шо нового

Венеціянський лев: Про Iосіфа Бродського
 
21:10/02.03.2011

Василь Махно (м. Нью-Йорк)

Почну з того, що холодною весною 2008 року, сидячи на веранді італійського ресторану в мангетенському районі Литтл Італі з Евою Гоффман, ми розмовляли про усякі дрібниці.
Ева попивала джин із тоніком, а я — пиво, Ева — колишня редакторка «Нью-Йорк Таймсу», письменниця та есеїстка, що 13-літньою дівчинкою виїхала з родиною з Кракова до Ванкувера, переклавши виїзд на власні відчуття життя у новій мові. І як виявилось: частково пов’язана із Тернопільщиною.
Зовсім випадково мова зайшла про Іосіфа Бродського, випадково чи ні, але ми перекинулись кількома словами про поета, котрий, до речі, мешкав неподалік в будинку на 44 Morton Street. Неподалік — це, звичайно, метафора, хоч не така вже гіперболізована, бо Литтл Італі сусідить з Сого, яке, своєю чергою, сусідить із Гринич Віллідж, а це, справді, кілька кварталів.
Ева, поміж іншим, згадала недавній випадок зі своїми студентами із Гантер Каледжу, в якому вона викладає як запрошений професор: до одного заняття вона роздала тексти, котрі, на її переконнаня, мали б найкраще ілюструвати тему пам’яті. З-поміж інших, було й одне есе Бродського «Півтора кімнати», написане свого часу англійською, і на превелике Евине здивування якась частина із її студентів про Іосіфа Бродського нічого не чула. Після цього ми ще скрушно поговорили щось, на зразок, про час і пам’ять. Офіціянт приніс рахунок. І, розпрощавшись, ми пішли хто куди. Цілковито нью-йоркське завершення зустрічей: розчинитися, наче цукор у каві.
Часто буваючи в Cornelia Street Caf, я одного разу вирішив­таки подивитись, де ж та вулиця Morton, на якій протягом тривалого часу мешкав поет. Не можу сказати, що я маю якесь особливе задоволення від відвідування місць, які підсвічені гучними іменами, але втриматися від спокуси побачити Morton, після семи років моїх постійних виступів в Cornelia Street Caf, нарешті не зміг. Як з’ясувалося, що від Cornelia до Morton Street не більше п’яти хвилин. Потрібно перейти Bleecker St., і 7th Avenue, — і одразу потрапляєш у канал зігнутого коліна Morton Street. Будинок ч. 44 на тій вулиці чотирьохповерховий, викладений з червоної цегли, до входу ведуть круті сходи, псевдогрецький стиль парадних дверей, які помальовано набіло. Ніякої меморіяльної таблиці про І. Бродського нема, а поодинокі перехожі, бо вуличка справді тиха і порожня, не затримуючись, йдуть собі геть.
Важко тепер вгадувати: що привело Бродського на Мортон, випадок чи чиясь порада. Мабуть, вибираючи собі нью-йоркське помешкання, він враховував багато чого: від ціни до зручностей — центр Мангетена, безліч кав’ярень і ресторацій, поруч — Гадсон, а також пейзаж — щось европейське, незримо европейське тут таки присутнє. Чи, може, це лише самонавіювання европейців для виправдання свого вибору Америки?
В «Русском самоваре» на 52 вулиці в Мангетені, ресторані, власниками котрого свого часу були Іосіф Бродський, Міхаїл Баришніков та Роман Каплан, час до часу, на другому поверсі, відбуваються поетичні читання. На першому поверсі — власне ресторан. Ліворуч — роздягальня, праворуч — стійка бару жаб’ячо-зеленого кольору, і що привертає найбільшу увагу — це колонада величезних бутлів з горілкою різних сортів, далі — білий рояль, за яким сидить і грає Саша Ізбіцер. Праворуч — цегляна стіна з фотографіями знаменистостей, котрі відвідували цей ресторан: від Белли Ахмадуліної до Мілоша Формана.
Так-от на другому поверсі, у прямокутному залі, в якому нью-йоркська російськомовна публіка збирається для читань, в кутку, зліва на столику під самоварами, бронзова статуетка Іосіфа Бродського у повен зріст, власне це копія відомої фотографії — коли Бродський схоплений посеред вулиці, з портфелем під пахвою, обмотаний шаликом, який тріпотить на вітрі, як і поли довгого плаща. Динаміка поетової фігури доволі точно передає його поспіх і, мабуть, дещо нервовий настрій.
Я люблю вмоститися під час вечорів біля цієї статуетки в м’яке шкіряне крісло, котре рипить сухим деревом.

Заборонений Бродський

Мабуть, що ім’я Бродського для мого покоління з’явилося на початку перебудови, коли московський журналіст Генріх Боровік показував по ЦТ фільм про єврейську еміґрацію до Ізраїлю та Америки. Фільм був явно пропогандистський, одна родина з Ізраїлю, зі сльо-зами на очах, вмовляла радянський уряд повернути їм громадянство, і що вони б пішки повернулися назад. В Америці, показувалось у тому фільмі, пенсіонери переглядають радянські фільми з відеокасет по відику, а богемна молодь, беручи заголовки з газети «Правда», приколюється: Прав — да-да-да. Журналіст коментував, ну ось подивіться, що за покидьки покинули нашу славну країну. Але один із цих «покидьків» сказав: «Ну, кому тут в Америці потрібна російська література, ну, Солженіцин, ну, Бродський…» Так вперше, принаймні для мене, зазвучало ім’я поета Бродського. Тоді, природньо, я не міг знати ні про його судовий процес, ні про його заслання в селі Норенському, ні про обставини його виїзду до Америки, ні про Одена, ні про його вірші чи есе.
Заборона Бродського цілком виправдовувала систему, котра на усіх, хто їй не підкорявся у різний спосіб, накладала табу, таке табу було й на імені Іосіфа Бродського. Вигнанець, котрого змусили до виїзду з СРСР, навічно, здавалося, був викреслений із російської культури.
Пізніше, після присудження Бродському Нобелівської премії, ще у Радянському Союзі почалося захоплення ним. Іосіф Бродський ставав фігурою, невіддільною від нобелівського ореолу. Згодом, коли було видруковано судові записки з його процесу 1964 року, спогади про ленінградський період його життя, непрості любовні стосунки з Мариною Басмановою, спілкування з Ахматовою, його стосунок, як поета, до Мандельштама та Цвєтаєвої, зустріч з Оденом, якісь фраґменти його америанського життя, — усе поглиблювало моє переконання, що поза текстами існує інший Бродський, інтертекстуальний, який хоч­не хоч доповнює Бродського­поета, і навіть сама думка, що уся біографія будь-якого поета у його віршах, все­таки наполовину правдива, або й на чверть.
Справедливости ради потрібно сказати, що недрукування Бродського в Радянському Союзі компенсувалося тим, що на Заході, який особливо слідкував за неофіційною літературою, вірші та книги поета усе­таки з’являлися у перекладах. Бо й справді, на що, за мірками совєтського обивателя, міг сподіватися поет, котрий відбув заслання, якийсь час примусово перебував у психушці, фактично ніде не працював, спілкувався з іноземцями та крутився у сумнівних колах ленінградської богеми, за якими пантрувало КҐБ, хоча дисидентом Бродський не був.
Якщо шукати якісь аналоги, то першим приходить на думку Василь Стус. Чому? Ну, внаслідок певних подібностей і відмінностей. Хоча Василь Стус зовсім не схожа модель щодо Іосіфа Бродського, але вони одне покоління, поміж іншим, моральні настанови та поетики Бродського та Стуса схожі тими рисами, що обидва відкинули будь-які загравання з владою, відкинули ідею компромісу, обидва пішли у внутрішні пласти поетичного слова, тому — у багатьох віршах і Стуса, і Бродського переважає культурологічний елемент, абстрактні та екзистенційні поняття, більший нахил до філософського препарування дійсности, поняття ви-бору, шляху, поета і влади… Подібність проглядується у тому, що і Бродський, і Стус вели діалог з Райнером Марією Рільке, поетом, котрий для європейського модернізму фігура знакова, а для обох з них також важлива. Бродський написав есей «Дев’яносто років опісля», піддавши розлогому аналізові вірш Рільке «Орфей, Евредика, Гермес», а Стус перекладав Рільке.
А що ж їх роз’єднувало? Ну, по-перше, ленінградське і донбасівське дитинство, інтелігентське і селянське походження, єврейство та українськість в умовах історії та імперії. Погляд на історію у Бродського: це фраґментарна єврейська історія чи натяк («Еврейское кладбище около Ленинграда», «Еврейская птица ворона»), старозавітні теми («Бегство в Египет»), персоніфіковані еллінська й римська історія, культура зниклих імперій, історія сучасна (Жуков,  Афганистан). У Стуса історія часто виводиться з поразки («Сто років як сконала Січ», «За літописом Самовидця», «Трени М. Г. Чернишевського»), і цим пояснюється його стосунок до Імперії. Тому їхні вірші, в яких прямо чи приховано звучали імперіяльні мотиви, розводять обох поетів по різні боки барикад. Єврей Бродський та українець Стус по-різному бачили імперію, свій стосунок до неї та, зрештою, її майбутнє. Для Бродського трансформація імперії з СРСР в пострадянську Росію цілком природня. У випадку зі Стусом справа виглядає складнішою, я не певен, що йому йшло про відторгнення України від Росії, але він був переконаний у тому, що історичні «полюбовні» стосунки Росії та України на якомусь етапі повинні припинитися аж до того моменту, допоки Україна не вивільниться з цієї примусової любови. Тому імперія, хоч і відкидала поетичну пропозицію Бродського, але, за посередництвом російської мови та культури, вона, імперія, сприймала Бродського за свого злочинця, того, хто збився на манівці. Стуса ж, за будь-яких обставин, імперія уважала злочинцем­чужинцем, котрий посягнув на святая-святих, її існування, тому, виходячи з цього, ні про яку можливість вигнання за межі імперії Стусові не світило, він приречений був бути нею знищений.
Те, що Бродському «пощастило», сумніву у мене жодного не викликає, пощастило із засланням, бо про це дізнався Захід, пощастило з оточенням, бо воно, до певної міри вплинуло на нього (Ленінград, Ахматова), пощастило з Америкою (знову ж таки коло приятелів та оточення — Оден, Мілош, Пас, Сонтаґ, Стренд, Гехт, Волкотт). Звичайно, усі ці елементи «щастя» й ламаного шеляга не вартували б, якби не його поезія.

Бродський-поет

Вперше, після прочитання кілька віршів Бродського, у мене виникло відчуття, що наче крізь тебе пропустили електричний струм. Його поетика не була схожа на жодну із суттєвих, що нам пропонувала поезія російських шістдесятників, — це не був мелос Ахмадуліної, ні футуризм / авангардизм Вознесенського, ні публіцистика Євтушенка. Природа поезії Бродського, очевидно, була інакшою від усталених і визнаних поетик його сучасників. Це зрозуміло тепер, коли цілі трактати присвячені впливу на Бродського Євгенія Баратинського та Джона Донна, коли формальні елементи його віршів усе­таки несуть у собі російську традицію щодо ритму, мелодики та версифікації, коли важливішим, на моє переконання, у Бродського є відчуття ідеї в поезії, — її метафізичний сплав із християнською та юдаїстською основами. До речі, показовою прикметою ідіостилю Бродського є його концептуальне укладання книжок, інколи це враження, що він не визбирував окремі вірші до збірки, сяк­так перетасовуючи їх, як карти в колоді, а навпаки — під конкретну концепцію та загальну ідею — писав ті вірші.
Ось чому Бродський — поет іншого звучання, тембру та мелосу, поет міста й екзистенції людини та природи, поет персоналізованої історії з культурологічним підтекстом. Це, зрештою, його ріднить і одночасно протиставляє, якщо порівняти Бродського до сучасників поетів російської мови, чи до слов’янських поетів — Мілоша, Герберта, Шимборської, Стуса та поетів англійської мови, в першу чергу, з марґінальних просторів, в яких історія (імперія та колонія) до сих пір займає почесне місце у колективній та індивідуальній пам’яті; для прикладу — Дерек Волкотт чи дещо меншою мірою — Шеймус Гіні.
Про свої ленінградські пейзажі Бродський виклав у відомому есе «Півтора кімнати», написаному англійською мовою 1985 року, причому вибраній цілком свідомо, бо, за Бродським, саме англійська здатна вберегти цей текст чи будь-який інший від ерозії часу. Півтора кімнати — це той простір, котрий виділила радянська влада родині фронтовика Олександра Бродського, і в якому виростав і формувався майбутній поет. Щоправда, есе Бродського більше присвячене пам’яті, аніж просторові, саме у тексті він нарощує м’яз провини: своєї — перед батьками, яких так ніколи й не випустили до Америки до сина, і м’яз пам’яті — до предметів, які оточували його у тих півтора кімнатах, запах комуналок, їх мешканців, простори вулиць, архітектуру церков, натягуючи цей м’яз, як тятиву, на теперішній свій стан, мешканця Америки, і випробовує його на міцність.
Місто, в якому Бродському випало виростати, це місто імперії, що найперше проявляється в архітектурі, ця візуальна інтервенція міського пейзажу, попри радянські пролетарські райони, в яких велич і міць прямо впливають на твою підсвідомість, не могло не позначитись на його симпатіях.
Для Бродського, справді, було важливим щось інше в поезії, себто не стільки самовираження, при доволі традиційній формі його поезії, яку він новаторськи зміщував у самій формі строфіки, користуючись енжамбеманом, можливостями звукових реєстрів російської мови, перетасовуючи пейзажі, відчуття, інтелектуальні подразники. І. Бродський творив у той час, коли найбільші слов’янські поети, в першу чергу поляки Мілош, Герберт, Ружевич, Шимборська, — формально не переобтяжені ані римою, ані ритмом, — наріжним каменем своєї поетики також уважали історію — пам’ять — час. Їхня персоніфікована історія відрізнялася від російської, хоч не менші катаклізми пережила нація, яку вони представляли.

IмперIя за Бродським

Однією із причин, котра послужила для написання цього есе, було не лише бажання ще раз перечитати Бродського і перепрочитати за Іреною Ґрудзінською-Ґрос та Львом Лосєвим, котрі майже одночасно видали книжки про Бродського, написані польською та російською мовами. Не лише бажання щось додати до бродськознавства. Але й проблема, котру не оминають, однак не до кінця розв’язують ці книжки та їх автори. Проблема одного вірша Бродського «На независимость Украины».
А спонукала мене вдатися до цих записок зовсім проста річ: в Інтернеті я натрапив на статтю «Шок від Бродського», опубліковану на сайті Сем40, в якій авторка Соня Т. описує очевидно останнє публічне читання Бродського в Нью-Йорку 1995 року, ділиться своїми враженнями про сам вечір і, коли поет доходить до читання цього вірша, на останніх його рядках на знак протесу встає і виходить із зали.
До речі, І. Ґрудзінська­Ґрос торкається цієї проблеми у Бродського, зазначаючи «про його російський патріотизм свідчить також… вірш «Народ» і інший вірш, атакуючий Україну з імперіяльних та великоросійських позицій. Цей твір він читав Томасові Венцлові, який, як повідомив мене у розмові — порадив йому його не друкувати» (с. 182 Milosz I Brodski: pole magnetyczne. Wydawnictwo Znak. Krakow, 2007).
Як на мене, світогляд Бродського занадто суперечливий та складний, щоби зопалу розставити усі акценти, які б задовільняли усіх. Йдеться тут, в першу чергу, не про його поетичні та естетичні симпатії чи антипатії, не про суто людські вади чи навпаки переваги, а про світогляд, з позицій якого він обсервував світ, коментував політичні й щоденні події. І тут криється також складна проблема: де і за яким принципом можна відділити у Бродського чи будь-кого іншого власне естетичні орієнтири від суспільних, власні людські симпатії від уторованих чи загальноприйнятих політкоректних поглядів.
Здавалося б, що у нього, — котрий постраждав від імперії, яка запроторила його на заслання, а потім ніяк не давала змоги відчувати себе поетом, а потім далі не бажала поступитись своїми принципами, не дозволяючи батькам відвідати в Америці єдиного сина, — будь-яка поразка цієї імперії, її розвал, її смерть повинна була б викликати захоплення, а не її захист, ну, принаймні відчуття власної перемоги над нею.
Україна, насправді, стала смертю імперії, хоч як не намагалася та її приборкати.
З яких позицій Бродський намагається подивитися на Україну? Чи з позицій російського інтелігента­патріота, чи з позицій західника­слов’янофіла, чи з позицій космополіта?
Інша проблема, котру також непросто з’ясувати, але відносно легко окреслити — перебуваючи в Америці, де усе так політкоректно, спілкуюючись із друзями, котрі привезли із собою комплекси вигнанців комунізму (Мілош) чи колоніялізму (Волкотт), Іосіф Бродський у вірші «На независимость Украины», по суті, нехтує усіма правилами етикету і продукує текст, який, у випадку публікації самим автором, чітко зазначив би його позицію не лише щодо України, але й до тої ж Литви та Польщі, країн, котрі він справді любив і з представниками їхніх культур попросту дружив.
З одного боку, його, як представника російської мови та культури, ніхто не зобов’язував любити Україну, хоч як свідчить його прізвище — предки Бродського, по батьковій лінії, походять з міста Броди. Отже, якийсь сентимент він міг би мати, але не мав. Бо, як сам же свідчить, ніколи у його родині ніхто не згадував особливо про життя до революції, що зрозуміло чому. Напевно, що й про будь-які родинні легенди про далеких пращурів на Волині, в складі Польської корони — він не знав і не чув, хоча про українсько­єврейські взаємини протягом кількох століть був достатньо поінформований. Припускаю, що більше підстав було у Збіґнєва Герберта написати щось про українців та Львів, в якому він виріс і перетривав Другу світову війну, фактично Герберта можна було б уважати поетом пограниччя з надламаною ідеєю Кресів та комлексом поразки. Мабуть, і Чеслав Мілош, інший поет іншого пограниччя, мав не менші підстави звинуватити Литву у бажанні відділитись від Союзу і не приєднуватись до Польщі, що звучить неправдоподібним жартом.
Власне конференція 1988 року в Лісабоні, на котрій були запрошені Бродський, Мілош, Рушді, Зонтаґ, Бродський найбільше обстоював Росію не просто як імперію культури, а як політичну імперію, плутаючись у визначеннях Центральної Європи та її історичної й духової ролі. Що викликало у колег Бродського — Зонтаґ, Рушді та Мілоша — різке несприйняття його позиції. Якось згладити цей конфлікт намагався Дерек Волкотт, однак на європейських справах він мало знався. Отже, поети колишніх імперії та пограниччя розійшлися в оцінках сучасної їм ситуації.
Поняття імперії у віршах Бродського досить часто фігурує у римському та грецькому різновидах. Ця класична модель імперії та її культури викликає у Бродського якщо не захоплення, то пошанівок. Припускаю, що не через завойовницькі походи, суцільні війни і захоплення нових територій, а через культуру, котрою будь-яка імперія може похизуватися.
Радянська імперія гине — відламується значна частина її — Україна, котра зрослася у свідомості представників імперії — тому у Бродського природня реакція на незалежність України. Перед віршем «На независимость Украини», значно раніше, у 1985 році, він вступив у полеміку із Міланом Кундерою. І що би не писалося про цю полеміку, переважно російськими інтерпретаторами, однак очевидним й незаперечним є те, що зійшлися до ґерцю дві протилежні світоглядні системи, в цьому випадку репрезентовані Кундерою та Бродським — це Европа та Азія, раціональна европейська думка та азійська емоційна розхристаність, з її містикою та заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі. У Кундери сама думка про Росію викликає відчуття загрози, її агресивності і войовничості. І якщо центральним об’єктом полеміки Бродський вибрав Достоєвського, і на ньому вибудував свої арґументи супроти Кундери, то це свідчить не лише про найбільш невдалий спосіб звести порахунки поміж історією та культурою. А якби Кундера почав би у відповідь боронитися Кафкою?
Можна пристати до висловленої думки Ірени Ґрудзінської-Ґрос, котра уважає Бродського, що він народився і виріс в одній імперії — СРСР, мешкав у іншій — Америка і похований на території третьої — Римської. Це не виключає того, що Бродський як людина міг любити і бути прихильним до колишніх імперіяльних околиць — Польщі чи Литви, чи не сприймати якісь як окремі держави — у нашому випадку — Україну.  читать далее

2010


Шо про автора:

Василь Махно — поет, перекладач, літературознавець, есеїст. Народився 1964 року в місті Чорткові Тернопільської області. Викладав у Тернопільському та Ягеллонському університетах. Видав чотири поетичні збірки «Схима» (1993), «Самотність цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), книжку перекладів польського поета Збігнєва Герберта «Струна світла» (1996), антологію нової української поезії «Дев’ятдесятники» (1998), літературознавче дослідження «Художній світ Богдана-Ігоря Антонича» (1999). Вірші Махна перекладено польською, англійською, сербською, німецькою та вірменською мовами.
http: /  / poetry. uazone. net

рейтинг:
5
 
(3)
Количество просмотров: 37795 перепост!

комментариев: 1

  • автор: matsko
  • e-mail: matsko@msn.com

за Бродським стоiть величезна пропагандистська машина ( не важко
здогадатись ).До значноi мiри a Brand "Brodsky" - зроблений.
Коли Бродському дали звання Poet Laureate один американський автор
здивовано сказав: Як можна давати свання Поета Лаурата людинi,котру бiльшiсть просто не розумie...a про його English Poems: Краще б вiн
iх не писав...
я,особисто, люблю раннi вiршi Бродського: В деревне Бог живёт не по углам...а також пов*язанi з Ленiнградом:

ни страны ни погоста
не хочу выбирать
на Васильевский остров
я приду умирать

твой фасад тёмно-синий
я впотьмах не найду
среди выцветших лилий
на асфальт упаду

...а все iнше - то розмови про Iзми...
English compare to Russian and Ukrainian - abstract language, and
making it even More abstract (that we can see in Brodsky English
poems) we going to a language that more a Math than a language with it cold logic and zero emotion, and no poetry without feeling,without emotion without human presence and pain

опубликовано: 20:17/04.03.2011
Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама




наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode