шо нового

Глобалізація Рябчука
10:55/01.03.2010
Відомий публіцист, політолог, а також літературний критик і письменник Микола Рябчук розповідає Яні Дубинянській про наших письменників за кордоном, мобільні телефони і Оксану Забужко, московську попсу і втрачені традиції руконеподавання.

ШО Пане Миколо, здається, для вас світ уже давно глобалізувався. Як у вас виходить у середньому: більше часу в Україні чи за кордоном? І наскільки широка географія ваших друзів?
— Правду кажучи, я волів би «глобалізуватися», зокрема й інтеґруватися до Європи, разом з Україною. Але якось надто багато у ній людей тягнуть у протилежний бік — і в географічному сенсі, і в усіх інших. Тож доводиться іноді робити це самотужки…
Від еміґрації я відмовився ще в середині 90 х, коли ситуація в Україні була досить кепською, а пропозиції різних праць за кордоном — доволі спокусливі. Проживши з родиною два роки в Америці, я відчув, що пора або повертатися, або лишатись назовсім. Ну, і зробив свій вибір, за яким не жалкую. Життя в Україні цікавіше (часом аж надто, це правда), і це моє життя. Я міг би додати також, що це моя країна, але звучатиме патетично. Європа, зрештою, теж — моя. І поїздку до Відня чи Кракова я сприймаю приблизно так само, як до Харкова чи Сімферополя. Тобто я намагаюся жити у світі, в якому, хочу вірити, житимемо ми всі. Точно не знаю, але припускаю, що в Україні я буваю не менше, ніж за кордоном. Іноді, правда, коли маю багато роботи, мені вигідно вдавати, ніби «мене нема». Якоюсь мірою я сам цей міф — власної відсутності — підтримую.
А друзів у мене, як, певно, й у більшості людей, — небагато. Знайомих — безліч, у різних країнах. Але, я б сказав, це переважно ділові стосунки, професійне, в широкому сенсі, спілкування.

ШО Чи ви справді не маєте мобільного телефона? Я сама до останнього трималася, але десь із півроку тому таки завела… Може європейська людина без цього жити?
— Живу, як бачите. Є, звісно, певні незручності, але є й переваги. Для мене поки що переваги — суттєвіші. Але це мій, коли хочете, «бзік», я нікому його не нав’язую. Єдине, що за всієї своєї терплячості ненавиджу хамів, які на цілу горлянку розводять на публіці свої дурнуваті розмови. Краще все-таки спілкуватись on-line.

ШО Ви вже багато років як полишили літературну критику, але вас досі про це питають, і якось ви сказали страшну річ: що опікувалися літературою тому, бо за тих часів не було можливості займатися політологією. Невже це правда? Політика вам цікавіша за літературу?
— Не зовсім так, пані Яно. Ні про яку «політологію» в ті часи я й не думав. Її, зрештою, й не існувало — був суцільний і безпросвітний «марксизм-лєнінізм». Я займався літературою, а згодом і літературною критикою, бо мені це було цікаво. А потім я просто розширив оту свою «критику», той-таки аналіз і, коли хочете, деконструкцію, на певні суспільні явища. Адже все довкола можна прочитати як текст. Це нашим політикам видається, ніби вони дуже важливі особи, «державотворці», а насправді — звичайнісінькі графомани, творці препаскудних текстів, малоосвічені й малокультурні.

ШО А українські літератори? Чи залишилися у вас дружні стосунки з людьми з цих кіл? Адже ви багато кому допомогли свого часу пробитися. Чи повністю змінили оточення?
— Звичайно, я почуваю певну причетність до літератури й літературного середовища — хоча б тому, що маю дружину-письменницю, але також тому, що люблю і прозу, й поезію і намагаюся стежити за новинками, хоча й не так ретельно, як це мав би робити фаховий критик. Я б не сказав, що ми розійшлися з колишніми друзями — просто перейшли на різні орбіти, випали з (чи відпали від) колишніх «тусовок». Я думаю, це вікове. Нема вже того молодечого почуття зграї, чи табуна, чи команди (галицьке слово «дружина» тут найдоречніше). Але дружні почуття залишилися. І коли я зустрічаю давніх приятелів, із якими не бачився рік, чи два, чи більше, ми все одно відразу знаходимо потрібний тон, потрібну тематику, — мовби й не розлучалися, мовби й не переривали якоїсь давньої розмови. Мене це зворушує. По моєму, це і є ознака справжньої дружби і близькості, — не реґулярність спілкування, а радше перебування на тій самій емоційній, психологічній, мисленнєвій хвилі.

ШО Кого ви читали недавно з сучасної української літератури, хто справив враження, кого виокремлюєте?
— Зізнаюся, що на самостійний пошук, на ризиковане відкривання нових імен уже нема часу. Тож беру лише те, що порадить дружина та друзі, смакам яких довіряю. Останнє моє читво у Києві — «Таке» Іздрика та вибраний поетичний Жадан, улюбленець моєї Наталки. А ось тепер у Кракові перечитую Тараса Прохаська у перекладі Ренати Руснак, просто цікаво, як він звучить по-польськи.

ШО Пул наших письменників, яких добре знають за кордоном, залишається незмінним уже понад десятиліття: Забужко, Курков, Андрухович. Чому так, на вашу думку?
— Мабуть, тому, що вони, як і я, вирішили не чекати, поки Україна інтеґрується до Європи, а почали інтеґруватися самотужки… Якщо ж серйозніше, то ми живемо у світі надвиробництва: добрих продуктів сьогодні більше, ніж покупців. Півсправи — виготовити якісну річ, ще півсправи — її продати.
З першою половиною в нас більш менш, з другою — кепсько. Згадані вами письменники це зрозуміли і, замість чекати, поки прийде якийсь благодійник-чудодійник і їх, геніальних, відкриє цілому світові, самі зайнялися власною промоцією. А це не лише володіння іноземними мовами (порахуйте самі, скільки наших письменників здатні вільно, невимушено, з почуттям гумору спілкуватися з закордонною публікою), це ще й певна присутність в інформаційному просторі — участь у фестивалях, книжкових ярмарках, конференціях, інтерв’ю, актуальні статті для чільних газет, а також — певна дисципліна, дотримання слова, виконання контракту, вчасна відповідь на листи тощо.
Розумієте, я так само поважаю письменників, котрі не бажають усім цим займатися, небезпідставно вважаючи це суєтою, яка заважає творчості. Але — за умови, що вони не заздрять своїм успішнішим колеґам, не нарікають на «недооціненість»; вони просто йдуть власним шляхом — як Москалець, як Лишега, як Прохасько, — я буквально схиляюся перед такими постатями.
Проте я глибоко зневажаю тих посередностей, котрі нічого не вміють, не роблять, зате лають де можуть Забужко, Куркова та Андруховича і нарікають на власну недооціненість. Моя відповідь проста: вважаєте, що в Україні є кращі тексти для світу? Гаразд, є. Але представте їх, будь ласка, світові самі. Бо ніякий добрий дядя вам цього не зробить, та й ніхто вам не зобов’язаний цього робити.

ШО До речі, між іншим: кажуть, Оксана Забужко на вас досі ображена за різку оцінку «Польових досліджень». Чи то неперевірені чутки?
— Запитайте краще про це Оксану. Я ніколи нічого про цей твір не писав. Якщо не рахувати полеміки з одним пасквілянтом із «Независимой газеты». Але там мені йшлося радше про захист колеґи від московського хама й українофоба, ніж про аналіз самого твору. Я справді маю до твору певні застереження, але радше етичного, ніж естетичного характеру. Про що й сказав свого часу авторці — зрештою, цілком дружньо, як добрій приятельці, — але це було усно, не письмово. Тож чутки про «різку оцінку» — всього лиш чутки.

ШО Пане Миколо, ви толерантна людина, але ваші висловлювання щодо Росії, як правило, різко негативні, будуються на протиставленні: «європейська інтеграція / московські подачки», «європейська культура / московська попса». Невже насправді потрібна така дихотомія?
— Може, тому, що європейської культури в нас мало, а московської попси багато… Гаразд, якщо серйозніше, то я нічого не маю проти росіян поодинці, але разом вони витворюють якусь абсолютно хвору країну, абсолютно патологічний політичний режим, від якого мені інстинктивно хочеться триматися якнайдалі. Ну, хай би він був собі десь там, за кордоном, але ж він присутній у найрізноманітніших проявах і тут! Він шле якісь хамські послання нашому президентові, він розказує нам, кого вибирати, якою мовою розмовляти, з ким дружити, і т. д., й т. п. Тож я, мабуть, і справді реаґую подеколи надто емоційно…

ШО А наскільки ви орієнтуєтеся в сучасній російській літературі? Чи щиро вважаєте, що її якнайкраще репрезентує Донцова?
— Щиро кажучи, не орієнтуюся зовсім. Гадаю, за час навчання в Літінституті я виконав план із російської літератури на багато років уперед. Дай Бог мені тепер надолужити з іншими літературами — хоч би до половини того рівня, на якому я знаю російську.

ШО В одному з інтерв’ю ви закликали українських інтелектуалів не брати участі у різноманітних ток-шоу, де їм доводиться сидіти поряд із недостойними поваги людьми. А як ви пропонуєте доносити до суспільства свою думку?
— Ну, це я, може, надто різко висловився. Просто є ситуації, яких слід уникати — не ток-шоу взагалі, а спілкування з явними, відомими мерозтниками. На жаль, у нас геть атрофувалася традиція руконеподавання.

ШО Чи ви вважаєте, що ваша збірка есеїстики «Улюблений пістолет пані Сімпсон. Хроніка помаранчевої поразки» допоможе українському суспільству щось зрозуміти?
— Розтин покаже, як жартують хірурги. Якби не сподівався — не писав би.

ілюстрація: Діна Ліннік

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 37815 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Если вам необходимо заказать векторизация чертежей надежно и качественно. | Подробности о косметике davines здесь.