шо нового

Хосе Ортеґа-і-Гассет: «Велетнів придумав не Дон Кіхот»
20:07/22.07.2013

Перший переклад українською «Роздумів про Дона Кіхота» Хосе Ортеґи-і-Гассета (Дух і літера, 2012) викликав у мене непереборне бажання якомога швидше поспілкуватися з автором. Але, оскільки він помер у 1955 му, то на шляху до моєї мрії були певні труднощі, несподіване вирішення яких, гадаю, матиме приємні наслідки не лише для мене, але й для всіх читачів нашої розмови.

бесіду вів: редакційний медіум Олег Шинкаренко. ілюстрація: Олександра Баркар

ШО Пане Ортеґо, купівля вашого першого твору у книжковій крамниці супроводжувалася кумедною пригодою. Продавець ніяк не міг збагнути, чого саме я хочу, і марно шукав ваше ім’я у каталозі комп’ютеру. Я спробував підказати йому, що це пишеться через два дефіси, як «рок-н-рол», але марно…
— Зачекайте, по-перше, у моєму імені немає ніяких дефісів: це пишеться окремо «José Ortega y Gasset», по-друге, що ви маєте на увазі, коли кажете «рок-н-рол» і «комп’ютер»?

ШО Так, дефіси, виникли в українській транскрипції, а «рок-н-рол»… Ні, це довго розповідати. Давайте краще поговоримо про Дона Кіхота. Чому іспанці так вчепилися в нього? Це звичайна історія старого холостяка, що збожеволів від читання та обдурив дурнуватого селянина.
— Бачу, що ви — з касти сенсуалістів. Світ для вас — мінлива поверхня, позбавлена глибини. Але стережіться! Одного дня давньо-грецького скульптора Пасителя роздерла пантера, яка слугувала йому за модель. Він став першою жертвою сенсуалізму. Не можна задовольнятися тільки тим, що видно одразу. Роман «Дон Кіхот» — це той самий ліс, який ми не бачимо за деревами. І було би дивно, якби весь ліс відкривався погляду одразу і до останнього дерева. Кожна річ, що має глибину, спочатку бачиться нам пласкою.

ШО Але все це — лише концепція, лише потік думок, що не мають стосунку до реального життя!
— Ця опозиція мислення та життя, так часто вживана тими, хто не хоче працювати, доволі сумнівна. Наче мислення не є життєво важливою і безпосередньою функцією того самого порядку, що й зір чи дотик!

ШО Тут не можна з вами не погодитись: дійсно, мислення — це частина життя. Але так, як ви думаєте про Дона Кіхота, думають далеко не всі пересічні іспанці, що вже казати про українців, яким нарешті пощастило познайомитися з вашими ідеями.
— Я сподіваюся, пересічні українці вже знайомі із моїм висловлюванням «Yo soy yo y mi circunstancia» — «Я — це я та мої обставини»? Якщо ви не врятуєте власні обставини, ви не врятуєте й себе. Ця моя ідея заперечує марксівське «Буття визначає свідомість», не «визначає», а «доповнює». Кожна людина, хай вона живе у Мадриді, Лондоні чи навіть…

ШО …Запоріжжі, Києві?
— Нехай буде так. Незалежно від місця свого перебування та будь-яких перешкод кожна людина може зусиллям волі спрямувати себе до певної мети. Навіть якщо ви не дістанетеся до місця призначення, то вже сам рух, навіть найменше зрушення з місця значить багато для вашого порятунку. А ви — це частина оточення інших людей. Згадайте Платона: завданням будь-якої культури є саме «врятувати обличчя» явища, знайти сенс того, що нас оточує. Вам навряд чи відкриються найсокровенніші таємниці Дона Кіхота, але ваша думка окреслить широкі кола уваги — без поспіху, без відворотності, завжди в полоні безсмертного твору.

ШО Я зрозумів: рецепція роману «Дон Кіхот» залежить від рівня усвідомлення кожної людини. Для якогось — це лише дотепна пародія на лицарські романи, а для вас — каталізатор для створення книжки філософських нарисів. Але ж чи не може вас таким чином каталізувати будь-яка книжка?
— Немає такої речі в усьому світі, де б не проходив божественний нерв: складність полягає в тому, як дійти до нього й домогтися того, щоб він зреагував. Геракліт якось сидів на кухні, і до нього прийшли гості, і вони завагалися заходити до нього. Та він сказав їм: «Заходьте, заходьте! Тут також є боги!» Для Мойсея будь-яка скеля — це місце, багате на джерела.

ШО В цьому багато сумного. Виходить так, що люди, не схильні до уважного мислення, позбавлені можливості знайти ці джерела. Весь світ для них — лише безплідна пустеля.
— Тут ви помиляєтеся. Пустеля — це те, чим нам видається життя людини, не схильної до мислення. З погляду ж самої цієї людини її життя — це ідеал існування. Розумна людина помічає, що вона на краю неминучої дурості, силкується відсахнутися, уникнути її і своїм зусиллям зміцнює розум. Дурна ж людина нічого не помічає: для себе вона — сама розсудливість, і звідси ця принадна безтурботність, що з нею поринає вона у власний ідіотизм.

ШО Чи не занадто грубі слова для республіканця?
— Додайте «… і антифранкіста». Коли ви дискутуєте з масовою людиною, вона інстинктивно опирається розуму, справедливості та елементарним істинам, а також — необхідності поважати все, що виходить за межі її примітивних уявлень. І зауважте: для мене ці слова — не теорія. Тут каталізатором була далеко не книжка. Не дай вам бог колись зіштовхнутися із натовпом агресивних озброєних ідіотів!

ШО Але ж Дона Кіхота теж важко назвати розумною людиною! Здається, протягом всього роману він жодного разу не вийшов із стану марення. Яким же чином він може слугувати дороговказом не те що іспанській нації, але й хоча б окремим інтелектуалам?
— Дон Кіхот — це двозначність. Він — несповна розуму, але те, що в ньому є ненормального, було й лишається нормальним для всього людства. Пам’ятаєте епізод з вітряками? Ви скажете, що лише божевільний міг переплутати їх із велетнями, але ж велетнів, яких насправді не існує, придумав не Дон Кіхот! Герой Сервантеса лише зображує божевілля навколишнього світу. Подивіться на нього, і ваші думки зосередяться на людях, що насправді винайшли велетнів. І тоді ви почнете думати про те, навіщо вони їх винайшли; бо в них була потреба.

ШО З погляду Санчо Панси, пригода Дона Кіхота з вітряками — просто дурість. І це лишиться такою самою дурістю з погляду будь-якої розсудливої людини. Ви заперечуєте розсудливість?
— Ви маєте на увазі те, що Дон Кіхот марно постраждав через свої хворобливі фантазії. Марні страждання — це ознака трагедії. Герой Сервантеса виконує трагічну роль. Атака вітряків — це ритуал, який започатковує трагічний процес. Санчо Панса і будь-яка розсудлива людина не здатні на таке. Але якщо би ми до них прислухалися, література перетворилася би на перелік інструкцій від досвідчених добродіїв.

ШО Навіть наша з вами розмова — це верх нерозсудливості. Той, хто розмовляє із мертвим, і той, хто лише вдає, що робить це, однаково схильні до ризикованих авантюр.
— Але ж вдавати — безпечніше. Вдавайте, і одного дня ілюзія стане реальністю.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 18867 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode