шо нового

Прекрасний новий світ: соціальна критика та соціальні страхи в сучасній кінофантастиці
11:42/12.05.2016

Треба сказати, твори в жанрі фантастики від самої своєї появи стали інструментами соціальної критики чи навіть сатири. Та й кожен з нас знайомиться з ними в цій ролі дуже рано, чи то пак занадто рано, коли зрозуміти критичні підтексти «Мандрів Гулівера» чи «Крихітки Цахеса» ще не видається можливим, і лише пригодницька складова цих текстів утримує нашу дитячу увагу. Втім, хто з нас не відчував свого часу від цих книжок неясної тривоги, яка ніби натякала, що десь тут, під рясною тканиною неймовірних випробувань і чудових порятунків, ховається щось невимовно більше?

текст: Вікторія Наріжна

Фантастика в кіно так само часто виступала і продовжує виступати прозорою завісою, за якою ховається соціальний коментар. Хоч сучасному кінематографу і закидають надмірну увагу до розважальної складової, кількість соціальних тем в сучасній фантастиці лише зростає, а стрічки, цілком збудовані на соціальній проблематиці, стають лідерами касових зборів.
До яких же саме аспектів суспільства була особливо уважною кінофантастика останнім часом — скажімо, в останнє десятиліття? Намагаючись це встановити, я трохи захопилася і опинилася із невеличким дослідженням на руках замість звичного огляду п’яти стрічок, які найбільше привернули мою увагу. Втім, як же без магічної цифри п’ять? Пропоную вам п’ять тем, які звучали найгучніше в переглянутій мною добірці з фільмів останнього десятиліття.

 

Лента за лентою набої подавай: рух опору

   

Власне, з цього і почалася моя робота над цією статтею: в око мені впало, що три популярні кіносерії останнього часу в жанрі молодіжної наукової фантастики — «Голодні ігри» (чотири частини: 2012, 2013, 2014, 2015), «Дивергент» (дві частини: 2014, 2015, третя очікується в 2016-му) і «Той, що біжить лабіринтом» (дві частини: 2014, 2015, наступна очікується 2017-го) — мають спільну революційно-постапокаліптичну інтонацію. По суті, всі три серіали («Той, що біжить лабіринтом», можливо, в найменшій мірі) являють собою історію повстання проти тоталітарного режиму, на тлі якої вже розгортаються такі більш звичні для молодіжних жанрів теми, як пошук ідентичності або перша закоханість. Тенденція інтригує ще більше, якщо звернути увагу: всі ці фільми є екранізаціями літературних серій-бест­селерів, перші книжки в яких виходили в період з 2008 по 2011 роки. Важко відволіктися від думки, що ці тексти надихалися передчуттям, надихалися тим невловним ароматом, який ширяв у повітрі, адже вже з 2010 року світ заливає хвиля революційних рухів — Арабська весна, все­світній рух Occupy, наш Майдан, який пронісся телеекранами всіх країн та став точкою відліку нової геополітики.
Революції на екрані, принаймні в цих, розрахованих на молодіжну аудиторію, фільмах, в порівнянні з реальними виглядаються доволі наївними. Втім, «Голодні ігри» і «Дивергент» в останніх частинах ставлять серйозне питання: чи готові революціонери подолати свій власний потяг до безмежної влади? Чи не приносить революція нову диктатуру, чи не завжди слідує Арабська зима за Арабською весною? Серйозність питання дещо губиться за нерівномірною акторською роботою, недосконалим сценарієм, нав’язливою мелодраматичністю, але сам факт його наявності вже цінний.
Ще один формат руху опору присутній у фільмі іншого художнього, технічного та статусного рівня — в роботі Джеймса Камерона «Аватар» (2009). Тут ми маємо справу з визвольною війною — її ведуть інопланетяни, які змушені захищати свій дім від зажерливих до покладів корисних копалин людей. Це війна, в якій ми невідворотно опиняємося на боці інопланетян, разом із головним героєм-землянином ніби зраджуючи свій вид заради збереження його найціннішого набутку — гуманності. Фільм очевидно надихається історією колонізації Америк (Джеймс Камерон в одному інтерв’ю навіть говорить, що ідея «Аватару» вперше прийшла до нього під час перегляду діснеївського мультфільму «Покахонтас»); втім, деякі критики готові побачити в ньому і відголоски війни в Іраці. В будь-якому разі, антиімперські настрої (які трохи псує той — виправданий з точки зору драматургії — факт, що все повстання, по суті, очолює землянин) та романтика визвольної боротьбі пророблені в фільмі дуже виразно, емоційно та доступно.
Інша, значно менш глобальна і більш камерна революція, яка, одначе, теж обертається довкола природного ресурсу (хоч і в іншій спосіб), фігурує у блискучому поверненні на великі екрани цинічно-героїчного австралійського екс-поліцейського на ім’я Безумний Макс. Якщо в «Аватарі» учасники боротьби намагаються зупинити охочих заволодіти ресурсом будь-якою ціною, то герої фільму «Безумний Макс: дорога люті» (2015) першу половину стрічки доводять, що не все може бути ресурсом (наприклад, живі люди, зокрема жінки, не можуть бути ресурсом у чиїйсь власності), а в другій беруться за ідею, що не всі ресурси можуть бути сконцентровані в одних руках (наприклад, доступ до такої важливої речі, як вода, мусять мати всі). Не сказати, щоби фільм описував рух опору (більшу частину екранного часу він просто демонструє нам фантастичні за рівнем стилізації та естетичної довершеності екшн-сцени), проте він, поза сумнівом, проникнутий революційним сентиментом встановлення справедливості.
Але ода революції номер один в світі кіно — і можливо, не лише за останні десять років, а й за всю його історію, — це, звісно, «V означає вендета» (2006). З першого погляду видно, що це продукт, народжений у Британії (навіть якщо голлівудські студії і доклали до нього свою руку), на батьківщині Джорджа Орвелла та Олдоса Гакслі. Естетика коміксу, в якому бере початок цей культовий фільм, органічно змішується в ньому з інтонаціями філософського діалогу. В результаті виходить прекрасно збалансована картина, яка говорить про найважливіші для кожного руху опору речі — безстрашність, масовість, винахідливість і готовність сміятися над своїми гнобителями. «Революція без танців не заслуговує на те, щоб її робити», — каже головний герой «V означає вендета» (ймовірно, перефразовуючи відому анархістку Емму Ґолдман). І ми, ветерани двох Майданів, відчуваємо, що щось він таки знає про революції.

 

Звіриний вишкір капіталізму: глобальна бідність та влада корпорацій

   

Ще одну популярну тему, семантично споріднену з попередньою, я іронічно називаю для себе «звіриний вишкір капіталізму». Насправді-то тема глобальної бідності та свавілля великих корпорацій, які готові на будь-що в погоні за прибутком, — без сумніву серйозна і гідна коментування та сатири. Коли кіно в жанрі наукової фантастики працює з нею як із другорядною, як із тлом, виходить дуже навіть пристойна рефлексія. Так, події в фільмах Ніла Бломкампа «Дев’ятий округ» (2009) та «Чаппі» (2015) хоч і не говорять про бідність напряму, розгортаються на тлі жебрацьких кварталів рідного режисерові Йоганнесбурга, і це залишає по собі напівусвідомлену тривогу від того, що хоч фабула фільмів була фантастичною, умови життя, показані в них, цілком реальні, й існують в таких умовах справжні, сучасні нам homo sapiens, а не креветкоподібні прибульці і не розумні роботи. Так само в фільмі Джеймса Камерона «Аватар» безжальний видобуток корисних копалин та готовність великого бізнесу йти по трупах є радше рушієм сюжету, аніж його головною темою, а втім, залишає по собі гіркий післясмак і роздуми про те, як людство поводиться із тими природними багатствами, які лежать прямо в нас під дупою, а не на далекій Пандорі. Але варто проблемі бідності та економічної нерівності вийти на перший план — і кіно невідворотно перетворюється на пласку агітку.
Так, той самий Ніл Бломкамп, який чудово працює з соціальними темами в «Дев’ятому окрузі» (про що ми ще згадаємо пізніше), терпить повну поразку в стрічці «Елізіум» (2013). В світі «Елізіуму» багаті піднялися над бідними в дуже прямому та неметафоричному сенсі — залишивши напівзнищену Землю та її поголовно хворих і голодних мешканців напризволяще та переселившись на штучний супутник із чистим повітрям, охайними газонами та дивовижними медичними капсулами, спроможними вилікувати будь-яке захворювання за лічені секунди. Саме ці дива медицини стають основною принадою для тих нелегалів, єдиною надією яких на виживання є прорватися на Елізіум та скористатися найближчою медичною капсулою раніше, ніж тебе вхоплять і депортують назад (це у випадку, якщо нелегальний шатл не буде розстріляний на підльоті до райського супутника). Звісно, серія подій сюжету призводить спершу до того, що життя головного героя залежить від вірогідності потрапляння на Елізіум, а потім — до того, що програмне забезпечення супутника перепрошивається, і всі мешканці планети Земля стають громадянами Елізіуму. Дуже здивовані медичні роботи, виявивши несподівано мільярди хворих співгромадян у біді, терміново вилітають всіх лікувати, і стрічка завершується сценою в дусі казки про доброго доктора Айболіта, водночас залишивши не тільки без відповіді, а навіть без постановки питання деякі важливі моменти. Звідки з’явиться робота, соціальне забезпечення, нормальні екологічні умови та інші блага у здорових тепер мешканців перенаселеної та забрудненої Землі? Можливо, все це теж може бути забезпечене роботами? Якщо ресурс для забезпечення всіх цих благ існував увесь час і міг бути задіяний з такою моментальною казковою легкістю без жодного катастрофічного колапсу системи, то якою саме була мотивація, яка змушувала правлячий клас утримувати робочу силу в умовах, які цю силу псували і виснажували? Винятково садистичні схильності, чи щось іще? І головне: що буде, коли мільярди зголоднілих за красивим життям замість виживання землян з’ясують, що технічно ніхто не може їх депортувати з Елізіуму з його білими віллами та охайними газонами назад на Землю?
Так само картонно виглядає боротьба з жахами капіталізму в фільмі Ендрю Ніккола «Поки є час» (2011). Фантастичне припущення, яке лежить в основі стрічки, насправді дуже дотепне і як метафора дуже влучне: в майбутньому людство сягнуло того розвитку науки, при якому всі люди генетично запрограмовані не старіти після двадцяти п’яти. Одначе валютою при цьому став час — буквально біологічний час, адже в кожну людину вмонтовано годинник, що починає зворотній відрахунок в момент, коли тобі виповнюється двадцять п’ять. Кожному громадянину видається рік часу на рахунок у цей день, але оскільки за все ти в буквальному сенсі розплачуєшся часом, то рік закінчується дуже швидко. На цьому місці багатії просто поповнюють часом свій біологічний годинник, а от у бідноти починається біг наввипередки з часом, який нерідко закінчується зупинкою годинника, який показує лише нулі. Це вдала метафора, яку ми знаємо з вислову: «Час — це гроші», і яку добре розуміємо. Коли матір головного героя говорить йому: «Давай перекину тобі тридцять хвилин, щоб у тебе був час на нормальний обід», ми почуваємося мешканцями того самого світу в якомусь сенсі, хоч вона і говорить про час так, як ми б на її місці говорили про гроші. Втім, в процесі розвитку сюжету дотепність фантастичного припущення починає поступатися рухові назустріч дедалі більш картонному фіналу. Світ головного героя поділений на «часові зони», в останній з яких, Новому Гринвічі, живуть найбагатші люди — які мають тисячі, а інколи й мільйони років на своїх годинниках. Звісно, герої вслід за авторами фільму не знаходять кращого методу боротьби з несправедливістю системи, як відбирати час у багатих та анонімно роздавати його бідним. На питання, як саме цей час допоможе бідним припинити бути бідними, чому ті скромні десятиліття, які утворяться при спробі поділити на всіх мільйони, відібрані в багатих, не будуть моментально проїдені зголоднілими людьми з масою незадоволених потреб, утворивши інфляцію та новий виток бідності, автори фільму обирають не відповідати. І навіть питання таке не ставлять — не романтично.
Це лише два яскравих приклади, але в цілому мені не вдалося знайти фантастичного фільму, який би мав за центральну тему бідності та капіталістичної безвідповідальності й при цьому не намагався би згодувати аудиторії наївну ідею, що все покращає, варто лише механістично відібрати в багатих і роздати бідним. Зрештою, спроба змалювати цю ідею на екрані засобами голлівудського кіно виглядає якнайменше парадоксально, якнайбільше — цинічно. Скажімо, сукупний бюджет цих двох фільмів складає приблизно 155 мільйонів доларів. Це дуже багато рятівних хірургічних операцій для дітей з бідних сімей, або дуже багато стипендій на навчання таких дітей, або взагалі незліченна кількість продуктових пакетів для тих, хто голодує. Без сумніву, це було би більш цінним внеском у справу подолання глобальної бідності, аніж доволі пласкі стрічки, які не дають натхнення, не пропагують реалістичні шляхи розв’язку проблеми і взагалі не залишають особливо глибокого матеріалу для роздумів.

 

По шию в лайні: людина як екологічна катастрофа

Ця тема далеко не нова, і огляд останнього десятиліття в кінематографі засвідчує, що її популярність не падає. Вона тлом супроводжує всі постапокаліптичні стрічки: світи «Елізіуму» та «Дев’ятого округу», «Безумного Макса» та «Того, що біжить лабіринтом» однаково занапащені та занечищені людством до стану практично повної непридатності для життя. «Але хто убив Землю?» — саме так у «Безумному Максі» ставить питання одна з одягнених у біле, «чистих та непорочних» дружин Несмертного Джо, які, ймовірно, символізують плідні сили природи та її спроможності до самоочищення.
Присутня ця тема навіть у «Аватарі», в якому на Землі практично не відбувається ніяких подій. Втім, на початку ми можемо бачити кілька кадрів із вулиць нашої планети, на яких панує безсумнівне відчуття тісноти, а люди, якщо придивитися, вдягнені в дизайнерські респіратори, з чого можна зробити висновок, що це тепер — стандартна деталь гардеробу землянина. Треба сказати, що, на мій смак, саме «Аватар», а не численні похмурі постапокаліпсиси, найкраще працює з темою людини як екологічного лиха, адже переносить проблематику з убивства знайомого нам світу Землі на замах на вбивство незнайомого нам світу Пандори, в якому гармонія між людиною та природою доведена до магічного абсолюту, і ми не можемо окремо співпереживати героям, а окремо — їхньому загроженому світові, адже вони буквально нероздільні. Так ми наче отримуємо туманну візію Землі, яку ми загубили — Землі до всеохопної епідемії колонізації та індустріалізації, Землі, до якої в нас немає жодних шансів повернутися. Це болить значно більше, ніж думка про майбутні нещастя, навіть якщо цей біль гірше впізнається і диференціюється.

 

Як упізнати своїх: ксенофобія

   

А ось це та тема, яка, мені здається, розробляється в сучасній фантастиці найбільш блискуче та філігранно. Можливо, тому, що проблема ксенофобії водночас є і соціально значущою, і психологічно зрозумілою. Кожен з нас має особистий досвід буття Іншим, буття тим самим незрозумілим інопланетянином, зневаженим роботом чи огидним зомбі, яких ми бачимо в кіно на цю тему. Навіть якщо ви білий гетеросексуальний чоловік середніх років — той образ, який все ще постає перед нашим внутрішнім зором як асоціація до слова «людина», — ви бодай раз у житті потрапляли в ситуацію, де чулися повністю чужим, поза контекстом, викинутим за межу. Таким чином, глибоко всередині кожному глядачеві насправді зрозуміло, що означає перебувати на «приймаючому кінці» ксенофобії. Все залежить лише від того, чи вдасться творцям фільму торкнутися цього розуміння в серцях аудиторії.
І як на мене, вони навчилися це робити напрочуд добре. Останніми роками ми вже не проробляємо жодної помітної душевної роботи для того, щоб ідентифікуватися з Іншим на екрані. Ми легко співпереживаємо вампірам і прибульцям, зомбі та перевертням, клонованим дітям та розумним роботам.
Ніл Бломкамп, який виявляється абсолютно безпорадним з темами «Елізіуму», при цьому блискуче опрацьовує теми ксенофобії та людяності в «Дев’ятому окрузі». Цю зняту в стилі «мок’юментарі» стрічку я особисто вважаю одним із найкращих фантастичних фільмів (і візуально, і тематично, і драматично), які нам принесло наразі XXI століття. В ній розгортається жахливий сценарій, який, думається мені, на усвідомленому рівні не часто обмірковують ксенофоби: що буде, якщо в один прекрасний день я перевтілюся в того Іншого, якого зневажав і ненавидів? Це ніби уповільнене «Перетворення» Кафки, в якому Ґреґор Замза знає, що з ним відбулося, і має час подумати над цим. І звісно, має сили і натхнення зробити свої страждання не марними — в нас же тут не література абсурду, а розважальне кіно, хоч і з глибокою мораллю.
Якщо в «Дев’ятому окрузі» перетворення на Іншого виглядає якщо не на покарання, то на невільну спокуту головного героя (можливо, навіть за все людство), то в «Аватарі» воно постає під іншим кутом огляду. Тут головний герой поступово виявляє, що ідентичність, яку він ще нещодавно вважав ідентичністю Іншого, насправді більш комфортна, більш «рідна» для нього, ніж власна. Тут перетворення на Іншого — це перепустка до втраченого раю, це безцінний другий шанс, не доступний майже нікому з його співпланетян.
Фільми «Світанок планети мавп» (2014) та «Робокоп» (2014), які являють собою продовження та перезапуск давніх та відомих франшиз, підходять до проблеми ксенофобії в більш тонких, менш однозначних термінах: як бути з тими, хто ніби є ще не зовсім або вже не зовсім людиною? Де закінчується мавпа і починається людина? Коли це стається: коли мавпа заговорить? збудує житло? оволодіє зброєю і почне війну? Де закінчується людина і починається робот? Що має залишитися в роботі від людини, щоб він вважався людиною: частина тіла? мозок? емоції? думки? здатність до свободи волі? Така постановка питання, такі ситуації, в яких автори досліджують процес розподілу світу на чужих і своїх, набагато більше схожі на ту реальність, з якою ми стикаємося в житті, ніж гостро поляризована ситуація зіткнення з мислячою гігантською креветкою. Чи є в достатній мірі людиною той, хто має інший колір шкіри? іншу кількість кінцівок? іншу психіку? Попри декларовану перемогу толерантності, навіть західний світ продовжує стикатися з такими питаннями на буденному рівні.
Автори фантастичних фільмів дають очікувану відповідь на всі ці питання: людину людиною робить не приналежність до виду homo sapiens, а наявність певних переживань і певної системи цінностей. Це складає наш human condition, «стан людськості». Відповідно, будь-хто, хто розділяє ці переживання і ці цінності, може вважатися людиною, навіть якщо має головогруди. Вікус ван де Мерве з «Дев’ятого округу» спершу ненавидить «креветок» і те перетворення, яке сталося з ним, але добре розуміє бажання будь-якою ціною захистити своїх дітей і бажання повернутися додому, і це розм’якшує його серце і змушує його до рішучих, навіть героїчних дій. Джейк Саллі в «Аватарі» не мусить довго роздумувати, на чиїй він стороні, коли одні істоти хочуть зруйнувати дім і священні місця інших заради егоїстичної вигоди (і байдуже, хто з них до якого виду належить). У фільмі режисера Джонатана Левіна «Теплі тіла» (2013) дуже мертвий зомбі на ім’я Р та дуже жива дівчина на ім’я Джулі виявляються однаково спроможні до любові (і таким чином відкривають для себе й інших, що саме тепло люблячих тіл спроможне повернути зомбі до життя, чим перетворюють історію на дуже химерний переказ «Сплячої красуні»). Всі ці персонажі в однаковій мірі володіють людяністю і мають точки контакту та порозуміння.

 

Будь людиною: страх перед утратою human condition

 

І тут ми підходимо в якомусь сенсі до головної, принаймні до найбільш продуктивної в перспективі теми сучасної кінофантастики. Теми кінця якщо не людства в цілому, то людства, яким ми його знаємо, кінця знайомого і зрозумілого нам «стану людськості». Рей Курцвейл обіцяє нам науку, теоретично спроможну забезпечувати вічне життя, вже в цьому столітті. Протези, що керуються сигналами нашого мозку, вже стали хоч і не тиражною, але реальністю, і наноботи, що подорожують нашим кровотоком та борються з хворобами на найбазовішому рівні, вже не здаються такими фантастичними, як раніше. В принципі, з того пагорка, на якому ми стоїмо зараз, не так вже й важко прокласти фантазійні мости до естетичного протезування та дизайнерської генної інженерії.
Зрештою, зміна знайомого нам «стану людськості» відбулася тоді, коли віртуальне спілкування дорівнялося реальному (а для декого і заступило його). Раптом виявилося, що базову людську потребу в комунікації можна задовольняти і так. Про те, як саме це міняє нас і наш human condition, дискусії палко точаться й досі, але факт зміни очевидний. Втім, попри тотальну тепер залежність від комп’ютерів, страху перед бунтом машин, який колись блискуче втілила на екранах «Матриця», в кіно минулого десятиліття ми майже не знайдемо. Можливо, ми достатньо добре прижилися у віртуальному світі самі й достатньо довго та безрезультатно чекали на появу штучного інтелекту, і реальність такого сценарію відступила.
Одначе залишився страх отримати ілюзію замість справжнього життя, більше того — вибрати цю ілюзію добровільно і забути про те, що було інакше. Так, у фільмі режисера Арі Фолмана «Конгрес» (2013) людство тікає від реальності екологічної катастрофи, бідності та хвороб у віртуальну реальність, де можна бути ким завгодно і робити що завгодно (і ніякі злі комп’ютери, які приспали всіх та пожирають нашу безцінну енергію, для цього виявилися не потрібні). Цікаво, що такий стан речей розкривається далеко не одразу, і більшу частину фільму ми перебуваємо в сюрреалістичній сатирі на світ шоу-бізнесу, де Робін Райт грає саму себе, старіючу й дедалі більш непотрібну в світі повального оцифровування всього, включно з особистісними матрицями акторів і акторок. Чимало критиків ганили стрічку за невмотивовану хаотичність оповіді й безпідставні переходи з ігрового кіно в анімацію, а мені навпаки здалося, що саме весь цей сюрреалістичний бульйон смислів та образів дає можливість разом із героїнею «прокинутися» в жахливий світ реальності наприкінці.
Інший тип ілюзії, якій людство на певному етапі віддає перевагу перед реальним життям, бачимо в фільмі режисера Філіпа Нойса «Посвячений» (2014). Тут ідеться про психічну реальність живих людських емоцій та почуттів, обміняну на фармацевтичний спокій, позбавлений і агресії, і радості. Не сказати б, що творцям дуже добре вдалося змоделювати таке суспільство, але загальна ідея була накреслена дуже доступно, хоч і дещо схематично. Емоції та почуття виявилися настільки витісненими з експериментального життя «нового» людства, що навіть слова «любов» і «смерть» опинилися поза межами розуміння і переживання. Воістину есенція утрати того, що ми вважаємо найбільш людським, нехай і наївно сформульована.
Чимось подібна ідея втрати живої людської психіки панує у фільмах серії «Дивергент». В цьому випадку все суспільство розділяється на п’ять фракцій згідно з п’ятьма людськими чеснотами: хоробрістю, добротою, самозреченням, розумом та чесністю. Всі ж, хто випадає зі схеми, в різний спосіб патологізуються: ті, хто не може в достатній мірі виявити в собі жодну з п’яти чеснот, витискаються за межі суспільства як «декласовані елементи» (стають «позафракційними»), ті ж, хто поєднує в собі одразу кілька чеснот, вважаються небезпечними відхиленнями від норми, що підлягають знищенню. Якою б химерною не була така соціальна система, вона відбиває страх перед утратою повноти функціонування людської психіки з усіма її можливими афектами та їх констеляціями.
Відчутним є також страх того, що якась катастрофа відбере у людства гуманність, перетворить нас на жорстоке та егоїстичне плем’я, де людське життя не важить нічого. В «Тому, хто біжить лабіринтом» це — страшна хвороба, яка робить із людей зомбоподібних істот, і заради винайдення ліків від якої вчені готові повільно убивати імунних від природи до вірусу дітей, видобуваючи цілющу сироватку з їхньої крові. В «Голодних іграх» символом такої утрати гуманності та знецінення людського життя стає гротескне мегапопулярне телешоу, в якому учасники насправді убивають одне одного на очах у цілої країни (думаю, нікого не здивує, що Сюзанна Коллінз, авторка книжкової серії «Голодні ігри» та сценаристка фільмів за власними романами, має багаторічний досвід роботи на американському телебаченні). В «Поки є час» біологічне безсмертя не призводить до щастя і навіть до довшого життя в більшості випадків, а призводить до тієї ж утрати гуманності та постійної гарячкової гонитви за часом.
Важко сказати, звідки походить цей страх опинитися в світі, де людське життя важить мало або геть нічого. Може, це реакція на конфлікт — тяжко міфологізований та стереотипізований у медіях — між західної та східною цивілізаціями з їхнім різним ставленням до життя людини та прав окремої особистості. Може, навпаки: реакція на надцінність людського життя і особистого добробуту в західній культурі, що дає можливість і навіть потребу фантазувати про повну протилежність. В будь-якому разі, думаю, ця тема і далі активно розроблятиметься, поруч із питанням про те, що означає бути людиною, як іще можна бути людиною, з чим можна розстатися, а що набути, не пожертвувавши при цьому «станом людськості», яким ми звикли його бачити.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 7233 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode