шо нового

Тарас Федюк: «Щасливі винятки трапляються один раз на Буковскі»
14:53/01.12.2008

Я не можу знайти жодних раціональних пояснень, чому ми говорили про свободу слова, економічну кризу, шоу­бізнес в літературі, а не про бухло, наркотики, рок­н­рол і курвів. Можливо, така була погода. Може, в усьому винен ще один поетичний класик нашого часу — Василь Герасим’юк, — який підійшов до нас ще на початку бесіди і подивився так суворо, наче хотів запитати: що, знову про бухло і курвів?

ШО Останнім часом ловлю себе на тому, що дуже важко спілкуватися з людьми, а особливо — з поетами. З хорошими поетами — так взагалі неможливо. Надто велика нехіть до спілкування властива людям, які витрачають прірву часу на пошуки потрібних слів.
— Є таке. Коли з 17 до 54 років спілкуєшся переважно з поетами, письменниками, художниками, то ця нехіть справді з’являється. Тобі здається, що завжди говориш щось нове й цікаве, але одні й ті ж фішки чомусь зустрічаються в п’яти розмовах різних років, — тоді й розумієш, що, власне, все вже й сказав.
Адже насправді подій у житті небагато. Які події? Книжка раз на два роки…

ШО Так це вельми непоганий темп.
— Ну, це просто божевільний темп. Протягом восьми років життя у Києві у мене вийшло чотири книжки, а до того — сім чи вісім за чверть століття. Мабуть, тому я й залишаюся в Києві, що тут є якась творча конкуренція, хороші поети.

ШО Часто трапляється, що відчуття конкуренції стосується не чужих текстів, а ваших власних?
— Здається, ні. Я не маніяк, який раз на тиждень перечитує всі свої вірші. Стани міняються і не варто до них повертатись. Ліричному поетові в цьому сенсі — найкраще, йому достатньо зауважувати лише, як змінюється людина з роками. Наприклад, дивно було б у моєму віці писати якісь там любовні вірші, які я писав у 18 років, але натомість з’являється інший, іронічний погляд на це все. Іноді навіть цікаво, коли починаються якісь писання про лікарні, пігулки. Раніше було як: вона пішла — і трагедія, а тепер вона пішла — це іноді й благо.

ШО У одному з віршів у «Трансністрії» йшлося про те, що у вас забагато свободи. Це відчуття досі залишається?
— Свобода — це взагалі така суча матерія… Бо ти однаково відчуваєш, коли її мало і коли її багато. Свобода — це увільнення від суспільства, від якихось обов’язків, а це часто закінчується тим, що не знаєш, куди себе подіти. Очевидно, надмір свободи розконцентровує, це максимальна відсутність прив’язок до зовнішнього життя, це відсутність друзів.

ШО У мені загострюється відчуття, що свободу слова в Україні взагалі треба ліквідувати, запровадити жорстку цензуру, карати за кожну публічну брехню у ЗМІ…
— (сміється) і, бажано, в Інтернеті…

ШО … і ця неможливість, до речі, пригнічує. Надлишкова інформація пожирає будь-які смисли, ми ризикуємо взагалі втратити здатність видобувати з інформаційного потоку хоч якийсь сенс. Свобода слова — це небезпечний паразит сьогодення чи все ще цінність, яка трохи мутує?
— Існує супутнє питання, яке унеможливлює відповідь на основне: хто буде цензором? В літературі все простіше: писати можна про все і як завгодно, але мистецтво завжди закінчується там, де й внутрішня цензура, яка ще називається простим словом «смак». І проблеми з цим «смаком» почасти від того, що немає структуризації, — надто важко цю маленьку неподільну частинку книжкового ринку, яка називається сучасною українською літературою, ще якось ділити. Як казав наш математик Микола Митрофанович, це така величина, якою можна знехтувати. За умови цього неподілу виграє масова література, в якій ніякого внутрішнього цензора немає. Я проти дидактики, але таким книжкам часто ще й бракує елементарної майстерності. Коли читаєш Міллера, то відчуваєш, що цю «майже порнографію» все ж таки художник зробив.

ШО В медіасуспільстві кожне слово тиражується миттєво, кожен вірш нібито стає доступним для колосальної аудиторії, але водночас — ні для кого. Це рух, внаслідок якого навіть елементарні частинки подрібнюються безкінечно. Вас не лякає доступність слова, ціна якої — знищення безпосереднього контакту з читачем?
— Є, звичайно, ризик, що якісь хороші поети погубляться. Але все це посилює ще одна річ: технології шоу-бізнесу та піару, які екстраполюються на мистецтво.

ШО Для вас це негативна тенденція? Але ж навіть висока література може функціонувати в структурі шоу-бізнесу. Як, наприклад, Чарльз Буковскі.
— Такі щасливі винятки трапляються один раз на Буковскі. Але ж і Буковскі — абсолютно різний автор для людини, яка у своєму житті ще трохи чогось прочитала, і для масового читача. Коли я вперше почув, що всі китайці вважають, ніби європейці страшенно схожі один на одного, а китайці — зовсім різні, то був страшенно здивований, аж поки мені пояснили, що китайці ідентифікують себе за іншими ознаками, ніж європейці. Ми, наприклад, зважаємо на довжину носа, величину вух. А для них, скажімо, набагато важливіші риси — зморшки під очима, вигин брови, й за цими «параметрами» їм усі європейці — на одне лице. Так і в літературі — часто ідентифікація текстів відбувається за зовсім різними принципами. Повертаючись до технологій шоу-бізнесу, завдяки яким зірок не стільки «роблять», як називають… Колись ми неодмінно дійдемо до такої формули: береться дєвочка, яка взагалі не вміє писати, а біля неї сідають, з одного боку, дядечки, які пишуть, а з другого — дядечки, які це піарять; вона ж просто мовчатиме (бо в неї ще буде агент, який роздаватиме інтерв’ю).
Для того, щоб тебе піарили, необхідно давати якісь інформаційні приводи — але це не може бути твій геніальний роман чи твій геніальний вірш. Інша річ, якщо ти когось послав на хєр чи нажерся…

ШО Ну, просто нажертися — цього теж недостатньо, це ж тільки передісторія.
— Так, а потім — зняв штани…

ШО … і, як Рембо, насцяв на стіл, за яким бухав зі своїми дружками митцями.
— Саме так… Хоча цим не гребували всі імпресіоністи. А Сальвадор Далі — як на мій смак, далеко не геній — просто жив такими витівками, і завдяки цьому ще й зробив із себе визначного художника… Очевидно, так і має бути. Ось яскравий приклад: помер Ігор Римарук. Мені телефонує вихований такий хлопчик, висловлює співчуття і починає розпитувати про дружин Ігоря. Я не думав, що це буде заголовок: «У Ігоря Римарука було чотири дружини». Насправді — все правильно. «Жовтий» народ же не цікавлять «Нічні голоси», «Діва Обида», а лише те, як він жив, скільки пив…

ШО Але треба бути надмірно тонкою істотою, щоб реагувати на такі речі, адже ці правила гри придумані не сьогодні і не вчора. Зрештою, це один із наслідків свободи слова.
— Іноді це все ж таки має більший стосунок до внутрішньої цензури. Як на мене, це претворюється на абсолютний несмак, примітив…

ШО В одному з віршів вам вдалося роздивитись лебедя у гробокопачеві.
— Там є ще одне важливе слово — «тверезий».

ШО Ну, тверезий — це все ж таки іноді трапляється, навіть серед гробокопачів. Але лебідь…
— Так, це якась складна асоціація, я теж не знав, звідки воно вискочило, але залишив, бо відчув, що так має бути. Можливо, йшлося про те, що поруч із страшною, всеохопною смертю навіть гробокопач — як лебідь… Втім, це важко пояснити отак, головою. Іноді не можеш знайти потрібне слово — і викинути вірша, а іноді звідкись воно само падає.

ШО Майже як економічна криза.
— Я іноді піддивляюся якісь новини, проте переконаний, що сьогодні в Україні ніякої кризи нема. І точно так само розумію, що до хріна людей на цьому вже наварили гроші. Якщо вранці курс долара — вісім гривень, а увечері — 6.20, то ти чітко розумієш, що хтось не просто знав, коли буде пік, коли спад, — але і створив цю ситуацію. Я думав, що такі заробітки закінчилися при Кучмі. Та виявляється, що коли дуже хочеться заробити, а метал на ринках не продається, — то всі методі добрі.

ШО Як на ліричного поета, ви аж занадто жваво обговорюєте питання економічної кризи.
— Не відсторонений від цього. З якогось часу мені це цікаво.

ШО Коли поет починає надмірно цікавитися громадсько-політичним життям, економікою країни, це в підсумку витворює збірний образ депутата Верховної Ради, який колись писав вірші й у політику прийшов як письменник, а вийшов — одним із них.
— А от якраз про це я добре знаю, через це ніколи у політику не піду. Це знання — не набуте, а сакральне. Бог же ж дивиться на тебе, і коли стаєш сукою — Він у тебе все забирає.

ШО Тривалий час ви, як це заведено в нашій літературі, були молодим і талановитим поетом. Як відомо, в Україні літературна молодість триває надзвичайно довго. Коли до вас прийшло відчуття, що поетична молодість скінчилася, а за спиною вже не порожнеча, а зграя?
— У мене й досі немає відчуття, що я — старий поет. Хоча Жадан намагається в своїх текстах пояснити нам усім, хто ми такі. Очевидно, це дихання в спину — не таке вже й відчутне. Може тому, що після вісімдесятників такої ж збитої зграї у нас поки що не з’явилось. От розпад своєї зграї я відчув.

ШО Я чому про відчуття поетичної молодості згадав? Бо такі люди, як Драч і Павличко, у мене викликають насамперед страх.
— Перед тим, як вони довго живуть?

ШО Ні, перед тим, до чого можна дописатися, залишаючись «вічно молодим».
— Оцей момент важливий. Колись я казав своїм друзям, що коли стану таким, як (не буду називати прізвищ), то задушіть мене. Для мене найстрашніше, коли людина втрачає відчуття адекватності свого віку, того, що вона робить. Я думаю, Іван Федорович і Дмитро Васильович часто не чують, що вони пишуть, не відчувають, що це вже за межами літератури і процесу. Кажуть, коли Бог хоче покарати — він забирає розум, а я завжди додаю — і самооцінку. Бог не всім дарує можливість назвати написану тобою фігню — фігнею. От Вінграновський відчув на якомусь етапі, що не пишуться вірші — й перестав писати.
Натомість більшість із наших письменників-депутатів Верховної Ради першого скликання чомусь почали займатися, як писав Сковорода, «несродним трудом», — і пішло-поїхало.

ШО На завершення — про «сродний труд». Ви безпосередньо причетні до творення Асоціації укранских письменників, — організації, яка на сьогоднішній день не подає ознак життя. Чому? Сама ідея нежиттєздатна? Немає мотивацій для боротьби з НСПУ, чи, може, було досягнуто якихось «корпоративних домовленостей»?
— Якраз найменше, чого там бу¬ло, — так це корпоративних домовленостей. Вже коли створювали АУП, то виявилося, що більшість із нас — це люди спілчанського духу, спілчанського виховання, спілчанської традиції, та ще й фактичні члени Спілки. Коли я наполягав, щоб усі члени АУП вийшли зі Спілки, то мені казали, що це недемократично, мовляв, на Заході люди одночасно перебувають у трьох-чотирьох творчих організаціях — і нічого. Така розмитість критеріїв від початку заклала бомбу.
А далі обрали президента, чотирьох віце-президентів —
і сіли чекати, що хтось буде видава-
ти їм книжки, влаштовувати творчі зустрічі тощо. Спілчанський синдром у дії, смішні такі штуки. Можливо, колись я напишу про це — вже як мемуари.

бесіду вів Михайло БРИНИХ
фото Наталії МАШАРОВОЇ

рейтинг:
5
Средняя: 5 (1 голос)
(1)
Количество просмотров: 24230 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Почем от 4500 рублей купить юридический адрес c гарантией отказа в случае отказа.