шо нового

Ірена Карпа: «Я себе рідко стримую»
19:41/03.01.2013

Ірена Карпа ставиться до своїх читачів із дбайливою турботою, не лишаючи їх надовго без уваги. Ось і цієї осені, традиційно під Львівський форум видавців, побачила світ її нова книга «З Роси, з Води і з Калабані». Саме з цієї видавничої новинки ми й почали нашу розмову.
автор бесіди: Сергій Жадан. фото: Miskoltz Qapush

ШО Почну з нової книги. Мене найбільш зацікавив другий розділ, ці «військово морські» історії. Щось для тебе нове, мені здається, — відсутність автобіографічних описів, спроба писати казки. Це справді початок чогось нового чи просто випадковий епізод?
— Тобі подобається?:) Ти мені отак-о скажи, як пересічний читач. Мовчиш?

ШО Мовчу.
— Тоді розкажу правду. Більшість із тих текстів писалася (чи починала писатися) роки три тому, коли я ходила Європами вагітна старшою донькою, Корою. Взагалі саме її зачаття відбулося доволі містично, а відтак з появою її в моєму житті (спершу в животі) налаштувався той ретранслятор, про який торочать у концепції скриптора. Автор тут ні до чого: щось просто пише через мене. Таке вже було, втім, у «Снах Єрихона», тож випадок не одинокий. І якщо більшість текстів розділу «з Води» написана більш-менш в один час, на атлантичному зимному узбережжі чи в крихітних центральноєвропейських алхімічних містечках, то деякі тексти писалися аж під дедлайн. Важливий певний емоційний злам. Ну бодай тріщинка. І через неї пролізе все, що треба)).

ШО А розкажи трішки про «містичне зачаття», якщо це не надто інтимно. Сама знаєш — деякі містичні зачаття закінчуються хрестовими походами.
— О, а ну диви-диви, почав як журналісточка жовтого глянцю, а викрутився як красотно)). Зачаття було містичним, бо до нього доста довго нічого не виходило. І ось поїхали ми в Мустанг, у дивні, наче на місяці, гори попід Тибетом, були там, у тій закритій зоні, відвідувачами номер 99 і 100, пройшли пішки понад 100 км, вода в крані замерзала, гоцали на коротконогих конях — коротше, робили все протилежно тому, як радять вагітніти, «в подушках, перинах, оберігаючи себе». В одному з храмів індійського містика Падмасамбхави, котрий і приніс буддизм у Тибет, я явно відчула в собі якусь нову, дивну присутність. Ну, в мене, «ретранслятора», таке інколи буває, того не сильно ошелешило. Відтак випила води зі струмочка, що витікав просто з-під дерева, котре саме виросло всередині гомпи, піднявши статую Падми вище. На струмочку посеред зими росла калюжниця й літали метелики. Щось мене це не насторожило. І вже аж потім наш провідник сказав, що сюди місцеві жінки ходять по воду, коли завагітніти хочуть. Майже історія про те закарпатське джерело, після якого близнюки родяться, нє?..))

ШО Що ще може вийти з цього ретранслятора, як ти гадаєш?
— Ну, навряд чи ідея новітнього хрестового походу… Але хто мене зна. Якби не ставила собі мистецтво за пріоритет, точно відчувала би потребу стати ватажком збройного повстання. Фондрайзила би, ггг. Бо Ганді люблю розумом, а Че Гевару серцем. Ну, то таке. В ідеалі було би не розпорошуватися, накопичувати внутрішні ресурси, аби на тому всьому гумосі могло вирости щось направду потужне. Скоріше зараз ідеться про книгу, хоча… Хай ліпше напишеться проста пісня, залізе кожному в голову, піде у світ широкий, як яке-небудь «бесаме-мучо», і внуки й правнуки житимуть на моє роялті. Сподіваюся, Всесвіт почув мої практичні побажання?.. Обіцяю навзаєм чесну віддачу і яблучний штрудель власного авторства.

ШО А що би ти хотіла написати, в принципі? Себто питання не так про творчі плани, як про творчі мрії.
— Хочу написати те, що в магістратурі богописали як «універсальний текст». Щось, що змінить шмат дійсності, будучи простим і доступним водночас. Ну, і мрія, котру я з юності візуалізую — переклади цього роману в кожному світовому аеропорті. В дитинстві мріяла про червоні обкладинки з золотим тисненням, чисто тобі томи Золя у бабці в Черкасах. Тепер поличка книгами заставлена, але жодна з них не червона і не в шкіряній палітурці…

ШО Очевидно, в тебе з’являється час від часу спокуса «зіграти в роман» — написати щось фабульне, з вигаданими персонажами, з відсутністю пізнаваності та автобіографічності. З’являється чи ні? І якщо з’являється — чому себе стримуєш?
— От пропустив ти «Піцу Гімалаї», вочевидь. Я там фабулу аж за Кемпбелом прописувала, як план у школі… І вже потім напихала подорожніми замальовками, діалогами живих людей і буддійськими розважаннями мітичних героїв. Я себе рідко стримую, в принципі.

ШО Я, власне, чому весь час закидаю щодо автобіографічності. Нині вималювався такий «тренд» — критикувати сьогоднішню літературу за автобіографізм. Якоюсь мірою я цю думку поділяю — ми справді любимо писати про себе. Ти сама що про це думаєш?
— Думаю, що такий спосіб письма — найщиріший. Не висмоктуєш із пальця емоції, рефлексії тощо. Виходить мнясо з кров’ю, а не гомункул, вирощений хай професійно, а все ж у пробірці. Той самий Флобер казав «Емма — це я», тож навіть коли автор змальовує начебто віддалених від себе персонажів, втриматися від спроб напхати в них себе коханого практично неможливо…

ШО За такий спосіб письма й платити найбільш доводиться, погодься — алкоголізм Буковськи, самогубство Гемінгвея. Не боїшся?
— Я якось одного разу дала лекцію на тему «Як перемогти страх» і сама підозріло перестала будь-чого боятися… Хіба прикидаюся час від часу, що боюся, інакше ж будуть ближні всі амбразури мною, Дунканом Маклаудом, затикати. Алкоголь присутній у моєму творчому житті як приємний знайомий (люблю добре вино або і віскі, приміром), але не як єдиний допінг. В мене настільки болісне прагнення незалежності, що потрапляти в залежність від чогось чи до чогось прив’язуватися видається просто нереальним. Можу курити — можу не курити, можу копати — можу не копати. Якщо я й потраплю в залежність від чогось, то це тільки мої внутрішні штуки, і їх, на жаль, жодним зовнішнім чинником не прибереш, а тільки болісно тверезою роботою над собою.

ШО Дуже потішив момент у твоїй книзі, де йдеться про «дівочі секрети», які закопуються в землю. Фактично, такий собі діалог із Забужко. Ти читала її роман? Гарна тема для кандидатського дослідження — «Дівочі секрети в творчості ОЗ та ІК».
— Ага, такий собі маніфест Girls’ Power-а))). Оксана Штефанівна rules, саме з її оповідання «Я, Мілена» колись почалося моє знайомство з актуальною українською літературою, вона ж була перша зірка, в котрої я, налаштувавшись бути журналісткою, на першому курсі інязу брала коментар. Питання було таке ідіотське, що від її сміху здригнулись стіни інституту філософії.

ШО Ну, сміх її широко відомий!
— Так, видно, я і вирішила потім йти шляхом гонзо-журналістики. До того ж наш журнал тоді загнувся, так і не потрапивши в друк. Літературний цей діалог, втім, вийшов ненавмисний. Такі штуки, як закопування «секретиків» під шклом у землю, робилися ледь не в кожному дворі. А от Форостина каже, що їй запамятався з оповідань запах ганчірки в їдальні. От ти зараз розумієш, про що я?

ШО Сподіваюсь.
— А Норман, мій каліфорнійський чоловік, чорта зо два зрозуміє. От такі речі, каже Форостина, і роблять нас єдиним народом, куди там прустівському тістечку…)))

ШО А ще зворушлива згадка про Пако, про те, що йому дозволялося говорити на тебе «Ірка». Ми ось у попередній розмові згадували Юрка з Віктором Небораком, я говорив про те, наскільки старого бракує сьогодні. Можеш про нього щось добре згадати?
— Та, власне, тільки добре і можу. Пако з тих людей, котрі нікуди не зникають зі зникненням їхнього фізичного тіла. Він іще за життя справляв враження такого, що знає щось більше за інших, щось потойбічне, чи що… Пако наснився мені в літаку з Берліна, відповів на моє «Ну як там, Пако?» — «Та нічо, Ірка!» того ж ранку, коли, як я довідалася за кілька годин, помер мій дід. Пако ексклюзивно пускав мене попрацювати за його особливим столом у «Купідоні» — вже й не памятаю, що я там писала, розмазуючи соус від м’яса по клавіатурі, але десь так я його й запам’ятала: Пако знімає пальто, вішає його на гачок, сідає на стілець між усіх отих антикварних швейних машинок, і я розумію, що з-за його комфортного столу пора вшиватися, поки він сам мене не попросив, зганьбивши перед усіма молодими поетами, котрим за той стіл було зась)).

ШО Загалом, ти відчуваєш, що в літературі багато що змінилося, що з часу твоїх перших публікацій, публікацій у «Четверзі» минуло багато років? Твої власні уявлення про літературу відтоді змінилися?
— Ну, боюся, навіть букерівська премія не стала би для мене таким щастям, як публікація в «Четверзі», чи поява моїх перших п’ятисот книжок в Івано-Франківську. Це було якесь таке моментальне здійснення мрії, що я аж розгубилася: і що далі? Я ж збиралася писати книгу ціле своє життя)). А тепер розумію, що це — моя головна робота, з самого дитинства і до глибокої старості, і що треба триматися в тонусі, і вдосконалюватися, і багато читати інших авторів, і дошукуватися талановитого молодняка. Я, до речі, вмію цінувати добрий текст, навіть якщо автор його повний мудак. Того і навзаєм хотілося б — не доскіпуйтеся до «авто» в моїй біографічності…))

ШО Про мудаків — ти серйозно? Як можна цінувати тексти авторів мудаків? Що доброго може написати мудак?
— Ну, от Енді Воргол був повним мудаком. Джон Леннон усіх страшно видрочував. Тарковський поводився з акторами, як із гівном, гнобив і лупасив коханку. І що? І всі ми ними захоплюємося, поки не прочитали чиїхось спогадів. Хоча в деяких мудаків і тексти мудачізмом наповнені. От як у Кундери, наприклад. Мало хто так двомірно може жінку розглядати, при цьому вмудряючись клепати бестселери. Парадокс у тому, що й читають, певно, головно жінки його «психологічні розвідки».

ШО Ти взагалі відчуваєш, що виросла, подорослішала, змінилася?
— Чесно — дуже мало. Таке враження, що з появою дітей я ще більше здитиніла. Так, друзів собі народила, щоб було з ким гратися, бо ровесники стали дорослі й нудні. Щодо текстів і відповідальності за них — так. Я, принаймні, перечитую їх, і далеко не все вважаю стовідсотково геніальним, як то видається автору в його 19–20 років. Більше відповідальності за якість тексту. Пам’ятаю слова святого гуру Іздрика про те, що мені руки повідбивати треба за мою стилістичну недбалість. І що Жадан — то література, а ти, Карпа, що? Так, рефлексії…

ШО Гадаю, він хотів тебе на щось спровокувати.
— Ага, я йому це досі згадую незлим тихим. Але провокація спрацювала — я справді намагаюся уникати «стилістичної недбалості»: не юна ж пері з красивим олівцем у пальчиках. Тим паче, нема такого виду діяльності — рефлекціоніст. А організовувати рухи, аби їх очолювати, в мене мало часу. До речі, про час… Біда його бери, в останній книзі якраз не вичитала частину з іздриківською редакцією, допустивши, що там все ідеально, і на тобі: проскочило незмінене ім’я і прізвище доньки друзів моїх батьків… З епітетом «тупенька, зате роботяща». З жахом чекаю, коли хтось із добрих самаритян у Яремчі їй розповість. І вибачатися ж наперед якось не той-во: «Слухай, Оксано… Я там тебе тупенькою назвала, але ти не ображайся. Ну, та бо що на правду ображатися?»…

ШО Зустрічаєш час від часу колишніх читачів? Що вони зазвичай говорять?
— Зазвичай говорять «дякую», що завдяки мені почали читати українською, що багато чого зрозуміли про себе і що навіть хоча вони занадто виросли для таких «підліткових» книжок, однаково розуміють: то було прочитано в правильний момент. Одна дівчинка пробувала кричати, що до рук би таке в житті більш не взяла, а була ж мала і дурна, а потім якось сама повільно й спокійно дійшла до миролюбивих висновків. А, і ще бувають такі, що питають: «А музика — вже всьо?», чи там «А шо, книжки — вже всьо?», оскільки бачать чи чують мене тільки в якості політичного коментатора, або знають, що я вкотре розвелася чи народила дитину.

ШО Ще в книзі цікава історія про Чубая, в якого ви з подружкою берете автографи. Як загалом відбувалася в тебе оця зміна стосунків із колишніми кумирами, зміна ставлення до них, зміна дистанції? Це приємний процес, складний, невдячний?
— Пам’ятаю, першим шоком була Руслана на радіо «Промінь». Вона, ота маленька львівська принцеса, говорила про свій божественний «Світанок», під який плакала вся наша галицька родина, як про якийсь «трек»! Я туди зайшла була скромно, пісню в хіт-парад заносила, за неї тоді ще весь гуртожиток інязівський голосував, а дзуськи — вище 8 го місця не піднялася, тоді я й збагнула, чого варті ті «рейтинги». Але Руслана, Руслана говорила ще й російською! «Так, вот етат трек, світанак, єво сєчас скінь с міні-діска!» Коротше, мало людей, які в житті виявляються ліпшими, ніж у тєльмані й дитячій уяві. Це вже хіба треба їх навмисне всіляко тролити й колоти, аби людей у них побачити, а не медійне розчарування. От Мерилін Менсон — він кльовий. Добрий, аспіринчику приніс із гримерки, хоча за хвилину мав виступ. І ще Олег Артим кльовим виявився, веселим і простим, а музику ж таку робили, що хай-бог-милує. Пам’ятаю, весь час тих клятих «Фактично Самих» на касеті перемотувала, бо за ними йшла моя романтична пісня «А я чекатиму», апогей моєї поп-творчості в тодішні 16 років…

ШО Слухай, мабуть, це кльовий розвиток життя, якщо тебе не розчаровує Менсон. А хто розчаровує, якщо чесно?
— Менсон, до речі, якось таки розчарував: на сцені все було не так кайфово, як у навушниках, чи при перегляді студійних відеоробіт. Хоча те, як він волав «Дойчланд!» у натовп берлінського фестивалю, а натовп губився щодо реакції, не могло не повеселити. Загалом розчаровують не медійні, трохи ближчі «до тіла» люди, в потенціал котрих повірила і вклала трохи більше, ніж вони того вартували. Сашко Положинський якось порадив людьми не зачаровуватися, щоби потім не було розчарувань. А я все таки гуманіст. Завжди даю шанс кожному спробувати себе в ролі «людини Відродження». Справляються, щоправда, виключні одиниці, але вони відтак і є справжнім скарбом мого життя.

читать далее

рейтинг:
5
Средняя: 5 (8 votes)
(8)
Количество просмотров: 44352 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Где купить фейерверки. Можно и у нас в Одессе