шо нового

Олександр Бойченко: «Залишається дбати про власну чистоту»
19:43/16.09.2012

Олександр Бойченко — один із найпомітніших вітчизняних критиків та публіцистів. Легко й захопливо пише як про літературу (сучасну та класичну), так і про політику (переважно все-таки сучасну). Тому хоч як наша розмова не зводилася до літературної критики та проблем творчості, але без критики політичної все ж не обійшлося.
автор бесіди: Сергій Жадан.
ілюстрація: Наталыя Пастушенко

Про книжку та лібералізм

ШО Почнемо з тривожного. Прочитав я тут твою «Аби книгу». Складається неоднозначний портрет автора: з одного боку, він нібито демократ, сам про це говорить, а з іншого — в багатьох моментах постає ретроградом і, перепрошую, консерватором. А вся ця невіра в можливість співіснування в межах одних кордонів із донецькими шахтарями? Одним словом, де потяг до Соборності та Прогресивності? Це ж якщо в нас такі критики, то яким бути письменникам?
— «Аби книжку», а не «Аби книгу». Відчуваєш стилістичну різницю? А потягу до соборності справді нема, причому саме тому, що я демократ і ліберал. Взагалі тут існує якась дивовижна плутанина. Десятки разів я читав про себе гнівні тиради, мовляв, ось який націоналюга, хоче всіх переробити на свій лад, щоб усі розмовляли українською, читали українську літературу і т. д. А я десятки разів (щоправда, лише подумки) відповідаю: ні! Донецькі шахтарі, а також донецькі таксисти, бармени чи кіномеханіки, а також абсолютна більшість жителів Криму — це такі ж люди, як я, з такими ж правами. І якщо їм не треба нічого українського, то це їхня справа. Але якщо їм, знову ж, нічого українського не треба, то, може, їм і України не треба? У кожному разі, варто би їх прямо про це запитати.

ШО Один уже пропонував запитати. Його за це прогресивна громадськість другий рік проклинає. То все-таки ліберал? Правду кажуть критики «правого штибу»?
— Також має право. Це я про «прогресивну громадськість». Тільки хай та громадськість одночасно не нарікає на Януковича: без Донбасу і Криму не було би ні нинішнього президента, ні тисяч його олігофренів на всіх щаблях влади. А щодо ліберала… Так, я ліберал — у тому сенсі, що понад усе ціную права окремої людини. Тільки штука в тому, що для мене ці права немислимі без національного складника. Тому краще, мабуть, сказати, що я націоналістичний ліберал або ліберальний націоналіст. Якось так.

ШО Круто. Ти як Жиріновський.
— Ні, Жиріновський — ліберальний демократ:)

ШО Але ж глибоко в душі — він російський націоналіст, погодься. Он як він із Пугачовою обійшовся — як справжній націоналіст.
— Правду кажучи, не знаю, як повівся з Пугачовою Жиріновський, а головне — що й не хочу знати. Все, чого я від них хочу — це щоб і Жиріновського, і Пугачової було в моєму житті не більше, ніж мене в їхньому.

Про критику та політику

ШО То де ж критика? Чому знову про політику?
— Ну, після «Аби книжки» вже вийшли «Мої серед чужих», не читав?

ШО Я за тобою не встигаю читати.
— Добре, що я за тобою встигаю… Там якраз про літературу. Та й в «Аби книжці» не все про політику. Але багато, це правда. Мабуть, тому, що політичні проблеми сьогодні в Україні визначальні. Доки ми їх не вирішимо, не буде ніякого, перепрошую, покращення ні в економіці, ні в культурі. А ми їх, повертаючись до першого питання, не вирішимо ніколи, якщо не наважимося переглянути своє ставлення до соборності, унітарності і тому подібних ющенківських фантазій.

ШО Добре, а що таке взагалі «покращення в культурі»?
— Ось те, що відбувається в ній сьогодні — це погіршення. А протилежне до погіршення буде (тобто, як я вже сказав, не буде) покращення.

ШО Себто, якщо зняти міністра Кулиняка з посади, — це покращення?
— Кінчай валяти дурака, ти об’їздив, певно, не один десяток країн, зокрема і тих, які надавали тобі творчі стипендії, тож мусив бачити, що таке покращення.

ШО Ну, згоден-згоден — політичні проблеми є визначальними. Але ж і ти погодься, що мова не так про зміну політичного курсу, як про зміну системи загалом. Бо, знову ж таки, поставити іншого міністра культури — як це на ній, бідній, позначиться?
— Так, заміна міністра не позначиться. І ще, раз так, треба міняти систему загалом. Але щоб її змінити, треба спочатку змінити саме політичний курс: геть від Москви, дайош політичну (та психологічну) Європу!

ШО Попередній висловлювач цього гасла погано закінчив.
— Як і сотні його колег, тисячі українських інтелігентів та мільйони українських селян, яких ідеологічні «папєрєднікі» нинішньої влади постановили свого часу відвернути від Європи до Москви.

ШО А чи потрібна сьогодні критика взагалі, як ти вважаєш? Ось я вважаю, що не потрібна.
— Тобі видніше. Читачам, здається, справді не дуже потрібна. А якщо і письменникам не потрібна, то про що говорити? Шкода тільки, що не можу відповісти тобі взаємністю. Бо література мені все-таки потрібна — щоб мати про що писати у вільні від політики хвилини.

ШО Ну, я з точки зору читача і говорю. Читачі сьогодні самі все знають. Якось так непомітно й незворотньо змінився статус критика, погодься?
— Але й статус письменника також. Ви, письменники, більше не є «духовними провідниками нації», то й ми, критики, більше не виступаємо аналітичними посередниками між вами і читачами, а радше рекламуємо — зрідка вас, переважно — себе.

Про істориків та гуманітаріїв

ШО В цьому ж числі «ШО» міністр освіти Дмитро Табачник говорить, що почувається передусім істориком. Хоча ось займається державотворенням. З тобою виходить щось подібне — критик і філолог займається публіцистикою та політологією. Я ось думаю — може, це така наша специфіка, планида така — що наша земля продукує таких різнобічних і непересічних діячів, як ви з Дмитром Володимировичем? Людей, котрі виявляють себе в різних галузях націотворення.
— А ще таких борців за соціальну справедливість, як ти з Петром Симоненком.

ШО Мені Вітренко значно ближча — вона метрополітеном користується.
— А мала би користуватися — на постійній основі — послугами психіатрів. Менше з тим, про яку політологію мова? Я просто пишу колонки, підробляю в такий спосіб на шматок хліба. І висловлюю в тих колонках, що думаю, маючи глибоко в дупі, з яким політичним «дискурсом» ті думки збігаються чи не збігаються. А якщо ти питаєш, чому я не працюю за спеціальністю, в системі освіти, то відповідаю: тому, що наша земля напродукувала забагато таких державотворців, як згаданий тобою Табачник.

ШО То ти все-таки не толеруєш, коли гуманітарії займаються політикою? Загалом, напередодні чергових виборів — радив би письменникам іти в депутати?
— Та чому ж не толерую? Хорошим чи поганим політиком можна бути незалежно від, так би мовити, першої освіти. Масарик з Гавелом були гуманітаріями, наприклад. І все їм вдалося. Але й електрикові Валенсі також багато чого пощастило зробити. Зате у нас — хоч Винниченко з Грушевським, хоч бухгалтер із шапкокрадом — результат один: мінусовий.

ШО Може, тут проблеми ментальні? Себто, може, це вітчизняна гуманітаристика така невдала?
— Ага, може, в консерваторії треба щось підправити.

Про канон та бюджет

ШО Знову ж таки і ти і ДВТ часто говорите про необхідність та неможливість тих чи інших змін історичного канону. Себто «православно-слов’янського» з його боку, і — якого? — мабуть, греко-католицько-австро-угорського — з твого. Cправді — наскільки сумісним є співіснування цих канонів? Якщо говорити не про шпальти журналу «ШО», а взагалі?
— Власне я не є ані греко-католиком, ані особливим співцем Австро-Угорщини. Але, безперечно, ця спадщина мені ближча за ту, яку пропагує Табачник. В одній голові співіснування цих, як ти кажеш, канонів точно неможливе. Тобто можливе, але це називається шизофренією. І в межах унітарної держави також. Теоретично виходом була би федерація. Але для цього потрібні тисячі кришталево чистих політиків, які не будуть перетягувати ковдру на себе і які справді готові покласти десятки років життя, щоб у результаті постала країна зі спільною армією і службою безпеки, але з різними на різних територіях мовами, культурними й історичними традиціями і навіть бюджетами. Віриш у таке?

ШО Про бюджети — не вірю.
— А без бюджетів і з усім іншим нічого не вийде.

ШО Якщо спробувати в цьому випадку відійти від політики, а поговорити все-таки про літературу — вона ж фактично теж зависла поміж канонами. І ти, з твоїми заявами про власний демократизм, в частини співвітчизників усе одно будеш асоціюватись із звироднілим націоналізмом, а в іншої частини — із вульгарним постмодернізмом. То куди подітися, скажімо, початківцю-критику, аби не потрапити під вогонь подібної, перепрошую за тавтологію, критики?
— Нікуди не подітися, треба просто бути готовим до цього і не особливо перейматися. Дивися, мій світогляд для мене є цілісним, усі його елементи між собою узгоджені. Але, звичайно, людині, яка світ і ту ж літературу сприймає інакше, моя система цінностей, моя аргументація, логіка — все це може видатися хаотичним набором або й «ворожою пропагандою». Ну і на здоров’я. Я набагато більше страждаю, коли сам знаходжу у себе якісь непомітні для інших проколи. А коли я впевнений, що написав чи зробив щось у злагоді зі своїми переконаннями, то мені абсолютно байдуже, що з цього приводу думають опоненти чи навіть друзі. Чого й бажаю початківцям-критикам, початківцям-письменникам і взагалі всім людям доброї волі.

ШО Як ти загалом ставишся до можливості-необхідності міняти літературний канон, себто когось викидати з хрестоматій, когось туди вкидати? Ми ж із тобою серйозні люди, ми ж розуміємо, що, правлячи хрестоматії, наш міністр має, очевидно, свою чітку й продуману візію того, що вивчати в школі, і керується виключно цією візією. Вірно ж? То що робити з каноном?
— Візію? Візію, гадаю, має. І це якраз візія Москви — чітка і продумана. А щодо канонів, то їх таки треба час від часу переглядати, змінювати, доповнювати, тільки не на догоду Москві. І ще таке: якщо ми хочемо, щоб учні любили й читали літературу, то письменників у шкільних програмах має бути набагато менше, а розповідати про них учителі мали б набагато цікавіше. Ну хоча б так, як я це роблю в «Моїх серед чужих»:)

ШО Себто все-таки треба когось викидати? Ти готовий назвати тих, кого, на твою думку, потрібно «вивести» з курсу української літератури? Візьмеш гріх на душу?
— Не візьму. Бо, по-перше, я колишній викладач зарубіжної, а не української літератури. І по-друге — саме колишній і не маю бажання туди повертатися.

Про місце інтелектуала

ШО Що ти загалом думаєш про місце інтелектуала в сьогоднішніх подіях? Що робити письменникам? Говорити про політику? Не брати в цьому участі? Може, це така доля української літератури — бути частиною великої політики?
— У мене не так давно вийшла велика — як на мої звичні обсяги — стаття в «Критиці» на цю тему. Я там сторінок десять наквецяв, а підсумок приблизно такий: не знаю я, що робити нашим інтелектуалам. І не думаю, що будь-які дії наших інтелектуалів спроможні серйозно вплинути на життя країни. Тому залишається дбати про власну бодай відносну чистоту: бути в опозиції до всіх влад, а до такої влади, як нинішня, — в опозиції категоричній і непримиренній.

ШО Але ж є якісь речі, які нас об’єднують? Той-таки Дмитро Табачник на сусідніх шпальтах говорить про важливість дотримання гуманістичної позиції, роблячи печальні прогнози цивілізації, що займається пропагандою содомії та евтаназії. Адже здорова думка, як на мене. І про гуманістичну позицію, і про содомію. Можливо, справді варто було б вітчизняним інтелектуалам, незалежно від мови, віросповідання та партійної приналежності, об’єднатися, доки не пізно, навколо ідей гуманізму? Чи там несприйняття евтаназії. Як ти вважаєш?
— Про евтаназію промовчу. А втім, не промовчу: я за неї. А щодо содомії, то я знаю одне: хай уже краще вітчизняні інтелектуали об’єднуються довкола… ну, довкола того місця, яке асоціюється із содомією, ніж довкола Табачника.

ШО Гаразд, тоді давай поговоримо про те, що нас роз’єднує. Скажімо, якої ти думки про «мовний» закон?
— Це маразм. З усіх поглядів. Українській він зашкодить, юридичний статус російської не підніме, а мовам меншин, які по-європейськи треба захищати, не допоможе, бо в Україні нема і ще довго не буде практичної можливості цей закон виконувати. Водночас мовна проблема в Україні є. Але вирішити її, знову ж, за наявних обставин неможливо. Розмовляє у нас половина країни російською? Розмовляє. То як же можна ігнорувати мовні права половини країни? Це я тепер запитую тих українських лібералів, які виступають за соборність і водночас за одномовність. Як таке — з ліберального погляду — може бути? Або наші російськомовні співгромадяни мають такі ж права, як україномовні, — і тоді російська має стати другою державною, або треба чесно оголосити, що у них, російськомовних, цих прав менше. Але тоді виходить, що ми й далі, як, зрештою, в усіх інших галузях — від медицини й освіти до свободи преси, — самі добровільно збільшуємо прірву між де-юре і де-факто, між тим, що записано в законі, і тим, що відбувається в реальному житті. З іншого боку, оголосити російську другою державною означає перетворити її за кілька десятиліть на єдину державну. Будь-якій іншій мові — так, можна було б надати державного статусу, але не мові набагато сильнішого за нас сусіда-імперіаліста. Безвихідь. І це одна з головних причин мого «кримсько-донбаського сепаратизму». Бо я не знаю, як інакше зробити, щоб і їхні права були дотримані, і українська мова не постраждала. Ну хіба що ще згадана федералізація, але це знову суто теоретично, бо здійснити її по мудрому на практиці — ні, не з нашими політиками, та й не з нашими народами.

Про жінок

ШО Поясни мені, як можна поєднувати в собі такий критично-несприйнятливий запал одночасно щодо Ганни Герман і Марії Матіос?
— І ще до Табачника. Щось ти давно про нього не згадував. Але якщо серйозно, то моє ставлення до них не однакове. Табачника я, можна сказати, холодно ненавиджу — як генерала окупаційної армії. Ганну Герман зневажаю — як одну з найогидніших і найцинічніших у своїй перманентній брехні колаборанток. А з Марією Матіос інша історія. Мені просто шкода, що вона вплутана в усі ті інтриги з давно дискредитованою Шевченківською премією, з тими біганнями на побачення до Януковича… З ворогів що питати? На те вони й вороги, щоб їх не любити. А от свої — хочеться, щоби були хорошими.

ШО О, добре, що ти все-таки Марію визнаєш своєю. Щось святе в тобі таки лишилось.
— Уточню: естетично вона мені чужа. Але не такий вже я ретоград, щоб не розуміти, що літератури має бути побільше і різної, а не лише такої, яка мені подобається.

І наостанок

ШО Тобі не здається іноді, що українські письменники заважають українському суспільству? Така в них каша в головах, таке трагічне неспівпадіння морально етичних орієнтирів із соціально-світоглядними суспільними запитами…
— Українські письменники бувають різні. У того десятка, яких я люблю, з головою все в порядку. І вже точно значно менше каші, ніж в українського суспільства, якщо спробувати розглянути це суспільство як єдине ціле. Хоча, повторю ще раз, ніяким цілим воно не є.

ШО Може, тому воно й не цікавиться своїми письменниками, що в них каші менше? Себто різний рівень світоглядного сумбуру не викликає взаємної довіри?
— На так гарно сформульоване запитання й відповідати не треба:)
читать далее

«ШО» про співрозмовника
Олександр Бойченко народився 1970 року. Літературний критик, публіцист, перекладач. Колишній викладач зарубіжної літератури Чернівецького університету. У 2005 і 2008 роках — учасник стипендіальної програми міністра культури Польщі Gaude Polonia. Автор есеїстично¬публіцистичних збірок «Щось на кшталт Шатокуа», «Шатокуа плюс», «Аби книжка» та «Мої серед чужих». З польської переклав роман Даніеля Одії «Тартак», п’єси «Пісочниця» і «Перший раз» Міхала Вальчака, «Валіза» Малґожати Сікорської¬Міщук, «Тикоцін» Павела Демірського і Міхала Задари, а також близько двадцяти творів «малої форми» Тадеуша Боровського, Марека Гласка, Лєшека Колаковського, Юзефа Гена, Яна Гімільсбаха, Ольги Токарчук, Анджея Стасюка та ін. З російської — роман Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін» та повість Ігоря Помєранцева «Баскський собака».

рейтинг:
4.6
Средняя: 4.6 (8 votes)
(8)
Количество просмотров: 30101 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Фонари для велосипеда интернет магазин 070.com.ua , самый большой выбор