шо нового

Б У Т С И
 
17:40/01.09.2011

САШКО УШКАЛОВ  (м. Харків)

— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.
— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.
— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.
— Їдь сам.   
— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…
Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.
— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?
— Угу, — буркає Жора, — щодня.
— Балабол, — посміхається бомбіла.
Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:
— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.
Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки
з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма і починає завзято оборонятися, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…
Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер молоду березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.
— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.
— Привіт, Поля, — кажу я.
Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом в хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.
— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.
— Ась? — шепоче вона.
— Ти кльова…
— Правда? — вона стискає мене ще дужче.
— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.
Я згори, Поля — знизу…

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.
— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.
Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».
— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.
— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.
Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.
— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?
— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.
Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.
«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».
Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:
— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.
— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».
— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?
— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.
Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…». На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватися. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.
І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.
— Кгм, — кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.
— Слухай, — кажу я Улі, — ти часом не знаєш, що таке «пінда»?
— Нє, — чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.
— Спати хочеш? — тетерію я.
— Угу, — крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.
— Гарних снів, — чешу потилицю.
— З тобою, — додає вона й розстібає ліфчик.
Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола — дзеркало не бреше.
— Ок, — киваю, ніби на уроці, — а з цього місця, будь ласка, докладніше.
— Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, — вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.
— Ага, — киваю я, — а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?
— З Полею, — каже Уля уже з-під ковдри, — я не буду. Хоч вона — моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…
Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.
— Облажавсь? — питаю.
— Рука, — крекче він, — вона лягла мені на руку, а в руці щось як трісне…
— Ну, — не розуміє Уля, — а я тут до чого?
— Я полежу тихенько, — не чує її Жора.
Западає тиша. Я б сказав, хвилина мовчання… А потім у двері стукає Поля.
— Зайнято, — металевим голосом, хоч і з нотками страху, відповідає Жора, так, ніби ми в клозеті столичного експреса.
Чутно, як кроки віддаляються по коридору. Ми втрьох
полегшено зітхаємо… Слава богу, мабуть, пішла зварити собі кави. Не збирається ж вона вішатись на люстрі?.. Та яка люстра її витрима? Не ті тепер люстри… Але через хвилину-другу за дверима лунає тупіт. Таке враження, що на нас біжить носоріг. Потім щось з розгону грюкає в двері, та так сильно, що ті аж тріщать.
— Комод, — шипить Жора й вилазить з-під ковдри. — Треба підперти двері комодом…
Ми піднімаємо комод — він напрочуд легкий, певно, порожній — і тягнемо його до дверей… Тим часом «носоріг» знов розганяється… На цей раз двері не витримують… і до кімнати влітає розлючена Поля зі шворкою для білизни на шиї. На шворці теліпається шматок люстри… Навіжена товстуха всією масою вибиває нам з рук комод і падає разом з ним на підлогу, щосили вчепившись у нього, ніби це була одна-єдина річ, яка цікавила її в цій кімнаті… Так вона й завмерла в обіймах пропахлої нафталіном порожнечі комода, якщо з порожнечею можна обніматися…

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, — чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським зварювальним апаратом, яким нашвидкуруч латає дно баржі. Баржі, що нею він пересувається небесами, наглядаючи за нами й перевозячи з однієї хмарини на іншу душі японців, загиблих під час цунамі.
Одинадцятирічний Стас прокинувся на світанку й першим ділом, мерзлякувато згорбившись, рушив у кімнату Студента. Там порожньо: кімната, як завжди, засрана, але Студента в ній нема. Стас подумки зрадів, що його погрози подіяли, але вирішив перевірити ще й на кухні. На кухні радість зникла. Студент спав собі на стільці, поклавши голову на такий самий засраний стіл. Де б Студент не з’явився — усе засере, це Стас добре знає. Малий обходить квартиру по периметру, ніби кошеня, яке щойно принесли на нову територію, де йому все життя й треба буде жити. Мами ніде нема, схоже, звалила на роботу. Його мама здає одну кімнату Студенту. Правда, здає, це так, для красного слівця. Скорше, вона тримає його, як свійську тварину, — Студент нічого не платить, може брати харчі з холодильника, а за це мама з ним спить. Стасова мама — двірничка.
— Вставай, мурло! — бурчить Стас і боляче валить Студенту з ноги по коліну.
Той повільно підводить голову, дивиться на Стаса мутними очима й хрипить:
— Здрисни, мєлкий.
— Я, — каже Стас, — зараз тобі яйця відріжу.
— Ріж, — не перечить Студент, знов провалюючись у сон, як під кригу, — тільки відчепись.
Стас шукає ножа. Знаходить. Крутить його в руках, але відкладає. За мить знаходить більшого. Підходить до Студента й обережно штрикає того в пах. Студент не реагує. Стас штрикає його в пах дужче. Жодного ефекту. Стас уявляв собі все це якось інакше, тому вирішує відрізати Студентові яйця другим разом. Кинувши ножа на підлогу, він починає нишпорити по квартирі, яка нагадує сміттєзвалище. Мама має дивну мульку — все, що тільки знайде на вулиці, тягне додому, тягне, тягне й тягне…
За кілька хвилин Стас знаходить у вітальні вогнегасник, ричить його на кухню й кладе на стіл прямо перед Студентом. Приміряється, розвертає в потрібний бік і валить на балкон, де лежить купа старих газет. Запасшись газетами, повертається на кухню, рве просвинцьований папір і обкладає ним Студента. Обклавши, милується. Але всього мить. Потім дістає з полички сірники й підпалює. Полум’я починає рости-рости, Студент сяк-так прочумується, підводить голову зі стола.
— Це шо, блядь, таке? — ошелешено кліпає він очима, бачачи, як на ньому займається футболка.
— Це ти, блядь, гориш, — безневинно посміхається Стас.
А от далі все йде не так, як він задумав. Замість того, щоб волати, бігати кухнею, намагаючись збити із себе полум’я, Студент сидить як потороча. Він сидить і, судячи з усього, хоче згоріти. Тоді Стас кидається до вогнегасника, зриває кільце, тисне на руків’я. Ні фіга, вогнегасник не паше. Нарешті, Студенту таки починає добряче припікати. Він зривається й, ніби підбитий літак, з криком летить у ванну. Стас розуміє, що зараз йому будуть гайки — часу на роздуми нема.

5. 30 ранку.
— Драсті, — кажу я.
— Драсті, — схиляється до мене продавщиця, марно намагаючись просунути свою мармизу у віконечко.
— Розміняйте полтину, — прошу я, — жетон не можу купити.
— А читати вмієш?
— Да, — киваю. — У п’ять років навчився…
— Ну так читай!
— «Ксєрокса нєт», — читаю я й замовкаю.
— Ну, — каже вона вже м’якше, — а далі?
— Все.
— Як це все? — не вірить вона, прочиняє дверцята й вилазить у метроперехід. Точніше, спершу вилазять її велетенські цицьки, а вже потім вона сама. Уважно обдивляється вітрину.
— Блядська страна, об’явлєнія вже пиздять, — тяжко зітхає продавщиця. — Нє, ну оце кому воно здалось… — додає вона, знов залазить у свій кіоск і гучно хряскає дверима, ховаючись і від мене, і від «блядської страни».
— Ну, — питаю, — то що?
— Блядська страна, — ще раз каже вона. — У меня тут не обмєннік. Купуй шось, ото й розміняєш.
— Добре, — кажу. — Що тут у вас найдешевше?
— Сосиски уценьонні, — відповідає товстуха. — «Школьні».
— Давайте одну.
— По одній не продаю.
— Чого?
— Бо уценьонні.
— А три?
— Три продам.
— Ну давайте.
Вона відрізає мені три сосиски, відраховує решту. Беру решту, розвертаюся й іду собі геть.
— Ей, — кричить вона, — молодой чєловєк, ти сосиски забув.
— Та хай, — кажу, — мені дрібні гроші потрібні.
— Ей, — знову кричить вона, — забери сосиски, забери сосиски, я сказала!
Повертаюся, забираю. Заходжу на станцію, вибиваю з автомата жетон, пролажу між турнікетами, пензлюю далі.
— Молодой чєловєк, можно вас?
Переді мною стоїть заспаний прапорщик.
— Слухаю.
— Ваши докумєнтіки, пожалуста.
— Навіщо? — не розумію я.
— У нас мєсячнік по борьбє с наркоманієй.
— Ну?
— По статістікє каждий второй молодой чєловєк імєєт прі сєбє наркотічєскіє і псіхотропниє вєщєства.
Я роззираюсь довкруг. Вестибюль порожній, як нічний цвинтар…
— Добре, — кажу, — а де другий?
— Кто? — не розуміє прапорщик.
— Молодий чоловік…
— В смислє? — починає прокидатися страж порядку.
— Ну, ви сказали, що за статистикою кожен другий… А я один.
Прапорщик і собі обводить поглядом вестибюль.
— Нє випєндрівайся, — пошепки каже він, а вже гучніше додає: — докумєнтікі, я сказал.
— Нє, — обурююсь я, — я вчитель. Я що, на наркомана схожий?
— Учитєль? — з недовірою питає він. — Ти сєбя со сторони відєл? С сосіскамі.
Я опускаю очі й бачу, що «шкільні» сосиски теліпаються в моїй лівиці, як нунчаки. А паспорт у мене проблемний.
— Потримайте, — кажу я і вручаю прапору свої сосиски.
Той неохоче, але все ж бере.
Тоді я дістаю з наплічника, під зав’язку набитого учнівськими зошитами, свій обгорілий паспорт. Його півроку тому намагалася спалити одна навіжена лярва. Забираю в прапора сосиски, віддаю паспорт.
— В танкє горєл? — питає прапор незлостиво.
— В мікрохвильовці… — буркаю я. — Дєвушка одна ледь було не спалила.
— Ізмєнял єй?
— Нє, — кажу чесно, — накурена була.
Сказав і зрозумів, що капець…
За двадцять хвилин виходжу з каптьорки з сосисками й зошитами. Ну, і з обгорілим паспортом, ясна річ. Тільки що без грошей… «Блядська страна»…

