шо нового

Листи i повiтря
 
18:19/06.03.2014

Василь Махно (Нью-Йорк)

 

«Будь-яка зустріч чоловіка і жінки відбувається так, наче це таки перша зустріч на світі. Наче б то не було від часу Адама і Єви і до наших днів мільярди таких зустрічей. І досвід кохання не передається. Це дуже погано, але в цьому й велике щастя. Так влаштував Бог».

Данило Кіш «Лютня і шрами»

Якби не травень 2013 го, то я б не знав, що мої листи зберігаються у паперовій коробочці з цупкого паперу. Там їх не більше двадцяти, разом із листівками й фотографіями. Ще, мабуть, кілька віршів з початку 80 х. Ну, пожовклі рукописи, схожі на засохлих комах. Тобто я займаю у чужій квартирі зовсім мало місця, настільки ж мало, як і в чужому житті. Я навіть не певен, що й стільки заслужив.
Якби я хотів викласти з них мости — їх замало, якби я хотів торкатися їх повітря, як поруччя, — вони небезпечні й ненадійні, як і все, що пов’язано із пам’яттю. Пам’яттю паперу і пам’яттю повітря. Коли я їх писав, я ще вірив у їхнє призначення і вірив, що вони допоможуть. Вони допомогли, але не тоді, а тепер, коли стояти в повітрі можна лише самому.

1

Я летів до Європи, коли у моєму внутрішньому дворику зацвітали помідори.
Це не я їх садив, але, спостерігаючи за їхнім життям, бачив, що весна цього року забарилася навіть для них.
Весна справді була пізньою: і тут, в Америці, і там — в Європі.
За стільки разів, що я перелітав Атлантичний океан, мені завжди хотілося відчути у легенях лоскотання європейського повітря разом із сиґаретним димом на летовищах, або перемішаним із запахом, який втримують вигорілі під сонцем смуги трав, або ж розкислі глина із чорноземом, якщо випаде дощ.
І якщо в Україні травневе тепло вже нагрівало землю, то в Європі безперервно падали дощі.
За тиждень до мого відльоту я забрів до майстерні Антона Кандінського на 23 вулиці біля Flatiron Building. Гостей, як завжди, набилося чимало: шведський фотограф з норвезькою приятелькою, котра мешкає в Іспанії, американський актор зі своєю менеджеркою і, очевидно, коханкою. Ще кілька нью-йоркців, яким взагалі європейська погода була по барабану. Зі шведом говорили про поезію. Так трапилося, що він сам, тобто цей фотограф, згадав Тумаса Транстрьомера, який виявився його сусідом. Мешкають в одному будинку в Стокгольмі. Ну, щось пили, про щось говорили. Звичайна вечірка. Актор з менеджеркою, розпрощавшись, поїхали у нічний клуб. Засвітились вогні Емпаєр Стейт Білдінґа, світло яких заливало відхилене вікно майстерні, а з 23 вулиці долітали звуки вечірнього Нью-Йорка, який зовсім не схожий на Європу, про яку кожен з нас, хто ще залишився при столі, щось говорив, наче хотів перекричати Нью-Йорк і докричатися до Парижа. Хоча для Нью-Йорка Париж також по барабану.
В останній момент, коли сорочки і джинси було спаковано, я кинув до торби, призначеної для ручного багажу, — лютневе число «Нью-Йоркера», лондонське видання Рейнальдо Аренаса «Той, хто співає в криниці» і листування Інґеборґ Бахман із Паулем Целаном. Книжка Рейнальдо — про дитинство, про важке повітря дитинства, Бахман із Целаном — про любов і смерть любові. По суті, всі про одне і те саме. Про повітря, про любов і про її смерть. Під час перельотів потрібно якось вбивати час: спочатку я летів до Києва, на якихось три дні. Ще три дні вирішив присвятити Тернополю, а п’ять — приберіг для Парижа. Ну, не увесь же час роздивлятися стюардес чи бродити крамницями Duty Free?
Я летів в Україну після піврічної перерви.
Півроку — це приблизно та доза, якої вистачає, щоби відчути потребу нової подорожі. Саме півроку тому, наситившись Україною, я так і не встиг написати що-небудь про Тернопіль, Чернівці, Дрогобич чи Львів, поміж якими мотався майже три тижні. Мабуть, тому що серед моїх планів було дописати іншу книжку «Вздовж океану на ровері» — суцільний нью-йоркський текст. З ним трохи просунувся, але не настільки, щоби пропонувати котромусь із видавництв. Ось чому Україна, Галичина з Буковиною якось відступили на задній план, а берегова лінія, котра доходить з хвилями до Сі Ґейт, ставала моїм головним текстом. Взагалі ця постійна боротьба Америки з Європою відбувається за своїми правилами, наче бій без переможців.
Тоді, півроку тому, в Україні, вересневі українські поля всуціль призначалися для копання картоплі. І вони супроводжували мене вздовж доріг, просто невідступно за мною мандрували. Чи не тому копання картоплі на городах, або на смугах вздовж залізниці, — затуляло міста, вірші Пауля Целана і прозу Бруно Шульца? Взагалі це переплетення життя й метафізики, простого зі складним мені подобалося, це нагадувало прозу й вірші… Я розумів, дивлячись з вікна потяга, що вірші Целана можуть бути такими ж простими, як копання картоплі вздовж залізничного полотна, або такими ж прозорими, як залізничник з прапорцем на переїзді. Вони також могли бути такими ж простими, як чернівецькі вулиці. Як будинок, де народився Целан, як помилково почеплена таблиця (бо виявилося, що зов­сім не там і не в тому місці). Як перехняблений рельєф Дрогобича і прозова метафізика Шульца, яка незвичним способом промовляє запахом цинамону, як вічні дощі Львова і голодне серце Тернополя, вірніше, моє голодне серце, вмуроване у цупке тернопільське повітря, в цеглу його будинків.
Усі ці наближення і неточності становлять, по суті, увесь мій час в Україні.

2

Рік тому, в Тернополі, коли я читав у «Бункерімуз», навіть не здогадувався, що мій вечір заповнить повітря тридцятирічної давнини. Прийде — у платті й туфлях на високих підборах, що майже було викликом джинсі та футболкам навипуск.
Я роздивлявся це повітря, я мацав очима ці тонкі риси, це лице, сповнене своєї внутрішньої досконалості. Я не хотів його сполохати чи забруднити пилюгою своїх теперішніх віршів. Я добирав, що читати і як читати. Вечір тривав більше години, й увесь цей час повітря на високих підборах, ці гранично відверті очі, слідкували за мною (я це відчував, наче фізичне перевтілення, наче доторки очами очей). Потім мене оточили молоді студентки, потім — кілька фотографів повели нас із дружиною до облущеної арки, — але дивом збереженої, — щоби вибрати найкращий ракурс для світлин.
Високі підбори і плаття разом із повітрям тридцятирічної давнини залишили нас, веселих і задоволених.
Я гадав, що назавжди.
Я розумів, що цей майже безмовний прихід щось-таки значив.

3

У швидкому потязі, який продирався через ніч, вузлові станції та області України зі сходу на захід, я їхав до Тернополя. Потягом шарпало, а на нічних станціях колійовці вистукували по металевих колесах. На перегонах я чув перемовини диспетчерів. Пахло залізницею — такою знайомою з дитинства. Мені не спалося, і я, відслонивши фірмову фіранку, дивився крізь вікно. Пив чай. Потягом хилитало, хилитався мій вистиглий чай, хилиталися станції і пасажири. Десь біля п’ятої ранку, коли обережне світло відгорнуло тумани на полях і околицях сіл, — я побачив, що зелень, наче дощ, покрила польові дороги. Парували озерця і річки, темне срібло туману грубими нитками впліталося у чорні смуги доріг.
«Ця польова зелень, — думав я, — найкраща метафора тимчасовості». І також згадав свої помідори у внутрішньому дворику, які, мабуть, уже зміцнілими стеблами пішли вгору і заквітли жовтявим цвітом.
На залізничному двірці Тернополя я знову став рибою цього міста, хіба що плавники мої тепер були призначені не для води, а для повітря, але все одно вони були поетичними і прозорими, я міг зачерпати ними і небесну емаль, і порох цієї землі.
Коли у «Козі» ми з «Неймлесами» відчитали й відспівали вірші з книжки «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом», видавець Юрко Завадський і «Коза» влаштували нам невеличке прийняття з вином і сиром. Я витягнув, літрову пляшку «Мартіні», яку волочив з Нью-Йорка, вважаючи, що навіть в українських супермаркетах торгують підробленими напоями. А компанія наша, зсунувши два столи, була строкатою, і розмови після перших келихів велися уже групками. Мені залежало на тому, щоби побачити когось, з ким ми майже тридцять років тому дихали тернопільським повітрям.
І вона знову прийшла, так само, як минулого року. В білих на підборах туфлях і платті, в інших, звичайно, туфлях та іншому платті.
Це каштанове волосся, гриф видовженої шиї й малахіт зелених очей, — усе було поруч і все було при мені. Пляшки порожніли швидко.
Повітря кав’ярні ставало зеленими очима, наче цей стіл був замовлений лише для двох. Тридцять років тому це були очі моєї музи. Тепер вона закидала голову, наче ловила струмені повітря того часу, в який ми з нею щораз повертаємося, але в якому не можемо зустріти одне одного.
Повітря нас придавлює, воно надзвичайно важке, воно щільніше за воду.

4

Ми мешкали у провінційному місті і навчалися у провінційному університеті.
Я відчував це місто, як риба, яку викинули в траву, яку просто спіймали й викинули. Нас накачували повітрям, яке потім, а може, навіть й до сьогодні ми вивергатимемо, просто серед вулиць цього міста. Нам казали, що життя нічого не вартує, а герої помирають молодими. І ніхто нас не вчив, що тіло — це все, що з тобою, що легені твої призначені для повітря, що риб’ячі зябра схожі на кульчик у вусі, бо вони срібні, тобто чорніють, коли риба у траві захлинається від повітря.
Я знав, що можна знайти когось серед вулиць, або просто на вулиці, хто ходить з таким самим кульчиком риб’ячого зябра і так само задихається не від кисневого голоду, а від повітря. Але коли повітря перетворюється в слова, воно стає поезією. Повітря ставало нашими прозорими тілами, і ми могли перелітати вулиці. Для чого це нам? — ми не знали, і лише тепер, коли в повітрі можна стояти самому, вгрузнувши по самі зябра, я підозрюю, що високі підбори приносили мені кульчик із риб’ячого зябра, щоби ми не розминулися ні в місті, ані в повітрі. Для того, щоби ми впізнали одне одного.
Було лише кілька кав’ярень, куди набивалися студенти, щоби при каві та м’ятному лікері посидіти компанією, тут сиділи пари, які призначали собі побачення, ну і кілька місцевих п’яниць, без яких колорит таких закладів невиразний. Одного разу я дивився на її долоні і розгадував, що записано у ровах її ліній. Вона чомусь ховала руки під стіл. Наше скромне студентське замовлення — дві кави, два лікери по сто і дві гарячі канапки з ковбасою і сиром лише дратували наші молоді шлунки і підсилювали голод. Лікер і кава його тамували, не минав лише голод тіла, який на доторк був пошитий із шовку її білих долонь, пронизливих повітряних очей і вогких губ, які я шукав на її лиці. І колін, які я шукав під спідницею, якою вона їх щоразу прикривала, натягуючи її. Таких, як ми, по різних кутках кав’ярні сиділо багато, це було місце побачень. Але для нас з нею це було місце призначення, лише тепер я розумію, що наше призначення було проламати стіни повітря, обмінятися зябрями для дихання, але щось зашкодило. Може, тому, що ми не були типовою парою, котра водиться за руки і щовечора западає в якусь із дешевих кав’ярень, а тоді цілується в темних місцях. У нас були довгі періоди незустрічей, розладу стосунків, вияснення, прощення і моїх віршів, які я дарував їй після кожного такого розходження. Інколи мені траплялися інші дівчата, інколи її переслідували розлучені або вдівці. Для всіх її переслідувачів я хотів розправи. Всіх моїх дівчат вона якось терпіла. Всі знали, що ми зустрічаємося, або ж колись зустрічалися, тобто якось пов’язані, якщо не майбутнім, то минулим.
Навпроти залізничного двірця у часи мого студентства невелика букіністична крамничка була наповнена повітрям голоду. Сюди сходилися підпільні торговці рідкісними виданнями і ми, звичайні читачі, яких приганяв голод за дефіцитними книжками. Дві продавчині, які звикли до того, що книжковий голод у місті постійний, як запах у рибному відділі гастроному, і його нічим не переб’єш, заповнювали різні формуляри замовників, які й були сигналом для книжкових спекулянтів. Спекулянти передавали ці замовлення міжміськими телефонами до Москви чи Києва, і за якийсь час пачки з книжками в купе провідників прибували до станції призначення. За такі книжки правили немилосердні гроші. Інколи траплялися зарубіжні видання — польські детективи, німецькі видання російської поезії і мистецькі альбоми. В крамниці можна було спокійно потеревенити про Андрєя Бєлого чи Анну Ахматову, мріяти, що колись пощастить пробігти очима таємничі рядки «Петербурга» чи «Поеми без героя». Я заходив до цієї крамниці, гнаний таким же голодом, який можна було відчути лише серед книжкових полиць, серед пилу залежаних видань. Я відчував, ну стовідсотково приймав на віру, що книжки, які нам не дозволяють читати і на які неможливо натрапити у звичайних книгарнях, заховані саме тут, у цих букіністичних закапелках. А ці дві перґаментні тітки не кажуть мені всієї правди. У крамничних пивницях вони ховають від мене це свіже повітря слів, що навіть ніякі перевірки не можуть їх налякати. Кожного разу, приходячи сюди, я вивчав не тільки наповненість полиць, але й їх, продавчинь, які дивилися на мене риб’ячими очима, порожніми, без повітря. Паперові копії заборонених романів і віршів, передруковані на машинках, казали нам тримати язик за зубами. Частіше їх друкували під синю копірку, закладаючи п’ять білих листків паперу і чотири копіювальні. Остання копія розпливалася, наче повітряні потоки. З таких машинописів я перечитав булгаківський роман «Майстер і Марґарита», вірші Висоцького та вірші незнайомого мені поета та музиканта, здається, Золотарьова. Кожна ж книжка, мною прочитана, була з повітря, і кожна куплена книжка зменшувала повітря в квартирі. Місто і країна також зменшувались пропорційно до кількості книжок, які я ковтав, наче мармелад, пересипаний цукром, думаючи, що колись місто зникне в книжках.
Перед моїм виїздом до США я зайшов до університетської бібліотеки. Я знав, що книжки тепер звільняються від паперу і переходять в інший простір, в інше повітря, яке назвали інтернетом. І тому ця звичка відвідувача букіністичної крамниці і бібліотечної залі, ця прив’язаність до паперу, навіть до розмитої копії тексту, ніколи не полишала мене. Я пам’ятаю, що нічого читати не замовляв, просто зайшов, щоби попрощатися не з бібліотекарями, а з книжками. Я знав, що книжки, які прочитав тут, пам’ятатимуть мене. У читальному залі шаруділи, наче миші, газетами студенти, сміючись, гортали якісь видання. А вдалині, при останньому столі, я побачив свою колишню музу, яка тепер писала дисертацію. Ми вигрібалися з нею з помийної ями 90 х кожен по-своєму. У мене не було для неї слів, і, тим паче, я уже не відчував спільного повітря, яким ми обмінялися тоді, коли я читав її долоню, як роман. Я лише мовчки подивився на неї і вийшов з бібліотеки, наче відчував важкуватість повітряних потоків Нью-Йорку, які чекали на мене за кілька днів, щоби навалитися, як лютневий сніг, і засипати все навкруги. Засипати зябра, якими ще можна дихати.
Ми обоє принесли на своїх крилах важке повітря, коли наступного дня у тій же «Козі», сиділи і пили біле італійське вино. «Італійцям можна довіряти», — думав я, замовляючи для нас вино і сяку-таку перекуску. Я майже нічого не знав про її теперішнє життя. Ну, якісь уривчасті відголоски чужих розмов. В принципі, я знав, де вона мешкає, в якому будинку, з ким. Я сам там буваю, коли приїжджаю до Тернополя, там моя порожня квартира на 9 му поверсі. Але у тому будинку ми ніколи не зустрічалися, ні в будинку, ні в ліфті, ні у дворі. Це порожній будинок у порожньому місті.
Я не знаю, про що саме думала вона. Можливо, про те, що якби скласти наші щасливі з нею студентські дні, то їх набереться не більше двадцяти чи тридцяти, а може, й менше? Кілька походів до кіна. Кілька поцілунків. Один прихід до мене додому, але все сполохала мама, котра прийшла зі школи раніше, бо прихворіла.
Може, ще кілька зустрічей, про які я вже забув?

5

Лейтенант дозволив мені писати лист за його столом. Він був молодий, але очко перед начальством не рвав, завдяки цьому я спокійно курив і писав.
Була третя година ранку. Моя караульна зміна, котру потрібно було розвести на вартові пости, ще спала. У кімнаті відпочинку рипіли дерев’яні тапчани, на яких переверталися у снах важкі молоді солдатські тіла. Я писав помалу, обдумуючи кожне речення.
Лейтенант також курив у відчинену кватирку вікна, ми були з ним майже ровесники.
— Кому лист? — поцікавився летьоха
— Так… одній дамі
— А що так довго пишеш?
— Добираю слова, щоби не помилитися, до того ж… вона вже заміжня…
— А чого їй пишеш?
— Не знаю
Лейтенант ще не був одружений, видно, що й на його серці була така ж рана. Він дивився на мене як на брата.
— Ти ж тільки не стріляйся, — пожартував він
— Ясний май, дємбель — в маю
Лейтенант знав, і я знав, що місяць тому полк відправив до Башкирії у цинковій труні духа, який, отримавши з дому повідомлення, що його дівчина виходить заміж, сховався за караульне приміщення, зняв запобіжник і автоматною чергою скосив собі півчерепа. Місце його смерті засипали березневі сніги. А ми його забули за кілька тижнів.
Цей караульний лист я писав кілька разів, тобто він мусів мати кілька варіантів. У зошиті в лінійку цими украденими від сну ночами я виводив своїм кепським і нечитабельним почерком слова, які тепер у військовому моєму житті відповідали самі за себе.
У війську особлива шана до листів, і якщо тобі надходить кілька на місяць, це прив’язує тебе до іншого світу, який за огорожею військової частини. І також це значить, що тобі пересилають тонкі смужки повітря, яке не пахне кирзою.
Вона сказала, що з війська було написано 6 листів, на які вона не відповіла. П’ять надіслав поштою, а один передав Тетяною Сергіївною, нашою викладачкою, яка, знаючи, що я служу в Житомирі, викликала мене в готель, влаштувавши мені, через свого знайомого майора, кількагодинне звільнення серед буднього дня. Чогось вона була тоді в Житомирі. Я прийшов до готелю і там написав лист. Лист було передано адресатці, але відповіді я не отримав жодної, та й, зрештою, на відповідь я не розраховував.
А ось цей караульний лист я передав дружком. Так тепер його називаю. Дружок чомусь протримав цей лист тридцять років, — і лише за місяць до мого теперішнього приїзду сам приніс і вручив їй. Пожовклий конверт з вицвілим іменем та прізвищем адресатки.
Я писав у порожнечу, і тому не відповідав ні за зміст написаного, ні за свій почерк.
Майже кожної ночі, до відомого багатьом солдатам нашої частини місця, приходили житомирські шалави. Їх перетягували через високу бетонну огорожу і заводили в кочегарку. Їхні тіла на протухлих солдатських матрацах пахли вугіллям і димом.

6

Під час травневого перельоту я гортав листування Бахман із Целаном, натрапляючи на пристрасні місця їхніх листів, в яких туга, неможливість, неспівпадіння. Докори і вибачення. Все, що становить будь-яку драму двох молодих людей, що живуть у різних країнах й містах.
Перебуваючи кілька років тому в Берліні, я запримітив у вікні однієї із книгарень на Курфюрстендамм рекламу видання цього листування німецькою мовою, до якого було чомусь дочеплено плакат із зображенням Чернівців. Напевно, заради Целана. Я дивився на світлини двох молодих людей, книжку яких рекламували німецькі видавці, — посмертну книжку. Це було видання, до котрого Інґеборґ і Пауль мали прямий і опосередкований стосунок, зібрані під одною обкладинкою листи писали вони, але видати усе це спало на думку іншим людям. Уже після смерті цих коханців та адресатів. Так трапляється часто. І коментарі, якими, як правило, обрамлені такі видання, зводяться до з’ясуванння дат, якихось прізвищ та осіб, місць, які побіжно згадуються.
Але ніколи й ніхто із коментаторів не береться прокоментувати той чи інший поворот у долі адресатів.

7

У серпні 1986 го я витягнув з поштової скриньки в будинку на Київській конверт із запрошенням на весілля. Адресу вона віднайшла у альбомному списку випускників, навряд чи вона її пам’ятала. Просто погортала той альбом — і знайшла. Своїм дівочим округлим почерком виписала усі деталі весілля і підписала іменами наречених.
Третій день у мене розпочинався однаково: пивом з бочки, синдромом похмілля і важкою головою з притупленим поглядом. Першого ж дня біля бочки, у центрі, дізнавшись, що цей вим’ятий чувак, якому бракує шість копійок до третьої гальби пива — бульдозерист, я спробував з ним поговорити.
— Тут така лажа, чувак…
— Ну що?
— Ну, треба під’їхати за тиждень на одне весілля і роздавити його не хер…
— Чим роздавити?
— Бульдозером
— Бульдозером, ясний май, найкраще… а на хера давити?
— Не знаю
— Кентуха, — казав він, — всьо — пройдьот
«Я чекала, що ти мене вкрадеш з-під ЗАГСУ, просто забереш від усього цього весілля».
Я це почув, коли хмара накрила собою півміста і почала заливати навіть столики в «Козі». І я не встиг відповісти, бо ми спішно перебралися в залу цього бару, мокрі й збуджені. Я це почув за день до Парижа, з квитками на руках, неголений, із сивим заростом, коли ми докінчували першу пляшку італійського вина. Я почув про її бажання тридцятилітньої давнини, яке я ніяк не міг виконати ні тоді, ні тепер.
Я зрозумів, що минула вічність.
Що я міг відповісти?

8

Один із мостів над Сеною — це міст закоханих. Pont des Art. На його ажурній огорожі поначіплювано тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч замків, простих колодок, якими защіпають двері або ланці від потенційних викрадачів велосипедів. Сюди приходять закохані, застібають на ключ свій замок, а ключ викидають в Сену.
Дочка нас з дружиною привела на Монмартр біля другої ночі.
Я сказав, що хотів перейтися цими вуличками за дня, а не вночі. Але я отримав у відповідь, що саме у цьому весь кайф.
В одному із листів Інгеборґ пише Паулю до Парижа: Це літо не має кінця, і я запитую сама себе, що настане після цього всього? А в іншому — Кому ми зможемо дякувати за все?
«Ці стосунки також не мають кінця, що буде з нами?» — подумалося, але нічого не сказав уголос, лише в черговий раз попросив офіціанта принести пляшку білого вина.
«Мабуть, нам потрібно було одружитися, навіть, якщо б ми з часом й розлучилися — було б що згадувати», — сказала вона.
У Парижі можна згадувати кого завгодно зі світових письменників і безпомильно натрапиш у їхній біографії на Париж. Для Бахман і Целана Париж існував просто як поштова адреса помешкання Пауля, як готельна адреса Інґеборґ, як місто, в якому вони планували зустрічі, в якому зустрічалися і яке стане смертю Пауля. А Рим стане місцем смерті Бахман, і якийсь незагашений недопалок. У їхніх листах Відень перетворюється у Париж, Париж у Цюрих, ну, звичайно, в Берлін, Мюнхен, Штуттґарт. Повітря усіх цих європейських міст однакове і різне, як небо. Я здіймав очі догори, наче під купол собору чи в то Парижі, чи в то Берліні, і не відчував того повітря, яке провисало над цими містами. І тільки в Чернівцях, у дворику Целанового будинку, повітря пахло чимось, що можна назвати життям, запахом минулого, яке пам’ятають стіни будинків. Чи був це запах квашеної капусти, перестиглих помідорів, давно не ремонтованої каналізації, чи запах землі, политої дощами?
У листах Бахман радіє дощовому дню в Парижі, коли вона віднайшла Пауля, підтримує його рішення у тому, що він усе розповів дружині. Згодом у них вибудовується трикутник, третім стає швейцарський письменник Макс Фріш, з яким Інґеборґ спільно проживе біля п’яти років. Целан на той час також одружений із французькою мисткинею Жізель Лестранж. І якщо листи щось зберігають, тобто щось там, окрім слів і речень, що ще можна відчути, то це повітря міст і місць. Листки, на яких фраґменти людського життя, з плоті і крові, слідкують за пальцями, які тримали ці ручки, долонями, які розгладжували ці листки, повітряними губами, які тримали якусь мить повітряні слова, ліпили їх лише з повітря. І якщо б їх не надрукували, то вони з часом перетворяться на архівне повітря з лишаями і грибком.
Міст Мірабо, з якого в останній свій політ із очима шаленця із зябрами риби стрибнув Пауль Целан, завдяки аполінерівському віршеві віддавна став поезією кохання, а зі смертю Целана цей міст став місцем смерті. Власне, листування Бахман і Целана — не лише підступи до гармонії, але й хірургія смерті, яку вони, наче рецепти, прописували у своїх листах, кожен відтягуючи цей стан переходу й усвідомлення тимчасовості. Целан, прогортаючи плавниками водорості Сени, а Бахман, задихаючись від диму, який заполонив її римське помешкання.

9

У 1985 році ми зустрілися у «Затишку», попередньо списавшись і домовившись про все. Вона — у новому голубому плащі, а я приволікся зі своїм дружком, з яким не був у жодних приятельських стосунках. Навіщо він був мені, той дружок? Просто він потрапив мені того дня на очі, і ми, уже піддаті, сиділи у тому «Затишку».
Розмова між мною і нею не клеїлась від самого початку. Не допомагав лікер, який вона пригубила, ні новий плащ, який вона спеціально вдягнула, ні наша уже відносна свобода, яку ми отримали з дипломами.
Десь в серпні, застудившись у потязі, вона потрапить до лікарні.
Я про це нічого не знав, як і не знав, де вона і що.
У тому ж році вона переселилася на приватну квартиру і розпочала своє самостійне життя.
Я виїхав з Тернополя у провінційне, маленьке містечко над Дністром.
У Тернополі у той час знайти квартиру було не просто. Агенцій не було, якісь оголошення вивішувались на телефонних будках, стовпах й міських ліхтарях. А назагал домовлялись по знайомству. Її прийняла одна родина, зовні цілком пристойна і добропорядна. Їй виділили окрему кімнату і домовилися про місячну оплату.
До містечка над Дністром також приходили зими і випадав сніг.
Наближався новий 1986 рік, в якому вона вискочить заміж, а я піду до війська. Але поки що — вона облаштовується у тернопільській квартирі, я дивлюся на сніг, який засипає старовинний парк у маєтку графа Бадені. Снігу було тієї зими багато.
Мені самотньо у цій провінції, серед цього парку і пологих берегів Дністра. Поки падав цей сніг, її ледь не домігся господар квартири, якого потягнуло на молодість. Потім він разом зі своєю дружиною проситиме її не роздувати цього скандалу, за що можна було схавати кілька років зони, а ґвалтівників відразу — без базару — пускали по колу, тобто пєтушілі.

10

Я знав, що коли-небудь ми зможемо говорити, хоча, крім «Затишку», ми це робили кілька разів, і, як правило, невдало. Що ж нам заважало просто посидіти і поговорити за столом? Я не зміг би відповісти на це питання.
Стіна, висока повітряна стіна.
Вона запізнювалася, а я ходив Театральним майданом і виглядав, вгадуючи звідки-таки вона з’явиться? І чи з’явиться взагалі?
Нам принесли тоді червоне вино і телятину з чорносливом. Місцева газетка бідкалася, що я читав вірші про лесбійок, і ми якось в’яло це обговорювали. Розповідаючи про Індію, я плутався у запахах цієї країни та її кольорах, а свої слова одягав у кашемірові шалики й золоті прикраси. В Індії я купив собі срібний перстень із темно-червоним обробленим камінцем, на ринку в місті Калікаті, куди мене привіз рікша у переддень мого від’їзду з Калікату до Бомбею.
Саме в «Ретро» вона попросила подивитися у мене той перстень, який я майже не знімав з середнього пальця лівої руки. Я зняв перстень і поклав перед нею на стіл. Вона обережно взяла цей перстень і поклала собі на долоню, а потім міцно стиснула долоню, — і подивилася на мене. Просто глибоко зазирнула у вічі, тримаючи стиснутою свою долоню кілька хвилин. Дивилася, не розкриваючи долоні й не відкриваючи очей. А тоді — так само обережно, — поклала перстень переді мною.
І я подумав, що досвід жінки і досвід чоловіка мусить бути різним.

11

В одному давньому юначому вірші я порівняв її з ангелом, зчорнілим від печалі. Навряд, що, пишучи цей вірш, я якось передрікав її майбутній жіночий досвід життя, тобто якісь важливі моменти, які потім відбудуться з нею.
Я заселяв свої вірші ангелами тоді лише тому, щоби не заселити їх робітницями бавовняного комбінату, це було, на моє тодішнє глибоке переконання, виявом спротиву. Ці ангели ріднили мій час із головними персонажами зі Срібного віку російської поезії, в якій ми шукали себе і відповідей на наші питання. І блоківська дівчинка, котра співала в хорі за кораблями, що пішли у море і не повернулися; і ахматовська вервечка, на яку нанизувалися любовні вірші; і цвєтаєвське переконання про час, який настане для її віршів, абсолютний; і мандельштамівські звуки, які котячим кігтем дряпають повітря часу. Усі знамениті любовні трикутники Срібної пори: Мережковський — Зінаїда Гіппіус — Філозофов, Блок — Люба Мендєлєєва — Бєлий, Маяковський — Ліля Брик — Брик, — плутались у наших юначих уявленнях про життя. Усі наші головні питання оберталися навколо поезії, наче головними питаннями нашого життя мали займатися інші — а не ми. Я поводився так, наче лише мої вірші до неї і мої листи з провінційного містечка над Дністром, а згодом листи з війська, — були головними текстами, якими ми писали свої долі.
Життя під вогняними дощами зорепадів, що проносяться з космічною швидкістю над нашими головами, таке ж незрозуміле ні тоді, коли тобі двадцять, ні тепер, коли тобі добігає п’ятдесят. Не віриться, що ангели з кострубатих юначих віршів здатні були жити з нашими обличчями і спостерігати за нами нашими очима.

12

«Досвід — це завалене непотребом помешкання, якого господарі воліли б позбутися», — думав я, виходячи з під’їзду на вулиці Київській. У Тернополі я зупиняюся в мами і брата, тобто в будинку моєї юності. Цей будинок постарів, а між поверхами там, де я курив, та сама фарба і той самий запах від сміттєпроводу. Більшої половини мешканців уже нема, повно студенток, які квартирують. Навіть сусід Альоша приходить сюди лише збирати місячну плату, забере гроші — і йде. Досвід — це щось, що каже тобі: чини ось так, і те, що також сумнівається у тому.
Я спеціально сідаю у тролейбус, який ще служить пасажирам. Тролейбус старий, але хочу побачити цих пасажирів, з якими їздив такими тролейбусами десятки років. Пам’ятаю, як чекалося на останній тролейбус в центрі — виглядаючи: чи ще він буде, чи не доведеться плентатися пішки. Я проїжджаю усі ці зупинки — 11 школа, Універсам, Текстильна, Шостий магазин, щоби, проїхавши під залізничним мостом, висісти на зупинці навпроти залізничного двірця, тобто уже в центрі. У центрі, який найближче до Європи, завдяки будинкам і вуличкам. Я знаю, що там інше повітря.
11 школа — одного разу ми цілим класом втекли з кількох уроків і завалилися на квартиру до Свєтки, її батьки залізно до сьомої будуть на комбайновому заводі. Купивши кілька пляшок вина, ми раділи свободі, котра опанувала нашими молодими і вітряними головами, у двох кімнатах і на кухні розмістилося нас приблизно тридцятеро. «Смоукі» співали нам зі Свєтчиного програвача I’ll meet you at midnight. А в той час у школі, збившись з ніг, нас шукають класна керівничка, вчителька української мови і літератури і завучка. Наша втеча стане предметом класних зборів з батьками. Дівчата сидітимуть з високо піднятими накрохмаленими білими комірцями, затуляючи брунатні місця поцілунків, засосів на своїх шиях. А ми, хлопці, слухатимемо усіх виступаючих від вчителів до батьків, з відвертою іронією, бо це так кльово відчути свободу і спілий запах молодого, як і твоє, дівочого тіла. Це так кльово пити вино, цілувати таку ж п’яненьку однокласницю і відчувати її пручання, і заливний сміх, який ще більше тебе розпалює.
Якоїсь осінньої ночі, коли я приплентався звідкись і був майже поруч зі своїм будинком, з сутінок виринув хтось, — хто приставив мені до шиї ніж. Я пригадую холодну гостроту леза біля сонної артерії й незрозуміле мовчання цього уйобка. Ми з ним простояли, може, хвилин п’ять, може, менше. Що його зупинило не черкнути по моїй шиї лезом ножа? Чия рука схопила його руку, щоби він не зміг зробити отого різкого руху, який відділяє життя від смерті?

13

В молодості хочеться обійняти усіх і роздати своє серце, роздерти його, бо так усього багато попереду. І здається — вистачить надовго і на всіх.
Потім немилосердні роки якось підточують цю наївну віру і це божевільне бажання. І тих, з ким ти ділив цю молодість, наче хліб, розкидав нею, неначе діамантами, не знаючи їм ціни — стає щораз менше. Ні, ні, ви усі ще живі й здорові, але те повітря, яке ти зачерпуєш широкими плавниками, — інше. Їхня і твоя самотність підтвердить людське призначення. Може, й підтвердить щось інше.
Історія листа, який був написаний у караулці в листопаді 1987 року, не завершується лише тією караулкою. Я його ще рік носив у кишенях своєї солдатської форми, час до часу переховуючи під подушкою, в шухляді тумбочки, але через те, що інколи офіцери влаштовували шмон. Усі заборонені речі забиралися, а за невиконання можна було й заробити кілька діб губи. Це був лист, який завжди, коли випадала вільна хвилина, я перечитував, особливо коли в зимі стояв на варті і, щоби не заснути, вголос, у морозяне житомирське повітря я читав рядки цього листа, я проговорював його, наче хотів, щоби якимось чином повітряні слова долетіли до Тернополя. Дембельнувшись на весні 1988 року, я попросив свого, як мені видавалось, найближчого друга, передати їй цього листа. Мабуть, мені хотілося, щоби вона зрозуміла, що у війську вона була зі мною: ходила в караул, хавала солдатську пайку, ховала цукор в кишені, діставала під дих, була свідком, як у котельню заводять житомирських шалав, продавала антифриз, пила спирт, мріяла про дембель і знала, що солдатське повітря сховане у запахах камери на гауптвахті або параші у караульному приміщенні. А може, мені хотілося нагадати про себе. І я передав цього листа, навіть не підозрюючи, в чиї руки. Що б це змінило? Насправді, — нічого.
На перехресті вулиць нашого мікрорайону він сказав, що їздив до неї і вона сказала, що мені нічого не світить, а світить йому. Сьогодні я знаю, що це була свідома брехня.
Надто важке повітря тоді мене придавило.
Надто багато він знав про мене.
Тримав цей мій лист як заручника, для чого?
І якщо так довго тримав, то чому нарешті віддав? Чому не знищив?
Вона вийшла заміж за іншого, ні за мене, ні за дружка. У 1991 році втратила трирічного сина, тепер каже, що янголи з листівок і картин живуть у її домі, у цьому ж 1991 році обвінчалася з чоловіком. Дружок приходить до неї в гості, приносить якісь різні біодобавки і каже, що це корисно, інколи співає свої безголосі пісні, інколи просто заходить поговорити. Робить це безцеремонно, входячи у чужий простір і в не своє повітря з переконливим безкультур’ям, з якимось правом вічного підглядача. Інколи вони згадують минуле — перебирають студентські роки. Тоді, коли у кожній студентські групі було по кілька стукачів, нас підглядали і підслуховували. Тепер, гадаю, лише Бог нас підслуховує. Що це в дружка — просте зацікавлення, така нерозривна дружба, чи звичка зі студентських років. Баба, з якою він жив, прогнала його і услід пустила чутку, що він гомік. Коли прилітаю з Америки, він, проходячи мимо мого будинку, наче злодій дивиться на вікна маминої квартири. Я не сторож йому і не суддя. Пам’ятаю, як після чергового читання віршів у моїй кімнаті, він, розвалившись на диванчику, казав писати мені про партію і комсомол, щоби надрукували хоча б в районці. Сам таке придумав чи хтось йому шепнув? Завжди косив від студзагонів чи то в Джанкой, чи то у колгоспи. Хтось підписував йому ці липові довідки. Батько його, здається, був якимось сержантом-охоронцем у районному КДБ, а потім спився і, коли його наздоганяла білочка, шугав усіх, з ким жив у квартирі. Дружок постійно змінювався: то він був буддистом, то християнином, то курив анашу, то волочився з ідеєю писати дисертацію. У них постійно мешкали якісь тітки, квартирантки, у квартирі пахло ліками, іржавою водою з умивальника й принесеною з підвалу картоплею. Начебто ще була поезія й високі ідеали, він намагався всім допомогти, всюди бувати, мало пити і поширювати плітки. Прив’язувався до старших жінок. Колись після того, як накупив у букіністичній крамниці кілька томів древніх філософів, закрився у квартирі і наче прочитав усіх, а вийшовши зі свого добровільного ув’язнення, заговорив як філософ. Якогось зимового дня ми йшли вулицею, сніг і легкий морозець, — і раптом він знімає свої черевики і шкарпетки і йде по снігу. Чи він тоді тренував свій дух і тіло на зразок японських самураїв — один японський бог знає. І коли все було вирішено, очевидно, не нами, а тим, хто креслив на наших долонях лінії долі, я протягом усього часу, коли ми дружили, відчував якийсь дивний погляд у спину, наче подих. А тепер самі по собі виринають деталі, які мені говорять, що я не помилявся ні тоді, ні, гадаю, тепер. Виявляється, він пропонував їй свою квартиру, коли вона тільки облаштовувалася в Тернополі. Кімнату для помешкання, безкоштовно. Він з мамою мав би тулитися в одній, а вона в іншій. Мабуть, з розрахунку, що якоїсь ночі він опиниться в потрібній кімнаті і ліжку. Що мама його видзвонювала до неї, казала, як він її любить і всі інші такі банальності. Цей постійний погляд в спину. Присвоювання не властивого повітря. Намагання тріпотіти крилами, але вони у нього курячі. Щось затаїв він таке в образі на алкоголіка батька, який влаштовував їм концерти на замовлення трудящих, чи природу, котра обсипала його лице прищами, з якими він боровся і від чого неймовірно страждав, а тепер зашив рудою бородою, щось таке невловиме, як постійно бігаючі очі — і схопити цей погляд неможливо: лише відчувати, коли він примружено дивиться тобі в спину.
Вона розповіла, що дружок приніс лист за місяць до мого прильоту в травні. Не кажу, що цей лист щось би змінив, але, пролежавши у тій самій квартирі, в якій іржава вода і підвальна картопля, — задихався від того повітря і корчився від рук, які його перекладали за стільки часу в інші місця.
Якби він знав, який ступінь довіри у нас тепер з нею: якими словами ми простили одне одного за все, то, може, не приходив би до її помешкання без попередження і не приносив би біодобавки і свою нікому не потрібну музику. Якби він відчував, яку глибоку рану він завдав нам і, що його присутність у нашому повітрі — щораз зменшується.
І тепер ділити хліб зрілості з ним ніхто не буде.

14

У травні 2013, після всього, мав бути — Париж, і він був.
У Парижі я зустрівся зі старшою дочкою Христею, котра уже півроку там мешкала, навчаючись у Десятому університеті — і з дружиною, котра на кілька днів спеціально прилітала з Нью-Йорка, щоби ми відзначили день народження Христі. Це була непогана ідея — родинна вечеря у Парижі, неподалік Ейфелевої вежі.
Я завжди був переконаний, що в молодості повинен бути свій Париж і колись мусить бути вечеря в Парижі. В молодості не вийшло, зате — тепер.
Уже в літаку я виявив, що повість Аренаса, мабуть, залишив удома, бо в дорожній торбі цього видання не було, тому гортав «Нью-Йоркер» та рекламний журнал компанії KLM. Грубий том листування Бахман і Целана читав неспішно, після кожного листа забігав у кінець книжки до коментарів. Це видане в Україні листування я отримав перед травневою подорожжю. Чому я його прихопив у дорогу, навіть сам собі не можу пояснити.
Читав і дивився, як піді мною пропливає Атлантика.
У Парижі також мені влаштовували читання на Рю де Палестін. Христя до всього запросила своїх американських друзів на мій вечір, і ми просто неба, після читання, розпили дві пляшки «Бордо». У Франції з алкоголем поводяться ліберально — п’ють на вулицях і в метро. Тому мої американські фани швидко збігали до найближчої крамниці за випивкою.
Здається, третього нашого паризького дня ми проходжалися вздовж Сени: дружина, Христя і я. Ми-таки повечеряли у ресторанчику неподалік Ейфеля. В ресторанчику було порожньо — п’ять відвідувачів і два офіціанти. А потім роз’їхалися у різні кінці паризьким метро, домовившись про зустріч на завтра біля Лувру.
Я вперше був у Парижі. Дощі часто нас заганяли в яку-небудь кав’яреньку. Отож, щоби не змокнути і остаточно не зневіритися у паризькому ангелові погоди, який напоготові тримав наші парасолі і дощовики, ми просто бродили містом. А втомившись, западали на каву або ж пиво.
Я подумав, що ніколи не знатиму вулиць, на яких мешкали американські письменники із втраченого покоління, чи якими вулицями Генрі Міллер супроводжував Анаїс Нін, чи з якого мосту кинувся у води Сени Пауль Целан. Навіть нічна прогулянка кораблем по Сені, коли вогні просіюють паризьку темряву, а мости пропливають над головами, наче хмари, і квартали заповнено галасливими людьми, які бог зна звідки приїхали до Парижа, — ще більше заплутувала мої стосунки з цим містом. Як усе це встигнути за п’ять днів? Ну, просто не реально. І тоді я вирішив обійтися без Лувру чи Монпарнасу, а лише задовольнитися кав’ярнями, вином і випадковими вулицями. Свято, яке постійно з тобою, мусиш сам собі влаштовувати.
Мені пригадалося кілька сцен з фільму про Генрі Міллера, вірніше, паризькі вулиці, покриті бруківкою, паризькі мости і страх Міллера перед приїздом дружини Джун, котра завжди з’являлася в Парижі несподівано, привозячи бідному і голодному Генрі гроші. А він замість вдячності боявся, що вона сполохає пристрасть писання або ж віднайде рукопис і знищить його. Тоді він обходжав молоду Анаїс Нін, в якої обідав і читав її щоденники.
«Ну, Париж не таке вже й кепське місце для писання віршів», — переконував я себе.
В Парижі я намагався також писати. Я не міг прогаяти такий шанс — кілька паризьких віршів лежало у моїх кишенях, віршів, писаних на серветках кульковою ручкою, посеред міста, в якому дощі приходять наче до себе додому. І в якому повітря поезії свистить у порожніх й дірявих кишенях поетів усіх часів і народів.
Під Парижем, у Сарселі, травнева зелень заполонювала увесь краєвид внутрішнього двору, з висадженими колись деревами і кущами, перед великим будинком, колишнім готелем. Сьогодні це нагадувало стару віллу, котра пережила кількох власників і вросла у це місце. Металева брама, що сягає під два метри, колодка, в яку туго заходить металевий ключ, самотність і порожнеча, які тут мешкають за правом справжніх господарів, і дощ, до якого звикли два коти і це нерухоме повітря, яке комусь треба стерег­ти і ним дихати.
Сарсельські помідори мокли, і їхній цвіт ніяк не зав’язувався.

15

Мене не полишала фраза Інгеборґ Бахман: Це літо не має кінця, і я запитую сама себе, що настане після цього всього? Я й далі читав листування Бахман із Целаном, коли випадала зручна нагода — почасти в літаках, а почасти на летовищах. Опасистий том з суперобкладинкою, який принесла мені американська пошта, надійшов із розірваним упоздовж корінцем. Мабуть, тим листуванням кидали по усіх летовищах і країнах, тобто там, де йому довелося чекати транзиту до Нью-Йорка. Жовтий конверт, в який запакували це видання, не зміг оберегти його від пошкодження.
У нас так само починалося літо і здавалося, що воно так само не матиме завершення. Я думав, що слова не матимуть завершення. Слова, промовлені на тернопільських вулицях, долітали до Парижа і до Нью-Йорка.
Як виявилося, що у неї збереглися мої листи і листівки?
Усе вона складала і берегла.
Я попросив скопіювати один лист, той, який я писав у караулці, тоді, коли ми з лейтенантом курили і ділилася своїм досвідом про баб. Лист, який їй не передали з рук в руки, який пролежав у чужому серванті тридцять років.
Я вже повернувся до Нью-Йорку і майже завершував читати листування Бахман із Целаном. Залишалося кілька сторінок, власне залишалися розлогі примітки і коментування. Слова двох поетів, писані за столом і в потягах, на поштових відділках і на підвіконнях готельних номерів, писані для читання одне одним — тепер, після їхньої смерті, стали доступними для всіх, хто завдасть собі труду купити в крамниці Пору серця. Ну, ось приклад, коли таємне стає явним.
Коли нарешті вона переслала на мій і мейл перефотографований лист, датований 1987 роком від 9 листопада, я побачив, що писаний він був з обох боків на одному подовгастому аркуші, вирваному із альбому для нотаток. В кінці листа — подана військова адреса частини, в якій служив, і малюнок — чотири автопортрети — перший в болгарській куртці, другий — у таллінському піджаку, третій — у светрі із шаликом, і останній — у військовій солдатській формі. Так я розважався, знаючи, що відповіді не буде.
Уже немолодими очима я перечитую два аркуші, яким добігає до тридцятки. Перечитую у Нью-Йорку, вік листа і місце мають значення. Звісно, що я пам’ятав про сам процес писання, про лейтенанта і караулку, про листопадові дощі і холодні житомирські ночі, про сперте повітря караулки, солдатський піт, про розсипану для гігієни хлорку по зачовганій солдатськими чоботами параші. Цим листом я повертався у потоки повітря, яке набилося у мої легені, і його потрібно було видихнути, просто видихнути.
Я йшов, твердо ступаючи, по тернопільській бруківці, лише видихаючи, лише видихаючи.

16

Мене розбудила стюардеса, коли ми підлітали до Нью-Йорка. Вона роздавала пасажирам митні декларації, їх необхідно було заповнити і потім, на летовищі, після паспортного контролю, показати нью-йоркським митникам. Листування Бахман із Целаном валялося у мене під ногами, мабуть, я заснув, читаючи, і книжка випала мені з рук.
П’ятиденний Париж лежав у внутрішній кишені мого піджака рукописами віршів, які я встиг написати на якихось серветках, які прихопив з ресторанчику на Єлисейських полях, де ми ще вчора утрійку обідали.
Париж проводжав нас сонячним днем і зеленими запахами сарсельської картоплі.
Таксист привіз мене додому.
Розпакувавши свої валізи, я вийшов у внутрішній дворик. Зеленіли помідори, а поміж них жменями літали світляки. Було тепло.
У Нью-Йорк прийшла весна, я присів на дерев’яні сходи і вдихав запахи помідорів і океану. Під вечір напрям вітру завжди міняється, — і з океану заносить прохолодними повітряними потоками.
Я навчився розрізняти це океанічне повітря за запахами і кольором.
Я також навчився розрізняти слова, які я писав тридцять років тому, бо майже усі забув.
Мабуть, я літав по них, бо у митній декларації повідомив, що нічого небезпечного і недозволеного до Америки не привіз.
«Якщо ти хочеш, я можу віддати усі листи тобі»
«Не потрібно, вони призначені для повітря»

2013

Об авторе:
Василь Махно (народився 1964 го) — поет, есеїст, перекладач. Автор дев’яти поетичних збірок, найновіша з яких — «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), книжок есеїв «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011) п’єс Coney Island (2006), Bitch/Beach Generation (2007), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007). Вірші, есе та драми перекладено 20 мовами, окремими книжками вірші Махна виходили у Польщі, Румунії, США та Сербії. З 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

рейтинг:
5
 
(2)
Количество просмотров: 14430 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама

наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode