шо нового

Світлана Поваляєва: «Простір — один, сховатися тобі просто нікуди»
23:06/02.01.2012

З поетом, письменницею, блогером, слемером, журналістом Світланою Поваляєвою мав бесіду постійний автор «ШО» Сергій Жадан.

 

ШО Якось я тебе давно не бачив. Чим узагалі займаєшся? Себто я не про творчі плани, звісно, загалом — про життя.

— Я працюю над доведенням свого внутрішнього стану до тієї кондиції, коли ніщо не сприймається як зовнішнє, тим більше як подразники. Круто я загорнула, да?

 

ШО Гарний початок розмови.

— Насправді я вже не здатна розділяти своє життя на «творчі плани» і, ну я не знаю, «побут», чи що… По-перше, я не маю ніяких планів, все що зі мною відбувається — відбувається спонтанно, як уві сні, як визрівання результатів із колись засіяних причин. Головне при цьому — зберігати усвідомлення, тобто весь час бачити, що щось відбувається і не занурюватися в різні інтелектуальні спекуляції. По-друге, саме по собі існування людини в кожному разі є процесом творчим. Я просто існую кожної миті, тому мені важко взяти і все це поділити на якісь сегменти, намалювати таку діаграму: ось цей, скажімо, зелений сектор — це «внутрішнє», ось цей, червоний — «зовнішнє», ось цей синій — це творчі плани, сірий — нетворчі плани, жовтий — подразники тощо.

 

ШО Мені подобається, що творчі плани ти би виділила синім.

— Ну, ти розумієш, про що я: життєвий потік неможливо представити у вигляді схеми чи таблиці (хіба що — такого кардіограмного графіку з підйомами і спадами, бо наше пересічне життя, поки ми створюємо будь-які концептуальні обмеження, є лінійним, і ця лінія — як кардіограма — біжить нізвідки в нікуди).

А так-то взагалі я нічим особливим не займаюся вже тривалий період, тобто нарешті живу так, як мені завжди хотілося — працюю з тим, що виникає прямо під носом в даний конкретний момент. Майже ні з ким не бачуся, не тусуюся, не спілкуюся, принаймні якось навмисне цей процес не стимулюю. Майже все, що колись сприймалося як зовнішні подразники, зараз просто інтегрується в досвід і виглядає чимось на кшталт безкінечної кінострічки. А кінострічка не може викликати справжніх емоцій — це просто процес, переживання, ти ж не дрібниш її на окремі кадри, хоча можеш або знати теоретично, що відео складається з окремих послідовно лінійно об’єднаних кадрів, або навіть бачити і відчувати цю фактуру «покадровості».

 

ШО Наскільки це комфортне відчуття — переглядати цю кінострічку?

— Проблеми починаються, коли на якомусь кадрі залипаєш. Коли починаєш оцінювати будь-що з якогось погляду, позиції, концепції, переконання — виникають проблеми. Це не означає, що в мене немає, скажімо, якихось моральних чи «громадянських» переконань — безумовно є, але треба розуміти, наскільки все це відносні штуки, це просто інструменти, фішки у грі, всім цим треба вміти користуватися згідно з обставинами. Значно легше сприймати так звані переконання як способи ситуативної поведінки у спонтанних умовах, а не як залізобетонну конструкцію під назвою «Я».

В результаті цього всього усілякі там соціальні мотивації-самоідентифікації-самопозиціонування і прочая хрєнь розчиняються в просторі, зникає метушливість, зацикленість, якісь набридливі емоції і бажання — стає вільніше дихати. Мені моє відлюдництво і неробство в кайф. Парадокс у тому, що саме оцей стан і спосіб існування значно пом’якшив мою «антисоціальність», тобто мені вже не хочеться заховатися від усього світу, жодні люди чи обставини не викликають у мене страху, чи агресії, чи параноїдального бажання від них закритися. Простір — один, всі ми теж є простором, тому сховатися тобі просто нікуди.

 

ШО Ти останнім часом займалась дивними штуками, здається, танцювала танго. Наскільки тобі в принципі важливо й потрібно оприлюднювати свої позалітературні інтереси? Як багато в цьому всьому тебе?

— Мммм, я би сказала, що в інформаційному просторі присутня певна інформація на кшталт кеш-файлів про якусь там Світлану Поваляєву, котра написала такі-то книжки і в якихось інтерв’ю сказала такі-то слова. Для тієї істоти, яка на даний момент існує ось в цьому тілі, під назвою-наліпкою-іменем Світлана Поваляєва, присутність в інформаційному просторі визначається не стільки можливістю і — тим більше — потребою транслювати чи записувати інформацію про себе, скільки природною здатністю (і необхідністю) «ловити сигнали»: вловлювати і використовувати дійсно потрібну інформацію, якісь «розвиваючі», конструктивні речі. Озвучувати і оприлюднювати навмисне, з якоюсь метою, свої позалітературні інтереси мені взагалі непотрібно — я не розумію, кому і яка з цього може бути користь. Я з радістю присвятила би себе танцям, рухам, мені взагалі найбільш комфортно там, де є можливість розвивати потенційність енергії через рух, поза оцією нав’язливою необхідністю весь час думати, оцінювати, робити висновки, виводити мораль байки; там, де ти можеш бути безпосередньо переживанням без втручання інтелекту — я люблю плавати, танцювати, займатися сексом, ходити (гуляти), я займаюся янтра-йогою, і це все приносить мені величезну насолоду.

 

ШО Доволі активна «антисоціальність».

— Мені здається, що для людини природніше рухатися, ніж думати. Звісно, тут теж є обмеження — фізіологічні обмеження можливостей нашого тіла… Але принаймні можливість бути вільним фізично і одного разу взяти і полетіти мене вабить більше за будь-які соціальні (літературні, наприклад) досягнення — усілякі там визнання, славу, ну такоє…

 

ШО Твої книги є таким ламанням оповіді, наративу, відмовою від лінійної романної оповіді. Оповідання, вірші, короткі тексти — чому? Ти не любиш товсті романи?

— Насправді це усього лише результат моєї непрофесійності і недбальства. Можна, звісно, виправдатися тим, що я просто не бачу в житті жодної сюжетності, жодної чіткої і тим більше сталої структури, що оця вся хаотично-сновидна фрагментарність по-репортерському чесно відбиває життя як воно є (включно з власними рефлексіями), що художня література — це просто гра, суцільне ошуканство і нагрівання, що необхідність запхати власні переживання в рамки форми називається мистецтвом, а я не митець — я просто ретранслятор (таке «просторадіо»), ну, і так далі, ти в курсі. Але я не думаю, що я взагалі маю за щось виправдовуватися. Тобто виправдовуватися за своє існування. Романи я насправді дуже люблю — не писати — читати. Але лінійність нашого життя зовсім не означає лінійності в ньому подій і переживань. Привести все це до ладу можна тільки тоді, коли честолюбне бажання явити світові якусь готову застиглу бездоганну форму, твір, для тебе вартує витрачених на творення зусиль, енергії і часу. Окремий фрагмент, навіть одна мить життя, є надзвичайно ємними самі по собі, це як моментальний знімок — клацнув фотоапаратом і зафіксував. Типу «слини диявола»… кожна історія може вкластися у кілька рядків (ось чому я так люблю «Бурю в пустелі» Тоніно Гуерри). А написання роману я могла би порівняти з тривалим і виснажливим монтажем, ліпленням кінострічки за якимись канонами, законами жанру — правилами, одним словом.

 

ШО Тобто правила передбачають відмову від спонтанності?

— Тобто оту всю відзняту плівку, про яку ми перед цим говорили, купи, гори бобін цієї плівки, ти береш і починаєш — насамперед (і це найважче і найгірше) передивлятися, вирішувати, що потрібно, а що зайве, різати, клеїти ці шматки, намагатися приліпити позавчорашнє до завтрашнього… Мені більше подобається імпресіоністичний метод — фіксація окремих миттєвостей. Я не хочу себе примушувати до чогось, те, що я пишу — спонтанні прояви, вони ні до чого не прив’язані, не мають жодної мети, нікого ні до чого не зобов’язують, і в цьому найбільша приємність. Не люблю переживати щось двічі і коригувати переживання, повертатися до них знову і знову…

 

ШО У тебе в текстах багато «нехристиянської» релігійної атрибутики — передусім східної, ясна річ. При тому, що в нас і далі вся ця буддійсько-кришнаїтська атрибутика (пишу про неї з цілковитою повагою) почасти сприймається як певна екзотика, як щось суто неканонічне.

— У сприйнятті пересічної людини дійсно існує просто загальне уявлення про «східну екзотику», переважно пов’язане із ресторанами східної кухні, сувенірною продукцією, музикою, одягом, усілякими езотеричними брошурками, йога-студіями при фітнес-центрах та індійським кіно. В цьому немає нічого дивного чи карного — люди у своїй власній релігійній традиції мало що розуміють і мало про що знають. Так само не кожен розуміється на джазі, чи квантовій фізиці, чи молекулярній біології, чи, скажімо, тих же бальних танцях, правда ж?

 

ШО На квантовій фізиці розуміються всі, я думаю.

— От для чемпіона з бальних танців може виглядати дико й обурливо чиясь неспроможність відрізнити стандартну програму від латино¬американської, або латиноамериканські бальні танці від соціальних. Бо цей чемпіон, він — фахівець, і для нього все це дуже серйозно. Або, скажімо, письменник може просто не розуміти, як це так — не читати книг, не знати, хто такий Кафка чи Іван Франко, або як це можна вважати літературою кулінарний довідник чи «Ворд для чайників», бо ж є довідкова література, художня, наукова, публіцистична… Розумієш? Якого милого тоді люди, котрі не цікавляться релігіями, мають розрізняти між собою східні вчення? І чи варто ставати на якісь місіонерські котурни? І навіщо?

 

ШО А ти часом не маєш бажання написати щось на зразок «першого буддійського роману в українській літературі»?

— Якщо я і буду щось іще писати, то однозначно не з метою популяризації буддизму, як такий своєрідний лікнеп. «Буддійський роман», як я розумію, це не роман про буддійське вчення, і не роман, замішаний на правильному використанні якоїсь буддійської атрибутики чи термінології, і тим більше не роман про різницю між буддизмом та іншими індуїстськими релігіями, — не така релігієзнавча розвідка. Це — не побоюся цього слова — світоглядна штука, це те, що цілком пронизує все твоє сприйняття і відбивається автоматично на всьому, що ти робиш, — не тільки у творчості. Можна написати детектив, але, якщо він буде написаний буддистом, це відчуватиметься навіть за відсутності в тексті якихось авторських філософсько-ліричних відступів. Це якщо ми говоримо про буддизм як про релігію. Але насправді навіть сам Будда Шак’ямуні, історичний будда нашої доби, говорив, що той, хто називає себе «буддистом» — далекий від розуміння вчення, тому що буддизм вчить, як вийти поза будь-які концепційні обмеження. Словом, «буддійський роман» — це просто твір, написаний вільною від будь-яких обмежень людиною. Або ж це спонтанні «тексти реалізації», як, скажімо, у Лонгченпи.

А загалом, я сприймаю прозу Прохаська чи поезію Богдани Матіяш як цілком буддійську — з таким-от баченням усього «як воно є», тобто їхнє світосприйняття не викликало би у буддиста жодних непорозумінь, отже буддійські твори в українській літературі вже є, і написали їх не буддисти.

 

ШО Я чому питаю про релігійність: тобі не здається, що змінюється ситуація в літературі, що раптом знову актуальним і «затребуваним» стає консерватизм у його вітчизняному варіанті — церква, партійність, історизм?

— Ги-ги-ги, «церква + партійність + історизм = московський патріархат»… Насправді я не знаю, що й сказати — я не бачу зараз в українській літературі такого потужного потоку, в якому можна було би відстежувати тенденції. Коли роблять якісь наукові дослідження, проводять сотні однакових дослідів і за найповторюванішим результатом визначають тенденцію. В історії беруть якийсь тривалий проміжок часу, за який могла би сформуватися певна тенденція… В сучасній літературі ж говорити про тривалість ще зарано, а кількості дослідів, як і самого досліджуваного матеріалу, явно замало. Це мені так здається, може, це й не так.

 

ШО Ти взагалі відчуваєш, що минув доволі великий шматок часу, протягом якого ти щось пишеш і друкуєш? Чи взагалі не думаєш про це?

— Не просто великий шматок часу — ціле довжелезне життя пройшло. Такий от паралельний монтаж: одна сюжетна (точніше, безсюжетна, чи багатосюжетна лінія) — це взагалі моє життя, з народженням, дитинством, школою, університетом, коханнями, народженням дітей, смертями близьких людей, подорожами, пошуками, стилями одягу і поведінки, з творчістю, тобто самим процесом писання, з натхненням і збудженням від нього, всі ці оргіастичні і депресивні сплески, і це життя промайнуло блискавично, як мить, як сон, я не розумію, куди весь цей час подівся, як могло стільки всього втулитися в одну мить, котра спливла, майже нічого по собі не лишивши; а друга лінія — це оте саме «існування в інформаційному просторі» в якості письменника, про яке ти згадував. І цей відтинок часу здається прямо-таки монументальним, хоча взагалі-то він набагато коротший за все моє життя, він видається ніби застиглим у просторі, може, тому, що зафіксований графічно — тобто є книжки, в інтернеті є купа інтерв’ю, відео, і все це нікуди не дівається, не спливає — стоїть колом і створює якраз оцю фактуру часу, його матеріальність, — можна все відстежити за датами, періодами і побачити — даааааа, до хрініща часу… А це ти до чого питаєш? До того, що, мовляв, стільки років пишеш, стільки усього нагармузляла, а нафіга? Типу «і шо ето вам дало?» 

 

автор бесіди Сергій Жадан

фото Ігоря Петровського

 

 

«ШО» про співрозмовницю


Світлана Поваляєва — поет, письменниця, блогер, слемер, журналіст. Народилася 1974 року в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація — телевізійник), працювала на телеканалах СТБ, «Новий» та «5¬ий», у журналі «ПІК» та інтернет­газеті ForUm. Підтримує легалайз і рок музику, воліє писати книжки і виступати по регіонах перед вдячними слухачами й читачами. Вірші та проза публікувалися у збірках, антологіях, літературних часописах.

Є автором низки книг віршів та прози: «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі¬блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Лярви. Небо — кухня мертвих», «БАРДО¬online», а також циклу казок для дітей «Вррум¬чарівник» та «Вррум в лабетах Правил».

 

рейтинг:
5
Средняя: 5 (5 votes)
(5)
Количество просмотров: 42364 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode