шо нового

Маріанна Кіяновська: Варшавська Вiдлюдниця
17:01/01.05.2009

Маріанна Кіяновська з­за польського кордону розповідає Яні Дубинянській про жорстку еротичну поезію, писання «крізь себе» та літературу, яка «має бути вигадкою».

ШО Маріанно, розкажи, як ти опинилася в Польщі, де ти саме і що робиш?
— Я вже вдруге потрапила на стипендію «Гауде Полонія», це стипендія для митців, а також для, так би мовити, «ремісників» від мистецтва — реставраторів, перекладачів тощо. Перебуваю у Варшаві в амплуа власне ремісника — перекладаю польську поезію першої половини XX століття, зокрема Леопольда Стаффа і Юліана Тувіма.

ШО Твоя збірка «Стежка вздовж ріки» теж була написана, якщо не помиляюся, на стипендії. Чи саме цей момент спонукав тебе перейти з віршів на прозу? Чи ти досягла тієї межі, коли віршованого формату вже не вистачає, щоб висловитися?
— Моя «Стежка вздовж ріки» справді писалася на стипендії, але «думалася» вона мені дуже багато років. За кілька років до виходу книжки в журналі «Кур’єр Кривбасу» було опубліковано декілька оповідань, із зазначенням, що вони походять з книжки «Стежка вздовж ріки». Але ті оповідання зовсім не схожі на написані в Цєшині. Вони відрізняються не тільки мовою, фактично вони відрізняються всім. Зовсім інша природа метафори і символу. Тобто я хочу сказати, що насправді ця книжка виношувалася, визрівала дуже довго, хоча написалася за неповні два місяці. І навіть якби я не потрапила на цю стипендію, я все одно би написала цю книжку, тому що прийшов час її написати.
До речі, опублікувавши ці оповідання, я не перестала писати, як ти кажеш, у «віршованому форматі». Зрештою, я ж і перекладаю переважно у «віршованому форматі».
А в «невіршованому» я оце власне підготувала поему «11», це стилізація (бо, мабуть, все ж таки не переспів) «Камасутри», жорстка, навіть у чомусь агресивна еротична поезія, тексти без табу, але насправді там — важке метафізичне «подвійне дно», принаймні мені хотілося, щоби воно там було, бо насправді це поема про існування і неіснування, і недоіснування, і існування «між». Це текст-стихія. Тому я його боюся і наразі зволікаю з оприлюдненням.

ШО «Стежка вздовж ріки» також дуже чуттєва, тоді як у твоїй останній поетичній збірці «Дещо щоденне» переважає філософська та духовна поезія. Як ці два начала в тобі співіснують?
— Природно!!! Це ж не взаємовиключні речі! Ну й, коли чесно, то я ще й сама до кінця не знаю, скільки різних начал у мені співіснує. Часами сама собі дивуюся.
З іншого боку, чуттєвість «Стежки вздовж ріки» є суто літературною, я її конструювала, еротичні сцени в цих оповіданнях — не «про мене», вони насичені цитатами і алюзіями. Наприклад, там (подекуди) у тлі присутній Роб-Грійє. І ще багато хто. Хм… Зрозумій мене правильно, я не хочу сказати, що я позбавлена чуттєвості, але в цих конкретних текстах — зовсім не моя чуттєвість. Я писала через себе, крізь себе, але не про себе. Для мене як автора це було принципово.

ШО Власне, я так і зрозуміла. Втім, нині на тренді у сучасній українській прозі — навпаки, автобіографічність, впізнавані місця, конкретні реалії, іноді навіть і персонажі. У твоїх новелах усе це цілком умовне. Чому? Тобі комфортніше в ірреальних світах?
— Ні, річ зовсім не в цьому. Просто я страшенно не люблю підміни понять. Якщо я надумаю написати книгу про себе, я напишу автобіографію. Якщо про коло людей, яких знаю і яких люблю, або з якими просто спілкуюся, — мемуари. І тоді прозоро і чесно, з моральною відповідальністю за сказане, називатиму імена, описуватиму факти… Розумієш? У літературі немає правди, вона — вигадка, від початку і до кінця, і навіть якщо вона опирається на якісь конкретні події, вона мусить бути вигадкою, вона не може бути не-вигадкою, бо тоді втратить свою літературність. Навіть щоденники письменників, якщо вони призначені для публічного читання, вигадуються власне тою мірою, якою призначені для читання. Вони не можуть не бути літературою. Тому що автор, навіть якщо він пише щоденник, залишається письменником.
З іншого боку, умовність моїх новел — цілком умовна. Якби я сказала, що вони повністю списані з мене, що там — моє живе м’ясо, мій живий голос, моє живе дихання, читачі мені би повірили. Я не намагалася створити якісь ірреальні світи. Я хотіла проговорити декілька універсальних сюжетів кількома голосами водночас. Мені йшлося про корисність перетворення — тому що процес перетворення дає проміжне існування, буття поміж двома нібито остаточними буттями. Це ідея, вичитана мною в Болеслава Лесьмяна. Його все життя вважали поетом ірреальних світів, називали, за назвою одного з його фантастичних персонажів, «Зникомеком». Але насправді він писав про існування, про буття, його неологізми вражаюче перегукуються з неологізмами Гайдеггера (зокрема, з поняттями, окресленими в «Бутті і часі»). Я теж намагаюся писати про дуже конкретні речі, про надзвичайно реальні речі — насамперед, про Любов. Мені найкомфортніше в світах Любові, і вони для мене зовсім не ірреальні.

ШО Колись ти розповідала мені, що пишеш дуже багато текстів і багато знищуєш. Прози це теж стосується? І чи поменшало поетичних текстів з твоїм приходом до прози?
— Так, прози це теж стосується. Кому спаде на думку все життя зберігати свої зошити за, скажімо, п’ятий клас? Перший зошит першачка, збережений бабусею, — це ще куди не йшло… А решту треба безжально викидати. Бо це мотлох, сміття. Принаймні я так думаю. Якщо йдеться про тексти, то всього зайвого краще позбуватися. Чернетки некорисні. Вони потрібні в роботі, але до них не можна мати сентименту. Це ніби серветки, якими ти витираєш руки. На них лишається нібито слід долоні, але насправді це бруд.
А щодо того, чи поменшало моїх поетичних текстів… Так, справді поменшало, але не тому, що я перейшла до прози, а через те, що я останнім часом дуже багато перекладаю, причому перекладаю власне поезію. Мені здається, не можна перекладати поезію — і одночасно писати своє. Перекладаючи, ти неминуче перебуваєш під владою чужого голосу, якщо ж паралельно писати і перекладати, цей чужий голос приходить у те, що повинно бути тільки твоїм. Тому я не дозволяю собі писати вірші тоді, коли перекладаю.

ШО Наступний, так би мовити, щабель письменницької еволюції — велика проза. Чи не думаєш про це?
— Ні. По-перше — бо я не мислю епічно. Великої прози я не утну. Крім того, я жінка. Жінка не може втяти велику прозу не тому, що вона жінка біологічно, а тому, що вона соціально — жінка. Треба знати межі своїх можливостей. Можна, хоч це й дуже непросто, відірватися від дому на кілька місяців (до речі, я це роблю втретє в житті). Але велика проза — це багаторічний проект. Це робота на півжиття. Навіть якби я хотіла написати щось епічне, навіть якби в мене були задум і здібності, — в мене вже просто немає на це часу. Я просто не встигну створити світ, не кажучи вже про те, щоби його описати.

ШО Сподіваюся, це все ж таки твоє суб’єктивне відчуття. До речі, наскільки ти відчуваєш себе вписаною в поетичну «тусовку» у Львові і в Києві?
— Не знаю, добре це чи погано, але думаю, що ані в одну, ані в другу «тусовку» я не вписана. Не знаю, чи ти зауважила, але практично всі мої виступи і презентації відбувалися лише завдяки видавництву «Факт». Якби не пан Леонід Фінкельштейн, який видав уже три мої книжки і, можливо, люб’язно видасть четверту (теж поетичну), мене б узагалі ніде не було видно. Розумієш, я волію писати і перекладати, а не їздити на фестивалі. Тому що виступи на фестивалях — це суєта. Тут, у Варшаві, я зачинилася в чотирьох стінах, ходжу в бібліотеку, ходжу в парк — і взагалі ні з ким не спілкуюся, хоча в одному зі мною готелі мешкають десь із десятеро людей зі Львова. Але завжди треба робити вибір. Я волію робити щось одне, але робити добре. В атмосфері спільних посиденьок за кавою я не змогла би перекладати. Зараз моїм вибором є Стафф і Тувім. Можливо, це не найкраще про мене свідчить — те, що я аж так віддаляюся від середовища, але я не відчуваю себе вписаною навіть у тутешню маленьку готельну «тусовку» «стипендистів».

ШО Довгий час у письменницькому середовищі вас сприймали «у парі» з Мар’яною Савкою. Тепер ваші літературні шляхи виразно розійшлися. Чому? Наскільки близько товаришуєте у житті?
— Бачиш, як на мене, то все якраз навпаки. Останнім часом у нас було багато спільних виступів: ми разом презентували Савчин «Бостон-джаз» і моє «Дещо щоденне». Інша річ, що вона активно виступає як видавець. Відповідно, частіше буває в Києві. Тому, можливо, збоку і складається таке враження. А наскільки близько ми товаришуємо в житті? Яно, у нас із Мар’яною це вже практично
18-річна дружба. Це, без перебільшення, більша половина мого життя. Є не так уже й багато речей, якими я дорожу так само сильно, як Мар’яниною присутністю, вона мій абсолютно надійний, стовідсотково випробуваний друг. У середині 90 х я мала серйозні проблеми зі здоровям. Якби не Мар’яна, мене могло б уже і не бути. Фактично я завдячую їй життям. Мені здається, цим усе сказано.

ШО І наостанок: обвальна ситуація у видавничій сфері у зв’язку з кризою передусім вдарила по виданню поезії. Чи тебе це лякає?
— Персонально мене це не зачіпає, і то з дуже простої причини: я однаково збиралася декілька років нічого не видавати. Мені зараз треба багато часу на дозрівання. Те ж саме стосується моїх перекладів з польської (і не тільки польської) поезії. Якщо ж говорити не про мене… На щастя, є Інтернет. Молоді не загубляться, вони просто дебютуватимуть в іншому просторі, в іншому форматі. Як казав один з поетів-вагантів, поетові добре, коли йому погано. Думаю, що, хоч це і парадоксально звучить, економічна криза літературі піде на користь: зокрема тому, що видаватимуться тільки дійсно вартісні книжки. Натомість мені дуже шкода наших видавців і просто людей: в Україні може дуже поменшати радості.

розпитувала Яна Дубинянська
фото Олександра Новiцького

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 15811 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode