шо нового

Василь Шкляр: Етимологія «залишенців»
17:01/01.07.2009

Василь Шкляр розповідає Яні Дубинянській про останніх повстанців Холодного Яру, а також рекламує переваги членства у Спілці письменників України і творчість Віктора Єрофєєва.

ШО  Пане Василю, перш за все: чому ви так довго мовчали? «Кров кажана» вийшла 2003 року, і оце тільки зараз — новий роман.
— Він забрав у мене багато часу, цей останній роман, «Залишенець». Я над ним працював… важко навіть сказати, скільки. Задум у мене виник десь у середині 90 х.

ШО  Про що він?
— Це недалека історія, 20-ті роки минулого сторіччя, повстанська боротьба. Холодний Яр насамперед асоціюється з гайдамаччиною, Коліївщиною. І як казав Тарас: «І повіє новий огонь з Холодного Яру», — так воно й сталося у двадцятих. Уже не було надії на визволення. Армія Української Народної Республіки опинилася інтернованою за колючим дротом у польських союзників. Частина з повстанців пішли на амністію, як тоді казали, «на амнестію піддались» — їх, звичайно, потім знищили. Частина легалізувалися під чужими прізвищами десь на Донбасі, мовляв, нас там під землею не шукатимуть. Декому вдалося перейти кордон і врятуватися. А були такі, які залишалися в лісі до кінця. На чорному бойовому прапорі в них був напис: «Воля України або смерть». Не здобули волю — залишаємося до смерті. Їх називали «залишенцями», звідки й назва роману.

ШО  У вас були якісь особисті причини взятися за цю тему?
— Я з Черкащини. Холодний Яр — це не тільки той ліс між Кам’янкою й Чигирином, це була значно ширша територія духу, вона охоплювала і той край, де я народився. Зараз багато говорять про повстанську боротьбу в Західній Україні, а про лісовиків Наддніпрянщини практично ніде не згадують. Москва свого часу заборонила навіть називати імена отаманів. Чекістів, які у своїх мемуарах їх згадували, потім багатьох розстріляли.
Тому легенда, яку повстанці хотіли по собі залишити, була тихою — всі боялися. Одного з моїх дідів знайшли вбитим там, під лісом. Казали, в нього були розрубані груди так, що видніло серце. Ніколи в роду не розповідали, що він герой, борець. Так, тихо згадували: був у якійсь ватазі та загинув.

ШО  Кажете, ще в 90 х почали збирати матеріал. Чому ж написали тільки зараз?
— Щоразу, тільки-но я був готовий писати, як відкривалися якісь нові сторінки, невідомі джерела. Порівняно недавно я отримав доступ до архівів СБУ, безпосередньо до тих справ. У нас у Звенигородці, звідки я родом, у 1922 році була проведена найбільша чекістська операція по захопленню отаманів. Чекісти бачили, що всі українські провідники, починаючи від Петлюри, за кордоном, і знайшли зрадників, які нібито приїхали звідти та організували з’їзд отаманів. А насправді це була пастка. Ларіон Завгородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк — всіх їх заарештували і тримали у Лук’янівській в’язниці. А вони і тут підняли повстання.
За офіційною версією, їх перестріляли в цьому бою. Та насправді, коли в отаманів, які захопили зброю, майже закінчилися набої, вони стріляли один в одного. Ставали навпроти і питали: «Тобі, брате, в серце чи в голову?»

Ось так постійно відкривалися нові факти, без яких цей роман був би біднішим.

ШО  Наскільки ця річ документальна, а наскільки художня?
— Чисто художня, але на міцній документальній основі. Пересипана витягами із різних документів, вони колоритні і добре вписуються в сюжетну лінію.

ШО  Не боїтеся, що вам будуть закидати спекулятивність цієї теми (як закидали з «Елементалом», романом про чеченську війну)?
— Я не думаю, що вона спекулятивна. По-перше, це взагалі чи не перший художній твір на цю тему. Тобто є один роман, у нас зо¬всім не оцінений, він так і називається — «Холодний Яр». Був такий письменник Горліс-Горський, він воював у Холодному Яру, залишився живий, його потім свої ж і задушили… Він був у Холодному Яру в двадцятому році. І описав саме ті часи, коли ще була надія на перемогу: всі чекали, що повернеться армія, селянство дуже підтримувало повстанців. А мене найбільше зацікавив пізніший період, час «залишенців». Коли не було ніякої надії. Коли їхнім союзником залишився тільки ліс.
Я не бачу тут якоїсь кон’юнктури, навпаки, це тема незручна, по ній не писали ні дисертацій, ні книжок. Дуже драматична сторінка, там зачіпаються струни непростих міжнаціональних взаємин…

ШО  А вам не здається, що такі теми (візьмемо УПА, Шухевича, українських повстанців взагалі), які час від часу спливають і викликають дискусії, — є «вірусними», працюють на розкол суспільства й вигідні не стільки Україні, скільки її недоброзичливцям. Ви про це не думали?
— Ні, я думав, що моє завдання — написати, показати цю унікальну сторінку нашої історії. Я багатьом про це розповідав, радився з друзями, і вони мене в цьому підтримували. Ігор Римарук весь час мене підганяв: коли, коли, коли ти нарешті цю річ зробиш? І друкував уривки в журналі «Сучасність».
Щодо творів про УПА, то вони справді, як ви кажете, іноді відгонять кон’юнктурою, але тільки через те, що більшість із них — це соцреалізм навпаки. Я відверто про це кажу, і мені дорікають: ти сам уже став українофобом! Але, знаєте, коли на кожній сторінці «слава Україні», оці маленькі герої, ті ж валі-котики і павлики морозови, тільки національно свідомі, оця тенденція, пафос, — я такого не сприймаю.

ШО  Ми з вами колись зустрічалися у видавництві «Дніпро», ви працювали там головним редактором і казали, що не проти взагалі перейти на творчі хліби. Зараз ми розмовляємо в Спілці письменників, ви на чиновницькій посаді. Як дійшли до такого життя?
— (посміхається) Докотився, справді. Звичайно, творча робота, самостійне плавання — це ідеал для письменника, я так жив багато років. Та коли я залишив «Дніпро» і був уже, так би мовити, на волі, в мене виникла якась — банальне слово — депресія, стагнація творча. Мені не писалося. Коли таке настає, я йду десь між люди. Я побачив, що чекання спокою, абсолютної свободи, кращих часів — це омана, сам себе дуриш, щоб нічого не робити. Зрозумівши, що кращих часів ніколи не буде, ти навчишся працювати в будь-яких умовах. Наприклад (не знаю, чи казати, щоб Яворівський не образився), до мене приходить відвідувач, я собі сиджу і пишу, а він мені щось розповідає, думає, що я за ним нотую (сміється).

ШО  Не знаю, чи не образиться на вас Яворівський, — втім, це не ви сказали, це я сказала: Спілку багато хто сприймає як мертву організацію. Що ви можете заперечити?
— Розумієте, ці розмови точаться давно, ще від кінця 80 х років. Справді, Спілка, якщо дивитися в європейській системі, здається певним анахронізмом. Але що вона непотрібна, я не сказав би. По-перше, нам до Європи ще дуже далеко. По-друге, в багатьох випадках Спілка відігравала важливу політичну роль: тут був заснований Рух, тут був один із головних штабів помаранчевої революції, ночували сотні людей, ледве каналізація не рухнула…
Є талановиті літератори, які не вступають до Спілки, я з ними дружу й абсолютно спокійно це сприймаю. Є Асоціація українських письменників, до якої я також належу, мені навіть пропонували її очолити. Але Спілка — це, по-перше, найбагатша творча організація в світі.

ШО  В якому сенсі?
— В матеріальному. Жодна творча організація не має стільки нерухомості: будинки творчості в Коктебелі, в Ялті, у Трускавці, в Ірпені. І навіть це приміщення на Банковій багатьом не дає спокою. Звідси всякі наступи, пропозиції ліквідувати Спілку. Зараз же немає ніякого ідеологічного тиску: пиши що хочеш. Спілка багатьом допомагає, дає кошти на матеріальну допомогу письменникам, аж до… не хотілося б про такі речі говорити — аж до поховання.

ШО  Власне, все це переважно і стосується ветеранів Спілки. А молодій людині, яка почала писати, друкуватися, ви порадили б до неї вступати?
— Якщо вона талановита… У нас, на жаль, прохідна планка тривалий час була занижена: колись я був п’ятисотим членом Спілки, а зараз їх тисяча вісімсот. Ми дуже скаржимося на книговидання, мовляв, так важко — але ж видається набагато більше, ніж колись! У кожному селі будь-який дід може видати свої вірші, назбиравши п’ять тисяч гривень. У мене були такі випадки: приходить сюди дядько, дістає торбинку: по п’ять, по десять гривень назбирав. Дуже багато видають юних: тато і мама мають гроші чи можуть знайти спонсорів —
і п’ятнадцятирічні школярі видають сякі-такі книжечки. Це дуже погано, але вина в цьому не Спілки. Ви знаєте, до речі, яка з творчих спілок залишається стабільною в своїй кількості? Скільки було за радянських часів, стільки й тепер.

ШО  Яка?
— Спілка композиторів — триста з чимось осіб. Бо там треба знати ноти! (сміється) А літери всі зі школи знають.

ШО  Ну, припустімо, знають молоді так-сяк літери, прохідний бар’єр низький. А сенс є?
— Я до цього веду. Ось приходить така письменниця, як ви. Я сказав би: якщо хочете мати пільгову путівку в ту ж Ялту, чи в Ірпінь поїхати попрацювати, чи полікуватися — поліклініка у нас своя є…

ШО  І всі тисяча вісімсот членів можуть на це реально претендувати?
— Ну, по-перше, всі тисяча вісімсот не хочуть відпочивати в один і той самий час. Поліклінікою користуються лише кияни, але кожен письменник, наприклад, може зробити безкоштовну операцію на очах. В багатьох письменників є проблеми з зором, а це дуже дорогі операції. Отакі в нас є штуки. І я вам скажу, очевидно, є і престиж, бо якби його не було, то, здавалося б, навіщо було вступати в Спілку Турчинову? Торік вступив. Або великий фінансист, банкір, народний депутат Аржевітін — теж вступив у Спілку.

ШО  Щодо Спілки зрозуміло, переваг вистачає. А література? Чого, на вашу думку, не вистачає сучасній українській літературі, які лакуни в ній бачите?
— Не вистачає гарної іронічної прози. Не вистачає масової літератури з гострим сюжетом: українського письменника завжди тягне на лірику чи філософію. Не вистачає і суто інтелектуальної літератури, яка може бути і з нецензурною лексикою. Торік я близько познайомився з Віктором Єрофєєвим (його часто плутають з Венедиктом, який «Москва-Петушки» написав, а це Віктор, він мені більше подобається: роман «Русская красавица» тощо). В нього нецензурної лексики й сексу більше, ніж у наших найвідважніших авторів! Але ніхто його не сприй-
має як автора порнографічної чи еротичної літератури, це глибокий аналіз любові як такої, починаючи від її первісної природи і завершуючи різними трагічними аспектами.
Історичної прози теж мало… Здавалося б, уже можна писати про все. Та воно завжди так: хочеться, хочеться, поки тобі не дозволяють. А як дозволять, то виявляється, що ти нічого й не міг.

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 50845 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode