шо нового

Юрій Іздрик: Щаслива людина — це баран!»
14:12/01.12.2007

«Я — не письменник», — каже про себе Юрій Іздрик і підтверджує це історією, як в цьому році не зміг написати на замовлення сценарій для відкриття Львівського форуму. «Людина¬оркестр» — так зве Іздрика Сергій Жадан, дивуючись його талантам на різних теренах: окрім літератури Іздрик грає власну музику та малює. Його живопис зберігається у музеях багатьох країн, він самостійно займається дизайном власного «часопису текстів і візії» під назвою «ЧЕТВЕР», що видається з 1992 року та буквально зростив найбільш відомих сьогодні актуальних українських письменників — Любка Дереша, Ірену Карпу, Таню Малярчук, Світлану Поваляєву…

ШО Зараз, коли знайомляться, то питають не ім’я, а чи «є в тебе ЖЖ». У вас є?
— Я завів собі ЖЖ. Але як його відкрив, так на третій день і закрив. Була така ідея з художником Владко Кауфманом —
зробити мистецький проект на базі ЖЖ, але треба було спочатку відкрити, взагалі потусуваться, подивитися, як воно працює. В перший же день, коли я його відкрив, з’явилось більше сотні людей, які мене зафрендили. Але виявилося, що сфера ЖЖ — вона страшенно агресивна, абсолютна більшість живе там під ніком, під яким можно безвідповідально що завгодно говорити. А оскільки я ввійшов в сферу як публічно відома особа, під своїм справжнім ім’ям, то «я стою перед вами словно голенький» — така історія вийшла.

ШО Вас почали критикувати?
— Я нормально ставлюся до літературної критики, якою б вона не була негативною, мені це не є боляче — притому що багато моїх знайомих досить хворобливо реагують на критику. Для мене критика від реальної людини — нормальна. Але виявилося, що мені нестерпно, коли кожен підорас, який сховався за ніком, і якого я не знаю, може що завгодно мені ляпнути — просто в нього настрій поганий або гормони заграли. Для мене це було несподіванкою, я не думав, що я ТАК буду реагувати — тобто в мене може серце заболіти, «під ложечкой сосьот». Мені погано робиться, я думаю — ну ніфіга ж собі! Навіщо мені собі під старість нерви псувати? Ну і закрив ЖЖ — в тому сенсі, що я не роблю живого щоденника. Але я користаюся цією штукою як форумом. Сама математика, засіб поширення інформації — мені цікаво, як це робиться. Остання інформація, яку я повісив, стосувалася останнього проекту «Четверга». І там я просто попросив, щоб той, хто дозволяє взяти інфу зі своїх ЖЖ для «Четверга» — хай залишать коментарі чи промовчать.
Про всьо родноє

ШО Чи дратує, коли вас з кимось порівнюють?
— Все залежить від того, в якій формі і з ким порівнюють.

ШО Якби я назвала вас «українським Пєлєвіним», наприклад?
— Тексти Пєлєвіна для мене, всі абсолютно — «свойо­родноє». Мені взагалі дуже дивно, що в Росії достатньо зверхньо ставляться до Пєлєвіна — «первий буддіст Росії», бла­бла­бла. Як на мене, це дуже живий, дуже добрий письменник. Якщо брати таку пару, як Пєлєвін — Сорокін, проза Сорокіна для мене абсолютно не близька — мені цікаво це читати, але це для мене мертва проза. Пєлєвін настільки живий, що я достатньо давно перестав поділяти його твори для себе на сильніші і слабші. Я все його перечитав, і всі вони важливі для мене. І це письменник, якого я найчастіше перечитую, крім Набокова. Набоков і Пєлєвін — для мене є два імені.

ШО А якщо взяти суто українську літературу — що з неї важливе?
— Не так давно я для себе вербалізував оце. В український літературі останніх 10 чи 20 років відбулося два найважливіших явища, яких в цій літературі раніш ніколи не було, а для її становлення вони необхідні: це Андрухович як перша мегазірка в українській літературі — причому не тільки як письменник, а взагалі як особистість, як постать, а друга — це Подерв’янський, який з поточної мови, причому маргінально загостреної на ненорматив, зумів створити високу літературу. Якби мене хтось спитав, чому саме я вважаю тексти Подерв’янського високою літературою, я б не зумів цього пояснити, але однозначно — це з найвищої полиці література. І пояснень цьому немає. Ці дві постаті мені здаються страшенно важливими — навіть не в літературі, а в самій культурі українській, де було селянське, етно¬графічне, ура­патріотичне завжди. Це стане пізніше більш очевидним з історичної перспективи, і навіть виглядати буде по¬іншому. Але я думаю, що я не помиляюсь.

ШО Ви вільна людина?
— Останні два роки — максимально, це в контексті мого життя — я ніколи не був настільки незалежний від світу, як останні два роки.

ШО А що може погрожувати вашій свободі, обмежувати її?
— Розумієте в чому фішка — я сказав, що почуваюся вільним, але ж не говорив, що для мене свобода є важливою і не говорив, що я розцінюю це позитивно. Я не думаю, що абсолютна свобода — це ідеал, якого треба прагнути принаймні мені. Людина завжди була від чогось залежною. Я позбувся тих залежностей, які мені заважали просто жити, або які погрожували моєму психологічному і психічному стану. Але це не означає, що я збираюся повністю звільнитися від всіх залежностей. По­перше, тому що це неможливо, а по¬друге, це так само, як неможливо бути повністю психічно здоровим. Той же ж улюблений Набоков, здається, в романі «Пнін» скептично ставився до психоаналізу й казав так: «А почему бы не оставить людям их горести и несчастья? Разве несчастья это не то, чем человек владеет в полной мере по¬настоящему?» Це в сенсі того, що чувак приходить до психоаналітика щоб позбутися якихось тривог. Страждання — можливо, є одним з аспектів будь¬якої особистості. Щаслива людина це вже не людина, а якийсь баран просто, да? А з чого виникають якісь креативи — вони й виникають зі страхів, тривог, з якихось занепокоєнь. А можливо й зі щастя й з радості, в тому числі. Але не може бути так або так.

ШО Це значить, що страждання створюють певну напругу для життя, щоб відбувався рух?
— Струм! Без нещастя не буде струму. Якщо брати струм як метафору життя, то йому потрібні страждання.
Нерв страхів

ШО Якщо вже про страхи — Ігор Клех сказав, коли писав про галицьку літературу, що «Іздрик ввійшов в самий нерв страхів, і це зробило його одним з найглибших сучасних авторів, він не боїться боятися». Чи є в вас все ж таки страхи?
— Фобії, назвемо так. Як кожен типовий невротик я мав свої фобії. В мене був гіпертрофований гігієнізм власне через страх перед хворобами — впродовж 20 років між двадцятьма та сорокома. Це було навіть анекдотично.

ШО Вам здавалося, що всюди мікроби?
— Мікроби всюди — це реакція психопата, а мікроби на жінці — це реакція невротика. Але таких невротичних фобій я позбувся, багатьох.

ШО Як позбулись?
— Воно само якось пройшло. Помінявся спосіб життя. Помінявся якийсь ритм, може, гормональний баланс. Бути невротиком — це обтяжливо, причому не тільки для нього самого. Бо невротик перетворює своє життя на ритуал. Він багатьох речей боїться і через це він не вміє з кожною ситуацією справлятися в адекватний спосіб. Ти ритуалізуєш своє життя від ранку до вечора. Але ці ритуали дістають людей, які разом з тобою живуть. Я пригадую свої якісь вчинки, свої істерики, і думаю, о боже — як це мій малий або моя дружина це витримували? Коли щодня я вставав, і, якщо немає води в крані, в мене починалася істерика! В кожному разі я цього позбувся. Але на місце неврозів приходять інші речі. Одне минулося, але якісь неочікувані речі починають відбуватися — мабуть це з віком пов’язане, в тому числі.

ШО Страх смерті?
— Радше — страх неповноцінного доживання. Це не лише можливість якоїсь хвороби, а власне непрацездатність. В мене бувають періоди, коли я нічого не роблю, бо я не можу. В мене є креативність якась — але я не вмію її реалізувати, я дуже повільно працюю, я ті речі, які колись робив за кілька годин, зараз можу робити тижнями або навіть місяцями. Мене це хвилює. В мене був період, коли я прокидався від такого біологічного жаху — це було минулий рік, півроку тому, — що життя загублене, борги не віддані, всьо пропало, всьо! Нема нічого. Це є абсолютно хворобливо, бо це ж неправда — нічого не пропало і борги ще є шанс віддати, але це відчуття було настільки гострим, що я прокидався в жахливому стані і, якщо б я прокинувся на краю хмарочоса, я б зробив крок. А якщо б в мене на шиї була тоді петля, а я стояв би на табуретці — я б зійшов.

ШО Кажуть, при таких станах допомагає активний спосіб життя, спорт там чи що. Не пробували?
— Я зараз намагаюся жити в якомусь непомітному режимі — в усіх сенсах непомітно — як письменник, чи публічна особа, так само як і біологічна істота. Я не напрягаюся, я багато шуму не роблю, я ходжу тільки за сигаретами, в найближчий гастроном — типу замаскувався, мене немає. (сміється) І спорт на цьому етапі принаймні відпадає. Я тринадцять років ходив у басейн регулярно і дуже багато зробив для свого здоров’я. Можливо, завдяки цьому я зміг багато років травити себе алкоголем, і причому — вижити, і потім з цим зав’язати.
Людиноненависництво як найвища форма любові

ШО Ви написали в «Острові КРК» — «Елементарно збувається будь¬яка фігня, варто лише її записати». Ви дійсно вважаєте, що текстами можна змінити світ?
— Очевидно, що тексти призводять до перемін. Я приватна особа — я написав книжку. Вона живе собі там. Якась інша приватна особа — ну, так співпало, що цей текст їй пішов. Це така кармічна рівновага — якщо я зробив своїм текстом щось погане, напевно мені буде недобре, якщо хороше — напевно якійсь бонус зароблю. Але я ж не можу відповідати за всіх читачів. Я ненавиджу цю фразу «ми в ответе за тех, кого приручили». Я ж не можу відповідати за всіх читачів.

ШО А фраза про «родом из дет­ства» що для вас значить?
— В мене є епізоди з дитинства, які до цього часу мають відбиток функціональний — це жах школи і жах першої вчительки. Це напевно погано, але вона єдина людина, якої я до цього часу не простив, хоча я був відмінником і золотим медалістом. В моєму житті залишилася тільки одна людина, якій я ще не зміг вибачити, бо коли я думаю про те, скільки людей вона покалічила, і ту травму, яку я від неї отримав… Але я думаю, що вибачу і її колись.

ШО Дехто вважає, що ви мізантроп. Андрухович казав, що в ваших текстах відчувається «людиноненависництво як найвища форма любові». Чи ви любите людей? Якщо можна любити людей так, загалом.
— Ну, любити всіх (не окремих) людей можна хіба християнською любов’ю. А її, крім Христа, здається, так ніхто й не опанував. Що ж до мене, то, скажімо, так: я перестав ненавидіти людей та все ще не перестаю дивуватися їм.

ШО Оскільки «ШО» — це такий гід по культурі, розкажіть щось про кіно, яке ви любите.
— Кіно я дивлюся дуже багато, але фільми категорїї Б. Голівуд, категорія Б — це така гімнастика для мозку. Останнє, що вразило, — достатньо концептуальний проект — «Первые люди на Луне», псевдодокументальний фільм. Загалом я люблю різне кіно — і трешеве і нетрешеве, і концептуальне і інтелектуальне. А улюблений фільм — «Shining» з Джеком Ніколсоном.

ШО А улюблені режисери є?
— Це Тарковський і Кіра Муратова, а не люблю Гринвея, Кустуріцу, Родрігеса, Альмодовара. Тобто я розумію, що вони не пусті, але не люблю. А от Тарантіно — це пустишка повна.

ШО Ви якийсь час грали в групі і зналися на рок музиці. Які зараз уподобання?
— Я грав в джаз¬рок­групі, тобто грав і джаз¬рок і джаз — це було захоплення після інституту. Зараз слухаю, наприклад, Portishead — вони випустили три альбоми, а з таких, улюблених — це King Сrimson і Led Zeppelin. Мій син мене присаджує на важку музику, і коли він мені пояснив різницю між «дезом» і «думом», я почав це слухати. Для мене було відкриттям, коли я почув акустичний альбом Korn. Дуже подобається Red Hot Chili Peppers. Є музика, яка мені здається розумною. Себто є музика, яка на чистому драйві йде, а є — де люди думають: от King Crimson є такою і Red Hot Chili Peppers. System Of A Down — це позірно важка музика, але вона зроблена з гумором, весела штука.

ШО На прощання — що нам чекати від Іздрика найближчим часом?
— Тільки що вийшла збірка моїх есеїв різних років. Але багато текстів я відкинув. В середині дев’яностих в мене була своя колонка в газеті «День» — це щотижнева газета. Я зміг увійти в цей ритм, писати колонку щотижня, я навіть почав фізично відчувать ці сім тисяч знаків, і вже біологічно знав — де треба зробити кульмінацію, де треба виходити на певне узагальнення — але цього літа я перечитав ті колонки. І виявилося, що там жодного тексту, що пережив час і залишився актуальним — немає. Тобто тупе газетярство. Жодного з тих текстів я не взяв. Я лишив для книжки тільки тексти, які є на мою думку вдалими. Поки що можу подарувати вам її обкладинку.

Бесіду вела Олена Соколинська
Фото Наталії  Машарової

рейтинг:
5
Средняя: 5 (4 голосов)
(4)
Количество просмотров: 34492 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Тут можно почитать свежие новости из Японии