шо нового

Бінош — у серце
15:02/05.05.2013

На Берлінському кінофестивалі одним з головних неамериканських претендентів на «Золотого ведмедя» був французький фільм Брюно Дюмона «Каміла Клодель, 1915» з Жульєт Бінош в ролі, яка фактично стала її бенефісом. Знаючи про липневий реліз фільму в Україні, журналу «ШО» надали можливість переговорити з іменитою актрисою.
питання: Ярослав Підгора-Гвяздовський. переклад з англійської: Людмила Погодіна. фото: berlinale.de

Бінош зустріла нас в приміщенні Rooftop Studio на Лейпцігер Плац в Берліні і відразу вразила своїм максимально розкутим виглядом: зі скуйовдженим волоссям людини тільки-но після сну — об 11 годині ранку, — на ній був темно-сірий гольф, здавалося, на розмір більший, і нез’ясованого крою сірі брюки, що максимально ховали від погляду жінку. До того ж вона не мала жодного натяку на макіяж, очевидно, і не збираючись його наносити. Перед нами була просто людина, без фльору знаменитості, найбільших заробітків та приналежності до високого. Зовнішньо — подібна до своєї героїні, скульптора Каміли Розалі Клодель, а от внутрішньо… Фільм Дюмона стосувався трьох зимових днів із життя геніального митця, яку за два роки перед цим запроторили до божевільні її нарвана матуся, сестра і брат. Кілька днів у божевільні передають все — жах місця і ситуації. А заразом очевидний психічний розлад Каміли.

ШО Як виникла ідея «Каміли Клодель» з вами в головній ролі?
— Якось я зателефонувала Брюно Дюмону і залишила на автовідповідачі свої прохання про зустріч… і сумісну роботу. Він передзвонив, і призначив зустріч за півтора місяці, обіцяючи протягом цього часу обдумати тему можливого фільму. А коли ми нарешті зустрілися, він сказав, що хотів би зняти «жінку в домі на самоті». Я відповіла: м‑м‑м, ну добре. Він продовжив: жінку, яка нічого не робить, нічого не говорить, і знаходиться в тиші. Я подумала: «Півтори години? Звучить як ду-у-у-же довгий фільм». Тоді він додав: фільм про Камілу Клодель. Ось тут і виник сенс, і він для мене був вражаючим: ще в 16 років я прочитала книжку про життя Каміли, і мене відразу захопила її історія. В той саме час в місті відбувалася виставка Каміли, і на ній я купила плакат з її зображенням — наступної миті він висів у мене на стіні. Тобто я була під враженням від неї давно, тому — й від пропозиції Брюно, бо історія Каміли — це історія пристрасної, творчої людини у повному відчаї. Це зворушувало.

ШО І часто ви знімаєте трубку телефону і дзвоните режисерові?
— Так, періодично я так роблю.

ШО Так само, як було із фільмом «Мавпа на плечі» з Едгаром Раміресом?
— Ні, в тому випадку зателефонували мені. Влітку я буду зніматися у Олів’є Ассаяса. В мене була ідея попрацювати з ним, і я спитала, чи не буде йому цікаво написати сценарій на тему, що крутилася у мене в голові. Ну й от — він працював над сценарієм півтора роки, і тепер ми готуємося до зйомок.

ШО Режисери дивуються, коли ви їм телефонуєте?
— Так чи так, хтось має зробити перший крок — режисер дзвонить акторам, так чому б акторові не подзвонити режисерові? Нащо себе обмежувати? Деякі актори з часом перетворюються в продюсерів — у них з’являються свої ідеї. Іноді на це просто немає часу, бо він йде на проекти, які самі линуть в руки. Через це не залишається хвилинки на обдумування власне того, що хочеться персонально тобі зробити і з ким? Розумієте? Це активна фаза. Але мені здається, що я достатньо знаю свої бажання і здатна вибрати партнерів для роботи.

ШО А чи знаєте ви, що 1989 року вже було знято фільм про Камілу? Якщо ви його дивилися, чи не вплинув він на вас в роботі над роллю Каміли?
— Так, свого часу я його дивилася і добре його пам’ятала. І так само я прочитала купу книжок про Камілу і достатньо довго розбиралася у її житті. Та більше того — я прочитала її листи, а лише особисте листування дозволяє максимально наблизитися до розуміння людини. Власне, у фільмі ми з цього почали і цим закінчили: наш фільм — це написані нею слова. Складність була в тому, аби наповнити їх життям. Брюно сказав мені: «Я хочу, щоб ти імпровізувала з її листами». Але як? У нас з Камілою різна освіта, ми з різних сторіч. Мені довелося витиснути з нього хоч трохи інформації на предмет, як він собі це уявляє. Наш договір базувався на тому, що я не буду читати сценарій — Брюно цього просто не хотів. «Добре, — сказала я, — але тоді мені знадобиться два тижні на підготовку». І цей час був потрібний не лише на вибудовування внутрішньої
структури, а й на здолання страху перед майбутньою подорожжю до світу безуму. Колись я опинилася в психіатричній клініці — коли одному з моїх родичів довелося там певний час перебувати, тож у мене залишились певні не надто приємні спогади.

ШО Так вас збивала з пантелику відсутність чіткого бачення фільму?
— Справа не в цьому… хоча так, збивала, бо було трохи лячно. І загалом тому, що Каміла — це реальний персонаж, який існував у історії, таким чином… з’являється відповідальність за правильність втілення. Саме тому мені потрібна була інформація про сценарій, бо три дні з історії життя — це зрозуміло, але скажи — чим же вона займалася?! Врешті, Брюно дав слабину… Пізніше він запропонував мені вибрати уривки з її найбільш милих мені листів. Та я відповіла, аби він дав мені ті, які подобаються йому.

ШО А як щодо емоційних зривів. Роль Каміли — це суцільний стрес. Як ви справлялися з цим?
— Як я справляюся з емоційними ролями? Для цього необхідна довіра. Відповідь ховається в самій грі. Саме тому мені потрібен час на підготовку. Наприклад, у випадку з Камілою: ти читаєш її листи і розумієш — моментами у неї в житті все було добре. Принаймні складається таке враження. А часом вони тебе наштовхують на думку: «Вау, так в неї справді були проблеми». Це не так очевидно, якщо порівнювати з інвалідами, коли ти помічаєш відмінність на рівні фізіології. У випадку з Камілою це невидимо, і зміни станів відбуваються миттєво. Це вистрілює тоді, коли ти й сама не очікуєш.

ШО У ваших попередніх ролях щось подібне траплялося?
— Я б сказала, що вони всі були складними. Але в той момент, коли ти приймаєш складнощі, пов’язані з ролями, насправді стає легше. Це мандрівка, в яку відправляєшся кожний раз наново. Щодо «Каміли Клодель» треба визнати — першу частину зйомок я відчувала себе немов у могилі. Я була захоплена Камілою. Траплялося, я схоплювалася посеред ночі, сповнена страждання, і не розуміла, звідки воно з’явилося. Або часто плакала, питаючи себе, з якої причини маю проходити через усе це. Одначе в процесі сталася трансформація — з часом прийшла легкість, ледве чи не блаженство, пов’язане з перевтіленням і можливістю розказати історію. Після зйомок я відчула, що хочу поїхати до Вільньов-сюр-Фер — туди, куди вона весь час мріяла повернутися: в село, де виросла. Це було її бажанням протягом 30 років, мрією, що ніколи не реалізувалася. Тому як актриса, яка прожила її життя на екрані, я повинна була поїхати туди. Це сталося за тиждень після закінчення знімального процесу. Тоді я власне репетирувала в Реймсі, неподалік від того села. Я поїхала з наміром поговорити з родиною по лінії сестри, а мені навіть вдалося потрапити в дім і побачити пастель із зображенням її сестри, побачити все своїми очима. Це було казково! Особливо…

ШО А що у цій історії виявилося для вас найбільш шокуючим?
— Як так сталося, що жінка з подібним талантом була кинута на 30 років до закритого, знедоленого простору?! Як?

ШО І ви знайшли відповідь?
— Гадаю, бути жінкою-скульптором в той час було неможливо. Каміла мала талант. На мою думку, вона була генієм, і Роден та інші це визнавали. Це очевидно, коли ви дивитеся на її скульптури і відчуваєте в них життя, магію. А подивіться на роботи Родена, які він зробив до зустрічі з Камілою — вони важкі, сильні, повелительні. В них відчувається тяжкість, в той час як роботи Каміли сповнені легкості. Мені здається, що спілкування обох їх підживлювало. Але її потреба в незалежності, у визнанні…

ШО Чому вона не намагалася втекти з притулку?
— В неї не було такої можливості: там — як у в’язниці.

ШО Але у фільмі ми бачимо, як вона йде на прогулянку…
— Це інтерпретація Брюно, воля режисера. Насправді такого ніколи не відбувалося. Вона єдиний раз вийшла за межі притулку, коли їй було потрібно вилікувати зуби, а в якій спосіб це сталося, нікому не відомо.

ШО У фільмі створюється враження, наче вона примирилася із ситуацією…
— Ніколи. Так, я не думаю, що в неї існувала якась можливість втекти — ви б це зрозуміли, якщо потрапили б туди: там перебувало 2000 пацієнтів, в цих стінах панував хаос і крики, — це був жах. Але вона майже весь час перебувала в церкві, аби втекти від криків і побути на самоті.

ШО Як це було — працювати з пацієнтами притулку для божевільних?
— Я зустрілася з ними ще до зйомок, і ми встигли познайомитися і встановити якісь стосунки. Мені подобалося бачити їх добре вбраними і задоволеними собою посеред цієї неспокійної обстановки, де ніхто не знає, що має статися далі. Розумієте, у них відчувалася радість, подібна до дитячого захвату! До того ж у них з’явилось почуття відповідальності,
звісно, не завжди таке свідоме, як у не‑па­ці­є­нтів, але вони приходили на зйомки щасливими.

ШО Цей фільм перегукується з картиною про Жанну Д’арк Карла Теодора Дреєра, тому що Брюно часто фокусується на вашому обличчі. В певному сенсі, бачити долю Каміли Клодель — це все одно що спостерігати за інквізицією.
— Ми ніколи не згадували фільм про Жанну Д’арк, але, звісно, Фальконетті (актриса Марія Фальконетті, що зіграла головну роль у фільмі Дреєра, — прим. ред.) для мене — це добре посилання. Стиль зйомки й те, як я з’являюсь перед камерою… Вони зняли фільм за шість місяців, ми — за п’ять тижнів (сміється). Але є відчуття віддачі себе камері…

ШО Така ж віддача стосується і сцен з оголенням? У вашій кар’єрі таких сцен було чимало, і вони присутні в «Камілі Клодель». Вони є для вас чимось особливим чи ви не виділяєте їх з-поміж інших сцен?
— Сцени оголення мають бути вмотивованими. І це обговорюється. Наприклад, в сценарії (до фільму «Три кольори: синій», — прим. ред.) Кшиштофа Кесльовського було дві сцени з оголенням, про які я сказала: «Не розумію, нащо вони потрібні»… Хоча, якщо чесно, я сказала інакше: «Ти знаєш, що відповідати на питання журналістів про сцени оголення — це заноза в задниці? Гадаєш, у даному випадку є необхідність для цього?» І він відповів: «Так, ти права — у цьому немає потреби». Тобто все залежить від ситуації. Тоді подібних сцен не знадобилося. А от у фільмі «Збиток» (фільм Луї Малле 1992 року, — прим. ред.), де мова йде саме про сексуальні стосунки, це цілком доречно. В «Камілі Клодель» мова про скульптора, і оголення в уявленні Брюно символізувало скульптуру. Мені здається, був якийсь зв’язок між Роденом і Камілою, і Брюно і мною, я маю на увазі те, як ми працювали разом. Це було як ліпнина — початок дуже грубий, неоковирний, але поступово, шматочок до шматочка ми разом створили скульптуру, і вона творилася також сама собою. Та попри це, на мою думку, присутність — його і моя — створила необхідну умову, котра не виникла би без нас двох, і саме
це народило фільм.

ШО Але хто веде головну мелодію? Тобто, граючи, ви виконуєте доручення режисера чи самі намагаєтеся передати сприйняття персонажа?
— При роботі з різними режисерами все залежить від того, як вони працюють з камерою, редагують картину, роблять вибір на користь того чи іншого фрагменту. Але я не думаю, що персонаж підлягає обговоренню. Ти можеш його грати і трансформувати в процесі, і, як на мене, неправильно обтяжувати його словами. Бо мова йде про життя, про побут, про те, що не випадає означити словами. Ти в змозі дозволити трапитися деяким речам, вивести персонаж за певні межі. Звісно, можуть виникнути деякі питання, та я певна — відсутність зайвих питань дає кращі результати. Розмови — це протиприродне зменшення образу. Моя робота полягає у тому, щоб прийти зі своїм баченням майбутньої мандрівки. Але можуть виникнути сумніви, бо у режисера свої ідеї стосовно цього, і він, звісно, ставить під сумнів бачення актора. Тобто у будь-якому випадку це дуже нестабільна ситуація, та попри це — кращий спосіб роботи. Зазвичай режисер гадає, що все у його владі, а актор — що в нього все під контролем (сміється). Це питання балансування, і правда ховається десь посередині. Магія народжується тоді, коли режисер мене відчуває, дозволяючи пройти власним шляхом. Я це сприймаю як танок. Брюно ставиться до цього інакше — як до ієрархії. Я не вірю в такий підхід.

ШО Вас не вимотують емоційні сцени?
— (сміється) Знаєте, коли я працюю, я ніколи не відчуваю втоми; коли працюю — я маю повно енергії! Я відчуваю втому, коли не працюю…

ШО Але коли ви знімаєтеся в трьох сценах поспіль…
— О, я знімаюсь більше, ніж у трьох поспіль! (сміється) Бувало, що я плакала весь день, і ось це було випробуванням.
ШО Тоді вам не доводиться плакати у вільний від роботи час…
— Так, в мене вже не залишається сліз.

ШО Витрачаєте багато часу на процес входу в образ чи це відбувається миттєво?
— Ось для цього і важливий час на підготовку. Якщо добре підготуватися, можна миттєво включитися в робочий процес. Мене вразило в проекті «Каміли…» те, що часом я була заскочена якоюсь сценою і не могла себе контролювати.

ШО Звучить лячно…
— І це справді було страшно, але це — ціна питання. Це мандрівка, в яку ти погоджуєшся вирушити. Раніше зі мною такого не траплялося — не виникало відчуття переслідування, яке було особливо помітним на самому початку, коли йдеш у певні області й вловлюєш певну енергію. Для мене акторство — це трансформація, і не тільки ментальна, а й фізична. Ти бачиш фільм по-різному — через гру акторів (в залежності від їхньої здатності розкритися), наскільки ти дозволяєш помінятися всередині себе. Мені здається, саме тому одні фільми сильніші за інші. Чарівні фільми ті, які ти можеш трансформувати як оповідач. У цих випадках фільм тримається не тільки на свідомих діях та візуальних ефектах, — до цього додаються більш глибокі внутрішні переживання. Такі фільми залишають відбиток всередині тебе, в твоєму емоційному світі, чуттєвості, усвідомленні… Щодо «Каміли…» для мене загадка, чому цей фільм залишиться зі мною назавжди.

ШО Що далі — будете шукати прямо протилежну роль? Ви загалом прагнете до балансу ролей?
— Я не шукаю балансу. Сенс життя не в балансі (сміється). Життя полягає у тому, аби спробувати щось нове. Що для тебе є новим — велике питання, з яким часто зіштовхуються у світі мистецтва. Іноді ти сам не знаєш відповіді, але відчуваєш її. Я буду продовжувати цим займатися, поки не набридне.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 25005 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode