шо нового

Поет, який живе у лісі
17:01/01.10.2009

Відомий український поет та есеїст Андрій Бондар розповідає Яні Дубинянській про переваги життя на чистому повітрі над літературними тусовками, розкриває секрети співіснування у письменницьких родинах і доводить неможливість внутрішньої еміграції.

ШО Андрію, пам’ятаю давнє твоє інтерв’ю, років із п’ять тому: тебе запитали, чи не хотів би ти на схилі літ переїхати з мегаполіса до маленького містечка, «вирощувати капусту»? І ти відповів, що народився у маленькому містечку і знаєш, як легко там збожеволіти від самотності. І ось до схилу літ ще далеко, а ти… Що так змінило твій світогляд?
— Я переїхав з Києва не до маленького містечка. Досі вважаю, що районні центри — не найкраще місце для життя і творчості. Я мешкаю на дачі в передмісті Києва, де є всі вигоди: електрика, газ, вода, інтернет, — без жодних перебоїв. Мій крок — один із можливих способів особистої автономізації. Я навіть маю свою міні електростанцію! (сміється) Разом із тим мій любий Київ невблаганно поруч. Дістатися з нашого лісу до Подолу забирає годину. Від Теремків і Троєщини до центру іноді доїжджають довше. Світогляд за три роки поза містом, безперечно, змінився. Тут я дуже добре зрозумів, скільки зайвих і непотрібних речей робилося «за замовчуванням». Лише тому, що ти існував у іншому оточенні й людському ландшафті. Кілька років тому я відчув, що я вже не можу впоратися з Києвом. Я за ним не встигаю.

ШО Коли ти відповідав за літературу в «Дзеркалі тижня», дуже відчувалося, наскільки ти на своїй хвилі. Ти правильно робив, що не ходив на планірки. Тобі взагалі в житті вдається скрізь залишатися «окремим»? Якщо так, поділись секретом.
— Моя хронічна проблема в тому, що я не вмію працювати в команді та раціонально організовувати чужу і власну роботу. Ходити на роботу взагалі для мене вериги, бо щось написати я можу лише після 19 00. Таких робіт для мене ще не вигадали. Тому найприйнятніший спосіб існування — фриланс.
З «ДТ» було так: від початку ми домовились, що я роблю сторінку не «в» газеті, а «для». Цей принцип і диктував нашу подальшу співпрацю. А «залишатись окремим» — не ідеал і не панацея. Просто вважаю, що для українця (в суті своїй істоти дрібнобуржуазної й анархічної) існувати окремо аж ніяк не є суспільною девіацією. Це цілком вкладається в «норму» й відповідає його сутності. Тобто моїй сутності. Тому жодних життєвих принципів «окремості», викарбуваних на кам’яних скрижалях, я не маю. Просто живу.

ШО У тебе три жінки в хаті: дружина Софія, дочка Варвара і собака Ґава. Як витримуєш?
— Мені з жінками в житті завжди набагато легше і приємніше спілкуватись. Може, тому, що я ніколи особливо чітко не поділяв світ на «жіноче» ґетто і «чоловіче». Жінка — істота набагато складніша й цікавіша, ніж чоловік. Навіть у речах, здавалося б, зовсім буденних. От Варвара, наприклад, почала розмовляти уві сні ще перед тим, як навчилась вимовляти елементарні слова. А Софія взагалі для мене є справжнім скарбом. Мудрішої людини в житті мені зустрічати не доводилось. З Ґавою стосунки в мене чудові. Одне слово, з усіма моїми жінками в мене взаємна любов.

ШО Я правильно розумію, що ви з Софією обоє живете суто на творчих хлібах і у вільному режимі? Як це виглядає зсередини?
— Зсередини це виглядає банально: стоять два комп’ютери, за ними сидять двоє людей і пишуть. Усе, що відбувається поза тим — звичайне щоденне життя, як у всіх людей. Ми не маємо робочих днів і вихідних. Можемо собі дозволити по кілька днів не працювати взагалі. Але іноді доводиться працювати дуже самовіддано — по 16 годин на добу з перервою на сон.

ШО Ну, про «як у всіх людей» — це ти загнув. Кожен принаймні чув, що дві творчі особистості в одній сім’ї — то забагато, якщо вони, звичайно, не співавтори. Всі поетично-письменницькі пари викручуються по-своєму, і далеко не всім вдається. Що ти про це думаєш з власного досвіду?
— Наші стосунки, умовно кажучи, не мають «кредитної історії». Ніхто нікому не дає «кредиту» на творчість, ніхто нікому не наступає на горло.

Мій власний досвід підказує, що не варто рефлексувати над тим, «ах, які ми творчі… ах, як нам поділити один простір…». Вважаю, що всі ці міркування — від лукавого. Було б значно складніше, якби Софія, наприклад, була письменницею, а я працював сантехніком або торгував овочами на базарі. Або навпаки, якби Софія працювала манікюрницею, а я займався вільною творчістю… Тоді могли б виникнути світоглядові та культурні проблеми. Коли навіть поговорити нема про що. Тому коли дивуються, як же ж так співіснують дві творчі істоти, я цього не розумію. Дивно, коли люди з одного середовища, носії схожих світоглядів і темпераментів нездатні порозумітись. Компроміс як головний принцип входить у «пакет» також за замовчуванням. Інакше ніщо в цьому житті не має сенсу.

ШО Було б дивно, коли б я не запитала, як тобі почуватися (в літературі і в житті) «зятем Андруховича». Але якщо не хочеш, не відповідай.
— Розумієш, людей сторонніх завжди цікавитимуть подібні речі. В цьому немає нічого кримінального. Так само, як і в тому, щоб почуватись «зятем Андруховича» нормально і комфортно. Знову-таки, мабуть, варто ще раз пояснити: коли утворюється письменницька родина, в цьому нема нічого надзвичайного і надприродного. Так само, як і нема нічого дивного в тому, що утворюються родини політичні, економічні й чиновничі. Куди ж від цього подітись? Але на відміну від цих інших я ніяк не використовую своє становище. Усе-таки ж я спочатку сам досягнув чогось у цьому житті, правда? Без жодного «адміністративного ресурсу», протекцій і заступництва. Ймовірність того, що я стану зятем Андруховича, а не зятем, наприклад, Володимира Литвина або Олега Блохіна була на тисячі відсотків вища (сміється). Бо перед отриманням такого «статусу» ми з Юрієм Ігоровичем були добрими приятелями і проводили разом багато часу. Повторюю, ми люди одного середовища.

ШО Вірші тобі зараз пишуться? Щось не бачу їх у твоєму ЖЖ… Колонки бачу.
— В ЖЖ я не завжди виставляю все, що пишу. Та й вірші — не дуже проста матерія… Я не вражений хворобою нестримного продукування поетичних текстів, як, наприклад, деякі молодші поети або й мої ровесники. Мої вірші пишуться не так швидко і не так багато, як колонки. Писання поезії завжди в буквальному сенсі забирало в мене багато життя і здоров’я. Це було і є ходінням по гострому лезу. Я завжди розцінював поезію як серйозну справу, з якою не можна гратись. Тут або пан, або пропав. Інакше просто немає сенсу. Я кажу тільки за себе, ясна річ. Сподіваюся, нарешті з початком наступного року закінчу свою нову книжку.

ШО Абсолютно не схожу на попередні?
— Здається, й попередні були зо¬всім не схожі одна на одну! Звісно, так, це буде щось зовсім відмінне від попередньої збірки. Принаймні на формальному рівні.

ШО Ти другий рік поспіль ігноруєш львівський Форум видавців. Нецікаво?
— Ні, якраз дуже цікаво. Але в житті, хоч це й дивно, знаходяться цікавіші речі. До того ж відчув, що львівський Форум спокійно може обійтись без мене. Як і я без нього. Всі ці форумні забави, презентації і тусовки потрібні молодим, як повітря. Мені ж потрібно просто свіже повітря. Тут, у нашому лісі, його якраз вдосталь.

ШО А тоді, коли вийде твоя нова збірка, ти вийдеш з лісу, будеш її піарити? Чи це для тебе вже теж суєта?
— Я перманентно виходжу з лісу.
І навіть маю банківський рахунок… (усміхається) Ясна річ, буду презентувати. Однак без фанатизму. Поезія від початку замислюється як продукт не для багатьох людей. Тому їздити з гастролями по всій країні не бачу сенсу. Запросять — поїду. Не запросять — не поїду. Як у тому радянському анекдоті про туркмена: «Могу копать. Могу не копать».

ШО До речі, наскільки ти відчуваєш себе включеним у життя країни? Чи все ж таки споглядальна позиція і внутрішня еміграція?
— В життя своєї країни я включений активно. Жодної внутрішньої еміґрації. Намагаюся активно реагувати на політичне життя своєю публіцистикою. Бо як інакше я можу на нього впливати? Самоусунення від життя — стезя або безвідповідальних людей, або святих. Від перших і від других я далекий. Я живу в цій конкретній Україні, а їй доведеться миритися з моїм неабстрактним існуванням. Мені не надто подобається ця країна, але я її люблю і жити без неї не вмію. В німців є чудове поняття — Heimat. Це «інтимний простір», «особливе місце», дім, у якому добре. Воно якнайкраще відповідає поняттю «батьківщина», яку я люблю.

розмовляла Яна Дубінянська
iлюстрацiя Артема Крепкого

рейтинг:
5
Средняя: 5 (2 голосов)
(2)
Количество просмотров: 25328 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode