шо нового

Гриби Донбасу
 
14:12/01.09.2007

Гриби Донбасу
 
Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
- Ми, - сказав при знайомстві, - робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.

- Як гриби? – не повірив я.
- Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату. 

Ну, і значить що – ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний
район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,
причому – міліція  там усіх і накрила, вони навіть заправитись
не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати
наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться, 
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми
їх і повалили. І коли вони падали на теплі серця грибів,
ми думали –

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.

- Знаєш, - сказав він мені, - вночі, коли всі засинають
і темні грунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю як вони ростуть –

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.

Михаил Светлов

Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.
     
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів –
друга Стєчкіна
                          і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат,
                                               який тягнув
                                                                   трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре -
благословення з боку московського патріархату
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи –

о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпантовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
                                             там він
                                                          і забухав.

Щось у ньому зламалось, він взяв таки таки цей 
кредит, і приїхав до своєї третьої
                                                        жінки
                                                                  з валізою
                                                                                  бабла.
Ось, - сказав зі злістю, - сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, - по хую бабки,
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, - сказала коханка, - мені теж по хую бабки,
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, - а ось мені бабки абсолютно не по хую,
ви не подумайте, що я така сука,
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила,
він навіть парфуми мої випив,
тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врешті-решт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.

Сезонна робота в Карпатах

В Карпатах повітря прогрівається швидше
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція
намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш –
найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси,
себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали
що знають убивцю, але не скажуть – аби не заважати слідству.
Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді
краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою,
скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає тебе за волосся
і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць,
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.

Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих
похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен
із них подумав – ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі,
яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею
в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? – далі намагались докопатись
до правди поліцiянти. А далі один із них заговорив: браття, я знаю,
що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку, яка хоче
забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу – подих
туману стоїть за цієї жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,
трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі. Ну, а після цього вони,
мабуть, і проламали їй череп сокирою. Так, погодились усі поліціянти,
мабуть так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги, і пішли
далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали
виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники
із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі з найближчих церков
і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними
йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських
потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ,
тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли
трактористи, які вивозили ліс і платили за нього
золотом і дизельним паливом, за ними
виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,
з клунками, грамофонами, файками і молоком,
виходили, мовчки ставали над нею і говорили –

джа проклав цю дорогу між теплих буків,
джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,
дихаймо, сестро, разом,
співаймо разом –
це небо Карпат,
синє, мов кольори пепсі,
зелене, мов океан,
пливімо, сестро, разом,
в теплі нори Гарлему,
в наш тихий лемківський Гарлем,
з його димами і соусами,
з чорних портів Гамбургу,
з барвистих портів Амстердаму.

Ага, скоріше за все, так воно все і було –
хитали головами поліціянти, - мабуть саме так, інших варіантів
просто немає. Ох, - додавали, - це таємниче життя,
невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні
черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень
і мучились там
від самотності.

Госпелс і спірічуелс

Чим цікавиться сучасне мистецтво? В тій дірі,
в якій воно опинилось, сучасне мистецтво
цікавиться виключно чорно-білими карточками,
на яких сфотографовані наші легені – діряві,
наче вітрила китайських
риболовецьких
човнів.

Натомість, є цілі етнічні та релігійні групи,
котрі існують паралельно з офіційною культурою,
і котрі не заганяються з приводу смерті мистецтва.

Скажімо, греко-католики Галичини,
котрі говорять: смерть – це будильник,
ти сам заводиш його на шосту ранку, а коли він
будить тебе своїм сатанинським дзеленьчанням,
починаєш нити:
мовляв, ще п’ять хвилин,
всього лише п’ять хвилин.

На різдвяні свята, мені довелось переїжджати
польсько-український кордон,
і це був повен автобус греко-католиків Галичини,
жінки в хустках, з тисячею
растаманських амулетів та оберегів,
жінки, котрі сплавили в Пшемишлі
різдвяний спирт і на виручене бабло
закупили іконки, свічки і потягані мощі святих
для своїх теплих греко-католицьких приходів.

Але дві жінки - очевидно, це були жінки
без  амулетів та оберегів - щось не скинули,
не встигли скинути, не закупили мощі
для свого приходу, і розуміли що їм за це буде,
як вони влетіли, не дивно, що поводились вони
агресивно, чіплялись до інших жінок,
до їхніх іконок, і поступово все це
перетворювалось на великі розборки,

сукаблядь - кричали вони одна одній, ніби старе вудистське прокляття,
сукаблядь - повторювали водії, тримаючи в руках срібні розп’яття,
сукаблядьсукаблядь – шепотіли вві сні дітлахи,
жуючи солодку ганджу.

І від цих слів вогняний вихор
здіймався над сніговими полями,
ага – саме вогняний вихор,
і доки це все тривало,
сніг згортався,
мов кров,
на холодних полях Галичини.

Але варто було цим сукам
перетнути державний кордон,
як будь-ласка –
тиша запала в автобусі,
навіть діти перестали жувати ганджу,
така запала тиша.

І в цій тиші якась одна жінка – можливо,
найбільш набожна, можливо, якраз
навпаки - та, котра не скинула спирт,
але якась одна затягла колядку.

І незабаром уже всі жінки в теплих хустках,
і водії, котрі вже давно опухли від цих колядок,
і навіть діти, котрі також давно від всього
цього опухли, почали співати старих колядок,
і дивні були це колядки, скажу я вам,
дуже дивні,
якщо говорити своїми словами,
то десь такі: 

Тепло й благодать сходять на землю Галичини,
на наші теплі приходи, на наші церкви,
криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм.
Спаситель стоїть поміж наших овець,
в руках у нього – коров’ячий дзвоник,
і він грає нам наше греко-католицьке ска.
Цар Соломон приходить на Галичину
з боку словацьких гір,
і з серця в нього росте прикарпатська ганджа,
з якої він наробить куті для веселих
дітей з прикордонних районів.
І голови колгоспів, виходячи йому назустріч,
говорять – радуйся, Соломоне, радуйся, Спасителю,
Син божий народився.

І сніг падає на землю.
І земля падає на сніг.

Трамадол

Просування товару на ринок
починається з активізації цільової аудиторії.
Це як у біблії – спочатку приходить предтеча і розводить
усіх на кредити з відсотками, потім з’являється
спаситель і ліквідує відсотки, лишаючи, втім,
кредити. Потрібно було уважно слухати книги,
які нам читали в дитинстві, ось що я думаю, кожного
разу, коли доводиться чути
про трамадол.

Вся ця дитяча боротьба українського лібералізму
з опіатами, вона нагадує мені діяльність червоного хреста
часів першої світової, коли члени царської родини
працювали медсестрами у військових шпиталях.
Я собі це добре уявляю – ось ти лежиш без правої ноги,
і все, що тобі хочеться – це просто нормально потрахатись,
навіть без правої ноги, це ж не обов’язково, правильно?
А тут сидить якась сука із царської родини і читає
тобі про царицю Савську. 
Те саме і з трамадолом.

Кілька років тому, коли ми переживали
черговий сплеск боротьби з дитячою наркоманією,
і коли почали брати навіть не за вживання,
а просто за купівлю товару в офіційних
торгових точках,
молодь Харкова знайшла чудесний спосіб
боротьби з системою –
вона підходила до аптечних кіосків, замовляла свій трамадол,
засовувала голову до віконечка, і кіоскер клав їй її
трамадол просто на язик:
піди впіймай мене, якщо зможеш.
 
За всім цим стоїть дух просвітництва:
господь наш вигадав трамадол, аби
згладити ті гострі протиріччя, котрі існують
в загальному цивілізаційному розвитку.
Трамадол відкладається на устах закоханих,
коли вони цілуються в кінотеатрах.
Трамадол приносять птахи у дзьобах,
навесні, коли повертаються з Гурзуфу.

Система бореться не з нами,
система бореться з нашими шкідливими звичками.

Щовечора веселі ватаги підлітків
вибираються на чергові бойові виправи,
в святкових спортивних костюмах,
взявши з собою лише бритви і мобільники,
відправляються до найближчого аптечного кіоску
визволяти Єрусалим від невірних.

Ті з них, кому пощастить,
охоронятимуть гроб господній.
Ті, кому не пощастить,
охоронятимуть платні стоянки.

Бритви їм залишать у будь-якому разі.

Mercedes-Benz

Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк - німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя – як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на півроку
з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй – Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі – придурок, ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,
таке як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше –
консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес –
троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили –
тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, - запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, - що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу,
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ - бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,
але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.

з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.

рейтинг:
4.5
 
(4)
Количество просмотров: 29016 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode


Регистрация брака с иностранцем | медсправка на оружие | За небольшую оплату тонирование стекол зданий для всех и каждого.