шо нового

Юрко Прохасько: «Навіщо зраджувати себе задля успіху?»
19:57/22.07.2013

Розмовляємо з відомим перекладачем, германістом, викладачем Львівського психоаналітичного інституту Юрком Прохаськом про інтеграцію української літератури в європейський культурний простір і проблематику сучасного перекладу.

бесіду вів: Сергій Жадан. ілюстрація: Наталія Пастушенко

ШО Юрку, питання до тебе як до германіста: «німецькомовний простір» доволі широко цікавиться сьогоднішньою українською літературою, себто, на відміну від перекладів, скажімо, англійською чи французькою, тут справді є певна системність, присутнє певне «лобі». Як ти гадаєш, що в цьому випадку більше спрацьовує — діяльність одинаків ентузіастів, чи загалом німецьке зацікавлення усім, що існує довкола?
— Справді, передусім мусимо здавати собі справу з того, що стосунки цього культурного й мовного простору з нашим є цілком винятковими, незрівнянними ні з жодним іншим із так званих «західних», ні серед європейських загалом — за лише двома, зате дуже посутніми і вагомими, винятками, що так скажу, інших порядків: польським і російським. Кожен стан культури є продуктом дуже складних процесів, де поєднуються і лінії довгого тривання, і чинники сучасності. У тому, про що говориш ти, також збіглося багато обставин, і дуже давніх, але також зовсім новітніх.
Німецька культура довго — довше, ніж французька, англійська чи тим паче італійська або іспанська — аж до часу Просвітництва була вкрай провінційна. Зате відтоді все стрімко почало мінятися. До самоусвідомлення німецьких еліт ще з доби Просвітництва, а надто після поділів Польщі, до того ж, еліт далеко не тільки культурних, здавна належить, в тому числі, отака, «середньо- і східноєвропейська компетентність»: тут незмірно більше і кращих фахівців, знавців, аматорів і дослідників, ніж навіть у найрозвиненіших культурних колах решти Заходу. Якщо поєднати це з ідеалом універсальної культури, виплеканим німецьким ідеалізмом, матимемо оте, власне, неповторне сприйняття Сходу Европи заразом і як окремого реґіону, але і як частини «світової культури».

ШО Це сприйняття з часом зазнавало якихось змін?
— Наступні пов’язання прийшли через Першу світову війну й участь Німеччини в українських справах після неї. Але той винятково особливий зв’язок, який дотепер визначає стосунки наших культур і визначатиме ще дуже довго, є, безперечно, наслідком націонал-соціалізму, Другої світової війни, спроб поширити «життєвий простір» на Схід, але головно Шоа та повоєнного осмислення цих трагедій. І тут уже саме Німеччина особливим чином пов’язана з нашими широтами, Австрія значно менше, Швейцарія — у цьому сенсі взагалі ні.
Тому, як на мене, ця вимога обізнаності, ця виняткова на тлі Заходу цікавість і компетентність є в новітні часи насамперед виразом відповідальності за вчинене свого часу тут і вимогою виправити кривду, протиставити минулому щось інше: бачити нас не тільки з позиції насильників, визнати й прийняти наші людські та культурні здобутки, а не тільки розглядати нас як своїх колишніх жертв. Безперечно, це разюче різнить німецьку літературну культуру від решти європейських.
Але те, про що ти запитуєш безпосередньо, тобто теперішній стан і статус, як на мене, таки передусім є наслідком змін після 1989 року: падіння Берлінського муру, об’єднання Німеччини, створення Берлінської республіки з її незаперечним центром, відкритим до світу. Разом із тим — і попри те — традиція систематичного перекладання й поширення української літератури в німецькомовному просторі в сьогоднішній своїй постаті насправді є ще надзвичайно молодою, а тому й крихкою і вразливою. По суті, їй допіру якихось 15 років.

ШО Є інший момент, на якому часто акцентують увагу — попри згадану «системність», нові імена з України тут чомусь останнім часом не з’являються. Як ти гадаєш, чому саме?
— Видання перекладів з інших мов у самих німецькомовних країнах — справа видавництв, їхньої видавничої стратегії та комерційної вправності. Це означає, що — попри велику обізнаність і добру волю — вони ніколи не можуть дозволити собі розкоші «життя поза комерцією», таки змушені в кожному окремому випадку, щодо кожного тексту кожного автора, ретельно дбати про те, щоб жодна книжка не виявилася відвертим підприємницьким провалом. Навіть такі велетні, як німецький «Зуркамп» (який саме тепер до того ж переживає найглибшу кризу в своїй історії) не можуть дозволити собі кілька помилок поспіль в одній ділянці за короткий час — власне, щоб не скомпрометувати самої ідеї необхідності нашої літератури в світі німецької мови. Це далеко не обов’язково пов’язано з якістю цієї літератури — адже того, що написане недостатньо добре, ці видавництва навіть не візьмуть. Натомість, великою мірою залежить від прихильності чи неприхильності рецензій у провідних газетах, яким читачі звикли довіряти. Тому ця необхідність втримати, як би сказали німці, «шпаґат» між ідеєю хорошої літератури та її ринковим успіхом завжди залишається. Деякі навіть дуже добрі українські автори роками чекають своєї години. Тож обережність щодо нових імен, поки вже відоміші не створять міцнішої традиції й не витворять надійнішого семантично-асоціативного поля, до якого читач реферуватиме, мені прикра, але зрозуміла. Але й тут справджується найпростіше: якщо буде по-справжньому талановита книжка, за найвищим мірилом, — їй не доведеться чекати довго.
А про те, яке це поле слабке, свідчить бодай та обставина, що в німецькому перекладі бракує цілої української класики, цілої традиції канону. Для переважної більшості німецьких читачів українська література — це взагалі феномен останніх 15 років, який, щоправда, невідомо звідки взявся, зате якимось дивом дуже хвацький, жвавий і цікавий.
Це годі навіть близько порівнювати із ситуаціями польської чи російської літератур, перекладаних німецькою десятиліттями і в незмірно більшому обсязі і з незрівнянно більшим систематизмом.

ШО Давай поговоримо про рух текстів у зворотному напрямку, себто про переклади з німецької на українську. У нас, як на мене, багато чудових перекладачів із німецької — і старшої генерації, і зовсім молодих. Перекладається, натомість, не так багато. І це попри те, що німецька, швейцарська чи австрійська сторони часто подібні проекти підтримують. Можеш це чимось пояснити?
— Справді, річ тут аж ніяк не в браку компетентних культурно, вправних у своєму мистецтві й ремеслі перекладачів. Не бракує й доброї волі, завзяття та запалу. Вушком голки, однак, яке фатально стримує цілі верблюжі каравани інших літератур до нашої, є стан української видавничої справи, жалюгідна кондиція самих видавництв. Звісно, це не самоспричинена вбогість, а наслідок руйнівної економічної, фінансової й податкової політики.
Продукція перекладачів значно випереджає можливості видавництв, а те, що видають, часто роками перед тим лежить у редакціях. Перекладачі художньої літератури ніколи не можуть жити зі своєї праці, хай як багато вони перекладають. Ба більше, вони навіть відрізані від тих інших джерел втіхи й сповнення від перекладацтва, які роблять неможливість прожити з улюбленої праці не такою дошкульною: наприклад, бачити, що твої переклади друкують і читають. Це знеохочує й відкидає молодих. Художній переклад не рекрутує стільки доброго спадкоємництва, щоби можна було надійно дивитися в майбутнє.

ШО Не надто втішна ситуація…
— Так триватиме доти, заки не зміниться статус самих видавництв. Однак, поглянувши на справу з іншого боку, можна теж зауважити, що за останні два десятиріччя з жодної іншої мови світу — ба диво, навіть з англійської — не з’явилося стільки українських перекладів, як із німецької. Це, власне, ефект нашого виняткового стосунку з німецькомовним простором, який слід цінувати й плекати.

ШО В продовження попереднього питання — що саме про сьогоднішню німецьку, австрійську чи швейцарську літературу не знає український читач? Себто я не так про імена, як про тенденції. Хоча й про імена так само.
— Заризикую припустити: не знає більшості, до того ж, на жаль, прецікавої й преважливої більшості. Річ не в тім, що ми перекладаємо щось не те, когось не того — аж ніяк ні. Бо за останні роки перекладено щось із Терезії Мори, Феліцітас Гоппе, Каті Лянґе-Мюллер, Уве Тімма, Інґо Шульце, Вільгельма Генаціно тощо, якщо згадувати лише німецьких авторів. Просто того цікавого й важливого є стільки, що через переклад ми досі маємо страшенно фрагментарне враження, далеке від бодай приблизного зарису.

ШО Що в такому разі є найістотнішим?
— Найістотнішим мені виглядає ось що: через переклад донести уявлення про сьогоднішню німецькомовну літературу як про те, чим вона є — велетенською різноманітністю. Годі навіть намагатися осягнути повноту тієї колосальної мозаїки часто неймовірно спеціалізованих, часто екзотичних психічних, стосункових, звичаєвих, географічних краєвидів, на яку складається сучасна німецькомовна література — і зовсім не потрібно. Потрібно натомість щось інше: ретельно витворювати адекватний образ цих літератур, дати уявлення про них як певну систему, через переклад витворювати естетичні ієрархії…
Сьогоднішнім українським перекладачам із німецької разом узятим цілком до снаги було б, скажімо, системно й систематично перекласти все істотне, що є в австрійській літературі. Мій австрійський канон сучасників виглядав би приблизно так: Петер Гандке, Кристоф Рансмайр, Йозеф Вінклер, Роберт Менассе, Роберт Шиндель, Маріанне Штреерувіц, Францобель, Мартин Полляк, Міхаель Кьольмаєр, Гергард Рот, Норберт Гштрайн, Петер Турріні, Томас Главініч, Ілья Троянов. З-поміж покійних — це Артманн, романи і повісті Томаса Бернгарда, лірика Кристини Лявант.
Але без діяльних і програмних видавництв навіть це залишається химерою.

ШО Гаразд, а Швейцарія з Німеччиною?
— Прецікава німецькомовна література Швейцарії зупинилася в нас, у найкращому разі, на Фрішеві й Дюренматті. На черзі Петер Біксель, Адольф Мушґ, Гуґо Льотчер, Урс Відмер, Чарльз Лєвінскі, Петер фон Матт, Матіас Чоке, Ільма Ракуза, Каталін Доріян Флореску…
Говорити про німецьку літературу важко, бо вона неосяжна, але без Зеебальда, пізніх романів Крісти Вольф, всього Інґо Шульце, прози Ульриха Пельцера, Каті Лянґе-Мюллер, Уве Телькапма, лірики та есеїстики Енценсберґера, без Бриґіти Кронауер, Ніни Буссіґ, Сібіл Лєвічарофф, Юдит Шаланскі, Юлі Це, без прози Фаріда Заїмоґлу, Навіда Кермані, без драматургії Ролянда Шиммельпфеніґа й Альберта Остермаєра говорити навіть немає сенсу.

ШО Можеш у такому разі щось розповісти про свої останні-нові майбутні проекти? Себто що ти перекладаєш чи збираєшся перекласти?
— Якраз тепер перекладаю одразу кілька речей (бо завжди так роблю, тільки й можу так): з німецької доволі великий, 400-сторінковий роман 2009 року «Якоб вирішує любити» нашого сучасника, цюрихського прозаїка румунського походження Каталіна Доріяна Флореску — для київської «Критики».
Для «Кур’єру Кривбасу» готую до публікації нову редакцію перекладів усіх дев’яти найзначніших, класичних оповідань великого Кляйста. Вони будуть з’являтися впродовж року з числа в число, починаючи з найближчої осені.
Хотів би незабаром видати в моєму львівському Інституті Івана Франка том коментованих перекладів або досі ще не перекладених, або призабутих Франкових статей, що їх він писав німецькою, переважно для тогочасної віденської преси.
Разом із львівськими юдаїстками Ладою Москалець і Оксаною Сікорською працюємо над двома поетичними збірками Дебори Фоґель (1902–1942) мовою їдиш, «Фігури днів» і «Манекени» — надзвичайно цікавої й важливої постаті львівського та галицького артистичного й інтелектуального життя Міжвоєння, прикро у нас досі незнаної. Це для «Духу і літери».
Ще — кілька віршів з циклу «Пергамон» одного з найзначніших сучасних німецьких ліриків Ґергарда Фалькнера.
Одразу після того візьмуся за два нові завдання: знаменитий, перший роман ледве знаного в нас Ернста Юнґера «В сталевих бурях» — на замовлення Відділення культури Посольства Німеччини в Україні, до 100-річчя від початку Першої світової війни. І за переклад уривків із останнього роману молодої німецької письменниці родом із Одеси Мар’яни Гапоненко «Хто така Марта?». Авторка має сама вибрати ці фрагменти для свого майбутнього читацького турне Україною восени цього року на запрошення київського Інституту Ґете.

ШО Тобі не здається, що український читач загалом без надмірного ентузіазму ставиться до перекладної літератури? Себто є, звісно, інтерес до Коельйо чи Роулінг, але вже навіть Герта Мюллер чи Ольга Токарчук лишаються практично непоміченими критикою та «широким читацьким загалом». За твоїми спостереженнями — це суто український підхід чи він більш загальний?
— Жодним чином не можу підтвердити загальної чинності цього діагнозу, але цілком згідний зі спостереженням щодо України. Польський, німецький, швейцарський, австрійський приклади свідчать про протилежне. Там перекладена література є надзвичайно вагомою часткою читаного. Те саме діється в Румунії, Угорщині, Чеській Республіці, Хорватії. Себто український випадок — попри, безперечно, загальний занепад традиційного читання в світі — слід таки трактувати як особливий, не шукаючи виправдань у позірно ґлобальних тенденціях. Навіть якщо він і справді далеко не поодинокий, ці пошуки особливого краще дозволять зрозуміти, що діється саме тут. Фатальна українська констеляція полягає в її цілковитій дисфункціональності. Постколоніальна українська культура не встигла й досі не змогла здобутися на нову доцільність. Скажімо, літературна критика, яка покликана вчасно й компетентно орієнтувати в найновіших виданнях, не може стати такою без визнаних і авторитетних носіїв, скажімо, якісної преси. Та ж так і не з’явилася, майже відразу звироднівши до олігархічних медій, які є речами в собі, а не інструментом рефлексії мінкої й складної сучасності. Про стан видавництв, які мали би бути вирішальною ланкою в цьому складному і добре налагодженому механізмі, я вже згадував.
Бракує і культурних синергій, і життєвих енергій. Українська людина не тужить за іншими світами й досвідами, втіленими в чужих літературах, бо не годна впоратися з власними. Її пожирає не цікавість, а тривога, захаращеність і злоякісна повторюваність. Вона не формулює досвід, а борсається в ньому, не годна розгледіти його контурів.

ШО Ти не пояснював собі, як створюється в культурному просторі певної країни (візьмімо, для прикладу, Україну) популярність того чи іншого іноземного автора? Чому, скажімо, стає популярним Муракамі й не стає Льоса? Що тут діє?
— Таких авторів, як Роулінґ, Муракамі чи Коельйо, до України приносять медійні й рекламні хвилі незмірно більшої потужності, ніж ті, на яких у нас тихесенько погойдуються собі, скажімо, Орган Памук, Варґас Льоса, Герта Мюллер чи Ельфрида Єллінек — все, зауважу, нобеліанти останніх років. Світовий прозовий канон сучасності нам переважно взагалі недоступний, а тому й не функціонує як такий: Дж. М. Кутзее, Салман Рушді, Філіп Рот, Петер Гандке, Джонатан Франзен, Карлос Фуентес, Петер Естергазі, Петер Надаш, Флан О’Браєн, Пер Олов Енквіст, Роберто Боланьйо, Дубравка Уґрешич, Дорис Лессинґ, Мірча Картареску, Даріо Фо, Александар Тижма, Патрік Модіано — це просто названий навмання перелік авторів найвищого ґатунку, без яких неможливо розуміти сьогоднішній світ літератури, та й світ узагалі. Немає навіть перекладів великого Фернандо Пессоа. Зате є Стасюк, Уельбек, Ольга Токарчук, дещиця з Кундери, дещиця з Грабала.

ШО То чи існують в літературі речі, котрі є важливими для всіх без винятку читачів? Чи варто шукати рецепти «письменницького успіху»?
— Я не заперечую, що такі рецепти можуть існувати. Але просто-таки рішуче хотів би відрадити навіть фантазувати про них. Як на мене, це опортунізм найгіршого ґатунку, бо ж зрада найкоштовнішого, що в тебе і в тобі є. Найважливіші речі незмінні: індивідуальність, міра обдарованості, неповторні інтонація і голос, несхибний погляд, мова, знайдена для їх вираження, універсалізм. Навіщо зраджувати себе навіть задля успіху?

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 23744 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


https://www.mirkrestikom.ru/shop/nabori-dlya-vishivaniya/galla-collection/