— Хорош, хорош пинать, синку, — каже чорний батько своєму чорному Пітерові, що футболить м’яча на подвір’ї за будинком, під палючим сонцем Уганди. — Тобі вже шістнадцять, поїдеш, як двоюрідний брат, учитись у Карків на хірурга.
— Куди-куди? — пита Пітер.
— У Карків, це Україна.
— А де вона, ця Україна? — пита Пітер.
— Далеко, — відповідає батько, — і там холодно.
І ось сім’я починає ладнати Пітера в дорогу. Місцевий пастор качає з нету англо-український розмовник, батьки готують документи, переказують в один з українських банків п’ятнадцять косарів зелені, насилу розживаються на армійську «аляску», щоб дитя не відморозило бува свій чорний зад. Пастор два місяці вчить з Пітером українську.
2 червня. Пітер сходить по трапу літака в Борисполі. Температура +34 за Цельсієм. Пітер, звісна річ, в «алясці».
— Це точно Україна? — питає він на митному контролі.
— Точно, а що? — цікавиться знуджений гладкий митник.
— Я думав, — каже Пітер, — що тут холодно.
— Так літо ж, абізяна, — буркає незлостиво митник і ставить штамп.
— Дякую, — відповідає Пітер.
Потому він трясеться бусом у Харків, дивуючись, що пастор вчив його вимовляти «Карків», а місто насправді називається «Харькафф». Діставшись сірого мегаполіса й поселившись у готелі «International», він наступного ж дня валить до медичного, але тут про його двоюрідного брата ніхто й не чув.
Пітер виходить з відділу кадрів, сумно сідає на біле підвіконня й думає, що брат таки мудак, що йому не варто було довіряти ще відтоді, як він повіз його до Кампали й там загубив. А після цього, не парячись, повернувся до рідного містечка.
— Агов, — чує він збоку на рідному суахілі, — чого похнюпився?
Чує і бачить дівчину років двадцяти, таку само, як і він, угандійку.
— Та от, — каже Пітер, — приїхав до брата, він тут ніби мав учитися, а про нього й чути не чули.
— Ясно, — відповідає дівчина. — Він сто пудів на Барабашово. Це вже мені повір. Як його прізвище?
— Мукванга. А що таке Барабашово?
— Поїхали, покажу. Заразом знайдемо й твого брата… До речі, у тебе гроші є?..
Пітеру й справді щастить знайти брата. Звісно, довелося купити дівчині джинси, але то таке — головне, що брат знайшовся.
— О, — каже брат, поправляючи адідасівський костюм, — і ти тут!
— А ти що, не вчишся на хірурга?
— Ну, я почав був, — каже брат, — але це дуже дорога країна. Спробуй, здай тут сесію цим білим. Словом, кинув.
— І що ж ти робиш?
— У мене, брате, бізнес. Торгую барахлом і, як бачиш, непогано почуваюсь. Беру барахло в жовтих, продаю білим, — ірже він.
— Ясно. А батькам чого не пишеш?
— Я ж кажу — дорога країна, і пошта тут дорога… Усе дороге.
— Ладно, — зітхає Пітер. — Можна в тебе перекантуватись до іспитів?
— Яких іспитів? — не розуміє брат. — Ти мені це кинь. Гроші є?
— Є, — ствердно киває Пітер.
— Скільки?
— П’ятнадцять.
— Значить так, — каже брат. — Я тобі продам контейнер і вагон барахла. Він уже на Основі — це тут поруч. Тільки розвантажити й перевезти. Так що не парся. А оскільки ти мій брат, то я тобі дам ще й двох в’єтнамців. Безкоштовно. Вони в тебе торгуватимуть.
— Як це даси? Вони в тебе раби чи що?
— Ні. Вони живуть у моєму контейнері, тому й працюють на мене.
— І що, платити їм не треба?
— Не треба. Все просто. От я кажу їм — ці спортивки коштують тридцять. І мені все одно, за скільки вони їх провалять. Головне, щоб віддали мені тридцять, січеш?
«А що, — думає Пітер, — торгувати барахлом краще, ніж різати апендикси, тим паче брат, він поганого не порадить так далеко від батьківщини».
Потім вони їдуть у банк і знімають налом усе бабло, яке батьки Пітера переказали в Україну. Брат бере бабло, відповідає на дзвінок по мобілі, садовить Пітера в макдональдзі на Бекетова й каже, щоб той почекав з годинку, бо треба дещо розрулити. А тоді, мов, заберемо шмотки з готелю й повалимо до мене на хату. Пітер сидить у макдональдзі до десятої вечора, але брата нема. На другий день Пітер їде шукати його на Барабашово, але ті, хто знають брата, кажуть, що він не приходив. Іще за тиждень Пітер розуміє, що брат спродав свої контейнери й кудись зник. Лишив тільки двох в’єтнамців, які самі знайшли Пітера, називають його «начальником» і питають, де ж у біса контейнер, бо, мов, уже четвертий день ночують на смітнику.
Гроші, які вдалося провезти в Україну налом, закінчуються, тому Пітер наймається до співвітчизників-угандійців, щоб з найнижчого щабля розпочати підкорення цієї країни. Йому видають пачку пластикових станків для гоління, а також мішок із фломастерами. В’єтнамці працювати на Пітера не хочуть, пояснюючи жестами, що на цьому сильно не навариш, тим паче жити ніде. Тому кланяються й розчиняються в нетрях Барабашово.
— Леза хламастер хламастер-леза, — марить щоночі Пітер уві сні на своїй брудній койці, яку винаймає разом із петеушниками в трикімнатній квартирі в жахливих єбєнях на Баварії.

У тебе 137 гривень. Мало бути 150, але по дорозі додому мама не втрималася й купила двушку жигулівського, а на додаток ще й пачку стружок з кальмара. Діставшись додому, вона жбурнула тобі бабки, обізвала спиногризом і сказала, щоб завтра сам їхав і купив собі щось взутися, бо сором, сором ходити в такому соромі. Мама дивно говорить. Вірніше, вона почала дивно говорити десь рік тому, після того, як обіперлася на незаземлений токарський станок у жеці і її лупонуло струмом. Вона каже, щоб купив щось нормальне, бо ходити в ньому, в нормальному, доведеться і восени, і взимку, і навесні, а в ненормальному стільки не виходиш. Мама повторює це двічі й відрубається під звуки якогось реаліті-шоу. Певно, там, у своїх снах, вона працює прибиральницею на пляжах Малібу, щопівгодини знаходячи в піску посіяні мільйонерами «Ролекси».
І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.
Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.
— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.
Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.
— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?
— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?
— Мені, — каже Стас, — треба бутси.
— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!
І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза хламастер-леза хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:
— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.
Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.
— Ось, — каже він, — вибирай.
Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.
— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Партіса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?
— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.
— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.
— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.
І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.
Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.
— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!
Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.
Пітер у паніці зиркає туди-сюди.
— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!
— Не буду, — відмовляється Стас, — він крадений! — і намагається тицьнути гаманець Пітерові. Пітер відскакує від Стаса, ніби той хоче порубати його на фарш бензопилкою.
— Ховай, кажу! Міліція забере. Кинеш тут, міліція і тебе, і мене забере.
У дитячій кімнаті міліції Стас уже раз бував. Дебела рудоволоса тьотя в пілотці тоді допитувалась: «Скажи, мальчик, зачєм ти хотєл оторвать Мітє Сємьонову яічкі?» Насправді Стас нікому нічого відривати не хотів. Просто так вийшло. Митя Семенов, вайлувате десятилітнє мурло, з’їжджав на сраці з новісінької дитячої гірки, встановленої на депутатські гроші посеред двору. Стасові було тоді сім, і випробувати нову гірку йому теж кортіло. Проте Митя не збирався підпускати до гірки ані його, ані решту дрібноти. Схоже було, що Миті вже й самому набридло, але він продовжував самоствердження, дивлячись, як заздрісно дрібнота зблискує очима й жує соплі. Тоді Стас заліз під гірку й на превеликий подив помітив, що в її новому металевому днищі є невеличка дірочка. Він узяв і встромив туди ключа від квартири, який висів у нього на шиї. Встромив, а витягнути назад не може — ключ застряг намертво. І з шиї його, цей ключ, зняти було ніяк. А Митя знов поїхав на сраці вниз… Словом, у міліцію Стасові взагалі не хотілось, тож він задер футболку й сунув гаманця собі в штани.
— По чому фломастери? — спитав він Пітера.
— Шо? — не вкурив той.
— Фломастери, кажу, по чому?
На Пітера й Стаса якраз неслася пограбована дама з кількома охоронцями ринку.
— Ці шість, а ці сім, — занервував Пітер.
— А довго малюють чи сохнуть зразу?
Переслідувачі промчали повз. Ну, майже повз… Дама ледь не вбила Стаса картатою торбою, а один з охоронців перекинув Пітера на запльований асфальт.
— Бладь, — зітхнув той, дивлячись на свій розсипаний нехитрий крам.
— Треба казати «блядь», — поправив Стас і почав допомагати Пітерові збирати пластикові станки для гоління.

— Соломаха, — питає Стаса математичка, — що це таке?
— В смислі, Вероніка Модестівна?
— Ти що, взув мамині підбори?
Клас придуркувато хихоче.
— Моя мама не носить підборів… — каже Стас і обводить клас спопеляючим поглядом.
— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?
— Бутсами.
— Е? — не розуміє математичка.
— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможиця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.
— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватися?
— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.
— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?
Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.
— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.
«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.
Нечесної чесності Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна «нечесна чесність». Це я сам придумав, ну, цю «нечесну чесність». У 93 му ми грали товаріщеський з «Металістом». І я тоді забив, забив своєю «нечесною чесністю». Стас і вся команда починали придивлятися до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер виглядав цілком нормально, якщо, звісно, не брати до уваги того, що ніс пургу. «Так от, шо я зробив?» — питає сам себе тренер і миттю ж відповіда: «88 ма хвилина. Ми подаєм кутовий. Переді мною защитник на метр дев’яносто… Не перестрибнеш його ніяк… Дьоргать за футболку, бить по ногах — ніззя, самі ж понімаєте, в який бік свисток свистить… І от кутовий. М’яч летить прямо на мене, а попереду цей… защитник. І знаєте, шо я роблю?» — знову питає тренер і швидко відповідає, так, ніби боїться, що хтось із його підопічних шмаркачів відповість швидше: «Я беру й щипаю його за сраку, сильно-сильно так щипаю, як женщину. І поки він стоїть і пробує понять, шо случилось, я вколачую м’яч у дев’ятку. Він потом біжить до судді, цей защитник, і каже йому: «Товариш суддя, мене вщипнули за сраку, дуже больно, оно він…» І показує на мене пальцем. А суддя йому й каже: «Ну, то, може, ти йому нравишся…» І ми виграли. Нечесна чесність. Не валіть по ногах, пацани…»
І Стас зважується.
— Мальвіна, що таке міньєт? — імітуючи голос учителя історії, питає він спокійно.
— Міньєт, — на автоматі випалює Мальвіна, — це збірна назва орального сексу, при якому статевий член пасивно збуджують…
Вона раптом осікається, червоніє, як вогнегасник, і кометою вилітає з класу.
До речі, Мальвіна — дочка Вероніки Модестівни.

Я сиджу за вчительським столом. Нудьга ще та. У класі біології в нас проходить урок з літератури, точніше, четвертий урок на тему «пісні літературного походження». Позаду мене хрінова пальма, чиє колюче листя штрикає мені в спину. Півторатонна біологічка, мабуть, схиблена на голкотерапії.
— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?
— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».
— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.
Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й усією душею.
На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів з того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона оре на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і врешті-решт змовкає. Тиша.
— Можна я? — питає Стас без ентузіазму й, не дочекавшись дозволу, цокає своїми бутсами в кінець класу, під шафу, де стоїть опудало сойки, череп орангутанга й кілька пробірок із заспиртованими глистами.
Але дійти до свого місця він не встигає, бо до класу вліта захекана директриса. Учні підриваються, я теж. Пальма втикає мені під лопатки свої колючки. Вигляд у директриси такий, ніби вона хоче захопити нас у заручники, забарикадуватися, завісити вікна темними фільмоскопними фіранками й тримати облогу омону, вимагаючи залізничний квиток до Сімфера, тисячу баксів і відро крейди, яка б не рипіла по дошці. І виступ Леонтьєва, приватний, тільки для неї, живий, ясна річ, без фанери.
— Сідайте! — гаркає директриса. — Соломаха, покажи ноги. Покажи ноги! — біжить вона до нього.
Підбігає. Стас винувато показує.
— Знімай, — горлає вона. — Знімай негайно! Паркету три неділі! Тіки-тіки поклали новий паркет, а ти! Ти! Що ти собі дозволяєш! Знімай, кажу!
— Не зніму, — шепоче Стас.
— Зніма-а-ай! — завиває директриса й тупоче ногами.
Опудало сойки не витримує і замертво падає їй до ніг. Директриса помічає це лиш тоді, як починає по ньому топтатись.

Студент спить на кухні за підручником з правознавства. Стас спить неспокійним футбольним сном на своїй проваленій розкладачці. Мама повертається на початку другої ночі, бо щодня підробляє прибиральницею в кав’ярні «Бєлая лошадь». За прибирання там платять 30 гривень плюс дають кегове, коли щось лишається. Мама заходить до кімнати обережно. Принаймні їй так здається. У темряві вона навпомацки знаходить Стасів рюкзак і, ніби здобич, витягує його до тьмяно освітленої вітальні. Спочатку вона дістає з рюкзака розтоптаного птаха. Крутить перед очима.
«Грак? — думає вона, — та нє, не схоже… Може, шпак? Чи дятел? Та нє, нє… Ладно, хуй з ним, із цим птахом. Хоч цікаво, що це за птах такий дивний».
Потім із рюкзака з’являються дві пари новісіньких футбольних бутсів. Ну й урешті-решт щоденник, в якому через дві сторінки поточного тижня записано: «Доводжу до вашого відома, що ваш син ходить на уроки в футбольних бутсах, псуючи тим самим новий шкільний паркет. Сподіваюся, це неправда, коли він каже, що йому більше нічого взути, бо в сім’ї немає грошей. Крім того, ваш син спитав на уроці в однокласниці, що таке… Ну коли… Коли жінка бере цей… Я тут цього не писатиму. Зайдіть, будь ласка, до мене… Також доводжу до вашого відома, що через вашого сина постраждав експонат із класу біології, а саме — опудало сойки. Відремонтуйте негайно й поверніть».
— Сойка, — скрегоче зубами мама, — так це, блядь, сойка…

— Коли ти купиш собі костюм? — питає мене на курилці вчитель історії.
— Іванич, — кажу я, — дай я спокійно покурю, покурю і піду.
— Ну нє, — обурюється він, — я ж тобі добра хочу, а ти…
— Іванич, — кажу я, — цей твій костюм… От ти навіщо його носиш?
— Як це — навіщо? — питає Іванич. — Щоб… красивим бути.
— Ага, — киваю я, — Іванич, а коли тобі востаннє казали, що ти красивий?
— Так, — затинається Іванич, — так… цей…
Я не хочу слухати, що там у нього «цей», тому виходжу з курилки й через стадіон пензлюю до найближчої зупинки.
— Шмаркач! — кричить мені в спину Іванич.
Хочеться порвати йому костюм, але мою увагу привертає Стас, який сидить на лабіринті.
— Агов, — кажу, — прогулюєш?
Біля ніг Стаса стоїть розкуйовджене опудало сойки, її перехняблений дзьоб недбало перемотано скотчем.
— Нє, — зітхає він, — у школу не пустили, бо в бутсах.
— Пішли, — кажу.
— Куди? — не розуміє Стас.
— На ринок, купимо тобі кросівки.
— У мене, — зітхає Стас, — грошей нема.
— Я тобі куплю.
— Так віддавати нічим.
— Виростеш, віддаси, — кажу. — Сойку не забудь.

— Ей, — каже Стас, — до нас пробирається якась тьотка.
— Де? — питаю й намагаюсь розгледіти щось у забитому метровагоні.
— Та он, — каже Стас і показує.
Я дивлюся в той бік, куди він тицяє пальцем, і розумію, що мені гайки.
— Мені гайки, — кажу, — зараз дам тобі гроші, купи собі кросівки, а на решту справ мені похорон. Тобі можна довіряти?
Розштовхуючи пасажирів і тримаючи над головою загіпсовану клешню, до нас наближається Поля.
— Нє, — каже Стас, — я пас. Вона он яка зла. — І пірнає в натовп.
Так я й стою зі скаліченою сойкою в руках. Поля нарешті долазить до мене, кілька секунд розгляда мою сойку, потім набирає повні груди повітря й збирається щось… Що саме вона збиралася, я так і не дізнався, бо вже наступної миті в її очах зблискують запальнички, а з вух майже натурально починає валити дим.
— А-а-а-а-а-а-а, — волає вона, заплющуючи очі.
Тим часом чиясь рука хапає мене за штанину й тягне до виходу.
Двері якраз розчахуються, і Стас витягує мене на платформу. Розчервоніла й дика Поля лізе за нами.
— Сойку, — кричить Стас.
— Що, сойку?
— Кидайте сойку!
Я по-гандбольному фігачу в Полю сойку. Поля ухиляється, і сойка хряпає якогось мужика по потилиці. Двері електрички зачиняються. Finis.
— Що це було? — питаю я в Стаса нагорі.
— Та так, — каже він. — Довго пояснювати. Трюк один. «Нечесна чесність» називається.

Мама довго й прискіпливо розглядає кросівки:
— Де взяв?
— Учитель літератури купив, — винувато відповідає Стас. — Ми, правда, сойку загубили.
— Яку сойку? — фігачить його рушником мама. — Як ми тепер твоєму вчителю гроші віддамо?   
— Він сказав, як виросту, то й віддам.
— Ну-ну, — киває мама, — так я й повірити-повірила.
Потім вона йде в кімнату до Студента, і вони довго про щось радяться, але що б вони там не нарадили, Стас знає точно — сойку вже не вернеш… так само, як і бутси, які мама збирається завтра віднести на ринок…

Суботній ранок починається о другій дня. Першим ділом, ніби солдат строкової служби, я ставлю на шпалерах позначку — іще один відпрацьований у школі тиждень. Варю каву, курю у вікно. У двері моєї квартири з відрізаним дзвінком хтось грюкає.
— Хто там? — підходжу й знуджено питаю я.
— Відкривайте, міліція! — чую у відповідь.
— Не відкрию, — кажу я, а сам думаю: «Поля, точно Поля помстилася».
— Відкривайте, відкривайте, а то зараз двері на хуй спиляєм, по хорошому відкривайте.
І я відкриваю. «ZAZ» валить зі стереосистеми свій «Падам». Мене натомість валять на підлогу. Кава розливається.
— Ну що, — кажуть копи, — дострибався, педофіл довбаний? — і застібають мені на зап’ястках важкі холодні браслети.
Браслети нагадують командирські годинники. От тільки нащо мені аж два годинники?

Ілюстрація: Микита Власов

Від упорядника:
У вересні цього року в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийде друком нова антологія — «Письменники про футбол». Свої твори, присвячені «грі мільйонів», до неї написали одинадцять українських авторів. Як і слід було очікувати, письменницьке розуміння футбольної тактики та стратегії є особливо суб’єктивним та непередбачуваним, поєднуючи в собі палке захоплення та холодну аналітику, соціальний контекст та елементи фантастики. Детальніше ознайомитися зі складом «літературної збірної України» читачі зможуть вже незабаром, а поки що пропонуємо вашій увазі одне з оповідань, що ввійдуть до книги.

рейтинг:
4.8
 
(11)
Количество просмотров: 46666 перепост!

комментариев: 1

  • автор: G
  • e-mail: Shiroke@List.ru

Захоплива наративність, як маслом на хліб.

опубликовано: 14:19/07.08.2013
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode