шо нового

золото/бетон
 
14:12/01.07.2007

1.

Гальшка Гулевичівна, тільки¬но почало темніти, крикнула покупцям, що товпилися біля її лотка з овочами і фруктами:
— Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он у сусідньому лотку є всьо то саме. Йдіть туди!
Вона дуже не любила цей район, і цей базар, і цих покупців, які купують саму лишень картоплю. Ти їм і апельсини, бурмотіла Гальшка собі під ніс, і мандарини, і ківі, і міноли, і банани найкращі, і навіть персики в березні! А вони беруть саму лишень картоплю. Картопля в цьому районі — основний продукт. Картопля тут — і овоч, і фрукт, і м’ясо.
Гальшка зі свічкою в одній руці, а з сигаретою в другій похапцем взялася збирати непроданий товар в ящики на завтра. На картоплі багато не вторгуєш, продовжувала бурмотіти вона. На картоплі на хату не заробиш. В Трускавець відпочивати не поїдеш. Доброї косметики собі не купиш. І чому картопля така дешева? От якби вона була дорога — хоча б така, як березневі персики, то я би продавала її з радістю. Мила би її перед продажем, натирала до блиску, оббризкувала водою, або — що вже там?! — на дешевенькі парфуми не поскупилась би. Картопля загалом не така вже й недобра. Вона швидко готується, має приємний ніжний смак, добре пасує до всілякого м’яса, і взагалі до всього пасує, окрім солодкого. Її можна варити, смажити, запікати, тушкувати, терти, фарширувати. Не знаю, чи можна консервувати. Але нащо картоплю консервувати? Її цілий рік хоч греблю гати, хоч об стіну товчи, хоч мух бий. І звідки її так багато? Якби було менше, то коштувала б дорожче. Попит-пропозиція. Я на цьому розуміюся. От якби картоплі було менше!.. Правда, тут є одна небезпека. Споживачі картоплі більше платити за картоплю не будуть. Я їх знаю — цих жлобів голодранців. Вони просто на макарони перейдуть. А макарони — це вже не моя парафія. За макаронами — в гастроном. Я продаю тільки овочі і фрукти.
Гальшка зняла робу, одягла свою демісезонну куртку, причесалася, закурила нову сигарету і закрила лоток на колодку.
— Завтра мене не буде, — крикнула вона сусідній продавщиці.
— А це чого?
— Одну справу маю.
— Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.
— Мої не погниють. Вони хімічні.
— Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.
— А ти їх оббризкуєш?
— Чим?
— А¬а­а! — багатозначно акнула Гальшка і пішла з базару.
Ось вона чимчикує в бік тролейбусної зупинки. Ви її дуже добре можете тепер роздивитися. Гальшка в міру товстенька, надміру загримована, у куртці зі шкірзамінника, в чорних чоботях на платформі, з чорною сумочкою через плече, на якій красуються дві фірмові літери від Дольче Ґабана. Словом, вона ніяка. Ви зустрічаєте таких жіночок в день силу¬силенну, але не звертаєте на них увагу. Вони цього і не вимагають. Вони живуть поруч з вами, як таргани, — тихо, непомітно і продуктивно. Як щури, які, кажуть, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів. Подумайте. Обнишпоріть навколишню п’ятиметрову територію — і обов’язково знайдете щура. Тільки не треба його боятися. Не треба лементувати, не треба здіймати з цього приводу рейвах. Щури жили поруч з вами і будуть жити. На те вони і є. Вони сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються у сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди¬сюди у безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм у очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого. Їхнє життя повноцінне лише за однієї умови — залишатися непомітними.
Гальшка чекає на тролейбус. Вона визирає його терпляче, не зводячи погляду з лінії горизонту. Кілька маршруток, які Гальшці підходять, повільно проїжджають повз, але вона не реагує. Гальшка принципово не їздить маршрутками, бо вони дорожчі на одну гривню. Тридцять днів у місяці — тридцять зайвих гривень з кишені. Це два дні продажу. А два дні — багато. Два дні Гальшка воліла б пролежати на дивані догори пупцем і дивитися телевізор, аніж мерзнути на базарі.
Нарешті під’їжджає півпорожній тролейбус, і Гальшка в нього заходить. Тролейбусами їздять все менше і менше, думає вона. Всі перебралися у маршрутки. А чим маршрутки кращі? Людей повно — їдеш як тюлька в банці і платиш за таку їзду на гривню більше. Так. Тролейбус, може, й повільніший трохи, але не набагато. Повільність тролейбусів — це стереотип. Вони дуже швидкі. Дуже. Деколи навіть треба триматися за поручень, щоб не впасти — так швидко тролейбус може їхати.
Якщо чесно, то Гальшка, обираючи тролейбус, економить більше, ніж одну гривню. Вона економить гривню і п’ятдесят копійок. Бо в тролейбусі Гальшка взагалі не платить за проїзд. А нащо мені платити? — думає вона. За що я повинна їм платити? Сидіння обдерті, у проходах насмічено, щоб не сказати наригано, навколо одні п’яні і наркомани. За що я маю платити?!
Коли підходить контролер, що буває вкрай рідко, Гальшка втуплюється у вікно і вперто мовчить. Головне на контролера не дивитися. Як би він не кричав, що б не говорив, чим би не погрожував. Не дивитися і все. Ніби ти глуха. Контролер нічого тобі не зробить. Не має права. Гальшка добре знає закони, бо без знання законів довго не протягнеш. Як знаєш закони — ти пан. Як не знаєш — пропав. Тебе обдурять, обдеруть, виставлять на всезагальний посміх, і вважай — душевна травма на все життя.
Є ще ліпший спосіб поводження з контролерами. Бо мовчати і дивитися у вікно — справа не з приємних. Соромно, знаєте. Всі на тебе дивляться. Осуджують тебе. В середині коти шкребуться. Іноді трапляються такі гостроязикі контролери, що можуть на весь вечір настрій зіпсувати. Сунеш додому як сновида. Жити не хочеться. Бери — і стріляйся. Ненавидиш і себе, і ті п’ятдесят копійок, і все найкраще у світі.
Є інший спосіб. Гальшка бачила неодноразово, як його прокручував — і, повірте, досить вдало — один незнайомий чолов’яга, регулярний пасажир цієї тролейбусної лінії. Не багатий, але й не бідний. Середнього віку, з вигляду нормальний, лице опухле від алкоголю, але не сильно. Є в ньому щось приємне. А головне — він дуже хитрий. І сміливий. Бо Гальшка на таке не здатна.
Його спосіб ось який.
Сидить собі у півпорожньому тролейбусі. Їде. Аж тут приходить контролер і вимагає квиток або гроші. Цей чоловік з радістю, з неабиякою охотою заходиться порпатись у кишенях куртки. Жваво так. Видно, що готовий заплатити. Контролер чекає. Чоловік порпається в кишенях куртки, вивертає кишені назовні — нічого. Жодної копійки. Переходить на кишені штанів. Так само порожньо. Контролер з нетерпінням повторює «оплачуємо проїзд». Чоловік: «Зараз¬зараз, хвилинку, вже даю». При цьому він починає розстібати куртку. Всі — і пасажири, і контролер — притихають з цікавістю, що буде далі. Під курткою у чоловіка нічого немає — голе тіло. Голісіньке.
— Ой, — каже він здивовано, — я піджак дома забув!
Перевірений спосіб. Успішний на всі сто. Контролер настільки приголомшений побаченим, що кидає все і проходить далі.
Гальшка так не змогла б. Їй легше мовчати.
Вона переїжджає через Дніпро і бачить вогні міста, втоплені у воді. Бачить сакральний ландшафт на київських пагорбах — Лавру, Софіївську дзвіницю, пам’ятник матері¬героїні з факелом у руці, Карандаш, інші, сусідні, мости. Гальшка любить переїжджати через Дніпро. Тролейбусом це займає хвилин п’ять¬десять. Якщо на мості затори — більше.
Четверта зупинка після Дніпра — Гальшчина. Вона залишає тролейбус радісна. Цього разу контролера взагалі не було — і настрій не попсований.
На Троєщині вже темно. Гальшка заходить у супермаркет «Край», щоб купити дві сирні палички. Вона майже щовечора купує собі дві сирні палички. Дітям купує солодкий сирок, або цукерки, собі — завжди сирні палички. Вони дуже свіжі і пахучі. Хрумтять. Їх варто з’їдати негайно, бо вранці це вже не палички, а палки.
Шосе, яке треба перейти, щоб дістатися до свого будинку, о цій порі вже порожнє. Гальшка переходить його верхом, а не через підземний перехід. У підземному переході смердить і немає світла. Там темно як у шлунку бика. Йдеш і не бачиш куди ступаєш. Чуєш тільки різкий неприємний запах і чиєсь хіхікання ззаду і спереду. Страшно так, знаєте, хоч Гальшка не з лякливих. Кілька разів у підземному переході на неї нападали хулігани, але нічого поганого не зробили. Гальшка дуже сильна. Вона тягає ящики з картоплею на плечах сама — ніхто їй не допомагає. Єдиний плюс від торгівлі картоплею — мимоволі стаєш сильною. Ніякі хулігани тобі не страшні. Як штуркнеш їх — то відразу падають на коліна і просять пробачення. Молодіж зараз нікудишня. Фізична підготовка нульова.
Гальшка перейшла шосе до середини і раптом зупинилася. На асфальті неподалік від її ніг щось блиснуло. Блиснуло і покотилося. Гальшка протерла очі. Що це таке? По шосе котилася золота монета. Як українських п’ять копійок завбільшки. Але ця монета не була українська. Такої Гальшка ніколи раніше не бачила. Вона кинулася навздогін, і їй здалося, що монета й собі пришвидшила рух.
«Золото», — подумала Гальшка. — «Це золота монета. Точно золота. Бо чого б вона так блищала?!»
За своє життя Гальшці не доводилося бачити золоті монети. Звичайно, вона читала в дитинстві казки про нечувані скарби і дивовижні скрині, вщерть наповнені золотом, на безлюдних островах в Тихому океані, але вона ніколи насправді не вірила, що золоті монети існують реально. Польські гроші називаються злотими, але які вони до дідька злоті?! Звичайний папір. Нічого золотого в ньому немає.
Золота монета котиться асфальтом, а Гальшка біжить за нею. На вулиці ні душі. Нікого, хто міг би загубити монету чи впустити її, щоб котилася. Звідки вона тут взялася? Чий на ній портрет? Бородата голова у профіль. Рік 1899.
Гальшка вже майже наздогнала її, ще трохи, крок, півкроку, аж ззаду несподівано загорілося яскраве світло фар. Гальшка обернулася на світло.
Просто на неї гнала величезна вантажівка, в якій перемішують на будівництві бетон. Гальшка впала на асфальт і закрила лице руками. Дві сирні палички, куплені в супермаркеті «Край», затріщали під гігантський колесом, і за мить у спальному районі Троєщина знову настала тиша.

2.

— Я був дуже голодний, — говорив Іван Іванович у троєщинському відділку міліції, куди його відразу забрали після нещасного випадку на проспекті Маяковського. — Я був дуже голодний, і це єдина моя вина! Мені треба було поїсти перед тим, як сідати за кермо. І я поїв, але, напевно, замало. Я так і знав, що замало. Бо, коли працюєш вночі, маєш звірячий голод. Не такий, як вдень. Вночі я можу заковтнути цілого кабана. Я не винен. Я не бачив її. Не знаю, звідки вона там з’явилася. І чого було стояти посеред дороги?
Молодший за званням міліціонер нервувався. Йому хотілося додому спати. Бо вночі треба спати. Ніч для того і є, щоби спати. А цей водій бетономішалки переїхав ноги якійсь жінці і тепер не хоче зізнатися, що винен. Тільки заплутує все своїм голодом. До чого тут голод?! Який голод?! Їм, цим людям, тільки аби жерти. Понабивати собі шлунки і лежати де¬небудь під заспокійливий плюскіт власного травного соку.
— Поговоримо не проте, що ви їли, — сказав міліціонер, — а про те, що ви пили.
— Я нічого не пив! Ні краплі. Клянуся!
— Це перевірить експертиза.
— Хочете, я закрию очі і пройдуся по лінії?! Доторкнуся вказівним пальцем кінчика носа?! Зроблю мостик?! Поперечний шпагат? Я нічого не пив! Тверезий як стьоклишко!
— Чого ви взагалі сіли за кермо бетономішалки і куди прямували? — озвався старший за званням міліціонер.
— Це моя робота! Я перевозив бетономішалку з пункту А в пункт Б.
— Вночі?
— А як інакше? Бетономішалкам заборонено їздити Києвом вдень. Тільки вночі — з 23 до 5 ранку. Такі закони. Бетономішалки дуже габаритні і вдень провокують затори, які, знаєте, і без бетономішалок го го які!
— Закони перевіримо. Ви були втомлені? Сонні?
— Я був голодний. Так. Але не втомлений. Та як же? В мене нічна зміна. Я розумію всю відповідальність. Я сплю вдень. І сплю дуже міцно. Не скаржуся.
— Хтось це може підтвердити?
— Я живу сам. Ніхто не може підтвердити. Але я не брешу! Нащо мені брехати? Я міліції завжди всю правду кажу.
— Виглядаєте ви, Іване Івановичу, чесно скажемо, не найкраще. Очі червоні, руки тремтять. Мусимо це записати в протокол.
Молодший за званням міліціонер вставив у друкарську машинку чистий аркуш для протоколу. Протоколи він писати вміє і любить. В дитинстві він мріяв стати письменником. Якби ви зараз підняли з архівів його шкільні зошити з творчих робіт, то неодмінно знайшли б там твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Письменником. Так писав цей молодший за званням міліціонер. Саме письменником. Не міліціонером, не космонавтом, не лікарем, не шахтарем. Ось дослівна цитата: «Я хочу стати письменником і складати вірші. Щоб люди приносили на мою могилу квіти».
Іван Іванович зірвався зі свого стільця на ноги і закричав:
— Це нормально, що в мене зараз червоні очі! Ви не маєте права писати у протоколі про червоні очі! Вони червоні не від утоми!
— А від чого?
— Я плакав — ось чого!
— Чого це ви плакали? Чоловікам плакати не годиться.
— А чоловік що, не людина? Хотів і плакав!
— Заспокойтеся, Іване Івановичу, сядьте. І не кричить на нас. Це не ми збили на дорозі людину, а ви.
Іван Іванович повернувся на стілець, але кожної миті був готовий знову зірватися. Видно було по ньому, що готовий. Істерикуватий невдаха­бетономішальник, — визначив про себе діагноз підозрюваного молодший за званням міліціонер. Типовий пропащий чоловік середнього віку. Пивний животик, спортом не займається, вдень спить, а ночами катає бетономішалку з пункту А в пункт Б. Робота не найкраща — треба визнати. Такій роботі не позаздриш. Людей нормальних не бачить, ні з ким не спілкується, жінки не має. Живе як кріт у норі. Нещасний. Так і збожеволіти не довго. Істерика — перший крок до божевілля. І Іван Іванович цей крок вже зробив.
— Розкажіть, як все сталося.
— Я вже розказував.
— Розкажіть ще раз. Детальніше. Що ви відчували до, під час і після?
— Я був голодний. Ось що я відчував. Голод.
— У вас немає грошей на нормальне харчування?
— Є в мене гроші! Мені добре платять. За нічну зміну платять у двічі більше, ніж за денну. Я їм добре. Ніколи ні в чому собі не відмовляю. Хочу кукурудзу — маю кукурудзу. Хочу м’яса — маю м’ясо. Різне. Не тільки свинина. От на тому тижні я купував індичку. А індичка дорога, шановні, дуже дорога. Тридцять гривень двісті грам! Індиче м’ясо сухувате, але своєрідне. Я його із соєвим соусом готую. Смачно. Попробуйте. Займає всього сім хвилин. І швидко, і делікатес.
— Попробуємо.
— Але найбільше я люблю стейк з кров’ю. Немає кращої їжі за стейк. Вірте мені, я на їжі розуміюся. І кров — дуже важлива. Без крові стейк — витрачені на вітер гроші. Людина за природою своєю хижак. Їй потрібно відчувати в роті кров жертви. Інакше — те саме, ніби моркву гризеш.
— Що ви їли напередодні трагедії?
— Я спав до дев’ятої вечора. Мене збудив будильник. Я його завжди наставляю, щоб не проспати роботу. Тоді я почистив зуби, прийняв душ, з’їв шматок телячого м’яса.
— Сирий?
— Ні, чого сирий? Зварив його. Із селерою.
— Отже, ви добре поїли?
— Нормально.
— То чому потім знову зголодніли?
— Не знаю. Вночі з’являється якийсь ненормальний звірячий голод. Аж шлунок вивертається. Слини повний рот. Не знаю, як це пояснити. Просто постійно думаєш про їжу. Всім тілом думаєш. Тільки про їжу.
— Підсумуємо. Ви добре поспали, добре поїли, алкоголь не вживали, сіли за кермо бетономішалки, рушили, всім тілом почали думати про їжу і про те, які ви голодні, і на проспекті Маяковського переїхали невинній перехожій жінці ноги. Не видно ніякої логіки, Іване Івановичу!
— Не така вона вже й невинна, ця, як ви кажете, перехожа жінка! — Іван Іванович знову зірвався на ноги. — Чого вона йшла посеред траси?! Є ж підземний перехід поруч! І світлофор за сто метрів! А вона стояла посеред траси і дивилася, як я їй ноги переїжджаю! Не така вона вже й не винна! Може суїцид хотіла собі зробити?!
— Сядьте!
Іван Іванович сів.
— Про суїцид ми нічого не знаємо, — сказав молодший за званням міліціонер. — Насправді нічого не знаємо. Але ми мусимо попередньо розібратися у справі, хіба не так? Мусимо скласти протокол і розійтися! Ми, Іване Івановичу, на відміну від вас, вдень не спали. І ось уже цілу добу на роботі. Ми втомилися. Дуже втомилися. А ви нам плетете всілякі нісенітниці про звірячий голод.
— Ну що ж. Я, якщо бути дуже чесним, теж вдень не спав. Деколи, знаєте, важко спати при сонячному світлі. Я дивися телевізор.
— А! То ви нам збрехали, що спали! І що плакали, збрехали! У вас очі червоні від утоми, а не від сліз!
— Я плакав! Я не брешу!
— Чого ви плакали?
— Я вам у всьому зізнаюся! Всьо розкажу! Тільки не пишіть у протокол про червоні очі!
— Ну…
— Я виїхав на проспект Маяковського. Було тихо і гарно навколо. Я люблю їздити вночі. Так спокійно. Немає пробок, немає навіжених водіїв, безголових пішоходів. Їду собі, слухаю радіо і мрію про гот­дог. Саме так. Тоді я був ладен навіть гот­дог з’їсти. І ось біля супермаркету «Край» раптом посеред дороги з’являється ця жінка. Виринає з пітьми як привид. За метрів п’ять — не більше. Я не встиг загальмувати. Просто дивився на неї, а вона на мене. Вона не тікала. Нічого не пробувала робити, щоб врятуватися. Закрила руками лице і впала на дорогу. І все. Я тільки почув, як під правим переднім колесом затріщали її кістки. Зупинити машину мені вдалося аж за метрів двадцять¬тридцять. Я не їхав швидко, строго за дорожніми правилами, шановні міліціонери. Але бетономішалка гігантська. Зупинити її не так легко. І от. Я вибіг з кабіни — а вона лежить, не рухається. Ноги неприродно вивернуті. Зразу це побачив. Подумав — мертва. Вижити під колесами моєї машинки дуже важко. Жінці ще неабияк пощастило. Підходжу, а вона розплющила очі і дивиться на мене. Не жалібно, а просто дивиться. Я схилився над нею, почав гладити по волоссю. Жінка не стара, але спрацьована. Гриму на ній як на дівчатах з Окружної. Руки чорні. Порепані. Я її гладжу, заспокоюю, кажу: «Все буде добре, дорогенька, тільки не рухайся». Я знаю, що в таких ситуаціях не можна рухатися — це головне. З американських серіалів про швидку допомогу знаю. Шкода, що тепер лікарняних серіалів вже по телебаченню не транслюють. Дуже корисна річ. Життєва. Ну і от. Жінка киває мені кудись вбік рукою. Мовляв, подивися туди, вбік, там щось є. Я подивився. Спочатку нічого не побачив. Якась торбина лежить. А поруч, на асфальті дві розчавлені булки. Такі довгі, може, знаєте. Сирні палички — здається так ці булки називаються. Не плутати з крабовими. Крабові палички дуже шкідливі для організму. Суцільна хімія. А це сирні палички. Тобто вони колись були сирними паличками. А тепер — розчавлений хлібобулочний виріб, якщо вже бути точним. Я віддер булки з асфальту і простягаю їй. Що, кажу, хочеш підкріпитися? А вона відвертається. Це були її палички, безперечно її. Може, вона щойно їх купила у супермаркеті, бо палички виглядали свіжими. Пахучими. Півгодини — як з печі, не більше. Ну і я її питаю: «Можна? Це ваші палички. Я розумію. Але я такий страшно голодний. По­звірячому голодний. Шлунок прилип до діафрагми — такий я голодний. А вам вже навряд чи палички знадобляться. Он як ноги повикручувало.» Вона кивнула. Мовляв, їж, що з тобою робити, раз такий голодний. Їж на здоров’я. Вона не проговорила це вголос, не могла, з рота йшла піна, але я так зрозумів по ній, що можна. Сів поруч, однієї рукою продовжував гладити її по волоссю, другою запихав палички собі в рот. Вона, ця жінка, була добра. Їй відомі чоловічі слабкості. Їй багато що, напевно, відомо. Шкода, що не вдалося з нею поговорити. Ось так ми сиділи в темряві на проспекті Маяковського. Я їв її булки, вона стогнала. І потім, коли булок вже не було, мені раптом стало, знаєте, так дивно, там мене, знаєте, розчулила доброта абсолютно чужої людини, яка не пошкодувала іншій чужій людині шматка хліба, що я заплакав. Голод як рукою зняло. Я плакав і благав її не вмирати. Вона стогнала. Вона не плакала. Така мужня жінка. А мої сльози скапували їй в очі, і могло здатися, що ми плачемо обоє. Сидимо серед троєщинської темені і плачемо. Як діти.
Іван Іванович знову заплакав, а молодший за званням міліціонер подумав, що, якби був письменником, міг би написати про цю пригоду оповідання. І назвав би своє оповідання «Сирні палички».

рейтинг:
3
 
(2)
Количество просмотров: 40974 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode