що могло зробити стерпним світ, з якого вони пішли — тепло і підтримка інших. В якісь моменти цей фільм взагалі здається метафорою реабілітації після невдалого суїциду — подорож нестерпним бляклим світом із намаганням знайти в ньому ті іскорки радості та любові, за які можна ухопитися.
Особливий скарб — музичний бекграунд фільму. Вся подорож головних героїв (а «Самогубці» — це road movie), наче намисто, нанизується на саунд­трек від Gogol Bordello. Це невипадково, адже найколоритніший персонаж фільму, російський емігрант і невдаха‑музикант Юджин, частково змальований із соліста Gogol Bordello Євгена Ґудзя. В родині Юджина майже всі самогубці, тому в потойбічному світі вони живуть тим самим веселим неохайним балаганом, яким жили попередньо в Сполучених Штатах Америки. З’являється у фільмі і Том Вейтс — і як голос в саундтреку, і як актор власною персоною. Йому випадає другорядна, але водночас вирішальна і найбільш містична роль.

 

Внутрішній світ

Залишайся
(Stay, США, 2005)

З усіх фільмів, згаданих в огляді, цей, напевно, є найбільш естетично досконалим та потребує найбільших інтелектуальних зусиль. Сюжет розпочинається нехитро: успішний психіатр підміняє колегу на прийомі та знайомиться з її пацієнтом, який налаштований здійснити суїцид у свій 21-й день народження. До дня народження лише кілька днів.
Одначе завдяки візуальним засобам вже з найперших сцен — молодий чоловік, який згодом виявиться пацієнтом, сидить на Бруклінському мосту біля палаючого автомобіля, інший чоловік, який згодом виявиться психіатром, прокидається вранці у власному ліжку — ми відчуваємо, що щось із усією цією історією не так. Надалі це відчуття наростає і починає виливатися в сновидні події та сюрреалістичні повороти, які і нас, і головного героя змушують сумніватися — чи то історія дійсно містична, чи то в психіатра насправді в самого проблеми з головою.
Фільм наповнений соковитими візуальними рішеннями, ракурсами камери, від яких трохи нудить і крутиться голова, маленькими химерностями, які ми помічаємо, але тільки мимохідь (як, наприклад, однаково вдягнених людей, які час від часу з’являються в масовці парами та трійками). Все це створює дуже густу атмосферу, майже дозволяє відчути змінений стан психіки на собі. Так само працюють на ефект хороші акторські роботи, особливо блискуча хімія між Еваном Макгрегором та Раяном Гослінгом, які виконують ролі психіатра і пацієнта.
Нагромаджене протягом фільму божевілля врешті-решт отримує свого роду раціональний розв’язок, природу якого мені не хотілося б розкривати, адже це буде спойлер із тих, які убивають насолоду. Скажу лише, що по завершенні сюжет виявляється цілком доступним майже науковому нейрофізіологічному поясненню, яке, до честі авторів, прямо ніхто не дає. Одначе уважні глядачі, якщо судити по оглядах і коментарях, знаходять двозначності, які не дозволяють цілковито списати з рахунків містичну версію.

читать далее

рейтинг:
0
Голосов пока нет
(0)
Количество просмотров: 7288 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode