шо нового

Берлінал та безнал: примхи кінобізнесу
00:25/06.05.2012

Вже навесні, через місяць після свого закінчення, Берлінський кінофестиваль нагадав про себе у своєрідний спосіб, а своєрідним він є, бо стосується не кіномистецтва, а кінобізнесу — цього року відвідувачів на кінофорумі, Європейському кіноринку, було на 15 % більше, ніж минулого. І це в умовах досі потужної фінансової кризи!
текст: Ярослав Підгора-Гвяздовський
фото: berlinale.de

Характерно те, що деякі представники наших кінокомпаній, їдучи на відкриття Берлінале 9 лютого, відверто і з неприхованою нудьгою говорили про свою поїздку як про відвідини «для галочки». Мовляв, ринок буде млявим, учасників — як у зайця хвоста, і відповідно мінімум шансів на контракти та цікаві пропозиції. Результати кіноринку, оприлюднені в кінці березня, ставлять на наших кіноділках прикрий штамп — «недалекоглядні»…

Україна
Хоча починався Берлінале, дійсно, непевно. Зірок не обіцяли багато, ринок мав бути «як завжди». Навіть конкурс заздалегідь заявлявся очевидно слабким: з великих було кілька імен — італійці Паоло і Вітторіо Тавіані, філіппінець Брілліанте Мендоса і португалець Мігель Гомеш. З наших у конкурсі не було ніякого «Щастя мого» чи «В суботу», лише в продюсерах американсько-російського фільму Біллі Боба Торнтона «Машина Джейн Менсфілд» був записаний колишній киянин Олександр Роднянський.
Якщо вже говорити про українців, то, незважаючи на відсутність українських фільмів серед картин, представлених в різноманітних програмах Берлінського кінофестивалю, ми пристойно показали себе на Форумі. Нехай наш павільйон знаходився і не в основній «форумській» будівлі, Martin-Gropius-Bau, а в готелі Marriott, показовим був один випадок: на презентації Української кіноасоціації, де зібрався гурт «наших» та «співчуваючих», представник іншої компанії, чий павільйон знаходився навпроти, зчинив справжнісінький скандал, обурюючись скупченням народу і т. ін. Як потім дотепно і влучно пояснили цей демарш, чоловік обурювався через те, що до його сусідів приходять, а до нього — ні. А до українському павільйону справді не заростала «народна стежка».
Знайомі російські продюсери говорили, що в Marriott’і вони бачили більшу активність, ніж в Martin-Gropius-Bau, проте Олена Фетісова, співпродюсер і співрежисер фільму «Параджанов» (компанія Interfilm Production Studio), який зараз знаходиться на стадії препродакшена, зуміла вже під час фестивалю підписати на дистрибуцію ще не знятої картини два договори — з французькою компанією Rezo Films на європейський прокат, а з російською «Парадіз» — на прокат в СНД (крім України і Грузії) . Володимир Філіппов (компанія Insightmidia), продюсер фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», лише провів низку переговорів, найвдаліші з яких, як це не дивно, стосувалися Росії, де зацікавлення було як з приводу (обмеженого) прокату фільму, так і з приводу фестивальної участі; з Аргентини, Португалії, Австралії, Франції та Британії фільмом цікавилися вузько, діаспорно направлені компанії, що теж не погано — адже українських діаспор по світу чимало, етнічних українців — мільйони, а фільм Михайла Іллєнка, трохи поетичний, трохи меланхолійний і ностальгійний, якраз на них і розрахований. В Німеччині «ТойХтоПройш¬овКрізьВогонь» сміливо може прокатуватися обмеженим прокатом по кіноклубах і в рамках національних програм і фестивалів. Про те ж самісіньке говорили і з американцями.
Ще перед Берлінале продюсер Олег Щербина (Fresh Production Group) знайшов для свого «Урсуса (Кавказького бурого ведмедя)» німецького актора Детлева Бука («Біла лінія», «Єймі і Ягуар»), але під час фестивалю було з ним підписано контракт. Так само як і з відомою в продюсерських колах Німеччини лінійним продюсером Од Ховелл («Щастя моє», «Хадак»).
Продюсер Ігор Савиченко (компанія ProntoFilm) вів переговори з європейськими партнерами — зокрема колишня директорка компанії Zentropa Europe, Валері Едвіна Сандерс, цікавилася проектом Віри Яковенко «Аутсайдер», а норвезькі продюсери — проектом Мирослава Слабошпицького «Плем’я» (виявляється, участь у Берлінале, навіть в категорії короткого метру, — а фільми Слабошпицького тут показувалися двічі поспіль, — має свій резонанс).

Берлін
Та маленький павільйончик України з помірними досягненнями наших продюсерів, звісно, аж ніяк не є показовим в межах усього всесвіту берлінського кінофоруму. А ринок у Берліні за розмахом, гамором і діяльністю не гірший, ніж Нью-Йоркська біржа з «Волл Стріт» Олівера Стоуна. Вісім тисяч учасників зі 100 країн світу, 1739 покупців, 760 фільмів — у тому числі 31 у форматі 3D, 1138 показів, які проходили в 39 місцях на форумі. І все це вариво бурлило, булькало і опалювало гарячими новинами більше тижня, і не сумнівайтеся, буде ще кілька років розливатися по мисках національних кінематографій. Наприклад, саме під час Берлінського кінофестивалю було об’явлено, що «офіційна Росія» у вигляді «Роскіно» їде в кінематографічне серце Америки, в Голлівуд, викупивши собі тепле місце під офіс в престижному районі Лос-Анджелеса — Беверлі-Хіллс. Чи таке стратегічне (читай «політичне») рішення росіяни прийняли після виходу чергової серії «Місія: неможлива», де за сюжетом був ущент зруйнований Кремль, чи вся штука у великих зборах російських дистриб’юторів, 154 фільми у яких 2011 року рекордно здолали планку в 1 мільйон доларів. Так чи так, можна з певною долею іронії акцентувати увагу на тому, що прізвище у новоспеченої голови російського представництва в Сполучених Штатах, пані Елеонори, — Граната. Щоправда, інший, не войовничий бік Росії, може презентувати матрьошка, подарована Меріл Стріп перед її прес-конференцією. Ну, справді, що ж, як не матрьошку, могли подарувати росіяни американській акторці…
Саме під час Берлінале принаймні кілька російських режисерів — Олександр Сокуров, Бакур Бакурадзе і Олексій Попогребський — знайшли фінансування для своїх нових проектів.
Саме на Берлінале об’явили, що Ізраїль погодився випустити в прокат іранський фільм «Розлучення Надера і Сімін», який минулого року отримав «Золотого ведмедя» фестивалю (а іранське кіно ж віддавна в Ізраїлі — в статусі персони нон грата). Саме на Берлінале один з найвідоміших продюсерів світу, Енді Вайна, знайомий більшості за голлівудськими франшизами «Термінатор», «Рембо» і «Міцний горішок», коментував скандал, що виник навколо його призначення на місце голови Угорського фонду кіно, відповідаючи на пророкування режисера Бели Тарра, за якими кінематограф і культура в Угорщині будуть задушені через керівництво Вайни (нагадаємо, що Вайна славиться не тільки успішним продюсуванням, а й маніпулюванням законом і непевністю своїх проектів: збитковістю не одного фільму, банкрутством своєї компанії та перереєструванням її під іншою назвою тощо).

Голлівуд
Цього року Берлінале інтенсивно збільшив фокус на тому, на чому наполягав Альфред Бауер, створюючи фестиваль на межі між Америкою і Азією — як перевалочну базу полярних кінематографій. За його задумом в такій ситуації Німеччина і фінансово, і політично буде лише у виграші. Він був правий.
На 62 му Берлінале правили бал голлівудські зірки. Крім того, що в журі був Джейк Гілленхаал, щодня публіка мала можливість перед фестивальним центром «Берлінале Паласт» полупити баньки то на Анжеліну Джолі з Бредом Піттом, то на Клайва Оуена з Енді Макдауелл. Кіану Рівз приїхав зі своїм документальним фільмом. Стівен Содерберг, в межах промотуру «Нокауту», привіз із собою Антоніо Бандераса, Майкла Фассбендера і Джину Ґарано. Сальма Хайек представляла фільм свого друга Алекса де ла Іглесіа, а Крістіна Річі та Роберт Паттінсон — екранізацію Гі де Мопассана. Таке збіговисько американських знаменитостей не випадкове і не пояснюється проплаченістю — звісно, частину зірок фестиваль задля власної реклами запрошує за свій кошт, але на стількох зірок не вистачить ніяких бюджетів, навіть якщо це бюджет другого за розмахом і кошторисом фестивалю світу.
Справа у тому, що збори голлівудських фільмів у самих Сполучених Штатах падають, а от у світі, навпаки, збільшуються, причому так стрімко, що більшість мейджорів з «фабрики мрій» переключають свою увагу на Європу і особливо на Азію з її флагманом і майбутнім світовим гегемоном Китаєм.
Якби не світові збори у розмірі 245 мільйонів доларів, 200 мільйонний «Принц Персії» поклав би в труну славнозвісну компанію Walt Disney, а продюсера Джеррі Брукхаймера, золоту курку Голлівуду, зробив би безробітним. Звісно, від 335 мільйонів зборів «Принца…» разом із зборами в США фільм не став менш провальним, але наведена сума є лише кількістю грошей, зібраних по кінотеатрах, не рахуючи майбутні мільйони і мільйони «зелених» за продаж DVD і різноманітних прав.

Китай
Орієнтація американських продюсерів на увесь інший світ зрозуміла і банальна. А от те, що на ринок Сполучених Штатів почали зазіхати китайці, викликає не так здивування, як цікавість. Крім того, що китайських фільмів на Берлінському кінофорумі було так багато, що хоч греблю гати, в позаконкурсній програмі, в основному блоці фільмів, показали нову стрічку славетного Чжана Імоу «Квіти війни». Після 2009 року, коли за несподівано чорну, але дотепну комедію «Жінка, гармата і макарони» Імоу не перепало на Берлінале жодного призу, цілком можна було б очікувати на образу гонорового режисера. Та він вчинив жорстокіше: використав Берлінале як рекламний щит для свого нового творіння, яке за багатьма ознаками знімалося з прицілом на американський ринок. Якщо говорити коротко, то «Квіти…» — це такий своєрідний гербарій, де зібрали і засушили разом «Рятування рядового Райана» Спілберга, «Піаніста» Поланського і «Героя» власне Імоу. Нехай краса вибухів і падаючих тіл, що зняті рапідом, є для європейця естетикою потворного, — для американця вони насправді можуть видатися просто «крутою схожістю із Спілбергом». До того ж в головній ролі грає модний «американський психо» і «Бетмен» Крістіан Бейл. А якщо додати, що всі події у криваво взятому японцями китайському місті крутяться навколо 12 ти повій, які сховалися в костелі, — ми отримаємо непогану інтригу для розповсюдження на одному з найбільш привабливих і найбільш закритих для іноземних продюсерів ринків світу.
Чи не через усе це, завжди підкреслено стриманий і далекий від марнославства, Імоу цього року фотографувався, можна сказати, направо і наліво — то в «Берлінале Паласті», то в готелях, насичуючи собою журналістські матеріали і фестивальні постери.
Дарма що «Квіти…» виглядають драматургічно слабким, штучним і попсовим фільмом, який зовсім не личить мудрому королю естетики прекрасного — Імоу. Головне — ціль: поки Голлівуд шукає чимраз більшу шпаринку у великій китайській ринковій стіні, Китай заходить в Америку на марші. А також із чорного ходу — саме у китайських бізнесменів знайшли кошти на значну частину 100 мільйонного бюджету свого нового фільму «Захмарний атлас» брати (?) Вачовські. Точніше, ці кошти знайшли два прудких берлінських продюсера Грант Хілл і Стефан Арндт. Та це вже інша історія, в якій, втім відмітимо, знову поєднуються Америка, Азія та Німеччина.

Мистецтво?
Неймовірно, злочинно нудну першу частину фільму Гомеша «Табу» виправдовує лише частина друга, де стає зрозумілою концепція режисера (трохи звеселяє момент із крокодилом, який з’їдає апатичного героя, стає сам апатичним, через що і фільм — апатичний). Чи вистачить такого для «призу Альфреда Бауера»? Знята ручною камерою в природних декораціях Угорщини історія з трагічним фіналом «Тільки вітер» Бенедека Флігофа про звично бідну циганську родину і дівчинку, яка в диких умовах тягнеться до світла знань (псевдодокументальні кадри обмивання мертвих тіл в морзі були зайвими). Чи вистачить цього для «Срібного ведмедя» за режисуру? Чи досить для «Золотого ведмедя» ідеї у фільмів братів Тавіані «Цезар мусить померти», за якою театральний режисер ставить шекспірівського «Цезаря» у в’язниці, де героїв п’єси грають ув’язнені? Так, «Цезар…» має чудову художню форму і неординарний сюжет із правильним операторським вирішенням. Так, «Тільки вітер» має сильну соціальну драму в основі і гарну режисерську постановку. Так, «Табу» — оригінальне, десь новаторське. Одначе… Усі три фільми є коротунами, кожний з яких не досягає тої висоти, на яку їх записали. Кращого за «Цезаря…» фільму не було, і це факт. І факт, що він не був геніальним, як «Розлучення…» минулого року, чи як «Молоко скорботи» три роки тому. Загалом, конкурс 62 го кінофестивалю в Берліні був на рівень менше, ніж вимагає статус Берлінале. Чи визначного кіно в світі вже не знімають? Канни в травні покажуть, чи варто ставити за провину берлінським відбірникам показ у конкурсі посередніх фільмів. Порівнюючи за трохи абсурдною традицією журналу «ШО» — але в межах грайливо-протестного формату — Берлінале з Одеським кінофестивалем, треба відверто сказати, що Україна у цьому нерівному двобої з Німеччиною виглядає значно симпатичніше…
Бізнес цього року на Берлінале переміг мистецтво за всіма показниками. Що це означає, треба думати всім гамузом.

Київ — Берлін — Київ

читать далее

рейтинг:
3.3
Средняя: 3.3 (3 голосов)
(3)
Количество просмотров: 17873 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode