шо нового

ЦIНА ВIННI-ПУХА
 
14:12/01.10.2007

Коли мені сповнилося чотири роки, в моєму житті сталася подія, яку тепер не гріх назвати й доленосною. Мені подарували книжку (товсту! — значить, вистачить надовго), на обкладинці якої пухнатий жовтий ведмедик, сп’явшись на стільця, цікавим оком зазирав у прочинені дверцята буфета. Поруч великими літерами стояло: «Вінні¬Пух». А трохи вище, меншими — «А. Мілн»: перший автор, якого я запам’ятала на ймення (в цьому­бо віці книжки ще сприймаються анонімно, як фольклор: не «хто написав», а «про що»). Того дядечка, котрий написав про Вінні¬Пуха, я негайно виокремила з безособової юрби книгописців і навіть наділила уявною біографією: мусив жити в Києві (що герої його книжки до зоопарку чомусь ходять у Лондоні, мене ніскілечки не бентежило) і, звичайно ж, писати продовження ведмедикових пригод: адже було б до сліз несправедливо назавжди залишити Вінні¬Пуха самого на останній сторінці, в Зачарованому Місці, звідки Крістофер Робін відходить, відходить безповоротно, і нема на те ради:
« — Пуше!
— Що таке? — спитав Пух.
— Коли я буду… Коли… Пуше!
— Що, Крістофере Робіне?..
— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи¬ніколи не забудеш. Ну, навіть коли мені буде сто років!
Пух трохи подумав.
— А скільки тоді буде мені?
— Дев’яносто дев’ять.
Пух кивнув головою.
— Обіцяю, — сказав він».
Не пригадаю, щоб якась інша сцена любовного прощання в світовій літературі справила на мене таке враження, як ця — в чотири роки. Зате прекрасно пам’ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява (дещо пізніше, слава Богу, коли смаки вже сформувалися!) популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса­ведмідь хрипкувато¬приблатньонним голосом Євгенія Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні «пионерские речевки», і взагалі тримався з тією брутальною, просто¬таки комісарською розв’язністю й нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні¬Пух був до шпіку кісток радянським; тимчасом, як той, на котрому я зросла, саме завдяки буквальному, місцями навіть трошки неоковирному, українському перекладові Леоніда Солонька (якраз настільки буквальному, щоб крізь нього «просвічував» оригінал!), доносив до дитячої свідомості естетику зовсім іншого світу — світу, де дитинна безпосередність, якщо вона переходить межу чемності (читай — поваги до інших!), не стягує на себе ні замилування, ні (другий бік тієї ж медалі!) грубого окрику, а враз обволікається (і тим, непомітно, поправляється) делікатною, тонко й погідно всміхненою іронією, котра взагалі складає своєрідний «кисень» британської культури… Так що Мілновій книжці я завдячую не лише своїм глибоко вкоріненим англофільством (найліпшою, між іншим, протиотрутою на всяку совдепщину), а й дечим більшим: відкритим прийняттям світу¬як­він­є завдяки іронічній здатності споглядати себе в ньому зі сторони.
« — Оце¬то сніг! (Тірлім­бом­бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім­бом­бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім­бом­бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім­бом­бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?
…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: «Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця — найкраща». Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
— Пуше, — сказав він урочисто, — по моєму, не так ноги, як вуха».
Всі ми виходимо в життя із своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по¬справжньому почути у відповідь репліку Паця (тобто забути на хвилиночку про себе¬коханого й подивуватися існуючому багатоманіттю поглядів на світ) — на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.
Інша справа — якою ціною.
Це може видатися парадоксальним, але, якщо міряти за його власною шкалою вартостей, коханий «дядьо Мілн» мого дитинства мав би вважатися типовим літературним невдахою. Цілий вік він ревно й працьовито домагався слави «дорослого», «серйозного» письменника — з тим самим результатом, із яким Вінні¬Пух міг би прагнути бачити свою Дорожню Пісеньку включеною до Нортонівських антологій поезії між добірками Єйтса й Т. С. Еліота. Плодючий як кролик (не той, котрого знаємо з книжки, а перший¬ліпший, з маленької літери), він десятиліттями гнав друкований метраж у темпі журналіста­поденника (ким, до речі, також устиг побувати, провадячи колонку в гумористичному журналі «Панч»). Оповідання, вірші, есе, детективні романи, мемуари, п’єси — писав геть¬чисто все, майже як це водиться в письменників українських, чия жанрова всестравність походить «не від добра», а від необхідності саморуч затуляти «діри», що їх залишила в спадок понівечена історична традиція. В літературах же від віку «благополучних», як англійська, ніким не рубаних­не стріляних, уряджених із надійністю й комфортом родового маєтку, такі гарячкові метання від жанру до жанру здебільшого означають тільки, що письменник не знайшов себе в жодному з них. Правда, одна з п’єс Мілна — «Містер Пім, перехожий» — здобулась була на сценічний успіх, але нині й найдоскіпливіші дослідники георгіанської літературної доби вже не згадають, що то був за добродій із кумедним прізвищем Пім — чи, бува, не один із Кроликових Родичів та Знайомих? Натомість чотири дитячі книжечки — «Вінні¬Пух» і «Хатка на Пуховій Галявці» (при перевиданні їх об’єднали в один том, так повелося й при перекладі на інші мови) та дві віршовані (чарівні!) «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість», видані одна по одній у 1920 х, — увінчали Мілна тією несподіваною і не надто втішною для нього короною (він уважав її мало не блазенською!), яку йому так і не вдалося перемінити на статечний «дорослий» лавр — ні за життя, ні по смерті.
Втім, якщо вже про посмертя, то не можна не згадати й куди драматичнішу жертву Мілнової довгопошукуваної і зовсім «не з того» боку (як Пухів зойк: «Це НЕ ТІ бджоли!») впалої на нього слави, жертву, якою випало стати чоловікові на ім’я Крістофер Робін Мілн.
Звісно, як єдина дитина, ще й досить пізня (Мілнові¬старшому на час народження сина добігало сорок), він просто приречений був зростати тим очком в лобі, що за ним дорослі провадять прицільне спостереження, в захваті реєструючи кожен писк, кожне «кува», а також «Пх», «Іа»: перші, ще звуконаслідувальні імена, які карапуз дає цяцькам (гумове поросятко поповнило гурт третім з черги, і його ім’я — Piglet, тобто Паць, було першим «повним», вимовленим «правильно»). З малюком гралися на рівних — чи, може, то ним, малюком, гралися? В опублікованих у 1972 му, через шістнадцять років після батькової смерті, спогадах «Зачароване Місце» К. Р. Мілн напише: «Я любив гратися з мамою — вона вміла це робити. Було безліч речей, яких вона не вміла, не знала й не потребувала вміти, бо їх завжди робили за неї інші, і вже точно не зуміла б самотужки дати раду малій дитині. Але що няня, в разі чого, завше була під рукою, то мама час від часу по якихось півгодини з задоволенням повзала зі мною по підлозі та садовила собі на коліна, показуючи, як їде¬їде пан­пан на конику сам­сам…». Це написано нещадно, як і ціла книжка, з тою жорстокістю відстороненого наскрізного бачення, з якою здатні судити нас тільки дорослі діти; однак, погодьтеся, від думки, що коли¬небудь так препаруватимуть тебе твої, холодок продирає плечі… Книжка Мілна молодшого страшна саме своєю безжальною чесністю, котрій неможливо не повірити: без сумніву, все так і було, як пише цей 52¬річний мужчина по довголітніх затятих спробах якось стулити докупи своє власне життя живої людини, а не чужого літературного персонажа. Мало того, що йому вкрали дитинство й перетворили на громадську власність на кшталт міського парку, — йому навіть імені не зоставили, прирікши до сивого волосу слухати лепет молодих мам: «Глянь на цього дядю, серденько, це — сам Крістофер Робін!» І нічого з цим тавром не вдієш; можеш по два рази закінчувати Кембрідж, міняти професію, місто й країну, лізти добровольцем під кулі Другої світової і вмирати в госпіталі, — по всіх трудах і звагах тебе, однак, наздоженуть на котромусь повороті й тицьнуть указкою: бачиш цього дядю, серденько? Ану спитайся, де його ведмедик?..
Егоїзм чи сліпе честолюбство, чи звичайна безмисна легковажність — важко сказати, що рухало Александром Мілном, коли він так натхненно пакував живцем між палітурки найніжніші літа свого сина, вочевидь несвідомий того, що крушить йому хребта. Одначе судити письменника не мені: той плюшевий місько, над яким немовлям «пухав», за сорок літ до мого народження, Крістофер Робін, змінив і моє життя — і, спасибі, змінив не на гірше. (Що вже казати про мільйони народжених в англійській мові, тих, хто зріс на цілком, на жаль, неперекладних «дзеньках¬бреньках» із «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість»!). Велика література завжди «канібальствує», вживаючи собі на страву живу плоть і кров, і не завжди ці плоть і кров належать тільки самому авторові…
Навряд чи від того легше Крістоферові Робіну: дорослішаючи, ми, гай­гай, навік позбуваємось тих ведмедиків, які, «що б не сталося, завжди нас розуміють», і мусимо самі брати на себе відвічний людський тягар розуміння інших. Для хлопчика з книжки, а також для Пуха й Паця, Кролика й Іа, Тигри й Сови, Ру і Кенги, цей тягар іще нічого не важить і несеться легко і з вистрибом. І хтозна, може, Мілн молодший тому й потрапив, хай і в 52, а таки віднайти своє Зачароване Місце, що Пух додержав колись даної обіцянки його не покинути?
В одному можна мати тверду певність: держатиме він її всім — і завжди. Навіть коли йому буде дев’яносто дев’ять.

рейтинг:
2.7
 
(3)
Количество просмотров: 17725 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode