шо нового

В ролях: «справжні українці»
02:40/05.03.2013

За останні 20 років Україна сильно трансформувалася в очах світу, і її кінобачення показує, які ми маємо ознаки для іноземців.

текст: Ярослав Підгора-Гвяздовський. ілюстрація: Анна Іваненко

Голлівуд — повний українців. Для невігласів — ми досить помітно долучилися до його розвитку і врешті до його світової гегемонії… Родина оскарівського номінанта та каннського лауреата режисера Едварда Дмитрика, який, з поміж іншого, славний фільмом «Молоді леви» з Марлоном Брандо, походить з України. Рід одного з найвідоміших режисерів, Стівена Спілберга, — з-під Кам’янця-Подільського, Майкла Дугласа та Сильвестра Сталлоне — з Одеси. Батько Дастіна Хофмана — з Києва, а Девіда Духовного… актор сам цього не пам’ятає. Сьогоднішні вихідці з України — це абсолютні зірки Міла Куніс з Чернівців, Ольга Куриленко з Бердянська та Міла Йовович з Києва. Тобто українці в кіно, принаймні американському, представлені доволі широко. Інша справа, що відомості про своє коріння вони самі не надто поширюють. І все через негативне реноме України, яка асоціюється з Чорнобилем, мафією, торгівлею жінками та державною корупцією. Тому й характери героїв українського походження мають негативне забарвлення — це повії, вампіри, маніяки, мафіозі та мільйонери. Трапляються винятки. Але вони — данина певним настроям, потребам певних осіб чи реакція на актуальні події. Факт згадки про інопланетне вторгнення до Києва у фільмі «Війна світів» 2005 року пов’язаний з проханням вітчизняного мільярдера Віктора Пінчука до Стівена Сіплберга: вони на той час вже домовилися попрацювати разом над історично-документальним проектом «Назви своє ім’я», і згадка про Україну була, з одного боку, жестом доброї волі, а з іншого — прагматичним рекламним ходом.
Як це не сумно, але, загалом, найходовіший бренд України — Чорнобиль. З катастрофою на Чорнобильській АЕС пов’язано найбільше згадок про Україну як просто у світі, так і в кіно зокрема. З останніх прикладів — хоррор «Заборонена зона», що жанрово і формально паразитує на «Проекті «Відьма з Блер» і «Паранормальних явищах»: там група любителів екстремальних мандрівок рушає до Прип’яті з камерами мобільних телефонів, в результаті від них залишається лише мобілка… Ще більш негативна причина поїздки до України — Холокост, який досить часто згадують у кіно дотично до України. У своєму режисерському дебюті відомий голлівудський актор Лів Шрайбер, чий рід, за мамою, теж походить з України, екранізує роман про поїздку американського хлопця до українського села Трохимбрід, місця народження батька, родину якого під час Другої світової війни розстріляли фашисти. До речі, фільм з Елайджі Вудом в головний ролі — класний «роадмуві», і одну з головних ролей в ньому грає відомий фронтмен гурту «Гоголь Борделло» Євген Гудзь, тепер нью-йоркський американець, а раніше — радянський українець з Боярки. Власне, талант цього музики і актора — простіше кажучи, його безбашенний норов і така ж безбашенна музика у стилі циганського панку, — одного дня до такої міри захопив співачку Мадонну, що вона зняла про нього фільм «Бруд та мудрість».
Приклад Євгена Гудзя ледве чи не єдиний позитивний щодо людини українського походження в кіно (хоча який там позитив, якщо, за фільмом, його екранний герой існує на дні соціального пекла Америки і заробляє на життя, граючи садиста перед різноманітними мазохістами). Позитив у тому, що він не грає маніяка. Бо, як в американському, так і в міжнародному кіно, чоловіки з України — це представники мафії (як у 7 сезоні серіалу «Декстер», де герой Ісаака Сірко — бос із Києва), торговці зброєю (як у «Збройному бароні», де герой Ніколаса Кейджа — з Одеси), вбивці (як в серіалі «Елементарно») чи безневинні жертви підпільного ринку трансплантації органів (як хлопчик в другій частині «І мертві підуть»).
Що казати — часи помінялися. Раніше, на початку ХХ сторіччя, найсильнішими чоловіками світу були українці Іван Піддубний та Іван Фірцак, і вони могли за образу нації не образно, а в пряму сенсі натягти дупу на голову винуватцям. А тепер українські жінки безкарно стають привабливим сексуальним товаром в / і для кіно.
Фотомодель Ольга Куриленко потрапила до великого кіно зі сторінок глянцевих журналів, які розглядала власниця та розробниця бренду «джеймс бонд» Барбара Броколлі. Хоча вирішальним у її виборі стала не так фотокраса майбутньої примадонни Голлівуду, як її перша більш менш велика роль у французькому фільмі «Змій» — там Олю так майстерно зв’язують у стилі садо мазо, що, ймовірно, Барбара очей не могла відірвати. Оцей талант українок — сексуальний — є ледве чи не вирішальним у теперішньому кінематографічному розкладі. Хіба не яскраве підтвердження цьому те, що Міла Куніс зайняла 2 місце у списку найсексуальніших жінок світу 2012 року за опитуванням чоловічого інтернет-журналу AskMen і 1 місце за рейтингом журналу Esquire? Куніс не соромиться використовувати свої принади в кіно та журналах, і чоловіки її за це люблять. Українок люблять. І в кіно також. Навіть у модному колись серіалі «Доктор Хаус» подругою головного героя стає українка, яка мріє отримати громадянство Сполучених Штатів через шлюб. Але значно наочніше світову «любов» до українок продемонстрував шість років тому австрійський режисер Ульріх Зайдль. Його натуралістичний і доволі жорстокий фільм «Імпорт / Експорт» лише починається з краси українки (персонаж миколаївської дівчини Катерини Рак), — в продовженні та у фіналі її краса забувається, бо на перший план виходить ціна, яку за неї заплачено.
За рік після Зайдля інший австрійський режисер Гьоц Шпільман зробив у своєму фільму «Реванш» героїню, українку, повією. І у цьому ж ключі за два роки до цього була відтворена «Незнайомка» вже італійця Джузеппе Торнаторе. У нього Ксенія Раппопорт грає повію, з якої шалено знущається герой Мікеле Плачідо. Хоча, як казав у інтерв’ю Плачідо, українки в Італії не мають фльору проституції, навпаки. «Українки, — розповідав він кілька років тому в Києві, — володіють майже всіма будинками в центрі (у моєму маленькому містечку, куди я часто приїжджаю до своєї матері), бо вони доглядали за старенькими, і старенькі були так їм вдячні за це, що позалишали своїм доглядальницям українкам свої хати у спадок». Тобто повії — це не про нас. В кіно чи в житті?
Позитиву на наш млин налив француз Люк Бессон, коли закохався у нашу, київську, оболонську Мілу Йовович, а потім зробив її своєю дружиною і примою в двох своїх суперфільмах — «5 му елементі» та «Жанні Д’Арк». Наразі Люк та Міла вже віддавна розлучені. Але, здається, Міла провела чималу роботу в процесі інформування француза щодо національних особливостей українців. Принаймні в третій частині «Перевізника», де злочинці викрадають доньку українського міністра, лунає сакраментальна фраза, виголошена героїнею: «Я — не росіянка, я — українка», з нівелюючим усю риторику росіян додатком — «ми абсолютно інші люди, тут і тут (показуючи на голову і серце)».
Без сумніву, в кіно стереотипи переважають, але лише тому, що без узагальнень неможливо показати картину в цілому, і ця картина — не реальність, а лише її сприйняття. Якби в Україні все було добре і на кожному кроці, як в американському кіно, люди махали над головою національним прапором, і кожного захопленого за кордоном українця визволяли зі спецназом і військово морським флотом, картина була б інша. А так не зовсім зрозумілою є фраза здоровенного гангстера-індіанця з «Пограбування по-італійські» 2003 року: «Я зрозумів три речі — ніколи не зв’язуйся з матінкою природою, тещею та довбаними українцями». Натомість, навіть в «Сімпсонах» якийсь не конкретизований, але всіма розпізнаний Віктор, сидячи в Києві, виписаний типовим мафіозі, вбивцею і абсолютним дундуком у комп’ютері. Навіть в комедійному хорорі, шведських «30 днях до світанку», одна з вампірів — безіменна українка, а карту самої України, її контури, малюють кокаїном («Збройний барон»). Дуже рідко виникає нейтральна згадка про Україну, і вже зовсім унікальна — позитивна чи просто весела ситуація (наприклад, у фільмі «25 година» герой потрапляє на вечірку, де біля будинку майорить жовто-блакитний прапор).
Насправді, все залежить від державного позиціонування, від реклами держави, яку вона в межах своєї промоції поширює світом. Країни витрачають мільярди на власну розкрутку, для доброго іміджу, бо це дає гроші — розвиває туризм, покращує економіку, політику і загальнопсихологічний стан населення. Італійці на державному рівні заборонили в телесеріалах і новинах згадувати мафію, хоча, зрозуміло, мафія є і вона незнищенна, але формально це дало свої плоди: у світі тепер вже не говорять про Італію як про мафіозну країну, країну корумповану і продажну. В такому ключі тепер говорять про Україну. Бо Україна нічого не робить, щоб цей ярлик зняти, навіть якщо він, цей ярлик, і відповідає дійсності.

читать далее

рейтинг:
4.8
Средняя: 4.8 (5 votes)
(5)
Количество просмотров: 22170 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode