шо нового

Мова в час війни
10:46/21.06.2015

текст: Вікторія Наріжна. ілюстрація: Олена Стельмах

Я була переконана, що після Майдану «мовне питання» відімре само собою. Після того, як всі на власні очі побачили, що кров усередині російськомовних та україномовних громадян однаковісінького кольору й однаково може бути пролита заради порятунку своєї країни від диктатури, здавалося, питання вичерпане. Але виявилося, що цієї моторошної наочності для переоцінки цінностей вистачило не всім. І тисячі російськомовних вояків, які ризикують здоров’ям та життям заради України на Донбасі (часто втрачаючи і перше, і навіть друге), теж ясності питанню чомусь не додали.
ВО «Свобода» одразу після Майдану знайшло за потрібне повернутися до «закону про мови» (хоча, якщо подивитися на нинішній знетягнибочений склад парламенту, то, може, соціум і не оцінив). Війна на Донбасі, замість породити певну толерантність до російськомовних громадян на тлі їхнього очевидного патріотизму та самопожертви (найпотужніші волонтерські центри все-таки заходяться в російськомовних прифронтових Дніпропетровську та Харкові, а не в далеких Львові чи Івано-Франківську, що пояснюється бодай логістикою), виродили натомість у борців за одномовну Україну довгоочікуване словосполучення «мова окупанта». Сплески тролингу на адресу тих чи інших російськомовних фігур час від часу проносяться соціальними мережами, причому войовничим мовозахисникам не важливо, який внесок нещадно затролений зробив у теперішнє та майбутнє життя країни (і, відповідно, їхнє).
Чимало адекватних в цілому людей виправдовують такий стан речей тим, що мова — невід’ємна частина національної ідентичності. Без сумніву, мова може бути невід’ємною частиною національної ідентичності, але може і не бути. Не варто брати складні приклади багатомовних країн, візьмемо порівняно простий приклад колишніх британських колоній. США, Канада, Австралія, Нова Зеландія говорять «мовою окупанта», що ніяк не заважає їм мати незалежну від «окупанта» національну ідентичність, політику, культуру. Ніхто не припише Великій Британії американську літературу чи австралійській кінематограф через те, що вони створені англійською мовою. Зрештою, їхній окремішності не заважає навіть те, що трьома країнами з чотирьох перерахованих формально керує британська корона. Певна, що про це знають далеко не всі. Можливо, навіть далеко не всі громадяни цих країн.
Звісно, тут буде слушним зауважити, що Велика Британія відмовилася від імперських амбіцій і далека від того, щоб вважати англійську мову маркером якогось «британського світу», ще й встановлювати в цьому «британському світі» відповідні своєму баченню порядки за допомогою зброї. Те, що нова російська імперія, на відміну від старої британської, жива — чи то радше, немертва, як зомбі або вампір, — важлива деталь до нашого мовного питання. Важлива, але для мене не головна.
Для мене головне інше: чому ми так легко піддаємося на маячню нашого небезпечного сусіда? Він каже, що всюди, де звучить російська мова, простягається могутня длань «русскаго міра» — і ми одразу віримо йому та починаємо ганити волонтерів-активістів-вояків за те, що вони говорять російською, бо ж цим вони перетворюють Україну в «русскій мір». В перервах між плетінням сіток, закупкою тепловізорів та відстрілом сепаратистів, я так розумію. Хвороблива природа припущення, з якого виходить Росія, очевидна, але ми все одно приймаємо його за точку відліку. Ми, українські патріоти, які сплять і бачать Україну незалежною від російського впливу.
Можна знайти більш побутову аналогію. Хворий на обсесивно-компульсивний розлад може повідомити нам, що, якщо не рахувати на вулиці всі зелені машини, наступить кінець світу. Чи почнемо ми від того рахувати зелені машини?
Насправді, почнемо. Якщо цей хворий — людина в нашому особистому всесвіті авторитетна та впливова, і він уже не перший рік рахує зелені машини в нашій присутності. Індукований психоз. У кого є родини, де хтось страждає на психічні розлади, одразу зрозуміють, про що я.
Мені давно вже здається, що ставлення до російської мови в Україні — це найкращий маркер нашої національної зрілості та нашої сепарації від «русскаго міра». В ненависті та зневазі до російськомовних співгромадян, яку подекуди демонструють найпалкіші українські «патріоти», читається багато незагоєних травм, страху і безсилля перед російською (культурною) агресією. Російська мова переживається як такий собі інтроект, щось чуже і небезпечне, що поселилося в нас і може захопити, підкорити, контролювати нас ізсередини. При цьому немає розуміння, що «русскій мір» будується не на мові, а на певних ідеях і світоглядних концептах, які через цю (будь-яку насправді) мову висловлюються. Але ні, символічним ворогом стає власне російська мова, так само, як для Росії вона стає символічним маркером «русскомірності».
Часто в такого українського «патріота» приплітається до цього пікантна нотка аутоагресії, адже чимало з тих, хто в соціальних мережах (а інколи й з екранів телевізорів) дорівнює російськомовних співгромадян до посібників агресора, є неофітами церкви тотальної україномовності, які самі не так давно відмовилися від рідної для них російської. Їх видає російський акцент (який інколи не минає разом з неофітством, он, Олесь Доній не зміг позбутися акценту за довгі роки) та велика кількість невиправданих діалектизмів, які здаються їм питомо українськими словами через свою несхожість із російськими. Пересічні інтернет-борці за українську (чи проти російської?) мову також часто-густо демонструють вражаюче незнання українського правопису, що дивно контрастує з предметом боротьби.
Такі «патріоти» хочуть проробити з нашими російськомовними співгромадянами той же фокус, який свого часу радянська система проробила з нашими батьками: змусити їх облишити свою мову та прийняти чужу. Не знаю навіть, звідки в українського патріота може з’явитися бажання копіювати стратегії радянської тоталітарної машини, але є над чим замислитися. Можливо, йдеться про помсту. Можливо, російськомовні українці відіграють роль такого собі перехідного об’єкта: змусити росіян вивчити українську, символічно зґвалтувавши їхню ідентичність, ми не можемо, то можна зробити собі таких квазіросіян, на яких вже відвести душу.
Можливо, їм нестерпно думати, що українська мова може бути для когось чужою. Але мова — це щось значно більш домашнє та інтимне за націю. Грек, чи вірменин, чи татарин виходить на вулицю будь-якого міста — Харкова чи Львова — і починає говорити чужою мовою. Чи важливо українському патріоту, якою мовою починає він говорити? Чи думає про нього український патріот взагалі, коли починає черговий «мовосрач»? Чи думає він про нього так само і в тих самих тонах, як про свого російськомовного співгромадянина? Чи, може, грек, або вірменин, або татарин не здатні символізувати для українського патріота велику ворожу Росію, і тому їхня тема в цій мовній симфонії западає в небуття?
Але я думаю ось про що: чи була бодай колись ситуація, щоб українські патріоти навалилися на якийсь татаро-, або грузино-, або івритомовний ресурс із вимогами зробити україномовну версію сайту, як вони зробили це, наприклад, із блогом Юлії Савостіної? Я не чула про таке жодного разу. Чому?
Та тому, що вони не знають про існування таких ресурсів. А якщо знають, то не знають, чи на них щось цікаве взагалі написано. Бо вони не володіють цими мовами. І їм не цікаво, що там. Там не може бути нічого цінного, бо ці мови український «патріот» переживає як іще меншовартісніші, ніж його пригноблена і гнана українська. По відношенню до грузинської чи грецької український «патріот» не переживає комплексу меншовартості, і тому написане цими мовами його не обходить. Бо йдеться ж не про можливість отримати інформацію українською, а лише про страх перед російською.
Саме тому, що вступає в гру цей ірраціональний фактор — страх, — українського «патріота» не пробиває ніщо: ні російськомовні бійці добровольчих батальйонів, ні нескінченні списки легендарних російськомовних волонтерів, ні російськомовні лікарі, що врятували сотні поранених, ні російськомовні експерти, що намагаються реформувати українське законодавство належним чином. Всі ці приклади відступають перед розумінням російської як символічного зла. Як великого брата, який дивиться на тебе. Як фотографія суворого батька, яку треба спершу покласти обличчям донизу, якщо хочеш здійснити якусь витівку. Наприклад, зробити собі успішну незалежну державу.
От тільки поки фотографія не стане просто фотографією, діти не стануть дорослими. Не зможуть виграти свою едипальну війну з батьком, яка зараз в прямому і переносному сенсі триває на українських землях. І тільки перемога в ній — шлях до чогось успішного та незалежного.

 
 

Камни постколониализма

текст: Завен Баблоян

Я вижу, что многие такие же, как я, патриотичные русскоязычные украинцы несколько растеряны. Например, в недавнем обсуждении того, что издаться на русском у нас сложнее, чем на украинском, одна писательница с горечью заметила, что в демократической и многонациональной стране такого быть не должно. Признаться, я опешил. У украинского книгоиздания масса проблем, но точно не из-за ограничений в отношении демократии или многонациональности. Перекошенность рынка — следствие в первую очередь многолетней российской книготорговой экспансии, а теперь — еще и войны России против нас. Склонен думать, что украинцы действительно стали менее охотно покупать книги на русском не только по экономическим причинам. Уверен, что их за это невозможно упрекнуть ни в тоталитаризме, ни в нацизме.
С большим энтузиазмом общественность встретила идею фиксации украинского варианта русского языка. Я не лингвист, но даже мне очевидно, что никакого единого «украинского русского» не существует. С другой стороны, региональных лексических, синтаксических и орфоэпических различий явно не хватит, чтобы выделить «харьковский» и «одесский русский» как, скажем, диалекты. А вот если мы погрузимся в языковой континуум окружающих сел и малых городов, то общей платформой для «украинского русского» может стать разве что действительно универсальная, пожалуй, для всей страны суржико-формула «скилькы врэмья?». Сколь бы ни было соблазнительно политически обособление «украинского русского», его основное отличие от «российского рус­ского», мне кажется, — разве что в отсутствии стандарта. Подозреваю, кстати, что попытка стандартизации «украинского украинского» приведет нас к подобным же затруднениям; впрочем, региональные различия в нем точно потянут на диалекты.

Или неувядающая тема священного права русскоязычных на то, чтобы в ресторане не было украинского меню, а на сайте — украинской версии контента. Я совершенно уверен: даже когда у нас будут четкие нормы функционирования государственного языка, вне сферы его обязательного применения гражданам придется выбирать средства коммуникации в частном порядке. Это автоматически означает возможность конфликтов, и остается только надеяться, что со временем мы лучше научимся их решать. Но я совершенно уверен, что для их решения не нужны никакие дополнительные «языковые законы». Грубо говоря, оскорблять человека и бить его палкой по голове нехорошо (и начиная с некоторой интенсивности взаимодействия — противозаконно) независимо от предмета спора — будь то выбор языка или место в очереди к кассе. Мое замечание покажется странным тому, кто не следил за попытками интернет-общественности придумать такие специальные законы, чтобы, например, никакой урод не мог тебя обозвать сепаратистом или рагулем за твой язык. То есть, надо понимать, за номера на машинах, этническую рубашку, пищевые предпочтения — можно, а за язык как раз нельзя. Я уж не говорю о такой общепринятой практике, как обзывательство жирдяем или скелетом за телосложение. Или дураком — за несимпатичный ход мыслей. Но для языков, выходит, нам нужны специальные юридические нормы — еще более специальные, чем сейчас, а если я не ошибаюсь, то у нас до сих пор действует тот самый одиозный и диверсионный закон о «региональных языках», с попытки отменить который, как уверены многие, и началась война. Действует — или бездействует? Какая разница, не правда ли?
И особенно меня обескураживает решительное намерение патриотов «защищать русский язык». Просто потому, что я хорошо помню: его защищали по ту сторону баррикад. И продолжают, как я понимаю, защищать от нас по ту сторону фронта. Казалось бы, за долгие предшествующие годы и особенно за последний год должен был выработаться рефлекс — где начинают защищать русский язык, там жди беды. Там Россия готовит войну. Но нет — в русскую лингвоидентичность почему-то по умолчанию встроена ее хрупкость и уязвимость независимо от численности носителей (обычно преизрядной), просто вопиющая к сочувствию, и тут уж невольно вспоминаешь, что российские войска хоть в Крым, хоть на Донбасс вломились под предлогом «защиты русскоязычных» — психически здоровому человеку не совсем понятно, от кого и от чего. С точки зрения местных, похоже, от маленьких, но злобных украинских зарплат и пенсий. А смехотворные и нелепые попытки закамуфлировать под «языковое меньшинство» многие миллионы людей разве что в полной мере раскрывают смысл обидного понятия «лингвоинвалидность».
Однако «русский мир», этот лебенсраум новоросской империи с его свирепыми инстинктами, мягко говоря, кукушонка, уже вытащил ядерную дубину и не снижает своей агрессии. Никто из нас не виноват в своем русскоязычии, однако на этом основании мечтать о его некогда привилегированном статусе — столь же абсурдно, как и о колбасе по 2.20 (кстати, несъедобной, я ее помню). В отсутствие обезумевшего геополитического врага с северо-востока «проблемы русскоязычных» просто бы не существовало, однако он был, есть, и неизвестно еще, сколько будет. И он, как все прекрасно знают, определяет свою «исконную территорию» — не говоря уж о «зоне влияния» — по русскоязычию. Опять же, никто из нас в этом не виноват, но русскоязычие — естественная и обильно и многообразно эксплуатируемая площадка вражеской пропаганды. Нужно ли упоминать о том скорбном факте, что почему-то (и почему же это?) далеко не все русскоязычные столь сознательны, как уважаемые читатели этой заметки, или мы и так в курсе, что газета «Вести» по загадочному стечению обстоятельств выходит именно на русском языке?
Я не могу назвать «языковой вопрос» «наследием» империи, столь же мучительным и проблемным, как и другие ее «подарки» — поскольку это отнюдь не наследие, империя жива и воюет с нами. Использование ею языка как инструмента борьбы, как оружия, не дает утихнуть нашей фантомной боли языковой гегемонии, сколачивает из нашей лингвоидентичности коллективного троянского коня для ее «вежливых людей». У нас есть единственный разумный выход — быть терпеливыми и рассудительными, осознавать исторические и внешние корни своих галлюцинаторно «оскорбленных чувств», своей «ущемленности», своей «потребности в защите». Мы многим сейчас жертвуем во имя будущего своей страны — и кто-то из нас жертвует жизнью на фронте. Чтобы не быть эмигрантами в собственной стране и не ставить под угрозу ее существование, неизбежно придется смириться с еще одной утратой — утратой языковой привилегированности; это наша специфическая «дань» постколониализму, как специфическая «дань» украиноязычных, например, — болезненное и мучительное наверстывание, лихорадочная компенсация в крайне тяжелых, неблагоприятных нынешних условиях столетиями длившегося подавления культуры и языка. У каждого свои исторические травмы, своя ноша прошлого, и у каждого она тяжела. Мы преодолеваем трудный путь, и есть смысл не волочить с собой лишние камни, даже если это камни в почках. И тем более — камень на сердце.

 
 

Висміяти — не вбиваючи

текст: Юрій Андрухович. иллюстрация: Мария Фоя

Якщо я розумію сформульовану тему правильно, то під мовою ворожнечі мається на увазі щось близьке до того, що в сучасній західній культурі називають hate speech. Адам Міхнік свого часу застосував дещо образніше окреслення «мова стічних канав» (іноді перекладають як «мова каналізації»). Я сказав би, що це певний стиль мовлення, який характеризується високим ступенем негативної емоційності. Його застосовують для підбурювання й нацьковування, іншими словами, для провокування та мобілізації певних агресивних дій чи реакцій на дії. Мова ворожнечі, мабуть, є невід’ємним складником будь-якої пропаґанди. Але не тільки її. Література в її чистому, позапропаґандистському вигляді в цьо­му сенсі теж не безгрішна. Вона ж від самих своїх першовитоків оперує такими блоками, як «свої» та «чужі», «батькіщина» і «чужина», «війна» і «вбивство», «кров» і «земля». Література не може бути емоційно стерильною, без негативної емоційності дуже складно уявити собі її рушії.
Досі я теоретизував. Тепер — ближче до нашої сьогоднішньої конкретики.

У нас, як відомо, стан війни. Більшості українців вона поки що не торкається особисто, але ми так чи так усі з нею (і в ній) живемо. У багатьох із нас, образно й не тільки образно кажучи, здають нерви. Тому так складно, а фактично неможливо уникнути її в суспільному дискурсі. Ми звикаємо до брутальності вислову і вживаємося в неї. Не далі як учора на Львівщині я бачив пересування великої колони наших військових. У кожному з населених пунктів, через які вона їхала, керівництво шкіл виводило учнів і вчителів під національною символікою — вітати наших захисників. Так вони і стояли обіч дороги в очікуванні колони. Я звернув увагу, що старшокласники не без задоволення тримали серед інших і транспаранти з відомим гаслом «ПТН ПНХ». Учителі, які в наших умовах зазвичай сильно перегинають палицю, борючись із матюками, в цьому випадку охоче таку ініціативу своїх школярів підтримали. Я піймав себе на тому, що так само дивлюся на все це не без задоволення.
Проміжний висновок із цього видовища такий, що Путін частково леґалізував уживання так званої нецензурної лайки навіть серед мовно найцнотливіших українців. Але тільки у випадку, якщо ця лайка стосується його самого. Немає такого патріота чи взагалі — вживу спірне означення — нормального українця, котрий не вважав би обов’язком час від часу проскандувати (проспівати) «Путін хуйло». Прізвище Путіна розтабуйовано в українській свідомості до край­ньої межі.
Втішає, що наша актуальна мова ненависті піддається карнавалізації. Сміховий компонент об’єктивно пом’якшує негатив. Висміяти — це в певному (переносному) сенсі вбити, але не так жорстоко, як убити у прямому сенсі.
На жаль, ми не святі й не ангели, тому у своїх висловлюваннях ми дедалі частіше «мочимо сєпарів» та «випускаємо з них кишки». А вже Путіна, який так усіх дістав, ми готові піддавати найжахнішим формам тортур і страт. Це — ще не дії, це — мова. Так, це мова ворожнечі. Але як їй, ворожнечі, не було взятися, коли в наявності найнеобхідніша передумова — ворог?
Тепер ще трохи про мову ворога. У таких ситуаціях, як наша, цією мовою найчастіше стає національна мова тієї нації, проти якої ведеться війна. Для тих, хто нині воює проти України в лавах деенер-еленер — байдуже, російські вони громадяни, українські чи, скажімо, південноосетинські — такою мовою є українська мова. Її носії є однозначними «украми» і «бендерами», тобто підлягають знищенню. Коли який-небудь Моторола каже, що йому похрін, убивати чи не вбивати наших полонених, то я впевнений, що шанси вижити після спілкування з ним значно вищі у російськомовних бійців ЗСУ. Шанси ж україномовних (і тим більше — свідомо, підкреслено україномовних) швидше за все наближаються до нуля.
На протилежному боці цього немає. Тобто для захисників України російська мовою ворога не стала. (Пані Фаріон та деякі інші нечисленні екзоти в рахунок не йдуть.) Ще починаючи з Майдану, який, на моє відчуття, був досконало українсько-російсько-двомовним, утвердилася принципова толерантність «бандерівців» до російської мови. Бо як інакше? Правий Сектор переважно або значною мірою російськомовний, ЗСУ (а надто ж офіцерський склад) переважно російськомовні, волонтери з Дніпра, Запоріжжя й Одеси російськомовні, симпатики України в Росії (включно з опозицією) російськомовні, Нємцов був російськомовний, Макаревич російськомовний, а, наприклад, Рубінштейн — ще й як російськомовний, він цієї мови просто майстер. Тож і президент Порошенко спромігся на цілком влучне як на політика твердження, що — цитую з пам’яті — «російською мовою Україну люблять нітрохи не гірше, ніж українською». І я за. Я за те, щоб в українців мови ворога ніякої не було.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (2 голосов)
(2)
Количество просмотров: 7366 перепост!

комментариев: 1

  • автор: бм
  • e-mail: bm22@ukr.net

слова що сидять в голові і гуляють у роті
це як в"язні і злодії в законі

в патріотичному звучанні говірки окупантів
хтось буде смакувати мову язиком
хтось віднайде додатковий патрон
а хтось придрімає на вповільненій міні…

co to je, cholera? – that is the question—

опубликовано: 13:19/10.07.2015
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode