шо нового

Это моё жильё!
 
23:26/08.09.2017

фото: Rafa Komorowski, Creative Commons

Артем Чапай (Київ)



Это моё жильё!

— Работать надо, а не попрошайничать, да я почти вашего возраста, и всё равно зарабатываю, не позорьте себя… — Галина Степанівна ще продовжувала бурмотіти скоромовкою, проте інша бабуся просто обійшла її з блаженним виразом обличчя. Галина Степанівна обернулась і через плече продовжила бубоніти в спину іншій бабусі.
— У вас будет две гривны? — звернулась інша бабуся до перехожого, з сильним наголосом на слові «две» й ледь чутно вимовляючи решту.
Інша бабуся наче сяяла, була трохи не від світу сього, й у неї вийшло настільки переконливо, що перехожий зупинився і став шукати в гаманці:
— Извините, — винувато, зі щирим сумом мовив перехожий, — нету мелких.
— А пятёрка будет? — тихо запитала інша бабуся, випромінюючи сяйво.
Галина Степанівна подумки сплюнула, взяла свою завантажену кравчучку й потягла її в бік метро. Колеса грузнули в сніго-болотяній жижі. Кравчучка була важка від порожніх скляних пляшок.
Між першими та другими дверима станції грілися двоє бородатих бездомних. Вони сиділи якраз навпроти ґрат кондиціонера, де в тамбур видувається тепле повітря.
Один із бездомних навіть курив у рукав, намагаючись робити це непомітно. Обоє чоловіків стояли, щоб займати якомога менше місця в тамбурі, проте все одно заважали проходу пасажирів. Передусім тому, що повітря навколо було забарвлене їхнім кислим запахом, і пасажири намагались обходити бездомних якомога далі.
— Працівнику міліції, — строго сказав жіночий голос із динаміка, й бездомні заворушилися, — негайно підійдіть до опорного пункту!
Бездомні нагнулися, щоб підняти з землі свої клунки, й поспішили на вихід, ледь не збивши Галину Степанівну.
Галина Степанівна не любила їздити на метро, проте часом не могла знайти достатньо вторсировини у своєму районі: вона далеко не єдина порпалась у смітниках.
У неї було, звісно, пенсійне посвідчення — проте вона купувала жетончики, щоб непомітно обходити жінку на турнікетах.
От і зараз — Галина Степанівна скористалася тим, що жінка на турнікетах разом із працівником міліції трохи відволіклися на бездомних. Тому строгий жіночий голос наздогнав її вже у спину:
— На ескалаторі заборонено, — заїкання-склейка шматків, — перевозити багаж на візках.
Галина Степанівна вдала, що це не її стосується, й без вагань затягнула кравчучку на рухому стрічку.
Її все одно пропустили б, але Галина Степанівна була не з тих, хто любить просити.
У вагоні, коли вона сіла, фарбована молода жінка встала й демонстративно перейшла до наступної лавочки. Галина Степанівна намагалася прати свій одяг якомога частіше, але пальто руками не дуже й попереш, і зрештою від неї все одно пахло смітниками.
Галина Степанівна не любила їздити на метро.
Вона б, як завжди, заховалась у своїй квартирі. Галина Степанівна любила бути сама. Проте з нею вже кілька тижнів жила Ольга, п’ятдесятилітня племінниця.
— Сидит целыми днями, ничего не делает, — шепотіла сама до себе Галина Степанівна, тягнучи кравчучку від метро додому. Вона була закутана до очей, від дихання на сильному морозі пара виривалася крізь хустку й осідала на ній пухнастим шаром інею.
Ольга, треба визнати, кілька разів пробувала ходити з Галиною Степанівною на роботу. Проте ще не дійшовши до першого смітника, починала задихатися. На відміну від сухенької Галини Степанівни, п’ятдесятилітня племінниця була не просто товстою, а неймовірно огрядною. Ольга стверджувала, що це гормональний збій, але тепер Галина Степанівна зі злістю прошепотіла:
— Жрешь много, — в уяві звернулася до племінниці.
У Ольги була вища пенсія — по інвалідності.
Ольга спершу приїхала з Чернігова на прощу, й вони з Галиною Степанівною ходили в Лавру. Після дня поклонів і прикладання до мощей у Галини Степанівни дуже боліли коліна, зате вона почувалась очищеною, світлою. Й сама запропонувала племінниці пожити у себе. Ольга була схожа на її покійну сестру. Незважаючи на огрядність.
У Чернігові Ользі доводилося, приживаючись у зятя, працювати по господарству, ходити біля свиней, а Ользі з її вагою та задиханням це було важко.
— Свят-свят-свят! — від несподіванки пробурмотіла Галина Степанівна.
Її ледь не вдарило дверима під’їзду, які відчинив зсередини молодий сусід.
— Ой, вибачте, — сказав сусід. — Добрий день.
— Добрий день, — відповіла Галина Степанівна.
Вона спробувала прошмигнути всередину, але сусід став перед нею.
— Пробачте, — сказав він, — ви б не могли перетрусити свої речі в коридорі? Бо ми з жінкою вночі чуємо мишу.
— Та-а-ак? — розширила очі Галина Степанівна, вдаючи здивування.
— Так. Ми думали, може, вона там живе.
— Добре, я подивлюся, — показуючи готовність, Галина Степанівна швидко двічі кивнула головою.
— Дякую!
Вона піднімалася ще більш роздратована. Миша вже прогризла їй сумку, в якій Галина Степанівна тримала знайдений біля смітників пристойний одяг, погризла сам одяг і звила з нього кубло. Але впіймати її Галина Степанівна, звісно, не могла.
Вийшла з ліфта й відімкнула ключем залізні двері, якими від сходів були відокремлені чотири квартири. Й побачила, що той розумник іще й повісив усередині оголошення:
«УВАГА, ЗВІР!» — починалося воно.
Далі йшов малюнок миші з великими зубами, вона стояла за задніх лапах і була трохи схожа на хитру лисицю з казки, а трохи на тиранозавра.
«Шановні сусіди!
Будьте уважні та обережні, відчиняючи двері до квартир.
У нашому коридорчику оселилася МИША.
(Не «міша», а «мышь».)
Скотина вночі шарудить, а раз її бачили воочію.
БУДЬ ЛАСКА, перетрусіть свої речі, які ви виставили з квартир назовні:
оскільки щілин нема, тварюка живе саме там.
Виженімо її, а то рано чи пізно опиниться у когось у квартирі — й БУДЕ ЛИХО!»
Галина Степанівна рішуче здерла записку, залишаючи на залізних дверях шматки білого паперу та скотч, яким було приліплено листок.
Відчинила двері й одразу почула трансляцію літургії:
«Го-о-о-споду, Богу нашему, помо-о-олимся!»
Грав чорний пластмасовий китайський радіоприймач, який принесла Ольга. Телевізор «Електрон» давно нічого не показував — хоч і вмикався, але тільки шипів і видавав хвилясті смуги, від яких у Галини Степанівни боліли очі й нило в голові.
Вона почала роздягатись і роззуватися, стоячи в коридорі, щоб не нанести снігу та бруду до квартири. Кравчучку з пляшками залишила ззовні, з іншого боку дверей від сумки з погризеним мишею одягом.
— Степановна, суп на плите! — гукнула з єдиної кімнати Ольга, не встаючи.
Галина Степанівна буркнула щось невиразне й пішла на кухню. Їсти не хотіла. Сіла за стіл спиною до холодильника. Старий замацаний «Днепр» був вимкнений, щоб не тягнути енергію. І так, навіть із пляшками та макулатурою, навіть із пенсією по інвалідності Ольги, їм ледь вистачало на комуналку, на ліки й на їжу.
Радіоприймач фонив з кімнати:
«Благословенно Царствие Отца, и Сына, и Свята-а-ага Духа, и ныне и присно, и во веки веко-о-ов!»
Галині Степанівні хотілося тиші. Сама собою згадалась історія, прочитана колись у газеті «Сегодня», про того дідуся та його співмешканця. Як же його звали? Шапіро? Ламброзо? Ні. Лопато. З наголосом на останній склад.
Дідусеві Лопато було сімдесят шість років, і він був прописаній в одній квартирі з іще одним дідусем, здається родичем, сімдесяти чотирьох років. Квартира в Пасажі, на Хрещатику. Вони були змушені жити разом, хоч і були в поганих стосунках. Нарешті співмешканець, щоб вижити Лопато, привів поселяти ще одного дідуся.
І тоді Лопато зірвався.
Йому було сімдесят шість років, але він ножем проштиркнув співмешканця шістнадцять разів. По ходу двічі вдарив ножем і дідуся, якого той привів поселятися. Сімдесятичотирилітній співмешканець під ударами ножа повз із квартири. Спершу на чотирьох, потім відповзав на ліктях, тягнучи за собою ноги. Уже на сходовій клітці помер, стікши кров’ю.
Дідусь Лопато повернувся у квартиру і взяв кухонний молоток для відбивних. Дідусь, якого співмешканець привів поселятися, зіщулився в кутку кухні, однією рукою затискаючи рану в животі. Іншу він підняв, щоб захистити голову від молотка. Проте дідусь Лопато пішов з молотком на сходовий майданчик.
Він перевернув труп співмешканця обличчям вгору. Сів йому на груди. Й почав методично бити молотком для відбивних по обличчю.
Потім судова експертиза виявила, що всі лицьові кості було розтрощено.
— Господи Святый, — Галина Степанівна почала хреститися, злякавшись цих думок, — не введи нас во искушение, да избави нас от Лукавого.
Потім встала й пішла з кухні в кімнату до Ольги.
Племінниця нічого такого не очікувала:
— Хороший супчик вышел, правда? — й тут вона підняла пухле обличчя й побачила вираз очей Галини Степанівни.
— Ты по церквах ходишь, а я зарабатываю!
Ольга промовчала, стиснула губи, не стала захищатись і виправдовуватись, і саме від цього у Галини Степанівни сталась істерика.
— Ты по церквах ходишь, а я зарабатываю! — вона зірвалася на крик. — Ты по церквах ходишь, а я зарабатываю! Целыми днями по церквах! А я на морозе бутылки собираю на мусорках!
Ольга мовчала, а Галина Степанівна тепер верещала:
— Это моё жильё! А ты живешь у меня годами!
— Какими годами? — не витримала Ольга. Вона вже зібралась під нападом, і її голос був іронічним.
— Это моё жильё! Чтобы завтра же тебя здесь не было!
— Какими годами? — повторила Ольга.
— Чтобы завтра же тебя здесь не было!!!
Вони цілий вечір не розмовляли. Галина Степанівна сиділа на кухні, Ольга в кімнаті. Мовчки лягли спати на продавлені тахти в різних кутках кімнати. Вранці Галина Степанівна мовчки пішла здавати пляшки.
Того дня було хоч і морозно, але сонячно й затишно. Галина Степанівна заспокоїлась. Їй не треба було їхати нікуди на метро, ходила по району. Набулася насамоті донесхочу. Тихо й мирно, навіть вітру не було. Тільки сніг порипував під ногами та під колесами кравчучки.
— Надо будет извиниться, — пробурмотіла в хустку Галина Степанівна.
Все ж Ольга купує продукти, варить їсти, прибирає в хаті. Їздила раз у Чернігів, повернулася з пенсією. Їй справді важко ходити, вона починає задихатися. Хай живе. Та й поговорити є з ким. А в неділю можна буде разом до церкви піти.
Галина Степанівна відімкнула ключем двері біля ліфта, роздяглась і роззулася в коридорі, щоб не наносити сніг і бруд. Кравчучку з зібраними за день пляшками залишила ззовні. Як завжди, поставила собачку замка так, щоб двері захлопнулися без ключа.
Зайшла тихо, бо радіо не грало. Може, Ольга спить.
У кімнаті Ольги не було.
На тахті не було її речей.
Галина Степанівна задихнулась і пішла на кухню.
Записки теж не було.
Посеред кухонного стола лежав ключ.
Галина Степанівна сіла на табуретку, спиною до вимкненого холодильника, поклала руки на коліна, почала схлипувати й не могла зупинитися.




Відчуй себе унікальним

Він навіть позаздрив цій бабці.
Натовп людей ринув з метро на вихід на «Академмістечку». Вони затопили всі сходи від стіни до стіни. А ця бабка зі злобним виглядом ішла у протилежний бік і голосно сварилася:
— Создали тут толпу! Не дают людям пройти!
Вона щиро вважала себе окремою, інакшою. Ніби вона сама — не частина натовпу.
Він навіть позаздрив цій бабці: у нього так більше не виходило.
Справи особливо погіршилися, відколи він почав працювати кур’єром. Цілими днями їздив у громадському транспорті й бачив, у скількох людей зверхній вираз обличчя. Чи не кожен другий вважає, що він не такий, як решта. Що вони — окремо, а натовп — окремо. Лише для того, щоб їм заважати.
Ця злобна бабка ще була нічого. Вона навіть викликала симпатію. У неї були емоції щодо інших.
Значно гірші були ті, хто йшов і просто розсував перед собою людей із байдужим виглядом. Відсував рукою — так, наче це гілки в хащах, і через них просто треба пройти. Наскрізь. Таких хотілось ударити. Навіть якщо це жінка. А найчастіше так робили жінки.

* * *
ВІДЧУЙ СЕБЕ УНІКАЛЬНИМ!
Реклама світила на нього зі стіни на станції метро — прямо в душу. Дівчина, що тримала в руці смартфон, зазирала в очі йому особисто. І простягала смартфон йому особисто.
Колись він хотів, правда, Айфон — але швидко зрозумів, що «думати по-іншому» простому кур’єру-студенту не по кишені. Тож новий слоган підійшов йому досконало: все те саме, але втричі дешевше.
Він поспішив по нове замовлення в офіс. Матиме п’ять хвилин, то заодно більше прочитає про цей смартфон в інтернеті. Якщо пустять за комп.

* * *
В офісі «скуке.нет» усім завжди було нудно.
Вони продавали різноманітні ігри. Шахи, дартс, твістер, покер, го. Кубики Рубіка, мафія, фермер, монополія. Головоломки, моделі для збирання, конструктори.
Новенькі, приходячи на роботу, спершу пробували грати й самі, проте швидко поверталися до сканвордів або вКонтакте.
— Скуке.нет, всё самое интересное, — з натягнутою посмішкою казала в телефон прищава дівчина з волоссям невиразного кольору, зібраним у кінський хвіст. Вона вважала себе за головну, бо працювала тут найдовше. Вона вірила, що посмішка відчувається по телефону — й вимагала розтягувати губи і від інших менеджерів з продажу.
Між собою, на перекурах, менеджери — всім було до тридцяти — називали фірму «суки. нет». Всі, окрім прищавої дівчини з кінським хвостом. Та вважала це неприпустимим. У неї була на триста гривень вища ставка.
Їх було всього п’ятеро, разом із кур’єром. Двоє працювали по Києву, двоє — по Україні, а кур’єр возив ігри як по місту, так і в службу доставки по країні.
Офіс був розташований у підвалі хрущовки, де над головами стирчали труби водогону й каналізації. В деяких місцях доводилося пригинатися. Підвал було заставлено збірними металевими стелажами, на полицях стояли коробки з іграми. Тут завжди було темнувато і здавалося, що сиро.

* * *
— Где ты лазишь так долго, у тебя еще пять заказов сегодня, — буркнула прищава з кінським хвостом, як тільки він зайшов у їхній підвал, пригинаючись під трубою на вході. Навіть із його маленьким зростом доводилося нахиляти голову. Клієнти, які зрідка заходили по замовлення самі, часом билися головою об цю трубу на вході й сварилися. Добре хоч, труба була з гарячою водою й тому оббита м’якою теплоізоляцією.
На столі для нього стояли коробки з приліпленими до кожної накладними та список адрес. Він запакував усе в рюкзак. Рюкзак знову вийшов повним.
— Д-д-дай г-г-гляну г-г-гугл-карты х-хоть, — трішечки затинаючись від хвилювання, сказав він.
— А бумажная уже не подходит? — буркнула прищава, проте обернулася до найближчого підлеглого: — Серёжа, пусти его на минутку.
Кур’єра вона не називала по імені. Ніхто не називав. «Курьер подъедет», — коли по телефону з клієнтами. Логічно. Або просто «Едь», «Вот», «На» — коли зверталися прямо до нього. Він подумки називав себе «останньою людиною на «суки. нет» і від цього криво усміхався.
Серьожа швидко почав щось згортати й закривати на моніторі, тихо матюкнувся, а коли встав з-за столу й зі злістю подивився на кур’єра, то його лоб укривали маленькі краплинки поту.
Кур’єр для годиться відкрив гугл-карти і ввів одну з адрес зі списку, а тоді озирнувся й відкрив інший таб. Номер моделі він уже запам’ятав. Ось воно. Вигідна пропозиція, суперціна. Корпус двадцяти семи різних відтінків! Ну, це він уже на місці вирішить. Чотири гіга пам’яті, слот для картки до тридцяти двох гіг, камера на п’ять мегапікселів зі світлодіодним спалахом. О, ці заокруглені кути й ергономічна форма. Якраз для нього.
Коли він у метро проходив повз дівчину на плакаті, що простягала йому смартфон, то підморгнув їй, як подрузі.

* * *
Тепер треба було працювати й заощаджувати. І він знову вливався в натовп.
На початку дня він зазвичай почувався до людей дружньо. Адже сам був незлим. Правда, друзів мав мало. Напевно, тому, що був малого зросту, щуплявий. А ще, коли хвилювався, то трохи затинався. Зовсім небагато, але це робило його серед підлітків чужим, ще зі школи. Він був схильний по-доброму усміхатись, але хлопці привчили його своєю реакцією, що це ознака слабкості. І він швидко зрозумів, що чоловікові, особливо маленького зросту, треба вдавати клятого Рембо.
І він навчився вдавати суворого пацана, проте через затинання з нього все одно знущалися. В бурсі він так ні з ким і не здружився. З тієї ж причини йому було тяжко знайти після переїзду дівчину. Затинання починалося, як тільки він пробував знайомитись і починав хвилюватися.

І він їхав далі, сам. Розвозив засоби від нудьги й нудьгував.
По-всякому пробував боротись із нудьгою в транспорті. Брав в офісі чиїсь газети й дороз­в’язу­вав сканворди. Швидко набридло. Пробував читати безкоштовні газети, які роздають у метро. Нудно було відразу.
Хтось у їхньому підвалі залишив книжку з назвою «Чотири мільйони». Почав і її читати — думав, це щось на кшталт «Думай и богатей», про досягнення Успіху. Виявилося, збірка оповідань. У перед­мові писали, що назва пов’язана з кількістю людей у Нью-Йорку на час її написання. Цікаво, думав він, у Києві зараз теж уже чотири мільйони? З тими, хто приїхав тимчасово — мабуть, навіть більше. Він прочитав перше оповідання, впізнав знайомий бозна-звідки сюжет другого. Воно називалося «Дари волхвів». «Рожеві соплі», — сплюнув він подумки й далі не читав.
Він пробував слухати музику, але в результаті йому тільки обридли улюблені пісні. Навіть найкраще неможливо слухати цілими днями на повну гучність, заглушуючи гуркіт у тунелях метро. Після Нового року він особливо полюбив оту популярну в сезон пісню Потапа і Насті: «В Новый Год от сосны, от сосны оторви иголочку…» Далі «сосны» римувалось із «пацаны», а «иголочку» — з «тёлочки». Він вмикав її й слухав у метро раз за разом — аж йому набрид оцей тонкий жарт, заради якого й написано пісню — коли починався нескінченний повтор фрази «в Новый Год от сосны от сосны отсосны-отсосны-отсосны-отсосны».
Він тільки ухмилявся й уявляв, як це робить йому прищава. Злість.
Злість особливо посилювалась на станціях переходу в метро. Скільки б разів не доводилося там їздити, щоразу це був шок. Як скільки б разів не стрибав в ополонку — до цього не звикнеш.
Люди з «Золотих Воріт» на «Театральну» йшли, затиснені в натовпі, перекочуючись з ноги на ногу, ніби пінгвіни. Штовхатися навіть не мало сенсу — але дехто все одно це робив.
У довгому переході з «Хрещатика» на «Майдан» вони йшли суцільним потоком, а шарудіння ніг нагадувало про тарганів.
Від «Палацу Спорту» на «Льва Толстого» ті, хто вважав себе найрозумнішими, оббігали по кривій натовп, який випліскувався з поїзда.
Коли на будь-якій з цих станцій приходило два поїзди водночас, то здавалося, що зараз натовп не вміститься на платформі й порсне в обидва боки під колеса поїздів.
Він навіть хотів це побачити.
І головне ж, так було не тільки в години пік. Ні — тупо цілий робочий день. Хто всі ці люди? — думав він. — Чому вони не на роботі? Не можуть же всі працювати кур’єрами.
Тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч. Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні? Умішка твоя — єдина, мука твоя — єдина, очі твої — одні.
Під кінець дня всі здавалися йому настільки гидкими й тупими! Його дратували підслухані у вагоні розмови:
— Мы с пацанами решили, что нужно ввести кнопку dislike, — каже хлопець дівчині.
Останнє слово він вимовляє так — ВА­­ГО­МО.
Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
— Надо написать Цукербергу, — усміхається дівчина. Вівця.
— Вообще Фейсбук, я считаю, должен быть для близких родственников. А для остальных — только вКонтакте.
Він у ці моменти не думав, що й сам, можливо, говорить подібні тупі речі. Тихо ненавидів.
Коли виходив і хтось затримувався у проході — він навмисне проходив так, щоб шурнутися плечем, трохи штовхнути. Напруженість, агресивність із кожною поїздкою зростали.
Коли людина з потоку ставала в підземному переході, щоб купити у бабки яблук чи у тітки шкарпетки, чи коли неможливо було розминутись у потоці — йому хотілося вдарити кулаком в обличчя.
На «Золотих Воротах», коли він виходив, знайшовся черговий із тих, хто проходить крізь людей, як крізь портьєру. Це був бородатий високий дядько років п’ятдесяти. Дядько долонею відсторонив кур’єра зі своєї дороги.
Кур’єр тут-таки розвернувся, вперся обома ногами в бетон платформи і щосили штовхнув бородатого у плече. Дядько, хоч і був удвічі важчий, заточився.
— С-самый умный?! — вигукнув кур’єр, не встигши почати затинатися.
Він приготувався, що бородатий зараз вийде до нього й доведеться продовжувати. Говорити він більше не зможе, через затинання. Але він навіть хотів, щоб бородатий вийшов. Пофіг. Вдарити.
Бородатий тільки струсонув головою і пішов углиб вагону. Кур’єр, трохи тремтячи, пішов на перехід між станціями.
Для заспокоєння він пробував уявляти людей як клітини одного тіла. Міста. Чи — ха! — людства! Кожна клітина борсається й бореться з іншими. Уявляв, якби так було в організмі. Ставало моторошно.

* * *
Де тільки міг, він ходив із доставкою пішки, а не їздив маршрутками. Особливо тепер, коли треба було якомога швидше заощадити на смартфон. Бо це треба було робити зараз. Уже була рання весна, а в травні його виганяли з гуртожитку. У минулі роки можна було за невеликий хабар комендантці залишитися навіть на літо — начебто щоб допомагати в ремонті. Але цього разу гуртожиток віддавали під готель для футбольних фанів, які мали приїхати на чемпіонат Європи. Перед стихією Євро навіть комендантка безсила. Тут діяли вищі сили, тож виганяли всіх.
Він не знав, що буде робити тоді. Напевно, доведеться, хоч-не-хоч, їхати до батьків, копати городи, збирати колорадських жуків, вигрібати гній. Про це зараз не хотілося думати. Краще якомога швидше зібрати гроші, купити телефон — а там побачить.
Після прокладання маршруту виходило, що треба проїхати маршруткою кілька хвилин і знову виходити. З холоду ранньої весни надворі — у спеку всередині. Вдягненим у теплий одяг, запакуватись із рюкзаком в уже забиту консерву, вилізти пітним і все одно бігти далі. Ні, краще двадцять хвилин пройти швидким кроком, розстібнувшись, щоб не пріти.
До того ж це кожного разу кілька гривень.
Коли він ішов на роботу, в оголошенні обіцяли компенсувати витрати на проїзд. Справді. На початку місяця прищава, як знак особливої довіри, видала йому 95 гривень:
— Это на проездной на метро.
— А м-м-маршрутки?
— Ну извини, друг! Мы же не можем всё предусмотреть. Уж сам решай, где проехать, а где пройти. Take it or leave it, — випендрилась вона.
Він вимушений був погодитись. Першого дня, коли повернувся до гуртожитку, ноги гули так, що він чув це вухами. Далі звик. І тримався за роботу — перед тим кілька місяців жив лише на подачках і передачках від батьків, і більше цього не хотів.
А робота, знав, буває й гірша. Якось під час пошуків він повівся на оголошення:
СРОЧНО! СРОЧНО!
Помощник руководителя!
Образование СР, С / СП, ВО.
Можно без ОР!
Листочок був кислотно-салатового кольору. Він подзвонив на вказаний мобільний. Йому призначили зустріч через три дні — і не деінде, а за адресою Майдан Незалежності, 2. Це йому сподобалось: очевидно ж, серйозна контора, раз офіс у такому місці.
Це був Будинок профспілок. Той, кому він дзвонив, виявився опецькуватим дядьком років сорока, у чорних брюках, спортивній куртці й кепці з козирком. Дядько провів його в актовий зал — і там їх було близько сотні: наймач або, частіше, наймачка і навколо кожного чи кожної — один або кілька претендентів на посаду помічника керівника.
Спершу на сцену вийшла жінка середніх літ у рожевому брючному костюмі й почала розповідати про міжнародну компанію, що швидко росте — і як, працюючи в ній, можна за кілька годин щодня заробити більше, ніж на повній зайнятості в інших. Звісно, не зразу. А тим часом, самому купуючи косметичні продукти компанії, можна ще й стати гарнішим і здоровішим!
— А теперь… — вона зробила паузу і плеснула в долоні, — СОТРУДНИКИ!
З колонок залунала пафосна музика. Наймачі, що сиділи розкидані по залу, почали плескати в такт. На сцену потяглася вервечка співробітників.
У нього по шкірі пішов мороз. Вони нагадували йому свідків Єгови.
Поки великий чоловік на сцені розповідав, як пішов у відставку з ментури й тепер заробляє більше, просто обдзвонюючи з дому колишніх співробітників — він вислизнув із залу. Скористався тим, що опецькуватий дядько, який його сюди привів, відволікся розмовою з колегою.
І тепер, ідучи з повним рюкзаком від однієї точки маршруту до іншої, він думав: краще вже так.
З холодного повітря ранньої весни заходив у душні квартири. Часом доводилося чекати вдягнутим доволі довго, поки клієнт перевіряв комплектність. Уздовж спини під светром і курткою стікав піт, і від цього спина чухалася. Під пахвами він був липкий. Стенав плечима, якщо клієнт помічав потертість упаковки чи інший дефект. Усміхався і м’яко вибачався та пояснював, коли клієнт критикував його, що довго доставляв товар. Йому були потрібні чайові. Компанія розраховувала, що кур’єр частково житиме з них. І він стояв одягнутий, терплячий — а тоді виходив мокрий від поту на пронизливий вітер і йшов далі.
Ніхто з клієнтів ніколи не питав, як його звуть. Звісно.

* * *
І ось нарешті він зібрав ці гроші. Під час роботи, по дорозі від однієї точки маршруту до іншої, зайшов у магазин і купив свій смартфон. Серед двадцяти семи відтінків, він обрав корпус кольору зеленої оливки. Одразу вийняв із коробки, вставив картку. Тут-таки замовив есемескою за 10 гривень унікальний рингтон — це все ж була «В Новый год от сосны от сосны» Насті та Потапа. Що не кажи, чудова пісня.
Весь день ходив, тримаючи руку в кишені, обхопивши ергономічні форми. Часом, коли йшов пішки з точки в точку, діставав і грався з тач-скріном на ходу — аж раз ледь не потрапив під сріблястий джип, який їхав по тротуару в об’їзд пробки.
А тоді знову занурився в метро. Була шоста вечора, й він збирався їхати в гуртожиток. Саме перейшов з «Майдану» на «Хрещатик». Але його новий смартфон задзвонив.
Це була прищава:
— Езжай в офис за новой партией. Сегодня много заказов.
Вона поклала трубку.
Переходити назад з «Хрещатика» на «Майдан» довелося по довгому переходу. Він ішов бетонною трубою, затиснений потоком людей. Шарудіння тисяч кроків асоціювалось йому з тарганами. Він не міг відігнати цієї асоціації. В кінці тунелю по ліву руку сліпий грав на акордеоні, по праву руку жіночки продавали одяг з плечиків, які тримали прямо в руках. А інші жіночки створювали затор, зупиняючись і розглядаючи товар.
Він навіть не пробував нікого обігнати — йшов із натовпом. Свій новий смартфон не поклав у кишеню, а й далі стискав у руці, шукаючи у нього підтримки, і щосили намагався відчути себе унікальним.

Ілюстрації: Микита Власов

Про автора:
Артем Чапай народився в 1981 році. Почав писати у 2008-му, після півтора років автостопу та життя в Латинській Америці. Автор антиутопії «Червона зона», соціального роману «Понаїхали», співавтор книги репортажів про війну на Донбасі. Одружений, двоє дітей.

рейтинг:
0
 
(0)
Количество просмотров: 921 перепост!

комментариев: 0

Введите код с картинки
Image CAPTCHA

реклама



наши проекты

наши партнеры














теги

Купить сейчас

qrcode